3.2.1. Національний ринок і механізм встановлення рівноваги між попитом та пропозицією

Сутність і структура національного ринку. До основ­них елементів сучасного регульованого ринку належать: 1) ринок предметів споживання; 2) ринок засобів вироб­ництва; 3) ринок платних послуг; 4) ринок робочої сили; 5) ринок капіталів; 6) ринок валюти, грошей і цінних па­перів; 7) ринок науково-технічних розробок та інформа­ції; 8) ринок нерухомості. Ці ринки є окремими частина-

ми сукупного внутрішнього (або національного) ринку, його своєрідними сегментними ринками.

Кожний із цих структурних елементів поділяється на певні частини. Так, у межах ринку предметів споживан­ня виділяють ринок швейних виробів, хлібопродуктів то­що. До ринку цінних паперів належать різні види акцій, облігацій тощо. Водночас деякі з названих основних структурних елементів ринку можуть бути об'єднані у більші підсистеми. Наприклад, ринок предметів спожи­вання та ринок послуг формують споживчий ринок. Цей ринок разом з ринком засобів виробництва, а також нау­ково-технічних розробок та інформації утворює товарний ринок. До складу фінансового ринку можна віднести ри­нок капіталів, цінних паперів, грошей, валюти, кредитів.

Кожен із сегментних ринків тісно пов'язаний і взає­модіє з іншими і національним ринком загалом (як час­тина з цілим). Наприклад, ринок предметів споживання перебуває в органічному взаємозв'язку з ринком капіта­лів — залежить від інвестицій у виробництво товарів ши­рокого вжитку. Ринок засобів виробництва тісно взаємо­діє з ринком робочої сили і т. ін. Тому національний ри­нок — сукупність окремих сегментних ринків у їх взає­модії та взаємозалежності.

Як уже зазначалося, сучасні економічні системи над­звичайно складні. Наприклад, у США виробляється 1 млрд. найменувань продукції, налічується понад 23 млн. підприємств різних типів власності. В умовах існуючого суспільного поділу праці у виробництві окремого складно­го товару (наприклад, автомобіля) беруть участь кілька десятків тисяч підприємств, розташованих як всередині країни, так і за її межами. Зупинка технологічного про­цесу в одній ланці спричиняє негативну реакцію в усьому ланцюгу. Тому збалансований розвиток усієї економічної системи неможливий без строгої відповідальності кожно­го підприємства за результати своєї діяльності.

Вивчаючи структуру національного ринку, слід мати на увазі, що більшість дорослого населення в розвинутих країнах Заходу є водночас і працівниками, і споживача­ми, і власниками. Ця триєдина функція ще більшою мі­рою властива трудовим колективам. Тому слід дотриму­ватися оптимального співвідношення між людиною в ролі працівника і споживача, працівника і власника, а також споживача-власника.

Зростаюча складність економічних систем робить над­звичайно актуальною проблему рівноваги, збалансова­ності національного ринку. Відсутність такої збалансова­ності та посилення нерівноваги призводять до економіч-

них криз, галопуючої інфляції, диспропорційності еконо­міки, розриву господарських зв'язків та ін.

Сукупність сегментних ринків у процесі їх постійної взаємодії формує в межах національного ринку низку на­родногосподарських пропорцій. Найважливішими з них є: 1) співвідношення між платоспроможним попитом і пропозицією на створюваний ВНП і національний доход; 2) співвідношення між доходами та витратами на феде­ральному рівні, у бюджеті окремих областей, регіонів, штатів, земель тощо і на муніципальному рівні; 3) наяв­ність кредитно-грошової збалансованості; 4) відносна рів­ність попиту та пропозиції на ринку робочої сили; 5) співвідношення між імпортом та експортом продукції.

В основі цих пропорцій — більш глибинні співвідно­шення і взаємозалежності агрегатних показників еконо­мічного розвитку. До них належать співвідношення між сферою матеріального і нематеріального виробництва, між промисловістю та сільським господарством, між гру­пою «А» і групою «Б», між цивільною та військовою сфе­рами економіки, між виробництвом і споживанням, між споживанням і нагромадженням, між проміжним і кін­цевим продуктами та ін. До таких ключових пропорцій також належать співвідношення між окремими елемен­тами продуктивних сил (наприклад, засобами праці та предметами праці), між основними типами і формами економічної власності та ін.

Попит і пропозиція та механізм їх збалансованості.

Щоб визначити, які заходи повинна вживати держава для встановлення рівноваги таких глобальних величин національного ринку, як попит і пропозиція, необхідно насамперед з'ясувати діалектику їх взаємодії. Діалектич­на залежність попиту і пропозиції полягає насамперед у тому, що пропозиція формує попит через асортимент ви­готовлених товарів і запропонованих послуг та їх ціни, а попит визначає обсяг і структуру пропозиції, впливаючи при цьому на виробництво. Рівновага і співвідношення між попитом і пропозицією — це своєрідний індикатор збалансованого і пропорційного розвитку суспільного ви­робництва, обміну й розподілу праці у сфері матеріально­го та нематеріального виробництва, безперервності про­цесу суспільного відтворення матеріальних і духовних благ. Це співвідношення впливає на відхилення ринко­вих цін від вартості товарів і послуг (при перевищенні попиту над пропозицією ціни відхиляються вгору від вартості, а при перевищенні пропозиції над попитом — донизу).

Структуру платоспроможного попиту можна розгля­дати як платоспроможну потребу таких суб'єктів ринку, як окремі індивіди, підприємства, організації, держава та ін. Платоспроможний попит є лише частиною (хоч і найважливішою) потреб суспільства. Це зумовлено тим, що частина населення, окремі суб'єкти ринку можуть мати потреби в товарах і послугах, але не мають грошей, тому ці потреби до сукупного попиту не належать.

Сукупний попит — попит усіх членів суспільства на всі (м'ясо, хліб та ін.) або окремі (автомобілі, відеотехні-ка тощо) блага; попит на всі блага, що задовольняються на окремих видах ринку (місцевому, регіональному, вну­трішньому, міжнародному); попит більшості населення на окремих типах ринку (товарному, грошовому, ринку цінних паперів та ін.).

Найтиповіші дії держави за розбіжності попиту і про­позиції такі: якщо платоспроможний попит перевищує пропозицію за умов виробництва ВНП нижче від опти­мальної величини, держава повинна привести в дію три основні методи регулювання: 1) знизити податок на при­бутки (щоб стимулювати інвестиції компаній і фірм); 2) збільшити витрати державного бюджету, насамперед державні закупівлі товарів і послуг; 3) зменшити відсот­кову ставку за кредит і, отже, збільшити грошову масу. Крім цих заходів, слід проводити активну амортизаційну політику, збільшувати обсяг капіталовкладень у держав­ному секторі тощо.

За умови, коли пропозиція нижча від платоспромож­ного попиту, а виробництво ВНП перевищує оптимальну величину, держава повинна домагатися зниження сукуп­ного попиту. Для цього їй необхідно збільшити податки на прибуток, скоротити державні витрати, збільшити плату за надання кредитів і, отже, зменшити грошову масу.

Найважливішим методом регулювання сукупного по­питу є збільшення або зменшення витрат державного бю­джету. Це зумовлено тим, що збільшення таких витрат безпосередньо впливає на зростання як споживання, так і капіталовкладень окремих суб'єктів господарювання. Більше того, державні витрати зумовлюють мультипліка­ційний ефект. Так, згідно з підрахунками французьких економістів, кожний франк державних інвестицій мобілі­зує майже 8 франків з інших джерел. Щодо зниження податків на прибутки, то цей метод впливає на сукупний попит опосередковано.

Слід мати на увазі, що застосування названих важе-Л1в економічного регулювання не дає миттєвого ефекту.

Мине не менше року, перш ніж з'являться перші пози­тивні результати від застосування таких важелів держав­ного регулювання, як збільшення або зменшення подат­ків на прибуток, подорожчання чи здешевлення кредиту Тому важливо передбачити (спрогнозувати) порушення рівноваги між такими агрегатними показниками народно­господарської збалансованості, як попит і пропозиція, до­ходи та витрати держави та ін.

Водночас сукупний попит і сукупна пропозиція зале­жать від інших, конкретніших факторів: рівня доходів на­селення, рівня та темпів зростання цін, обсягу заощаджень і нагромаджень, податкової діяльності держави, закупівлі нею певної частини товару, обсягу експорту та імпорту.

З погляду матеріально-речового змісту сукупний по­пит складається із споживчого (товари широкого вжитку та предмети розкоші) та інвестиційного (засоби вироб­ництва). З погляду вартісного змісту сукупний попит мо­же не збігатися з розмірами доходів населення: він може бути і більшим, і меншим залежно від того, яка частина доходу вилучається з обігу та перетворюється на заоща­дження або, навпаки, вилучається із заощаджень і стає частиною сукупного доходу.

Споживання залежить від розміру доходу та податку, рівня цін, відсотків на заощадження, стабільності грошо­вої одиниці, розміру нагромадження. Збільшення спожи­вання в сукупному попиті означає зниження в ньому частки нагромадження та зменшення (абсолютне або від­носне) частки заощаджень. Значний вплив на споживан­ня має динаміка цін. Стійке зростання цін знецінює на­громадження та заощадження. Це призводить до скоро­чення споживання, до недоспоживання товарів і послуг, хоча створюється ілюзія його зростання. Насправді стій­ке підвищення цін веде до того, що гроші втрачають свою купівельну спроможність. Фактично споживання насе­лення скорочується.

Щоб нейтралізувати негативний вплив інфляції, вжи­вають такі заходи: підвищення облікової ставки відсот­ка; збільшення податків; скорочення державних витрат; сповільнення темпів зростання або навіть «заморожуван­ня» заробітної плати, а також вкладів в ощадні каси і банки; контроль за рухом цін, заробітків і прибутків, тобто проводять «політику доходів». Це сприяє стабіль­ності цін, але спричиняє інші економічні потрясіння — спад виробництва, банкрутства, зростання безробіття, врешті-решт обмеження споживання. ,..,^..

Інфляція, знецінюючи заощадження та нагромаджен­ня стимулює зростання сукупного попиту. Дефляційна політика, навпаки, стримує зростання споживання і ство­рює сприятливі умови для заощадження і нагромадження. Якщо споживає (споживчі витрати) все населення, то нагромадження (інвестиції) здійснюють підприємці, а за­ощадження — підприємці та споживачі.

Заощадження залежать від стану економіки (у періо­ди спадів і криз вони скорочуються), доходів населення (чим вищий дохід, тим більша ймовірність, що певна йо­го частина буде заощаджена), політики держави щодо ін­фляції, стабільності грошової системи, наявності пенсій­них гарантій для трудящих. Заощадження — це відкла­дений попит. Тому збільшення заощаджень зменшує і споживання, і нагромадження, і навпаки. Водночас за­ощадження населення є джерелом нагромадження для підприємців, що звертаються у банки за позичковими ко­штами. Отже, чим більше заощаджує населення, тим ширша фінансова основа для наступних інвестицій. В Україні чисті заощадження у другій половині 90-х років були мізерними. Так, якщо норма чистих заощаджень становила у 1997 р. в Австрії 13%, у Росії — майже 11%, то в Україні — лише 0,34%. Нагромадження зале­жить від стану економіки, стабільності грошового обігу, перспективи попиту на нову продукцію, рівня відсотка за вклади і кредити, розміру податків, вартості основних факторів виробництва — сировини, обладнання, робочої сили. Чим більші нагромадження, тим менша частка за­ощаджень і споживання, вужчий споживчий попит.

Отже, між споживанням, заощадженням і нагрома­дженням існує обернена залежність. Але так буває не завжди. Антагонізм їх взаємовідносин характерний для періодів низьких темпів зростання, статичного стану еко­номіки або тих випадків, коли переважають екстенсивні методи господарювання. З підвищенням інтенсифікації господарських процесів, зростанням продуктивності пра-Ці. збільшенням ВНП споживання і заощадження мо­жуть збільшуватися одночасно.

Заощадження та нагромадження визначають рівень національного виробництва та рівень зайнятості, але no-Різному. Чим більші їхні величини, тим нижчий спожив­чий попит, тобто відбувається скорочення, а отже, змен­шення зайнятості. Водночас нагромадження сприяє зрос­танню інвестиційного попиту та збільшенню зайнятості у ВІДповідних галузях виробництва, що, у свою чергу, сти-улює підвищення споживчого попиту.

Але такий прямий вплив нагромадження на зайня­тість робочої сили можливий лише за екстенсивного ти­пу господарювання. Глибокі зміни в техніці та техноло­гії зумовлюють зростання потреб у засобах виробництва при скороченні зайнятої частини робочої сили або спо­вільненні темпів приросту кадрів. Унаслідок інтенсифі­кації виробничих процесів і скорочення зайнятості спо­живчий попит і заощадження зменшуються, тому держа­ва повинна стимулювати сукупний попит, підвищувати рівень споживання певних верств населення.

Податки, закупівля державою товарів і послуг, екс­порт та імпорт — це фактори, які впливають на сукупний попит ззовні. Вони пов'язані переважно з державним ре­гулюванням економіки і можуть істотно стимулювати збільшення сукупного попиту або значно гальмувати його.

З розвитком попиту пов'язане поняття «місткість» (обсяг) ринку.

Місткість ринку — найвищий обсяг реалізації продукції за певно­го рівня платоспроможного попиту, товарної пропозиції та цін.

Чим ширший платоспроможний попит населення, тим більший обсяг ринку, легше розв'язується проблема реа­лізації. Одним із засобів підвищення платоспроможності попиту населення, що стимулює збільшення обсягу рин­ку, стала соціальна політика держави у повоєнні роки.

Сукупна пропозиція — друга сторона ринкової струк­тури. Вона визначається обсягом випущеної продукції (виконаних робіт), рівнем витрат виробництва та рівнем цін, станом продуктивності праці, розвитком науково-те­хнічного прогресу, спрямованістю державного внутріш­ньополітичного курсу, її обсяг і склад залежать і від сту­пеня монополізації економіки. Адже монополія реалізує насамперед свої інтереси як виробника. Тому з метою одержання додаткового прибутку вона може йти на шту­чне скорочення обсягу виробництва та створення таким чином штучного дефіциту і високих цін на свою продук­цію. Якщо в умовах вільної конкуренції сукупний попит зростає під впливом підвищення цін, то в умовах моно­полізації підвищення цін не обов'язково стимулює зрос­тання пропозиції, вона може скорочуватися із зростан­ням цін. Прагнення монополій до надприбутків завдає шкоди ринковому механізму саморегуляції, що змушує державу вдаватися до активної антитрестівської політи­ки, контролювати процес ціноутворення.

Сукупна пропозиція зростає із зниженням витрат ви­робництва, появою нових товарів, розширенням сфери послуг, тенденцією підвищення цін.

Попит і пропозиція не завжди врівноважують одне яного. Вони можуть різнитися кількісно, якісно, струк­турно, темпами зростання. Рівновага між ними виникає як окремий випадок їх постійної нерівноваги. Крім того, обсяг попиту може бути меншим від обсягу пропозиції через збільшення заощаджень, які, скорочуючи поточ­ний сукупний попит, фінансове «підгодовують» інвести­ції та майбутню пропозицію.

Взаємодія та взаємозв'язок попиту і пропозиції здій­снюються через систему цін. Ціни на ринку рухаються у певних межах (якщо ми розглядаємо випадок конкурен­ції). Верхньою їх межею, тобто максимально високою, є ціна попиту, що визначається купівельною спроможніс­тю споживача. Зниження цієї ціни стимулюватиме роз­ширення попиту. На другому кінці шкали — ціна пропо­зиції — максимально низький для виробника рівень ці­ни, за якого виробництво продукції за техніки і техноло­гії, що склалися, досягнутого рівня продуктивності пра­ці забезпечує покриття витрат і приносить прибуток. Ці­на пропозиції може бути знижена із скороченням витрат виробництва, вдосконаленням його структури й організа­ції, під впливом конкуренції.

Конкуренція між виробниками і споживачами, а та­кож серед самих виробників супроводжується постійним рухом ціни попиту та ціни пропозиції. На певному етапі вони перетинаються, і виникає нова ціна — ціна рівнова­ги. Вона означає певну збалансованість інтересів вироб­ника і споживача, відповідність попиту і пропозиції, оп-тимізацію національного ринку за цими параметрами.

Ціна рівноваги рухлива, оскільки рухливе співвідно­шення попиту та пропозиції. Якщо попит скорочується, а пропозиція тимчасово залишається на тому ж рівні (темпи їх динаміки дуже різняться між собою), то ціна рівноваги знизиться до того рівня, за якого частині ви­робників стане невигідно виробляти цей товар, і його пропозиція скоротиться. Якщо попит, навпаки, різко зростає, а зростання пропозиції тимчасово відстає від нього, то ціна рівноваги підвищується, стимулюючи роз­ширення виробництва. Отже, через деякий час у будь-якому з розглянутих варіантів попит врівноважується пропозицією, встановлюється ціна їхньої рівноваги.

У ринковій економіці одночасно діють сили рівноваги

нерівноваги; рівновага здійснюється через нерівновагу.

«ерівновага виникає об'єктивно внаслідок безперервного

Розвитку науково-технічного прогресу, розбіжності в ча-

> У кількісному та структурному аспектах попиту та

пропозиції. Нагромадження сил нерівноваги приводить економіку до стресу, до тяжких наслідків. Водночас рів. новага необхідна, оскільки вона означає, що економіка працює не на межі, не перевантажена, зберігаються ре­зерви для маневрування та перебудови. Нерівновага по­силюється в період невизначеності в економіці, невизна­ченості її перспектив. Тому найважливіше завдання регу­лювання державою ринку полягає у зменшенні цієї неви­значеності, збалансованості попиту та пропозиції на мак-рорівні.