3.2.Соціалізація і адаптація як базові процеси соціальної роботи

Поняття "соціалізація", як уже згадувалося, виникло в західній соціології наприкінці XIX ст. з метою позначення основного меха­нізму взаємодії однієї людини з іншою, із суспільством загалом. Та­ким механізмом вважалося соціальне наслідування, що регулювало­ся суспільством через систему освіти і виховання, сім'ю та громад­ську думку.

У процесі розвитку наук про людину сформувалася сукупність поглядів на соціалізацію, що об'єднує такі ідеї: про нерозривний зв'язок з освітою та вихованням; про зв'язок соціалізації з адаптивни­ми процесами; про соціальні контакти як один із змістовних аспектів соціалізації; про значення самосвідомості, соціальної орієнтації та розвитку мови для ефективної соціалізації. У контексті цих ідей соці­алізація розглядається як набуття людьми соціального досвіду та цін­нісних орієнтацій, потрібних для виконання соціальних ролей.

До сучасних моделей соціалізації належать психоаналітична, або "особистішого контролю" (3. Фрейд); "рольового тренінгу" (Т. Парсонс); "соціального навчання" (Г. Долат, Б. Скіннер та ін.); "міжособистісного спілкування" (Ч. Кулі, Дж. Мід та ін.); "когнітив-на" (Ж. Піаже, А. Маслоу та ін.); "еволюційна" (Е. Еріксон). Усі во­ни розглядають соціалізацію як процес взаємодії людини з навко­лишнім світом, хоча деякі з них обмежують терміни перебігу соціалі­зації віковими рамками — дитинство, юність, зрілість. Проте за різних умов змін у навколишньому середовищі соціалізації зазнає значна частина населення, як це сталося, наприклад, у зв'язку з пере­ходом країн колишнього СРСР до ринкових відносин. Перерва у процесі соціалізації, що відбулася, охопила практично все населення.

Отже, у ресоціалізації до нових суспільних умов життя бере участь практично все населення цих країн. Адекватнішими для опису про­цесу соціалізації з урахуванням подібних обставин виявляються тео­ретичні моделі соціалізації, які можна об'єднати в межах соціалізації дорослих, або безпосередньої соціалізації.

Соціалізацію як процес, що триває все життя, одним із перших описав О. Брім-молодший. Соціалізація дорослих, на його думку, відрізняється від соціалізації дітей тим, що вона націлена на зміну поведінки в новій ситуації, тоді як у дітей наголос робиться на фор­муванні ціннісних орієнтацій. Крім того, дорослі, спираючись на свій соціальний досвід, здатні оцінювати норми і сприймати їх кри­тично, а діти — лише засвоювати їх. І нарешті, соціалізація дорос­лих допомагає дітям набути потрібних навичок (часто конкретно­го характеру), а соціалізація дітей пов'язана значною мірою з мо­тивацією.

Характерно, що одні соціологи акцентують увагу на відміннос­тях соціалізації в дитинстві та у зрілому віці. Вони вважають, що життя дорослих — це серія очікуваних і неочікуваних криз, які слід долати. До таких критичних точок у житті дослідник Д. Клаусен, наприклад, зараховує вибір професії, "кризу сорокарічних" та ін. Таку точку зору в літературі іноді називають адаптивним підходом, що, на наш погляд, не зовсім відповідає змісту терміна "адаптація". Оскільки йдеться про подолання стресів, які виникають у цих ситуа­ціях, то це свідчить скоріше про те, що адаптації не відбулося, що ха­рактеристика ситуації набагато перевищує адаптивні можливості ін­дивіда, що й призвело до стресу.

Ближчим до нашого розуміння адаптивної соціалізації (про це йтиметься при викладенні концепції) є розвивальний (або еволюцій­ний) підхід, який запропонував американський соціальний психолог Е. Еріксон [163]. Він вважає, що індивіду як у дитинстві, так і в до­рослому віці доводиться долати складні, іноді критичні ситуації, що закономірно виникають на його життєвому шляху і мають специфіч­ний характер на кожному етапі (стадії). Долаючи ці критичні ситуа­ції (їх вісім), індивід збагачується новим соціальним досвідом і пере­ходить до наступної стадії. Якщо соціалізації на якійсь стадії не від­булося (не вдалося розв'язати основну на цій стадії проблему індивіда) або вона відбулася частково, це негативно впливає на по­дальші стадії і на соціалізацію загалом.

Певна річ, що уявлення про найважливіші проблеми індивідів на різних вікових стадіях дасть змогу конкретніше й цілеспрямованіше здійснювати з ними соціальну роботу, орієнтуючись на надання до­помоги у розв'язанні цих проблем. Тому розглянемо еволюційну те­орію соціалізації (стадії людського розвитку) докладніше.

Стадія І — дитячий (немовлячий) період. Основна проблема — Довіра чи Недовіра. Немовля на основі рівня турботи і комфорту з перших днів упізнає, якою мірою можна розраховувати на задово­лення основних потреб: їжа, ласка, безпека. Про подолання кризи можна судити, коли малюк не плаче і не сердиться в разі зникнення з поля зору дорослих, що турбуються про них. У разі непевного роз­в'язання цієї проблеми залишки недовіри можуть позначитися на по­дальших стадіях.

Стадія II — вік один-два роки. Основна проблема — Автономія або Сором і Сумнів. Ситуація ускладнюється збігом навантажень на дитину, пов'язаних, з одного боку, із початком обстоювання своїх прав і непокірливості авторитету. З другого боку, батьки починають навчати дитину контролювати роботу її кишечнику. Підвищені ви­моги у другому напрямі можуть закріпити у свідомості дитини по­чуття сорому і власної нікчемності, істотно підриваючи зусилля що­до самовизначення і досягнення автономності.

Стадія III — вік три — п'ять років. Основна проблема — Ініціа­тива або Почуття провини. Це період розвитку духовної активності, допитливості та уявлення. Усвідомлюється відмінність між хлопчи­ками та дівчатками, виявляється дух суперництва, що з проявом но­вих здібностей може посилюватися. На цьому ґрунті можливі кон­флікти, які в разі надмірної жорстокості дорослих можуть залишити слід безініціативності на подальшому житті.

Стадія IV — молодший шкільний вік. Основна проблема — Старанність або Недбайливість. На цій стадії відбувається навчання індивідуальностей колективної навчальної роботи, формуються взаємовідносини з учителями та іншими дорослими, відбувається перша "примірка" дорослих ролей. На цьому тлі основне завдання — набути впевненості у собі, своїх здібностях, їх усвідомлення і розви­ток. Невиконання (часткове чи повне) цього завдання загрожує поя­вою елементів недбайливості як на цій, так і на подальших стадіях.

Стадія V — підлітково-юнацький вік. Основна проблема — Становлення індивідуальності (ідентифікація) або Рольова дифузія

(невизначеність у виборі ролей). Відомо, що це час появи активного статевого потягу, а отже, і пошуку партнера в інтимній сфері. Водно­час це період пошуку свого місця в житті, вибір подальшого шляху (навчання, робота тощо). У цей період небезпечні як невдачі в одній зі сфер, так і переоцінювання значущості якоїсь із них. Перша невда­ча може негативно вплинути на вибір роботи, друзів, супутника жит­тя. Негативний результат може призвести до стресу.

Стадія VI — молоді роки. Основна проблема — Інтимність або Самотність. Основні цілі на цьому етапі — залицяння, одруження та інші види близьких стосунків. Якщо щирих і довірливих стосунків із постійним партнером не знайдено або вони розірвалися, то в по­дальшому це може виявитись у вигляді тимчасових, не завжди об­ґрунтованих, але завжди нестабільних інтимних зв'язків і незадово­леності цією сферою життя.

Стадія VII — середній вік. Основна проблема — Продуктивність (творча) або Стагнація (творчий застій). Ця стадія пов'язана з реалі­зацією індивіда в двох основних ролях: працівника і батька. Причо­му відчуття творчої продуктивності приносить успіх в обох ролях, тоді як творчий застій може спричинитися до невдачі навіть у одній із них. На цій стадії реалізується потенціал, що його індивід нагро­мадив протягом попередніх стадій соціалізації.

Стадія VIII (завершальна) — старість. Основна проблема — Уми­ротворення або Відчай. На цій стадії індивід підбиває підсумки влас­ного життя й ефективності всіх попередніх стадій. Красива умиро­творена старість або відчай, гіркий жаль щодо невикористаних мож­ливостей — такими є межі прояву цієї стадії.

Певна річ, подана концепція стадій розвитку особистості не вик­лючає можливостей для подальшого вдосконалення і навряд чи ви­черпує всі прогресивні підходи в дослідженні соціалізації. Проте без­сумнівна перевага цієї концепції, на наш погляд, полягає в окреслен­ні стадій соціалізації та основних її завдань для кожної стадії, що дає змогу коригувати людину протягом її життя, орієнтуючись на вимі­рювання емпіричних ознак на кожній зі стадій, визначати їхню вагу і значення, виявляти основні та додаткові фактори, форми й механіз­ми їхнього впливу на життєдіяльність особистості.

Ідея про соціалізацію як взаємодію індивіда з навколишнім сві­том розвивається в працях багатьох дослідників. Так, Є. Рибалко в цій взаємодії вбачає активність людини у "перетворенні дійсності

в своїй уяві", особливо виокремлюючи при цьому роль пізнавально­го апарату дитини для її соціалізації [122, 23].

Плідною уявляється спроба розглянути процес соціалізації з по­зицій аналізу на співвідношення в людині соціального та біологічно­го. Виходячи з правильного посилання, що все біологічне в особис­тості більш-менш соціалізоване, а соціальне не може бути повністю відокремлене від біологічного, розрізняють чотири підструктури особистості.

1. Найнижчу, біологічно зумовлену підструктуру, до якої поряд із
темпераментом належать вікові, статеві, а іноді й деякі препатоло-
гічні й навіть історичні властивості психіки. Проте цей рівень не поз­
бавлений впливу соціального.

2. Психологічну підструктуру, до якої входять індивідуальність,
прояви пам'яті, емоцій, відчуттів, мислення, сприймання почуттів і
волі. На цьому рівні соціальна зумовленість майже порівнянна з біо­
логічною.

3. Соціальний досвід. Ця підструктура об'єднує набуті індивідом
під час соціалізації знання, навички, вміння та звички. Питома вага
соціального на цьому рівні істотно перевищує біологічне. Крім того,
тут виявляються істотні відмінності між окремими особистостями
стосовно ступеня соціалізації, особливо щодо рівня культури. Ця
підструктура істотно впливає на ступінь соціалізації людини.

4. Спрямованість особистості. У цій найвищій підструктурі поєдну­
ються нахили, бажання, інтереси, здібності, ідеали, індивідуальна кар­
тина світу й найвища форма спрямованості, що майже повністю зумов­
люється соціально і є найістотнішою для особистості, найвищим її рів­
нем, визначає соціалізацію підструктури, а отже, і людини загалом.

Як бачимо, у пропонованому підході закладаються основи для розгляду впливу соціалізації на людину загалом, у сукупності її біо­логічного, психічного та соціального рівнів. Такий підхід особливо цінний для розуміння процесу соціалізації людей з відхиленнями не лише соціального, а й біологічного та психічного рівнів.

У цьому напрямі дуже вдало розробляється діяльнісний підхід до будь-якої взаємодії людини із соціальним середовищем [11, 232]. Хо­ча, згідно з відокремленими структурами особистості, потрібно було б поширити це розуміння на все навколишнє середовище, а не лише на соціальне. Зазначимо також можливість розгляду соціалізації як найширшої форми взаємодії людини з довкіллям.

Важливим для розуміння сутності процесу соціалізації є міжрівне-ве дослідження проблем людини, що зосереджується на внутрішніх відносинах, взаємопереходах біологічного, психічного та соціально­го рівнів. Загальний принцип, якому підпорядковуються міжрівневі відносини, у формулюванні О. Леонтьева, полягає в тому, що "наяв­ний найвищий рівень завжди залишається провідним, але не може ре­алізовуватися лише за допомогою рівнів, що лежать нижче" [65,232].

Стосовно розуміння механізмів соціалізації зазначений принцип на початкових етапах психічного розвитку дитини полягає в тому, що на перший план висувається механізм біологічного пристосуван­ня, завдяки якому відбувається становлення сприйняття та емоцій дитини. У процесі подальшої соціалізації цей механізм трансформу­ється, виконуючи інше завдання, реалізуючи вищі рівні діяльності, взаємодіючи з психічними та соціальними механізмами соціалізації людини. Несхожість і різноваріантність співвідношення цих механіз­мів у поєднанні з індивідуальною структурою особистості поясню­ють несхожість людей, що соціалізувались у схожих умовах.

Воднораз рівень вивченості проблем соціалізації навряд чи мож­на визнати таким, що задовольняє сучасні суспільні потреби. На на­шу думку, найменше вивчено роль і можливості системи щодо забез­печення ефективної соціалізації. Не з'ясовано до кінця рушійні сили, механізми соціалізації індивіда. Водночас рівень теоретичних напра-цювань містить багато цінних, хоча й розрізнених, ідей, думок, здо­гадок, які можуть і повинні бути об'єднані в нових концептуальних підходах. Плідним видається пошук у напрямі вивчення адаптивних процесів людини в навколишньому світі.

Термін "адаптація" виник у другій половині XVIII ст. Введення його в науковий обіг пов'язують з ім'ям німецького фізіолога Аубер-та, який використав цей термін для характеристики явищ пристосу­вання чутливості органів зору (або слуху), що виражається в підви­щенні чи зниженні чутливості у відповідь на дію адекватного под­разника [137, 423-424].

Водночас загальна зацікавленість проблемою адаптації людини дає змогу твердити про багатогранність, навіть універсальність кла­су адаптивних явищ. Тому важливо з міждисциплінарних позицій поглянути на багаторівневе явище складної біологічної, психічної та соціальної природи, виокремити в ньому соціальну зумовленість як основну в адаптації людини.

Такий підхід відбиває провідний у сучасній російській літературі з проблем комплексного вивчення людини погляд на людську діяль­ність, поведінку як такі, що зумовлені взаємозв'язком біологічних, психічних і соціальних закономірностей за головної ролі останніх [137, 423-424\. Проте для такого інтегрованого, комплексного роз­гляду адаптації людини потрібно насамперед диференційовано роз­глянути кожний з елементів, рівнів адаптації — біологічний, психо­логічний та соціальний.

Біологічна адаптація людини відображає спільну з усіма живими організмами її біологічну організацію, а також особливе, специфіч­но біологічне в людині як такій, що має соціальну сутність.

На відміну від притаманного неживому пасивного відображен­ня — реагування на зовнішні впливи, — жива система навіть у своїй найпростішій, елементарній формі певною мірою здатна до активно­го вибіркового відображення. Завдяки такій здатності жива система може здійснювати пристосувальну діяльність, спрямовану на збере­ження цілісності системи в умовах середовища, що постійно зміню­ється, на встановлення рівноваги із середовищем. Мотивом поведін­ки живого організму у взаємодії із середовищем розглядається у цьому разі потреба у відновленні рівноваги. Так, на основі принци­пу гомеостазу (гомеостазису) стало можливим детерміністське пояс­нення саморегуляції життєдіяльності організму. Під цей принцип підводилась уся різноманітність пристосувальної діяльності. Справ­ді, гомеостаз охоплює фундаментальний (хоча й не єдиний) рівень взаємодії живого організму із середовищем, що шляхом природного добору закріпилась як механізм збереження основних констант організму (тиск крові, вміст цукру і мінеральних солей тощо). Такі механізми включаються в разі виникнення нерівноваги і спрямовані на її відновлення. При цьому організму доводиться орієнтуватись на такі найважливіші параметри середовища, від яких залежить нор­мальний обмін речовини. Отже, спрямованість на середовище нале­жить до реакцій організму, які І. Павлов визначив як безумовно-рефлекторні, що первісно притаманні організму, закладені в його конструкцію і передаються за спадковістю. Ця частина біологічної пристосувальної діяльності притаманна також людині і, незважаючи на глибоку соціальність, немовби тримає її в полоні біологічного життя. Річ у тім, що в результаті прямої спадковості людина успад­кувала від тваринних предків комплекс реакцій та інстинктів, які

з'явились у процесі еволюції: деякі особливості організму, безумовні реакції, народження, розмноження, смерть.

Водночас ця загальна для всіх живих організмів біологічна спад­коємна адаптація є найконсервативнішою частиною в еволюції жи­вого. По суті, вона сприяє стабілізації, збереженню якісної визначе­ності виду. Пристосування ж до постійно мінливого середовища — це той бік процесу, що продукує зміни. Ця мінливість забезпечувала­ся впливом на спадковість результатів прижиттєвого пристосування, научення, вироблення умовних рефлексів. Акумуляція, нагромад­ження в організмі інформації про індивідуальний досвід у вигляді пам'яті (І. Шмальгаузен) або "відбитків" (І. Павлов), що є результа­том зазначених впливів, розширює його пристосувальні можливості, підвищує ступінь активності, забезпечує участь у біологічній еволю­ції. За відносно незмінних умов середовища організму достатньо на­явних "відбитків" для адекватної відповіді на звичні прояви середо­вища. Обмін із середовищем відбувається в межах, визначених спад­ковим механізмом організму, практично без адаптивних змін.

Тому до власне адаптації організму належить лише та активна частина його пристосувальної діяльності, яка у відповідь на нові змі­ни зовнішнього середовища викликає пристосувальну активність організму і спрямовує останню на перетворення (зміну) як безпосе­редньо організму, так і навколишнього світу.

Виокремлення з пристосування його активної частини — адапта­ції — дасть змогу відійти від погляду на активність організму стосов­но навколишнього світу як на похідну від закладеного безпосередньо природою живого потягу до рівноваги, до того, щоб утримувати жит­тєдіяльність на одному й тому самому стабільному рівні. Тим самим створюються передумови для пояснення мотивації активності орга­нізму на поглибленому теоретичному рівні, що має особливе значен­ня під час розгляду психологічної та соціальної адаптації людини.

Аналіз біологічної адаптації свідчить про те, що більша її части­на зумовлена насамперед структурами, притаманними лише людині. Ці структури виявляються в біологічній організації руки, горла, ро­та та інших органів; у біологічній організації некортексу та законо­мірностях його функціонування; у функціях другої сигнальної систе­ми та ін. Підпорядковуючись біологічним законам, ці структури воднораз є специфічно біологічними, оскільки визначені соціальни­ми умовами.

Характер праці, трудової функції та соціального середовища став основним у формуванні специфічно людських біологічних утворень. Саме праця як доцільна діяльність людини створила її тілесну орга­нізацію. Під впливом праці людина, зберігаючи свою біологічну природу, перетворюється на суспільну істоту. Отже, людська дій­сність охоплює не лише природні, а й штучні, "надприродні" соці­альні та культурні фактори. Пориваючи певні зв'язки з природою, людина починає виражати свою сутність у створенні "надприроди", що охоплює "другу природу" та культуру. Тим самим вона в основ­ному звільнилася від влади еволюційних механізмів, набула своєї "надбіологічної", соціальної сутності. Це внесло істотні зміни також у взаємодію людини з природою. З цього моменту її адаптація на­брала характеру не просто пристосування, а змін цього середовища відповідно до власних потреб. Водночас постала потреба адаптації вже безпосередньо природи та людини як її елемента до створеної нею "другої природи", до продуктів і результатів її культури. Проте це не дає підстав для абсолютизації соціального в людині. З метою правильного розуміння взаємодії соціального та біологічного в про­цесі адаптації, на нашу думку, важливо враховувати історію виник­нення людини, динаміку змін у домінуванні біологічного та соціаль­ного в процесі розвитку людського суспільства.

Такі зміни характерні також для сучасного етапу науково-техніч­ної революції (НТР). Впливаючи на соціальні та природні умови життя людини, НТР сприяє появі у людей нових ознак по-людськи біологічного. Вони свідчать про те, що дедалі менше місця в адапта­ції людини припадає на "суто" біологічне, тобто спільне з біологіч­ною адаптацією живих організмів. Постала потреба розширити ро­зуміння мотивування адаптаційної діяльності живих систем за межі, зумовлені принципом гомеостазису, за межі уявлень про організм як інертну систему, що виводиться зі стану рівноваги лише під впливом зовнішніх поштовхів.

Наукові передумови для поглибленої розробки проблем мотива­ції біологічної (а також, як буде показано далі, психологічної та со­ціальної) адаптації виникли у зв'язку з появою нових методик і тех­нічних можливостей вивчення функціонування організму людини.

За результатами досліджень, поряд із потребою зберегти основні фізіологічні константи (позначимо її як "гомеостатичну") організму властива й так звана дослідницька потреба — здобути нову інфор-

мацію про навколишній світ. Так само, як гомеостатичне пристосу­вання реалізується включенням певних фізіологічних механізмів шляхом збудження відповідних рецепторів, дослідницька поведінка зумовлюється реакцією, що активізує системи вищих нервових цен­трів (локалізованої в мозковому стовбурі). Подразники при цьому виконують дві функції — сигнальну (інформаційну) та активізуючу (енергетичну).

Крім того, реакція активізуючої системи вищих нервових цен­трів, що зумовлює дослідницьку поведінку, є ні чим іншим, як проя­вом вищої нервової діяльності мозку, яка належить до сфери психі­ки. Це свідчить про наявність діалектичного взаємозв'язку біологіч­ної та психологічної адаптації.

Отже, діалектична єдність організму та середовища виявляється в процесі біологічної адаптації через неподільний зв'язок двох домі­нант поведінки організму при їхній взаємодії, спрямованої, по-пер­ше, на збереження організму як системи і, по-друге, на забезпечення вивчення середовища.

Поєднання цих двох домінант у пристосувальній діяльності при­таманне всім живим істотам, проте співвідносяться вони по-різному на різних рівнях розвитку живого. Чим вище організм розміщується на еволюційній шкалі, тим істотнішою стає частка, питома вага до­слідницької домінанти.

Як бачимо, людині притаманна біологічна форма пристосуваль­ної діяльності щодо зовнішнього світу. Оскільки біологічне в ній є специфічно людським, ця пристосувальна діяльність як на гомеоста­тичному, так і на дослідницькому рівні має активний характер, тоб­то є біологічною адаптацією.

Мотивація біологічної адаптації зумовлюється, як зазначалося, діалектичною єдністю мотивів гомеостатичного та негомеостатич-ного видів. На відміну від тварин, у яких мотиви та їхні співвідно­шення проявляються на рівні складних умовних рефлексів, у людини мотивація опосередковано є функцією свідомості. Тому в актуаліза­ції того чи іншого вибору в людини вирішальну роль відіграє так званий свідомий мотив. Мотивація діяльності людини, у тому числі адаптаційної, належить до сфери вивчення науки психології і тому зумовлює потребу вивчення психологічної адаптації.

Проблеми адаптації людини активно розробляються в західній психології в межах спеціального напряму, що виник у 30-40-х роках

XX ст. на базі необіхевіоризму (Н. Міллер, Дж. Даллард, Р. Сіре та ін.) і відгалужень психоаналітичної психології, пов'язаних із куль­турною антропологією (Р. Бенедикт, М. Мід) та психосоматичною медициною (Ф. Александер, Т. Френч). Незважаючи на відмінності між цими психологічними школами та напрямами, всіх їх об'єднує погляд на мотив діяльності індивіда як такий, що виникає й розвива­ється через порушення гомеостатичної рівноваги між організмом та середовищем як прагнення її відновити. Отже, потреба відновлюва­ти рівновагу із середовищем, що її відчуває організм, розглядалась як основний рушій адаптивної поведінки.

Такий погляд на сутність психологічної адаптації, що передбачає як домінанту адаптаційної поведінки людини мотив досягнення рів­новаги з навколишнім середовищем у відповідь на зовнішні збурен­ня, тривалий час панував в уявленнях про адаптацію західних психо­логів і психологів колишнього СРСР. Проте він звужує розуміння ролі психологічної адаптації, зводить її лише до забезпечення ціліс­ності біологічної системи організму людини всупереч руйнівним впливам середовища. Іншими словами, роль психологічної адаптації зводиться до забезпечення перебігу біологічної адаптації.

Розглядаючи психологічну адаптацію як особливий вид психіч­ної діяльності людини у відповідь на зміни зовнішнього середовища, важливо насамперед з'ясувати, чому в цьому разі активізується пси­хіка людини, на що ця активність спрямована, які причини визнача­ють саме адаптивну активність психіки.

Отже, шлях визначення сутності психологічної адаптації лежить через вивчення потреб, що викликають цю адаптацію.

Одну з потреб, що детермінують психологічну адаптацію, вже бу­ло розглянуто. Вона має гомеостатичний характер і її вплив обмеже­ний. Спрямована вона переважно на психічне забезпечення біологіч­ної адаптації. Спрямованість же на середовище має, безумовно, реф­лекторний характер, первісно притаманний організму і закладений в його конструкцію у процесі природного відбору. Тому при нових змінах зовнішнього середовища дія такого пристосувального меха­нізму малоефективна. Мало того, за різкої відмінності раніше неві­домих змін зовнішнього середовища, що виходять за межі "спадко­вої програми", його мотивації не відбудеться. З огляду на це мотиво­вана під впливом гомеостатичної потреби діяльність має пристосувальний характер.

Серед потреб негомеостатичного характеру з психологічною адап­тацією безпосередньо пов'язані так звані орієнтувальні потреби [86].

Сама назва цих потреб доволі точно відображає їхню роль у про­цесі саморегулювання поведінки. Базуючись на раніше засвоєній інформації від різних подразників, адекватно реагуючи на різні сиг­нальні значення, живі організми відповідають на вплив орієнтуваль­них потреб, що постали в результаті появи новизни в навколишньо­му (або внутрішньому) середовищі, мотивацією адаптивної поведін­ки. Тим самим орієнтувальні потреби дають змогу всім живим організмам вибирати такі форми поведінки, які сприяють досягнен­ню корисної мети та уникненню негативних наслідків. Щодо адапта­ції організму у відповідь на вплив навколишнього середовища орієн­тувальні потреби не лише приводять у дію процес адаптивної діяль­ності, а й допомагають обрати тактику адаптивної поведінки. Зважаючи на те, що за таким самим принципом регулює свої відно­сини з фізичними середовищами і людина, зазначимо, що завдяки розвиненому інтелекту мотивація адаптивної поведінки в людини усвідомлена. Реалізуючи закладені можливості пізнання, передба­чення, планування та організації поведінки, людина забезпечує свою незалежність від навколишнього середовища, надає пристосуваль­ній діяльності адаптивно-адаптуючого характеру, що змінює як її поведінку, так і навколишнє середовище. Отже, адаптація людини, що мотивована орієнтувальними потребами, має активний харак­тер, спрямована на усунення її недостатньої орієнтованості, спричи­неної появою новизни в навколишньому світі.

Дослідження засвідчують, що орієнтувальні потреби мають струк­туру, до якої входять пізнавальна потреба, потреба в емоційному контакті, а також потреба в розумінні змісту життя [26,157]. Кожна з цих потреб зумовлює відповідні види адаптивної поведінки людини. Так, під впливом пізнавальної потреби мотивується прагнення інди­віда до пізнання незрозумілих явищ. Потребі в емоційному контакті відповідає регулювання поведінки людини залежно від емоційного ставлення інших людей. А у відповідь на потребу зрозуміти зміст життя формується прагнення співвідносити цінність власної особис­тості з різними рівнями колективних і загальнолюдських цінностей.

Отже, реалізація орієнтувальних потреб мотивує поведінку люди­ни, спрямовану на дослідження й аналіз нової ситуації середовища не лише з урахуванням предметних співвідношень, а й спираючись

на емоційне оцінювання людей, а також за допомогою абстрактних понять, співвіднесення із сукупністю суспільних цінностей. У резуль­таті виникає можливість не лише констатувати події, а й передбача­ти, планувати їх. Завершальним етапом і наслідком мотивації адап­тивної поведінки є формування мети діяльності та програми, що включає засоби її реалізації.

Виконаний аналіз сутності психологічної адаптації людини під­водить до такого розуміння цього явища: зміни в навколишньому природному чи соціальному середовищі, які стосуються конкретної людини, створюють тим самим елемент новизни ситуації, що є дже­релом виникнення в індивіда орієнтувальних потреб. Під впливом останніх здійснюється мотивація поведінки людини (назвемо її адап­тивною), спрямованої на задоволення орієнтувальних потреб, фор­муються у свідомості мета і програма цієї поведінки. Мета поведін­ки — досягти адекватного оцінювання змін середовища та нової си­туації загалом, визначити значущість цих змін для себе та для ефективної взаємодії із середовищем, а також потреби коригування цієї взаємодії, шляхи її здійснення. Програма поведінки передбачає вивчення й аналіз інформації про зміни, розширення для цього рівня емоційних контактів, співвіднесення особистих інтересів і цінностей із суспільно значущими, а також цінностями змін. Слід підкреслити, що власне психологічна адаптація обмежується тільки усвідомлен­ням мети та програми адаптивної поведінки. Реалізація останньої, тобто сама адаптивна поведінка, лежить поза межами психологічної адаптації.

Отже, психологічна адаптація є процесом мотивації адаптивної поведінки людини, формування мети та програми її реалізації, що виникає у відповідь на значущу новизну навколишнього світу. У кожному конкретному випадку перебіг процесу психологічної адап­тації набирає емоційного забарвлення та динаміки згідно з особли­востями характеристик психіки індивіда.

Психологічна адаптація безпосередньо пов'язана з іншими рівня­ми адаптації людини. З одного боку, через психологічну адаптацію підтримується біологічна адаптація на психічному рівні, з другого — безпосередньо психологічна адаптація як продукт функціонування мозку здійснюється на біологічній основі.

Неоднозначною є також взаємозалежність психологічної та соці­альної адаптації. Психологічна адаптація як соціально зумовлена

суспільним характером змін навколишнього середовища та люд­ської свідомості, психіки, що її викликають, у свою чергу, шляхом формування цілей і програми впливає на ефективність адаптивної ді­яльності, надає динаміці цієї діяльності індивідуального емоційного забарвлення. Без психологічної адаптації, що спонукає людину до адаптивної діяльності, яка немовби "дає старт" соціальній адаптації, остання була б просто неможливою.

Дослідження соціальної адаптації показують, що в науковій літе­ратурі сформувалися різні погляди на сутність цього поняття. Уся сукупність цих поглядів зводиться до двох підходів: широкого, уза­гальненого розуміння і вузького, специфічного.

Розпочинаючи розгляд власне соціальної адаптації, тобто у вузькому її розумінні, слід насамперед зазначити, що в радянській суспільній літературі існували різні погляди на це питання. Одні автори під соціальною адаптацією розуміли процес освоєння та засвоєння індивідом суспільних відносин, норм поведінки та сис­теми цінностей, що існують у певному суспільстві й відбиті через матеріальні й духовні компоненти середовища [8, 772]. Інші авто­ри [74, 65] вбачали в ній процес засвоєння особистістю соціально­го досвіду суспільства загалом і мікросередовища, до якого вона належить. Дослідники ще однієї групи [33, 18] вважали адаптацію процесом поступового переведення суспільних норм та ідеалів в особисті установки й цінності. Окремі автори [153,14-15] вбачали в ній практичну діяльність, основним змістом якої є пристосуван­ня і звикання особистості (і спільнот) до мінливих умов, форм та способів суспільного життя і перетворення конкретного соціаль­ного середовища та самих себе згідно з особистими і суспільними потребами.

Найзагальнішою ознакою наведених (як і абсолютної більшості інших) визначень є, на наш погляд, визнання соціального характеру цього явища.

Водночас навряд чи виправдано було б абсолютизувати цю озна­ку, забуваючи про біологічний та психологічний рівні адаптації лю­дини, на яких базується соціальна адаптація.

Соціальну адаптацію необхідно розглядати як завершальний, підсумковий етап адаптації людини загалом, що ґрунтується на по­передніх етапах біологічної та психічної адаптації. Мабуть, такий підхід дасть змогу з'ясувати місце і роль соціальних факторів в адап-

таційній діяльності, а також взаємозв язок і взаємозумовленість усіх рівнів адаптації людини.

Адаптивна діяльність, що пов'язана з освоєнням соціальної дій­сності, як і будь-яка людська діяльність, "змінила" свою біологічну сутність на соціальну ще з часів створення людиною першого зна­ряддя праці. Властиве для тваринного світу пасивне пристосування до навколишньої природи у людини поступово витіснилось актив­но-перетворювальною діяльністю, пов'язаною з пристосуванням природи для нормальної життєдіяльності людини. Перші прояви соціальної дії — виробництво засобів для задоволення потреб у найнеобхіднішому для життя: їжі, житлі, одязі тощо, виникнення на цій основі нових потреб і "виробництво" інших людей — потрібно також вважати початком і водночас першим результатом соціаль­ної адаптації людини. Причому в процесі освоєння людиною цих нових видів соціальної діяльності вже від самого початку виявля­ється матеріалістичний зв'язок між людьми, зумовлений потребами та способом виробництва. Такий зв'язок, що виникає в процесі со­ціальної діяльності, містить причину — "рушій" соціальної адап­тивної діяльності і є результатом цієї діяльності. Цей зв'язок, такий же давній, як і люди, водночас безперервно і неминуче набирає но­вих форм завдяки процесові розвитку нових потреб і нових засобів виробництва, що взаємозумовлюються. Тим самим відтворюється потреба в адаптації людини до безперервно мінливої соціальної дійсності.

До характеристик, що безпосередньо випливають із цих методо­логічних посилань, на наш погляд, належить насамперед соціальна адаптація, що є безперервним (тобто невичерпним, що ніколи не за­вершується повністю) процесом. Ця властивість соціальної адаптації зумовлена безперервністю трудової діяльності людини з розвитку за­собів виробництва для задоволення наявних і нових потреб, що, у свою чергу, потребують для задоволення нових засобів виробниц­тва. Зміни, що відбуваються в результаті цього, розвиток соціальної дійсності завжди потребують адаптації до них людини.

Проте це не означає, що адаптація весь час має відбуватися з од­наковою інтенсивністю. Адже зміни соціальної дійсності, що зумов­люють її, так само мають мінливий характер: моменти стрибкопо­дібного наростання новизни змінюються періодами поступового, іноді малопомітного кількісного нагромадження нових елементів.

Отже, соціальна адаптація, що триває протягом усього життя лю­дини, має переривчастий характер. Періоди підвищеної інтенсивнос­ті адаптації співвідносні з пожвавленням соціальної діяльності сус­пільства, їхні змінні періоди невисокої інтенсивності відбивають уповільнення соціального прогресу; при цьому її мінімум відповідає застою в суспільному житті.

При цьому взаємодія суспільних змін і соціальної адаптації неод­нозначна. У свою чергу, соціальна адаптація так само може вплину­ти на ці зміни. Так, адекватні уявлення про сутність і механізми соціальної адаптації й засноване на них наукове управління цим про­цесом уможливлюють прискорення здійснення інновацій в соціаль­ній дійсності, тоді як за стихійного перебігу соціальної адаптації но­ві явища торують собі шлях із великими труднощами.

Нарівні з безперервністю значущою ознакою соціальної адапта­ції є її нерозривний зв'язок із трудовою діяльністю. Вони тісно взає­модіють, взаємозумовлюються та взаємно визначають одна одну. Для того щоб підтвердити це, проаналізуємо характер такого взає­мозв'язку.

Розуміючи процес адаптації як специфічну адаптивну діяльність людини, з'ясуємо рушійні сили цієї діяльності, тобто потреби, що зу­мовили її. З одного боку, це потреба в конкретному виді діяльності, а також у коригуванні цієї діяльності з метою досягнення оптимальної взаємодії, з другого — орієнтувальні потреби, що споконвічно влас­тиві людині (про них уже йшлося раніше). Цей вид потреб актуалізу­ється з появою елемента новизни ситуації. Як бачимо, і ті, й інші пот­реби актуалізувалися внаслідок реальних змін у сфері предметної со­ціальної діяльності, причому їхній вплив на індивіда має загальний, спільний характер. І тому їх взаємовплив, взаємодія визначають, по-перше, структуру адаптивної потреби, а по-друге, зміст адаптивної діяльності, що зумовлюється цією результативною потребою.

Під впливом адаптивної потреби (що структурно складається з коригуальної та орієнтувальної) здійснюється полімотиваційне (тоб­то під спільним впливом потреб кожного виду) формування в свідо­мості людини загальної мети та програми адаптивної діяльності. У цьому разі мета полягає в оптимізації взаємодії індивіда та середови­ща в нових умовах. А програма передбачає орієнтацію й оцінювання цих умов (адаптивної ситуації), а також корекцію поведінки особис­тості та соціального середовища з метою досягнення оптимізації

їхній взаємодії. У результаті узгоджуються інтереси особистості та соціального середовища, і на цьому новому рівні узгодження триває соціальна діяльність, пов'язана із задоволенням нових потреб.

Отже, ми дійшли розуміння соціальної адаптації як зумовленої змінами соціальної реальності специфічної адаптивної діяльності людини, пов'язаної з оптимізацією у відповідь на ці зміни взаємо­дії індивіда з навколишнім соціальним середовищем. Структура адаптивної діяльності при цьому передбачає оцінювання характеру та значущості змін, а також виконувані на цій основі потрібні ко­рекції поведінки особистості та перетворення навколишнього сере­довища.

Соціальна адаптація (адаптивна діяльність) охоплює сукупність усіх видів діяльності, що відбуваються одночасно. З одного боку, це зумовлене орієнтувальними потребами пізнання змін у предметній діяльності, встановлення з цією метою необхідних емоційних кон­тактів і відносин, а також оцінювання на підставі цього особистої та суспільної значущості змін, що відбулися. З другого боку, це здій­снювана в діалектичній єдності з оцінювальною діяльністю (і на її ос­нові) корекція поведінки особистості та її предметної діяльності, пов'язаної з перетворенням навколишнього світу.

Із розуміння єдності орієнтувальної та предметної діяльності ло­гічно випливає пояснення ускладнень у соціальній адаптації, що від­бувається на сучасному етапі НТР. Масштаби, тип і важливість ни­нішніх змін спричинюють труднощі в пізнанні та оцінюванні особис­тістю суспільної значущості цих змін, а також у виробленні програми адекватної корекції взаємодії особистості та середовища. Допомогти подолати ці труднощі покликані освіта й виховання, а в разі потреби — соціальна робота.

При цьому, розглядаючи соціальну зумовленість адаптивної ді­яльності, не слід розуміти її лише як жорстко детерміновану зовніш­німи причинами діяльність особистості, що не залишає для неї мож­ливості впливати на перебіг зазначеного процесу та його результати. Насправді особистість має широкі можливості для такого впливу. У тому, як людина здійснює адаптивну діяльність, визначальну роль відіграють її природні сили. Являючи собою хоча й олюднені, проте й біологічно детерміновані властивості у вигляді особливостей зору, слуху, нюху, смаку, біологічних, аналітичних та інших властивостей індивіда, вони створюють передумови як для психологічної, так і для

соціальної адаптації. Причому загальний стан організму людини мо­же впливати на соціальну адаптацію в широкому діапазоні — від доброго самопочуття в процесі подолання труднощів адаптації до загальної втоми, млявості й навіть відмови від адаптації тоді, коли характер адаптивної діяльності виходить за межі природних можли­востей людини.

Проте не слід також перебільшувати, абсолютизувати вплив біо­логічного в людині на її соціальну адаптацію. Адже як прояв вищих психічних функцій людини вона не є ні функцією генів, ні фізіологі­єю нейронів. Тому пояснення соціальної адаптації людини з огляду на її біологію означало б нав'язування духовних властивостей усієї матерії, змішування категорій матерії та свідомості.

Впливати на розвиток соціальної адаптації біологічне в людині може лише завдяки її психіці.

Певною мірою на соціальну адаптацію впливає також рівень пси­хічної організації індивіда.

Насамперед на характері розвитку соціальної адаптації познача­ються індивідуальні психічні ознаки особистості, що виявляються в специфіці почуттів, емоцій, волі, уваги, мислення, уяви тощо. Вони збагачують процес соціальної адаптації, додаючи до нього різнома­нітне поєднання емоційних відтінків.

Залежно від властивого індивіду темпераменту соціальна адапта­ція набирає таких динамічних особливостей, як інтенсивність, швид­кість, темп і ритм.

Інтегральний вплив на розвиток соціальної адаптації чинить ха­рактер особистості. Наприклад, поєднання в характері таких рис, як цікавість, допитливість, товариськість або замкнутість, відповідаль­ність або несумлінність, працелюбність або ледарство та інші, може позначитися на ефективності процесу соціальної адаптації, знижую­чи або підвищуючи його результативність.

Крім того, слід підкреслити, що мета та програма соціальної адаптивної діяльності так само формуються на психологічному рів­ні адаптації.

Аби не переоцінити вплив психіки людини на її соціальну адапта­цію, потрібно не забувати, що роль психічного в цьому процесі зво­диться здебільшого до усвідомлення, мотивації та надання процесу особистішої специфіки, тоді як причини, що породжують соціальну адаптацію і визначають її сутність, лежать у сфері соціальної дійсності.

Щодо широкого підходу, то в його основі лежить розуміння де­термінованості всіх рівнів адаптації людини — біологічного, психо­логічного та власне соціального. У такому контексті соціальна адап­тація розглядається як вид взаємодії особистості (або соціальної гру­пи) із соціальним середовищем, під час якої узгоджуються вимоги й очікування її учасників та яка містить решту рівнів взаємодії: біоло­гічний, психологічний та ін. [139, 12].

Так, визначення хоча й передбачає як основний аспект відбиття діалектичної єдності та суперечності біологічного, психічного й со­ціального в адаптивній діяльності людини, водночас воно недостат­ньо чітко, на наш погляд, визначає характер і масштаби соціальної адаптації як виду взаємодії людини та середовища. Це створює осно­ву для невиправдано "звуженого" і так само надто широкого трак­тування цього поняття.

Дослідник І. Калайков, розглядаючи соціальну адаптацію як "форму соціального руху", до його компонентів зараховує виробни­чі сили, свідомість, пізнання, формування потреб, відтворення жит­тя та продовження роду [45, 57]. Із цим важко погодитись, ос­кільки обсяг адаптивної діяльності не дорівнює обсягу соціальної ді­яльності людини. Так само й усе формування людини не обмежуєть­ся тільки соціальною адаптацією — лише одним із елементів форму­вання. На наш погляд, соціальна адаптація і в широкому розумінні має певний обсяг і конкретну специфіку змісту притаманної їй адап­тивної діяльності.

Справді, біологічна організація людини є тією основою, на якій будується як психічна, так і соціальна діяльність людини, в тому чис­лі й адаптивна. Водночас сама біологічна адаптація або виникає під впливом спадкового механізму людини, що підкріплюється психоло­гічною адаптацією, або мотивується психікою людини в процесі від­повідної адаптації. І в тому, і в іншому разі причини, що детерміну­ють як біологічну, так і психологічну адаптацію, мають соціально зумовлений характер — зміни соціальної дійсності. Крім того, й са­ма людина є продуктом соціальних відносин. Інакше кажучи, і біо­логічна, і психологічна адаптація — явища соціально зумовлені, і в цьому розумінні їх можна називати відповідно "соціально-біологіч­ною" та "соціально-психологічною". Причому детерміновані соці­альними причинами явища обох видів адаптації мають соціальний характер. Із таких позицій соціальна адаптація (у широкому розу-

мінні), що містить зумовлені біологічну і психологічну адаптації, а також власне соціальну, є не що інше, як адаптація людини загалом.

Проте взаємодія біологічного, психологічного та соціального рівнів в адаптації людини не є однобічно спрямованою. Вона має не­однозначний, складний, діалектично суперечливий і водночас ціліс­ний характер.

Зазвичай через соціальну зумовленість потреб (у тому числі й бі­ологічних, що мотивують адаптивну діяльність людини), будь-яка адаптація людини не може не мати соціального характеру. Водночас у ній присутнє також специфічно людське, біологічне. Як біологічні, так і соціальні потреби відбиваються на психіці людини у вигляді су­то людської мотивації її адаптивної поведінки. Отже, адаптація лю­дини постає перед нами як цілісний біопсихосоціальний процес.

На нашу думку, таке трактування адаптації найповніше відпові­дає розумінню людини не лише як сукупності всіх суспільних відно­син, а й як безпосередньо природної істоти. Через трудову діяльність людина здійснює, регулює і контролює особливу форму обміну ре­човиною, енергією, інформацією, що відбувається в процесі адапта­ції людини до навколишнього світу. На основі соціальної адаптації суспільство робить людину людиною, а людина, у свою чергу, тво­рить суспільство. Отже, соціальна адаптація є базою, на якій відбу­вається збагачення людини новим соціальним досвідом, а також баченням соціальної та правової дійсності загалом.

Отже, соціальна адаптація є не лише сполучною ланкою між со­ціальною сутністю людини та суспільною дійсністю, а й сприяє роз­витку і збагаченню соціального середовища та соціальної природи людини. При цьому безпосередньо соціальна адаптація розвиваєть­ся й удосконалюється під їхнім впливом. У цьому один із основних проявів діалектики взаємовідносин людини і соціального середови­ща через соціальну адаптацію.

Загалом адаптація як природна властивість людини має багато­функціональний характер. По-перше, вона є необхідною умовою і водночас засобом оптимізації взаємодії людини з природою і соці­альним середовищем. По-друге, адаптація сприяє розвитку людини і вдосконаленню довкілля. По-третє, через адаптацію формується со­ціальна сутність людини. По-четверте, адаптація є необхідною в ра­зі оволодіння людиною будь-яким із існуючих видів діяльності. У су­купності це дає підставу вбачати в адаптації одну з основоположних,

сутнісних ознак людини, розглядати адаптацію як основну умову та механізм людської життєдіяльності.

Завершуючи дослідження соціальної адаптації людини в широко­му розумінні, звернемо увагу на те, що, по-перше, процеси адаптації і соціалізації близькі за впливом на людину в складних для неї ситу­аціях. А по-друге, ці процеси взаємопов'язані. Отже, для з'ясування можливостей застосування теоретичних засад адаптації і соціалізації в теоретичному обґрунтуванні механізмів соціальної роботи необ­хідно уважно розглянути співвідношення та взаємозв'язки процесів і понять адаптації та соціалізації.