Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

3.6. Наростання опору денаціоналізації (Част. 2. )

У грудні 1965 р. І. Дзюба надіслав листа на ім'я першого секрета­ря ЦК Компартії України П. Шелеста та Голови Ради Міністрів УРСР В. Щербицького, долучивши до нього, як відомо, названу працю. У листі підкреслювалось, що фактичне національно-політичне стано­вище України не відповідає її формально-конституційному держав­ному становищу, що стан української культури і мови викликає гли­боку тривогу, що не можна відповідати репресіями стосовно людей, які відкрито й принципово висловлювали свої погляди, перебуваючи цілком на радянських і соціалістичних позиціях. Автор листа наво­див приклади того, як карали зняттям з роботи, виключали з партії де­сятки людей за участь у тих чи інших справах чи причетність до них, що довільно кваліфікувалися як "націоналізм" (під яким фактично розумілося прагнення до національної справедливості, до реальної рівності або й просто інтерес до національних проблем, історії тощо).

Через чверть віку автор так сказав про свою працю, точніше, про окремі її положення: "Зрештою, мій тодішній заклик — повернутися до ленінських принципів, до національної політики 20-х років — зву­чить сьогодні наївно. Хоча б тому, що такі "повернення" до перейде­них етапів в історії неможливі. Правда, я й не мав на увазі "повернен­ня" в буквальному значенні, а лише відновлення самого принципово­го підходу. Але й його сьогодні недостатньо — зовсім інша історична ситуація, інший стан народу, інші завдання й можливості.

Щодо мого "опертя на Леніна". Для начальства, яке вважало себе єдиним розпорядником ленінської спадщини, навіть якщо знало Ле­ніна з двох-трьох цитат, послужливо підсунених референтами, все було ясно: Дзюба фальсифікує Леніна, "маскується" Леніним тощо. З другого ж боку, деякі "націонали" казали: от вдалу форму знайшов Дзюба — б'є комуністів їхньою ж зброєю.

Мушу сказати, що і ті, і ті помилялися щодо мого суб'єктивного настановлення. Я справді тоді був під глибоким враженням від ленін­ського підходу (особливо в останні роки його життя) до національно­го питання і вірив у те, що, керуючись цим підходом, можна вийти з кризи і знайти шлях до національної справедливості     .

Праця І. Дзюби мала, за його визначенням, три адресати і, відпо­відно, три рівні аргументації. Перший — це партія, ЦК КПУ, ЦК КПРС. Другий — російська і російськомовна інтелігенція в Україні і поза Україною. І третій — "це українці, наша молодь, яка була в роз­губленості. Що робити, як діяти, адже є різні версії, один — за підпіл­ля, другий — за легальний опір. Я тоді вважав, що нам потрібно отак відверто, чесно, сміливо, мужньо сказати, що ми вимагаємо того і то­го, на це ми маємо право за Конституцією і на цьому ми повинні стоя-ти"158.

Працю І. Дзюби Б. Антоненко-Давидович назвав референдумом покоління. Нею письменник зініціював появу досліджень інших авто­рів, які прагнули об'єктивно осмислити історичний шлях України, пропонували своє бачення виходу її із складного становища, в якому вона опинилася в умовах радянської влади.

Помітним кроком уперед у розвитку політичної думки в Україні 70-80-х pp. мали праці Ю. Бадзьо, уродженця Закарпаття, талановитого вченого, якого система позбавила права займатися улюбленою спра­вою. Його теоретична історико-філософська праця "Право жити" присвячена обгрунтуванню права кожної нації жити повноцінним по­літичним, економічним і духовним життям, зайняти своє, притаман­не лише їй місце на теренах світової цивілізації. Причину зневажання прав української нації Ю. Бадзьо, як і І. Дзюба, вбачав у російській ве­ликодержавній політиці. Однак, якщо І. Дзюба в своїх інтерпретаціях виходив з марксистсько-ленінських позицій, то Ю. Бадзьо базував свій погляд на засадах демократичного соціалізму, доволі далекого від марксизму. Здійснюючи огляд робіт української історії, автор під­дає нищівній критиці методологічні принципи, з яких російська, а згодом і радянська історіографія підходили до багатьох питань укра­їнської історії, не визнаючи за нею самостійного, самодостатнього іс­торичного процесу.

Одне з центральних місць у праці займає критика теорії "злиття націй". її творцем Ю. Бадзьо вважав В. Леніна, який, по суті, легіти­мував асиміляцію всіх націй і народностей, що входили до складу СРСР. Причому, як зазначалося, ця теорія отримувала могутнє ідео­логічне забезпечення, внаслідок чого штучно препарувалась, фальси­фікувалась історія народів. В її основі залишався російський велико­державний шовінізм. Торкаючись майбутнього країни, автор гово­рить про необхідність існування ідеологічного, культурного та по­літичного плюралізму. Він виступає за багатопартійність, широке представництво робітників і селян в органах влади.

В 1979 р. Ю. Бадзьо завершив роботу над відомою історико-філо-софською працею "Лист до російських та українських істориків", в якій дослідив походження трьох слов'янських народів — українсько­го, російського та білоруського.

Правдиві праці з історії українського народу та його культури підготували в цей час Є. Пронюк, І. Дзюба, М. Брайчевський, О. Апа-нович. Зокрема, наукові дослідження М. Брайчевського присвячені походженню Русі, виникненню Києва й інших давньоруських міст. Важливу роль у піднесенні національної свідомості українців відігра­ла його полемічна праця "Приєднання чи возз'єднання", в якій розг­лядаються події часів Хмельниччини. В ній, зокрема, була піддана ар­гументованій критиці офіційна інтерпретація українсько-російського договору 1654 р. і зроблена спроба об'єктивно оцінити діяльність ке­рівників козацької України. Ця робота була написана ще за часів хру-щовської "відлиги" для "Українського історичного журналу", але з'я­вилася тільки в 1972 p., і то за кордоном.

Радянський режим докладав великих зусиль, щоб припинити дія­льність опозиції. У 1964 р. в Одеській області органи державної без­пеки викрили "Демократичний союз соціалістів", який піднімав пи­тання про надання суверенітету Україні. На Миколаївщині в 1969 р. була припинена спроба утворити організацію "Боротьба за суспільну справедливість". У тому ж році в Луганську були заарештовані й за­суджені на тривалі строки ув'язнення організатори "Партії боротьби за реалізацію ленінських ідей". Ці та інші організації ставили собі за мету добиватися демократичних перетворень, захистити національні інтереси українського народу, врятувати його від політичної, еконо­мічної та духовної катастрофи.

У листопаді 1967 р. у Львові відбувся судовий процес над журна­лістом В. Чорноволом, який зібрав і передав до офіційних органів ма­теріали, що розкривали неправомірність політичних процесів, прове­дених в Україні у 1965—1966 pp. Хоча проти В. Чорновола не вдало­ся виставити жодного свідка, суд задовольнив вимоги обвинувачення і засудив молодого журналіста до трьох років позбавлення волі. На його захист виступили І.Дзюба, І. Світличний, Н. Світлична, Л. Кос­тенко, А. Горська. В листі до першого секретаря ЦК КПУ П.Ю. Шеле­ста вони доводили несправедливість судового вироку В. Чорноволу, підкреслюючи, що "жоден матеріал справи ... не був розглянутий, пе­ревірений, стверджений або спростований з погляду його фактичнос­ті й істинності"159. Документальний збірник "Лихо з розуму", підго­товлений В. Чорноволом, став широко відомий за кордоном. Він був опублікований в журналі "Сучасність" та передавався в ефір радіо­станцією "Свобода". Так починався в Україні рух, який згодом одер­жав назву правозахисного і охопив переважно інтелігенцію.

Протягом 1965—1967 pp. проведено низку арештів у Москві. Брежнєвське керівництво вирішило "угамувати" інтелігенцію, яка за роки "відлиги" почала піднімати голову. В лютому 1966 р. відбувся судовий процес над А. Синявським і Ю. Даніелем, засуджених відпо­відно до семи і п'яти років таборів суворого режиму (за крамольні твори, за "антирадянську агітацію і пропаганду"). Влітку 1967 р. відбувся суд над В. Буковським, В. Делоне, Е. Кушевим, наступного року — над А. Гінзбургом, Ю. Галансковим, В. Лашковою та А. Доб-ровольським. У цей час зародилась так звана петиційна кампанія, яка стала однією з форм правозахисного руху, в тому числі в Україні. Ли­сти на захист А. Синявського та Ю. Даніеля підписали 80 осіб, зокрема 60 членів Спілки письменників; листи з приводу "суду чотирьох" — 700 осіб, з яких 45,0 % — вчені, 23,0 % — діячі мистецтва, 13,0 % — ін­женери і техніки, 9,0 % — видавничі представники, учителі, лікарі, юристи, 6,0 % — робітники, 5,0 % — студенти. Наприкінці 1968 р. ви­йшов перший випуск машинописної "Хроніки поточних подій", який розповідав про становище з правами людини в СРСР. Цей позацензу-рний інформаційний бюлетень виходив до 1983 р., в ньому вміщува­лось чимало відомостей і про правозахисний рух в Україні.

Навесні 1968 р. велика група діячів науки, літератури і мистецт­ва, робітників та студентів звернулася з листом на ім'я Генерального секретаря ЦК КПРС Л. Брежнєва, Голови Ради Міністрів СРСР О. Ко-сигіна, Голови Президії Верховної Ради СРСР М. Підгорного. У ньо­му підкреслювалось, що політичні процеси — це форма придушення інакомислячих, громадської активності і соціальної критики, конче необхідної для здоров'я будь-якого суспільства. Вони вбачали в цих процесах виразні симптоми реставрації сталінізму в Україні, вислов­люючи глибоку тривогу з приводу такого перебігу подій. Лист підпи­сали 14 членів Спілки письменників України, в тому числі І. Дзюба, В. Шевчук, Ліна Костенко, В. Коломієць, І. Драч, М. Вінграновський, В. Некрасов та ін.; літератори І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Стус; члени Спілки художників України А. Горська, Л. Семикіна, В. Зарець-кий, І. Литовченко; режисер С. Параджанов; члени Спілки компози­торів України Л. Ященко та Спілки журналістів України Б. Гопник; члени-кореспонденти Академії наук УРСР А. Скороход, Ю. Соколов, Ю. Березанський, А. Ситенко, К. Толпиго; лауреат Ленінської премії А. Лубченко; 21 кандидат наук; робітники, студенти, лікарі, інже­нери, артисти, всього 139 осіб160. Завдяки широким громадським протестам першу хвилю арештів і судів української творчої, наукової інтелігенції вдалося загальмувати.

Тиск на "підписантів" поступово посилювався. Кількість учас­ників правозахисного або дисидентського руху була незначною. Вони мали різні погляди, перебували на різних позиціях, але діяли легально і в рамках закону. Проте інакомислення розцінювалось як державний злочин; розповсюдження, зберігання і навіть читання забороненої літератури розглядалося як підривна діяльність. Сам факт зустрічей з П. Якіром і П. Григоренком, знайомство з праця­ми А. Сахарова та іншим самвидавом стало причиною виключення з партії і звільнення зі служби інженера-майора Г. Алтуняна. Вліт­ку 1969 р. його заарештовано: доказами вини були вилучені твори, а також підписання листів — на захист арештованого в Ташкенті генерала П. Григоренка; до газети "Известия" — про переслідуван­ня інакомислячих; до президії Наради комуністичних і робітничих партій, де висловлювалося побоювання щодо можливої реабіліта­ції Сталіна.

Послідовно відстоювали українську ідею з погляду загальнолюд­ських цінностей демократії і свободи Є. Пронюк, В. Лісовий, М. Ру-денко, О. Мешко, О. Бердник, О. Тихий та ін. В статті Є. Пронюка "Стан і завдання українського визвольного руху" (1964) йдеться про майбутнє для українців як нації, шляхи досягнення демократичного ладу і повного суверенітету України. Автор вважав СРСР "державою авторитарної олігархії", яка в соціальному відношенні є знаряддям панування партійно-державної касти і ядро якої складає численна група людей, зайнятих у сфері управління. Економічною основою

цієї касти була державна власність на засоби виробництва і праці,

"Тлі на результати праці людей   .

Важливим завданням демократичних сил на найближчий час Є. Пронюк вважав демократизацію СРСР. Тільки за таких умов зможе розвиватися український визвольний рух. Демократизація закономірно приведе до зруйнування правлячої касти, зламу старої й побудову нової державної машини, українізації суспільного, нау­кового й технічного життя, суверенітету демократичної України.

Значний інтерес становить відкритий лист Антона Коваля (псев­донім В. Лісового) до депутатів Верховної Ради УРСР, датований квітнем 1969 р. Це був не просто критичний аналіз економічного, по­літичного та культурного розвитку республіки, а спроба конструкти­вної позитивної програми, реалізація якої могла б, на думку автора, забезпечити державний суверенітет України. А. Коваль указував на необхідність проведення радикальної економічної реформи, переду­сім підпорядкування урядові УРСР усіх підприємств народного гос­подарства України, здійснення цим урядом розподілу національ­ного прибутку республіки, запровадження виробничого самовря­дування на фабриках і заводах, підвищення зарплати робітників та основної частини інтелігенції, оприлюднення розмірів окладів ви­соких державних посадових осіб, значного зменшення різниці між найвищими і найнижчими розмірами зарплати.

У своєму листі автор наголошував на необхідності прийняття нової Конституції Республіки, яка б гарантувала Україні станови­ще суверенної національної держави. На його думку, потрібно бу­ло підвищити значення договірних відносин між республіками СРСР, передати наявні компетенції союзних міністерств освіти, культури, внутрішніх справ відповідним республіканським орга­нам. У Конституції слід чітко визначити механізми, які б забезпе­чили народне представництво шляхом демократизації виборів (ви­сунення кількох кандидатур на одне місце, широке обговорення їх під час передвиборної кампанії), захистили Ради від узурпації їх­ньої влади бюрократією і перетворили їх в органи справжньої вла­ди й самоврядування.

Не менш важливим було положення про те, що існування різних рівноправних партій не суперечить соціалізму, що це один із шляхів реалізації свободи політичних організацій. У новій Конституції А. Коваль пропонував ухвалити створення Міністерства оборони УРСР, якому підпорядкувати військові з'єднання Збройних Сил СРСР, що формувалися із населення республіки; зафіксувати право добровільного виходу селянина з сільськогосподарської артілі з орендою землі; створення Конституційного суду, який би розглядав справи з питань відповідності законів Конституції УРСР, скарги гро­мадян про порушення їх прав і свобод. Закони і постанови передбача­лось усім Радам приймати шляхом таємного голосування тощо.

Крім того, автор листа наполягав на ліквідації інституту про­писки, цензури і встановлення відповідальності лише за розголо­шення військової чи державної таємниці, за порнографію і тому подібне; на розпуску КДБ, на звільненні з таборів і в'язниць усіх осіб, засуджених за висловлення і поширення своїх політичних, філософських та релігійних переконань; позбавленні працівників державних органів і політичних організацій "узаконених" пільг та привілеїв тощо. Окремий розділ становили питання культури: українізація навчальних закладів республіки, забезпечення на практиці діловодства державних установ українською мовою (на території національних меншостей — мовою цих меншостей), скасування дискримінаційних заходів навколо культурної спад­щини українського народу та ін. Тут А. Коваль практично перегу­кувався з вимогами УНФ, особливу увагу надаючи вихованню на­ціональної свідомості українців162.

У 1972 р. В. Лісовий знову звернувся з відкритим листом уже до членів ЦК КПРС та ЦК Компартії України. Протестуючи проти ареш­тів 1972 p., автор аналізував причини, які породжували інакомислен­ня й невдоволення в країні. В листі йшлося про глибоку системну кризу, яка охопила радянське суспільство163.

Наприкінці 60-х pp. на різних зборах і засіданнях не раз "про­роблявся" І. Дзюба. Від нього вимагали відмови від написаного і самоосудження, самозречення. У 1969 р. правління Київської пи­сьменницької організації ухвалило вивести І. Дзюбу із членів Спілки письменників України. Це питання розглядалося на за­сіданні президії правління Спілки письменників республіки, що відбулося під головуванням Ю. Збанацького. Як видно з матеріалу, поданого "Літературною Україною", з інформацією на засіданні виступив голова правління Київської письменницької організації В. Козаченко. Він говорив про те, що І. Дзюба не виправдав надій, які на нього покладалися, що його "ідейнохибні статті та промови взяли на озброєння українські буржуазні націоналісти в ідеологіч­ній боротьбі проти нас".

На засіданні з заявою "До президії СПУ" звернувся І. Дзюба, відмежувавшись від своїх закордонних інтерпретаторів. Пізніше він розповідав: "Суб'єктивно для мене була дуже неприємною та обставина, що зі мною "солідаризувалися" і мене підтримували на Заході люди, чиї політичні позиції були для мене чужими або не­зрозумілими... Такої заяви дуже домагалися від мене і деякі друзі, і ті люди в керівництві Спілки письменників, які хотіли мене "збе­регти" і, як могли, боронили, але потребували для цього якогось "ар­гументу". Після обговорення і критики творчої практики І. Дзюби на засіданні прийнято постанову, в якій визнано правильним рішення Київської письменницької організації . Однак, зважаючи на заяву, президія визнала за можливе залишити І. Дзюбу членом Спілки пись­менників (щоправда, навесні 1972 його таки виключили).

З квітня 1977 p., після 18-місячного ув'язнення, І. Дзюба змуше­ний був підписати нового листа з визнанням своїх помилок і про­ханням до Президії Верховної Ради Української РСР про помилу­вання. Подібна практика примусового "покаяння" в 1972—1979 pp. була застосована до внучки І. Франка 3. Франко, письменників Є. Гуцала та Б. Харчука, перекладача Г. Кочура, історика М. Брайчев-ського та ін. В результаті арештів і "покаянь" активність учасників руху опору в Україні дещо знизилась. «Однак, — зазначалося в сек­ретній інформації ЦК Компартії України ЦК КПРС 23 квітня 1973 p., — деякі однодумці заарештованих намагаються продовжи­ти підривну роботу на більш конспіративній основі, рекомендують своїм зв'язкам "у відповідь на репресії удесятирити зусилля, щоб пробуджувати національну свідомість", прагнуть залучити до "ру­ху" "нових людей"»164. Повідомлялось також про діяльність націо­налістичних груп у Львові, Коломиї та ін.

За даними Б.Кравченка, загальна кількість дисидентів в Укра­їні у 1960—1972 рр. досягла близько тисячі осіб (до них зарахову­вали й тих, хто хоча б раз підписував якісь петиції чи листи проте­сту). Але очевидно, що коло співчуваючих помічників було шир­шим. Дисидентський рух в УРСР мав дійсно український харак­тер — у його національному складі українці становили майже 80 %. Про соціальне походження інакодумців можна судити з до­сліджень, проведених Я. Білоцерковичем: за його підрахунками, 58,9 % дисидентів були вихідцями із селянства, 30,4 % — з інте­лігенції і 10,7 % — з робітників. Більшість провідних учасників українського руху опору належала до першого покоління міської інтелігенції165.

Провідною ідеєю дисидентського руху в Україні, як доведено дослідженнями Б. Кравченка і Д.А. Картер, залишалось націо­нальне питання. В ньому більшою мірою були представлені саме ті національності, які найбільш обмежувались у своїх правах — українці, євреї, кримські татари. Вони мали найвищий протестан-ційний потенціал, росіяни складали 0,5 %, хоча їхня частка в складі населення України становила, як відомо, близько 20 %166.

У 1970—1980-ті pp. боротьба українців за свої національні права внаслідок зміни міжнародної обстановки набрала більш організова­них форм, до того ж легальних, і здійснювалась переважно в межах руху за дотримання прав людини в СРСР. Особливу увагу питанням захисту прав людини, суверенітету України приділяла Українська Ге-льсінкська група (УГГ), створена в листопаді 1976 р. До неї увійшли відомий письменник М. Руденко, письменник-фантаст О. Бердник, правозахисники та колишні політичні в'язні Л. Лук'яненко, І. Канди-ба, О. Мешко, П. Григоренко, О. Тихий. Всього в складі УГГ було 10 осіб. "Створення Української громадської групи в обставинах, що па­нують в Україні, — говорилось у заяві московських правозахисників, — є актом великої мужності"167.

УГГ була створена як відкрита громадська організація. Вона ста­вила завдання легальним шляхом домагатися від властей дотримання законодавства щодо прав людини. У програмній заяві групи (від іме­ні "Українського патріотичного руху") говорилося: "Вільна Україна гарантує всі права народам, що населяють Україну: росіянам і поля­кам, євреям і татарам, румунам та угорцям. Ми надто добре пізнали, що таке підневільне колоніальне існування, тому заявляємо, що лю­дям, які населяють нашу Батьківщину, ми надамо якнайширші по-літичні, економічні и соціальні права . У програмній самвидавчіи статті "Наші завдання" правозахисний рух кінця 70-х pp. фактично ототожнювався з національно-визвольним рухом. "Кожен, хто думає про права людини на Україні, — підкреслювали автори, — стикаєть­ся з проблемою національних прав українського народу. Національні права стали вагомою частиною загальнолюдських прав нації, що пра­гне відстояти себе під сонцем"169.

Влітку 1977 p., звертаючись до європейської громадськості, УГГ наголошувала, що Україна, ввійшовши до складу СРСР, втратила свій суверенітет, свою державність. "Ми глибоко шануємо культуру, духовність, ідеали російського народу, але чому Москва має вирішу­вати за нас на міжнародних форумах... ті чи інші проблеми, зобов'я­зання?". Кожен народ, говорилось у зверненні, повинен бути в спілці демократичних держав "вільним чинником, незалежним творчим ду­хом". Лише тоді зникнуть ті деформації, що спотворюють стосунки між народами, сіють розбрат і підозри. Народ має бути господарем своєї землі, своєї традиції, своєї волі до побудови кращого життя — для всіх, для кожного. Виходячи з цього, УГГ заявляла, що "найради-кальніша вимога української нації для себе і для братерства наро­дів — повна суверенність творчого прояву в усіх сферах духовно-гос­подарського життя. Ніщо в світі не може зупинити втілення цієї ідеї в зримі форми історичної реальності"170.

Досягнення суверенітету України, на думку авторів документа, було можливе лише за умови вирішення загально-демократичних за­вдань: встановлення реальної свободи слова, свободи волевиявлення, свободи в'їзду та виїзду зі своєї країни, вільного поширення своїх ідей і знайомства з ідеями інших людей, вільного створення творчих, мистецьких, наукових асоціацій тощо. Пропонувалося звільнити всіх політв язнів і ліквідувати відповідні статті в кримінальних кодексах союзних республік і Союзу РСР, забезпечити вільний обмін інформа­цією, ліквідувати цензуру.

З часом Українська Гельсінкська група поповнювалася все новими й новими членами. Наприкінці 1970 — початку 80-х pp. ними стали О. Гейко-Матусевич, М. Горбаль, Й. Зісельс, В. Калениченко, 3. Краківсь­кий, Я. Лесів, Ю. Литвин, М. Мельник, В. Овсієнко, О. Попович, Б. Реб-рик, П. Розумний, І. Сеник, В. та П. Січко, В. Чорновіл, С. Шабатура, Д. Шумук, Ю. Шухевич та ін.

У березні 1980 р. українські дисиденти, жертви політичних реп­ресій ("Український патріотичний рух", за яким стояла УГГ), зверну­лися до свого народу, до урядів усіх країн світу, до ООН і заявили "про своє бажання вийти зі складу СРСР, вивести наш народ з кому­ністичної неволі". "...Кожен день перебування України в складі СРСР наближає нашу національну загибель.., — писали автори листа-звер-нення. — Це не порушення конституції уряду, це наш єдиний спосіб уникнути духовно-національної смерті, домогтися гідного існуван­ня"171. Українські патріоти турбувалися не тільки про долю свого на­роду, а й усіх народів країни. "Відкидаючи всілякі спекуляції радян­ських властей на наші вимоги, — зазначалось у зверненні, — ми за­являємо: воля України дасть можливість звільнитися й російсько­му народові, й іншим народам, що поневолені сучасним ре­жимом"172.

Вкрай важливою для УГГ залишалася проблема налагодження контактів з російськими дисидентами, а також міжнародними право­вими організаціями. Знаменно, що московські правозахисники — Л. Алексеева, М. Ланда, Ю. Орлов, О. Гінзбург, А. Щаранський, В. Сліпак гаряче вітали організаційне оформлення УГГ, назвали його в обставинах, що панували в Україні, актом великої мужності. Для на­лагодження контактів з російськими правозахисними організаціями чимало зусиль доклав відомий правозахисник, опальний радянський генерал П. Григоренко, який входив одночасно до Московської і до Української Гельсінкських груп. З належним розумінням ставились до проблеми українських правозахисників Ю. Орлов, О. Гінзбург, які тиражували документи УГГ, розповсюджували їх у зарубіжних засо­бах масової інформації173.

Хоча Українська Гельсінкська група діяла цілком легально і в ме­жах радянської Конституції та підписаних СРСР міжнародних угод, вона стала об'єктом переслідувань і політичних репресій. Із 37 членів групи, які працювали в ній у 1975—1989 pp., 23 було засуджено та відправлено в табори і на заслання, шестеро позбавлено радянсько­го громадянства. Три члени групи — В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин — загинули в таборах.

Справу Української Гельсінської групи продовжила одноймен­на Спілка, що постала на місці УГГ в 1987 р. Однією із основопо-ложних п ідей було відновлення української державності   .

Невід'ємною складовою опору процесам денаціоналізації була боротьба за свободу совісті та віросповідання, вільне здійснення ре­лігійних обрядів, повернення відібраних державою храмів, за реа­білітацію та легалізацію Української греко-католицької церкви, яка, як підкреслювалось, заважала утвердженню єдиного православного простору РПЦ і в 1946 р. була заборонена. Однак УГКЦ продовжува­ла діяти нелегально, за що її в народі стали називати "церквою у ката­комбах". Постійні утиски, репресивні заходи, переслідування не змо­гли остаточно її знищити. У 60-80-ті pp. таємні обряди для віруючих у Західній Україні проводили понад 300 греко-католицьких священи­ків. Перебуваючи під неослабним контролем радянських спецслужб, УГКЦ спромоглася навіть утримувати нелегальні монастирі та дру­карні.

Комуністична влада жорстоко переслідувала релігійних диси­дентів. Так, на початок 1968 р. з 230 засуджених учасників національ­но-визвольної та опозиційної боротьби в Україні через релігійні пе­реконання постраждали 84 особи. В середині 1980 р. з 90 українських політичних в'язнів 78 були покарані за "віру", серед яких були і гре­ко-католики, і православні. Загалом же, вважається, що питома вага українців серед усіх політв'язнів СРСР становила в повоєнні роки 40 %175. Ціле покоління молодої української інтелігенції, за словами В. Стуса, було перетворено в покоління політичних в'язнів.

9 вересня 1982 р. багаторічним політв'язнем Й. Терелею була створена ініціативна група захисту прав віруючих і церкви, до якої увійшли О. Г. Будзинський, С Січко, А. Поточняк та О. Гнидин. Група направила звернення до ЦК КПРС, в якому доводила неправомір­ність та неканонічність Львівського собору 1946 р. Від імені духовен­ства і віруючих УГКЦ вона ставила перед вищим партійним органом конкретні вимоги: проведення вільних виборів в усіх єпархіях Захід­ної України і Закарпаття; надання дозволу будувати молитовні бу­динки; проведення в регіонах, де греко-католики складають біль­шість, молитовних будинків, а там, де їх меншість,— створення умов для проведення релігійних культів; відновлення духовних семінарій у Львові та Ужгороді; надання можливості віруючим греко-католи­кам здобути духовну освіту за кордоном; повернення раніше конфіс­кованих друкарень; формування авторитетної комісії з розслідування діяльності органів КДБ та МВД, спрямованої проти тисяч священно­служителів і віруючих.

Звернення не залишилося поза увагою відповідних радянських органів. 24 грудня 1982 р. керівник ініціативної групи був заарештований. Арешту був підданий у 1984 р. і його наступник В. Кобрин. Однак організований рух за відновлення УГКЦ не припинявся.

р. розпочав свою діяльність Комітет захисту Української греко-католицької церкви, який очолив відомий правозахисник І. Гель. Ко­мітет об'єднав впливових політичних та релігійних діячів і розгорнувактивну і широкомасштабну роботу з відстоювання прав та інтересів
УГКЦ, використовуючи найрізноманітніші засоби впливу. Так, якщо р., за визначенням І. Геля, був роком петиційних кампаній, чис­ленних звернень до органів державної влади та управлінь, то 1989 р.став роком масових богослужінь, маніфестацій і демонстрацій176. Підтиском української, російської та міжнародної громадськості Україн­ська греко-католицька церква була легалізована. Собор УГКЦ, який відбувся у Львові в січні 1990 p., визнав рішення Львівського собору 1946 р. неканонічним і незаконним та проголосив Акт про легаліза­цію УГКЦ.

З відновленням легальної діяльності УГКЦ український націо­нальний рух за вільний самобутній розвиток, власну державність був значно посилений.

Російські й українські опозиційні сили, перебуваючи в складних умовах тоталітарної системи, постійно виявляли одна одній підтрим­ку і взаємодопомогу. Реальну, практичну і дійову. Зокрема, А. Саха­ров, О. Солженіцин, Ю. Орлов та ін. підтримували в тяжку хвилину тих українців, які відстоювали інтереси демократії і свободи, творили матеріальні й духовні цінності. Відомі виступи А. Сахарова на захист В. Стуса; секретаря Ради церков євангельських християн-баптистів Г. Вінса, А. Сахарова і О. Солженіцина на захист одного з найвидат-ніших майстрів народного мистецтва П. Рубана. Після жорстоко­го, по суті смертельного вироку В. Стусу восени 1980р. (десять років позбавлення волі в таборі особливо суворого режиму та п'ять років заслання) із горьковського заслання на увесь світ прозвучав одино­кий, але сильний голос академіка А. Сахарова: «Не людяність вироку українському поету Василю Стусу — сором радянської репресивної системи. Так життя людини ламається безповоротно — це розплата за елементарну порядність та нонконформізм. За вірність своїм пере­конанням, своєму "я"».

Російські правозахисники, вчені, діячі культури виступали на за­хист Української греко-католицької церкви. Зокрема, 3 червня 1988 р. на прес-конференції в Міністерстві закордонних справ акаде­мік А. Сахаров закликав Радянський уряд зняти заборону з УГКЦ, ле­галізувати її. С. Аверинцев, народний депутат СРСР, літературозна­вець і критик, у своїй статті в газеті "Советская культура" попере­джав, що "... заборона уніатства не сприяє престижу нашої держави, як і не відповідає вона... гідності православ'я, принаймні при далеко­глядному розумінні останнього". Такої ж думки дотримувались православні російські священики Г. Якунін та Г. Едельштейн, які вважа­ли, що "... оскільки Російська православна церква перебуває в глибо­кій стагнації, легалізація Української католицької церкви, духовне життя цієї церкви, матиме позитивний вплив на відновлення духов­ного життя Російської православної церкви"177.

Російські правозахисники допомагали українським колегам у на­лагодженні контактів із зарубіжними засобами масової інформації. Одночасно українські дисиденти брали участь у різноманітних захо­дах російської опозиції. Налагодився систематичний обмін самвида-вом. Під багатьма документами радянської опозиції стоять поряд прізвища українських і російських правозахисників. Так, серед під-писантів "Листа 139-ти" на захист московських активістів самвидаву Ю. Галанскова та О. Гінзбурга українські правозахисники складали майже п'яту частину.

Демократична громадськість Росії й України підтримувала боро­тьбу інших народів і народностей СРСР за соціальні й національні права та демократичні свободи (зокрема, й кримських татар в їх праг­ненні до повернення на історичну батьківщину). Допомогу кримсь­котатарському національному рухові надавали А. Сахаров, П. Григо-ренко, О. Некрич, Л. Копелев, А. Григоренко, Г. Лауб, О. Галич, П. Тігрід, О. Філін, С. Караванський, О. Костерін, А. Левітін-Краснов, П. Литвин, І. Пелікан, К. Амері, В. Білоцерківський, В. Франк та ін. політичні й культурні діячі.

В 1966 р. весь світ обійшло звернення поета-перекладача С. Ка-раванського до голови Ради національностей Верховної Ради СРСР, в якому він назвав виселення кримських татар з Криму актом кричущої несправедливості. "Як це так, — писав він, — у XX століття суспільс­тво, що прагне збудувати найсправедливіший лад на землі, виселяє з історичних земель... народ за "зраду Батьківщині" окремих його пре­дставників?"178.

А. Сахаров, відгукуючись на трагічну загибель в 1978 р. М. Ма­мута, який в знак протесту проти дискримінації здійснив акт самоспа­лення, писав у телеграмі на ім'я Л. Брежнєва та М. Щолокова: "Неза­лежно від його конкретних обставин, самоспалення Муси Мамута має своєю справжньою причиною національну трагедію кримських татар... Трагічна загибель Муси Мамута... повинна послужити відно­вленню справедливості, відновленню зневажених прав його наро­ду"179. Боротьбу за реалізацію кримськотатарським народом своїх прав А.Сахаров вважав одним з найбільш важливих і першочергових завдань правозахисного руху в СРСР.

Аналізуючи співпрацю українських і російських дисидентів, чи­мало дослідників звертають увагу на той факт, що національне питан­ня трактувалося різними учасниками руху опору по-різному. Біль­шість із російських демократів, відстоюючи право народів СРСР на

вільний національно-культурний розвиток, не визнавала їхнього пра­ва на політичне самовизначення, що згодом, уже в 1990-ті рр, погли­било суперечності між російською і українською демократіями.

Опозиційний рух в Україні у 60-80-ті pp. — невід'ємна складова національно-визвольної боротьби українського народу. Він був орга­нічним продовженням попередніх етапів його визвольних, незалеж-ницьких устремлінь. В нових історичних умовах такий рух здійсню­вався лише мирними, конституційними засобами, висуваючи на пер­ший план не гвинтівку чи автомат, а інтелект. На зміну винищеним прийшли нові покоління борців, переважно з лав інтелігенції, що на­давало руху всезростаючої сили та перспективи.

Український опозиційний рух відіграв основну роль у мобілізації національних почуттів українців. Залучаючи в суспільне життя нові історичні концепції, відновлюючи об'єктивне історичне минуле, апе­люючи до традицій українського народу, символів, культурних дося­гнень, учасники руху збуджували в ньому відчуття спільності. Спіль­ності не радянсько-громадянської, а власне етнічної. Одночасно створюючи легальні й нелегальні громадські асоціації, вони форму­вали по суті основу для національної самосвідомості і в громадянсь­кому розумінні.

Повоєнний період в історії України — це (попри всі труднощі й суперечності) період нарощування українським народом державни­цького потенціалу, піднесення його національної свідомості, період фактичного руху України від постпереяславського стану. Антиперея-славські тенденції наростали із зростанням радянсько-російського натиску — за законом фізики: сила опору дорівнює силі тиску. Пру­жина стискувалася, щоб у відповідний момент випрямитися і набути свого природного стану. Україна повільно, але неухильно, рухалася до незалежності.

"Радянський досвід в кінцевому рахунку розділив, а не зблизив наші країни: позаду залишилась гора розбитих горшків, відповідати за яку, по справедливості, повинні обидві сторони, але в першу чергу, звичайно, російська, — пише у своїй статті "Вперед к новой Визан­тии?" російський дослідник Ю. Каграманов. — Щоб іншим разом стати привабливою для України, Росія повинна "набирати очки" в найрізноманітніших планах, і особливо в духовно-культурному. Ли­ше "наші досягнення", якщо такі у нас будуть, зможуть повернути нам добре ставлення сусіда"180.

Радянський Союз був нестабільним утворенням. Його конститу­ційні основи суперечили реальній дійсності. Невідповідність по­літичного устрою конституційним деклараціям приховувала реальну загрозу розпаду. Врешті-решт, вона забезпечила мирний і законний шлях припинення існування СРСР і утворення незалежних держав відповідно до лінії державних розломів, закладених ще в період становлення радянської федерації. Вирішальну роль у поваленні союз­ного компартійно-радянського центру відіграла Росія, що зайвий раз засвідчило наявність глибоких суперечностей між нею і Центром та невідповідність Радянського Союзу критеріям традиційної або ко­лоніальної імперії.

В другій половині XX ст. в умовах СРСР українсько-російські відносини, хоча й були доволі розвинутими, залишались не форма­лізованими. Останнє не завадило розширенню взаємозв'язків прос­тих людей, поглибленню реальної дружби двох братніх народів. Про­голошення суверенітету Росією 12 червня 1990 р. та Україною 16 ли­пня 1990 p., підписання договору України з Російською Федерацією про співробітництво в листопаді 1990 р. започаткували відродження справжніх рівноправних двосторонніх відносин між нашими держа­вами.

Констатуючи цей факт і зважаючи на досвід 12-річного існуван­ня незалежної України, необхідно визнати, що історична перспекти­ва України як самостійної держави залишається поліваріантною.

Можливо, з часом будуть по-іншому оцінені окремі періоди істо­рії України другої половини XX ст. Зокрема, саме 50—60-ті pp. на­звуть "зоряним часом" українства, часом, коли воно досягло апогею у своєму розвитку в постпереяславський період. Адже потенціал "ук-раїнськості" України, легалізований в 1917—1920 pp. і помножений на "українізацію" 20—30-х pp., з усією повнотою виявився саме в 50—60-ті pp. На той час по суті три покоління українців здобули за­гальну освіту в україномовних школах (вони становили в різні періо­ди 60—80 % від усіх шкіл). До того ж саме в 50—60-ті pp. найбільш повно проявив себе в національному організмі потужний західноук­раїнський струмінь, притлумлений в попередні роки сталінським те­рором і ще не освоєний системою зсередини, як у 70—80-ті pp.

У 50—60-ті pp. "українськість" проникла найглибше в усі пори суспільства, в усі клітинки його життя. І, що важливо, ця маса заявила про себе і на всесоюзному рівні, висунувши в центральне політично-управлінське середовище велику кількість українців і вихідців з України. Стосовно цього періоду, єдиного по суті в радянському XX ст., можна говорити з певними умовностями і про наявність укра­їнської політичної еліти в Україні, хоча і в націонал-комуністичному обрамленні. Не може заперечити цей факт, на наше переконання, і те, що відсоток українців у державно-партійному апараті респуб­ліки у 80-ті pp. був вищим, ніж у другій половині 50-х (у 1989 р. — 79 %, а в середині 50-х — 68 %). Адже цілком очевидно, що рівень національної свідомості їх суттєво різнився на користь партійців 50—60-х років.

Українська політична еліта в 1950—1960-ті pp. мала шанси і великі можливості щодо забезпечення самостійного національного розвитку України, але ними не скористалася, бо світогляд її був обтяжений комуністичними ідеями. До того ж імперські сили, не змігши протистояти поширенню і зміцненню українства внаслідок іс­торичних обставин, продовжували "інтернаціональну" працю. Саме в ці роки під українство було закладено міни уповільненої дії, але страшенної сили, які в перспективі могли позитивно вплинути (атак і сталося) на його потенційні можливості. Саме в 50-ті pp. Україна одержала тези ЦК КПРС до 300-річчя "возз'єднання" України з Ро­сією, якими багато хто керується й нині, закон про зв'язок школи з життям, а також всуціль зросійщений і "очищений" від корінного на­селення Крим. Нагромаджений за роки національної революції, "ук­раїнізації" й десталінізації потенціал українства почав поступово, але безповоротно танути, розчинятися в російсько-імперському просто­рі. З приходом до влади В. Щербицького українська політична еліта як така фактично зійшла з політичної арени. Проголошення незалеж­ності і прагнення її затвердити залишило проблему формування на­ціональної політичної еліти України як найгострішу проблему її дер­жавного самостійництва.