4.1. Виникнення і розвиток методології соціальної роботи

Методологія соціальної роботи як наука про методи [139, 364-365] виникла з появою перших усвідомлених уявлень про найраціональніші способи надання соціальної допомоги, ефектив­ність яких була підтверджена практикою їх неодноразового вико­ристання.

Згідно з дослідженнями Г. Попович [98, 72-85], до термінології європейської соціальної роботи поняття "метод" увійшло після Дру­гої світової війни під впливом американських концепцій соціальної роботи. Учення про методи формувалося в середовищі практиків як узагальнення їхнього досвіду.

Проте перші кроки до виникнення методології соціальної роботи були зроблені значно раніше. Вони пов'язані з діяльністю "дружніх візитерів" із благодійних організацій США і Канади. Вони вже в перші десятиліття XIX ст. здійснювали надомні візити до бідного на­селення великих міст із метою встановлення особистих контактів.

Візитери з благодійних організацій поділяли міста на райони, за якими закріплювалися два-три члени товариства. До їхніх обов'язків входило знайомство з жителями району, обстеження сі­мей знедолених, тих, що опинилися в скрутному становищі, допомо­га порадою в їхній професійній діяльності, навчання дітей, ведення

домашнього господарства, надання підтримки або застереження за­лежно від обставин.

Основною формою роботи була добра порада. Матеріальна до­помога передбачала задоволення базових потреб, тому навіть пред­мети першої потреби видавалися дуже обмежено і так, щоб не обра­зити клієнта. Фінансова допомога людям, які проживали поза соці­альними установами, вважалася марним витрачанням коштів і тому не практикувалася.

Необхідність постійних візитів до бідняків змушувала працівни­ків шукати на емпіричному рівні підходи для зняття бар'єрів відчу­ження і надання допомоги коригуючого і виховного характеру. Ос­тання полягала в навчанні індивіда соціально необхідній поведінці й ролям, що полегшувало адаптацію до вимог та умов соціального се­редовища.

Соціальна робота членів благодійних товариств із клієнтом на рівні окремої особи і сім'ї домінувала тривалий час. їхня концепція визначалась як використання всіх можливостей, що допомагають людині пристосовуватися до конкретних соціальних умов життя і сприяють тому, щоб клієнти виробили власну "життєву програму". Остання відіграла важливу роль у становленні індивідуальної соці­альної роботи.

Узагальнене наукове обґрунтування такий метод дістав у праці М. Річмонд "Соціальні діагнози". Авторка вживала термін case­work, що дослівно означає роботу з окремим випадком індивіда або сім'ї, а в сучасній практиці вживається як індивідуальний метод соці­альної роботи.

Цей метод мав характерні елементи. Розглядаючи бідність як хво­робу, нездатність індивіда самостійно розв'язувати свої проблеми, М. Річмонд вважала клієнта хворим. А відтак завдання соціального працівника зводилося до "соціального лікування" індивіда, а в осно­ву соціальної роботи було покладено медична модель, яка включала такі етапи роботи: збирання фактів, соціальна діагностика, соціаль­на терапія.

При цьому допомога розглядається як комбінація заходів, спря­мованих на зміну індивіда і соціального середовища. Заходи щодо їх здійснення М. Річмонд поділила на два взаємодоповнюючі мето­ди: прямий (безпосередній) і непрямий (опосередкований). Перший полягав у прямому впливі на клієнта з метою його залучення

до вироблення і ухвалення рішень (через пропозиції, поради, умов­ляння, раціональні дискусії). Другий метод передбачав можливість впливати на життєву ситуацію клієнтів шляхом зміни соціального оточення.

Метод індивідуальної соціальної роботи в усіх своїх модифікаціях дістав поширення і вважається одним із класичних.

Так само популярним визнається ще один класичний метод — групової соціальної роботи. Його почали застосовувати наприкін­ці XIX ст., коли в більшості країн Європи і в Російській імперії стали поширеними будинки працелюбності, притулки та гурто­житки, які створювали благодійні та релігійні організації. Співро­бітники цих закладів стали першими практиками соціальної ро­боти з групою.

У статусі окремого методу групова соціальна робота починає розвиватися з 30-х років XX ст. Група розглядається як об'єднання людей, які мають спільні проблеми — "сидять в одному човні". Ха­рактерно, що ці проблеми призводять їх до ізоляції, і вони намага­ються об'єднатися в групи.

По суті, групова соціальна робота — це форма або метод роботи, який використовують із метою надання клієнту допомоги через пе­редавання групового досвіду для розвитку його фізичного і духовно­го потенціалу, формування соціальної поведінки. Невелика група осіб із близькими інтересами та загальними проблемами регулярно збирається і включається в діяльність для досягнення загальних ці­лей, якими можуть бути обмін інформацією, розвиток практичних або соціальних умінь, зміна ціннісних орієнтацій, перебудова соці­альної поведінки в позитивному напрямі.

Отже, соціальна групова робота, як і соціальна індивідуальна до­помога, орієнтована на індивіда і його зміни. Ці два методи відрізня­ються лише способом впливу: за допомогою групи або індивіда.

Слід зазначити, що домінуючий стан індивідуального та групо­вого методів роботи з клієнтами вже з 60-х років XX ст. виявився нестійким. Клієнтами соціальної роботи ставали групи населення, проблеми яких зумовлювалися середовищем проживання і обмеже­ними соціальними та економічними ресурсами. Вирішити їх у межах існуючих методів було неможливо. Тому в 60-х роках у США починає практикуватись общинна робота — ще один класичний метод.

Виникнення методу общинної роботи пов'язують зі створенням у 1884 р. англійським пастором Самуелем Барнетом у Лондоні Тойнбі-холлу. Щоб поліпшити умови життя бідняків, він разом зі своєю сім'єю і студентами переїхав в один із найбідніших кварталів столиці. Ця спроба знайшла підтримку серед багатьох прихильників гуманізму і особливо серед студентів університетів. Як волонтери вони селились у найбідніших міських районах Великобританії і ста­вали для населення помічниками у налагодженні їхньої освіти і куль­турної діяльності, а також здійсненні соціальних реформ.

Потім цю ідею було підхоплено і експортовано у США, де вона й утвердилась у практиці професійної діяльності. Один із найвідомі-ших Холл-Хаус заснувала Джейн Адаме у 1889 р. у Чикаго. Згодом роботу в общинах розгорнули представники благодійних організа­цій багатьох країн, які вбачали причину проблем клієнтів в соціаль­но-економічних і політичних умовах їх життя.

Загалом із огляду на соціальну роботу діяльність в общині роз­глядається як процес втручання з метою вирішення соціальних проб­лем, підвищення рівня надання послуг і соціально-політичного фун­кціонування членів общини. При цьому акцент робиться на роз'яс­нювальній роботі і на створенні структур, здатних розширити можливості общини.

Коло розглянутих класичних методів розширюється за рахунок інноваційних методів, особливо в останні десятиліття XX ст. у відпо­відь на загострення соціальних проблем. У результаті наукових дис­кусій у Нідерландах і Швеції в 70-х роках було розроблено психоло­гічні моделі та терапевтичні техніки, на базі яких пропонується до­повнити класичні методи новими: індивідуальною, сімейною та груповою терапією.

Інноваційні методи зумовили появу найбільш адекватного нап­ряму соціальної роботи — мобільного, зародження якого пов'язу­ють із загостренням у молодіжному середовищі таких соціальних проблем, як бездомність, безпритульність, наркоманія, правопору­шення, прояви агресивності серед представників окремих субкуль­тур. Зародившись у середовищі ентузіастів із США, така робота швидко поширилася у Європі, зберігаючи при цьому англійське звучання в німецькій, французькій та інших мовах — стритворк (streetwork). У вітчизняній літературі іноді трапляється пряма каль­ка з англійської — вулична соціальна робота. Перший досвід

мобільної соціальної роботи в Україні отримано в межах проекту ЮНІСЕФ, і сьогодні вона впроваджується Соціальною службою для молоді Київської міської держадміністрації серед безпритульних і бездоглядних дітей столиці. Окремі її елементи використовують різ­ні соціальні установи, які не очікують звернення клієнтів, а виходять зі своїми послугами на вулиці, які стали місцем перебування значної кількості людей, що потребують допомоги.

Як бачимо, методи соціальної роботи з'явилися і формувалися під впливом соціальних змін у суспільстві та нових вимог у змісті соціаль­ної роботи.

На основі різноманітних знань і теорії суспільних наук (психоло­гії, соціології, педагогіки, філософії) розроблено комплекс формалі­зованих методів для здійснення діяльності за певною схемою. При цьому в кожний історичний період у різних країнах виникали певні соціальні питання, вирішення яких значною мірою модифікувало розробку і використання методів.

Крім цієї еволюційної схеми, в науковій літературі описано й ін­ші концептуальні підходи до періодизації процесу розвитку методо­логії соціальної роботи. Зокрема, А. Кікало [47, 294-299] спирається у своїх дослідженнях на типологізовану періодизацію методів (табл. 1) [162]. На його думку, розвиток методології соціальної робо­ти починається одночасно зі становленням соціальної роботи як професії. Саме тоді, коли соціальна робота стає оплачуваною профе­сією, коли ця дисципліна починає викладатися в навчальних закла­дах, яскраво виявляється необхідність розробки її методології.

Починаючи екскурс з появи методу casework, який науково об­ґрунтувала М. Річмонд, А. Кікало звертає увагу також на рух, про­тилежний за ідеями доброчинним організаціям, — рух сетльментів. Термін settlement англійського походження, він виник у 1884 р. в Англії, коли, як зазначалося, студенти університетів об'єдналися навколо пастора С. Барнета і поселилися в бідних кварталах єврей­ських та ірландських емігрантів. Рух політичних активістів різних напрямів, які дотримуються расової інтеграції, прихильників паци­фізму та фемінізму розвивається у США та Франції. Більшість за­сновників сетльментів (наприклад, Дж. Адамс) — жінки; у цьому по­лягає американська версія соціального фемінізму. Коли Рузвельт створював власну соціальну програму, то знайшов у сетльментах своїх попередників.

Еволюція методів соціальної роботи за кордоном

Для перших професійних соціальних працівників характерна змістовна невизначеність. Вони шукають відповіді на запитання про все, що чинить опір їх добрій волі, — про банди молоді, яка не прий­має їхньої допомоги, про конфлікт поколінь між недавніми пересе­ленцями та їхніми уже американськими дітьми... Внаслідок їх розча­рування, як вважають Р. Парк і Б. Бургесс, зароджується перша концепція конфлікту. Відчуваючи безвихідь щодо наукового обґрун­тування своєї діяльності, соціальні працівники налагодили контакт із університетськими працівниками, які проводили в місті анкетуван­ня. У результаті цієї співпраці виникли методи, які через іноді конф­ліктний перебіг подій мають на меті відновити екологічну рівновагу міста. Наслідком узагальнення теоретичної думки цього напряму став підручник соціального натхненника С. Алінські.

З виникненням і поширенням психоаналізу в 20-ті роки створю­ється теоретичний фундамент для casework. Школа діагнозу пов'язує в такий спосіб соціальні проблеми з вадами індивідуальних відхилень, які детально описав 3. Фрейд. Дуже швидко детермініст­ські перегини діагностичного методу casework були обговорені й виправлені. Так, О. Ранк, який на противагу 3. Фрейду, надавав ве­ликого значення свідомій волі індивідуума в формуванні власного "Я", знаходить у Філадельфійській школі соціальної роботи бастіон

своєї думки. Викладачі цього закладу видають праці О. Ранка, і діаг­ностичному методу casework вони протиставляють функціональний casework, названий так тому, що він додає до психологічного аналі­зу інший ракурс — функції соціального закладу, який пропонує свої послуги.

Інший підхід, який претендував на науковість, але вже на експе­риментальній основі, спрямований на "вирішення проблем". Він був викладений, зокрема, у працях X. Перльман. Цей метод високо оці­нили у США, натомість він виявився малопридатним для соціальної роботи у Франції. Така ситуація пояснюється тим, що цей метод ґрунтується на філософії, специфіка якої не відповідає інтересам Франції. Справді, Дж. Девей, батько прагматизму і натхненник методу "вирішення проблем", залишається невідомим у Франції, а його концепції найбільше відповідають цінностям саме американ­ського суспільства. Для нього індивід у своїй основі є активним, він контролює чи змінює своє оточення, його ідеї дійові, результативні й дають змогу змінити світ. Розуміння відштовхується від дії.

Дослідження свідчать, що у 50-ті роки поступово зароджується ідея "розвитку общин". Через кілька років цей метод втручання був систематизований у праці М. Росе, яка стала одним із класиків "роз­витку общин". Міжнародні організації, такі як ООН, завжди захища­ли ідею общини, потенційно однорідної, яка могла б функціонувати для добробуту всіх своїх членів. Організація Об'єднаних Націй під терміном community development пропонує відповідну концепцію, яка надає ширше поле для державного втручання. Розвиток общин — це процес, через який зусилля населення об'єднуються із зусиллями вла­ди, щоб збільшити економічний, соціальний та культурний потенціал общини, інтегрувати цю общину в життя нації і зробити її здатною брати участь у національному прогресі.

Пізніше, під подвійним впливом розвитку аналітичних течій та соціальної психології у 50-60-ті роки методи casework розширюють­ся. Спостерігається сплеск різних тенденцій. Наприклад, підхід, зас­нований на "вирішенні проблем": визначаються мотивації та здіб­ності, які клієнт має реалізувати, щоб вирішити свої проблеми, і пе­рераховуються можливості, які соціальна робота може привнести в цю справу. Або втручання у кризовій ситуації. Цей метод почав ви­користовуватися в ролі первинного втручання при роботі з клієнта­ми, які перебувають у ситуації стресу. Тут виходять з теорії стресу — визначаються процеси, які дають змогу відновити власне "Я".

Нарешті, починаючи з середини 70-х років боротьба методів за­вершується їх злиттям, спостерігається тенденція до інтеграції мето­дів і до так званого глобального підходу. Такий підхід зумовлюєть­ся, з одного боку, теоретичними течіями, сформованими в США, а з другого — проблемами, з якими соціальні працівники зустрічають­ся на практиці. Глобальний підхід намагається поєднувати різні ме­тоди, вибір яких зумовлюється ставленням до клієнта і ґрунтується на цінностях соціальної роботи.

У сучасній соціальній практиці соціальної роботи поширена кла­сифікація методів на первинні (класичні й нові) та вторинні. До кла­сичних методів соціальної роботи відносять: індивідуальну допомо­гу, групову роботу, роботу у громаді. До нових методів соціальної роботи належать: індивідуальна терапія, сімейна терапія, групова те­рапія. До вторинних — супервізія, планування, консультування, суп­ровід практики, розвиток організації, менеджмент [165, 260].

Розглянувши концепції еволюції методології соціальної роботи, доходимо таких висновків:

1) наукове осмислення та структуризація методів соціальної ро­
боти ще далеко не завершені і потребують подальших спеціальних
досліджень, які б ураховували не тільки фрагментарні пошуки окре­
мих авторів, а й інтегрували їх результати у цілісну теорію розвитку
методології соціальної роботи;

2) виникнення тих чи інших методів соціальної роботи обумовле­
не змінами у соціальних відносинах, які в кожному суспільстві відоб­
ражають конкретно-історичну специфіку його розвитку. Отже, віт­
чизняна наука має не тільки адаптувати зарубіжну методологію, а й
розробляти концептуальні підходи, які б відображали становлення і
розвиток соціальної роботи в Україні.