Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

4.1. Методика оперативного аналізу ліквідності банку

§ 11. Методика оперативного аналізу ліквідності банку

Проблема підтримування ліквідності кредитних установ завжди була однією з найактуальніших. Розвиток сучасних ринків та пропонованих ними фінансових інструментів значно збільшує можливості банків щодо управління ліквідністю, водночас усклад­нюючи процес вибору оптимального рішення. Але навіть засто­сування найдосконаліших технологій не може зняти самої проб­леми. Підтримування адекватного рівня ліквідності є запорукою нормального функціонування будь-якої банківської установи, і це залишається аксіомою, непідвладною часу.

В економічній літературі проблема ліквідності комерційних банків досліджується досить часто. Вивчення різних трактувань цієї економічної категорії свідчить, що в цілому погляди авторів не містять суттєвих розбіжностей. Так, «Фінансовий словник» визначає: «Ліквідність банку — здатність банку забезпечити своє­часне виконання своїх зобов’язань» [59, с. 261]. У підручнику з банківської справи за редакцією О. І. Лаврушина наголошується, що «банк уважається ліквідним, якщо суми грошових коштів, котрі банк має можливість швидко реалізувати з інших джерел, забезпечують своєчасне виконання його зобов’язань за пасивом» [16, с. 61]. Аналогічно трактують ліквідність банку й інші вчені [89, с. 137].

Дехто з дослідників звертає увагу на можливість виконання зобов’язань саме в грошовій формі. Так, Г. С. Панова пише: «Ліквідність для комерційного банку виступає як здатність банку забезпечити своєчасне виконання в грошовій формі своїх зобов’я­зань за пасивом» [138, с. 34]. У підручнику «Банківські операції» ліквідність визначається як «здатність банку забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов’язань» [13, с. 373]. Близьке за змістом трактування ліквідності подають Т. Т. Ковальчук і М. М. Ко­валь [80, c. 7]. Отже, у вітчизняній практиці банківська ліквідність пов’язується насамперед з виконанням зобов’язань за пасивом.

У міжнародній банківській справі склалося дещо інше розуміння проблем ліквідності. Зарубіжні вчені трактують ліквідність як здатність задовольняти будь-які невідкладні потреби банку в грошових коштах, які виникають не лише у зв’язку з виконанням зобов’язань за пасивом (зняття клієнтами коштів зі своїх рахунків чи повернення отриманих банком позичок), але й унаслідок проведення активних операцій (наприклад надання чи пролонгації кредитів). Зокрема, П. Роуз зазначає, що «банк уважається ліквідним, якщо він має доступ до коштів, які можуть бути залучені за розумною ціною і саме в той момент, коли вони необхідні» [164, с. 323]. Таку саму думку висловлює і швейцарський банкір К. Гронер: «Ліквідність — це здатність одержати готівку в будь-який час та з незначними витратами» [49, с. 8]. Як бачимо, ці трактування зосереджують увагу не на причинах виникнення потреби в грошових коштах, а на можливості безперебійного доступу до джерел поповнення ліквідності.

Такий підхід базується на двох концепціях, які характеризують ситуацію, що склалася на міжнародних фінансових ринках протягом останніх років. Згідно з однією з них — так званою концепцією партнерства у взаємовідносинах із клієнтом — банк має задовольняти всі кредитні заявки з прийнятним для себе рівнем кредитного ризику. За такого підходу рішення про надання позичок приймаються незалежно від наявності в банку кредитних ресурсів, а перед менеджментом (у разі необхідності) постає завдання поповнення ресурсної бази та забезпечення достатньої ліквідності. Зрозуміло, що за високої банківської конкуренції, значної концентрації фінансових ресурсів і обмеженості ефективних напрямів їх розміщення такий підхід є цілком виправданим і забезпечує банку можливість підвищувати свої доходи, не втрачаючи потенційних клієнтів.

Отже, попит на ліквідні засоби в банках підвищується з таких основних причин:

зняття клієнтами коштів зі своїх рахунків;

надходження кредитних заявок, які банк вирішує задовольнити;

настання строків погашення заборгованості за позичками, одержаними банком;

настання термінів платежів до бюджету;

виплата дивідендів акціонерам.

Інша концепція виходить з того, що за умов значного зростання обсягів міжнародних фінансових ринків банки отримали практично необмежений доступ до джерел поповнення ліквідних коштів. Зокрема Дж. Маршалл підкреслює, що введення в обіг депозитних сертифікатів та поява ринку операцій РЕПО та зворотного РЕПО радикально змінили процес управління ліквідністю та надали банкам засоби для підтримування ліквідності за допомогою проведення пасивних операцій [104, с. 537]. У кінцевому підсумку це забезпечило підвищення доходів банків за рахунок скорочення низькодохідних активів, частка яких у сукупних активах банків протягом двох останніх десятиріч зменшилася майже вдвічі.

Джерелами покриття потреби в ліквідних коштах є такі:

настання строків погашення наданих банком кредитів;

продаж активів;

доходи від надання недепозитних банківських послуг;

залучення депозитних вкладів від фізичних та юридичних осіб;

запозичення коштів на грошовому ринку;

випуск депозитних сертифікатів;

проведення операцій РЕПО.

За цих обставин питання полягає не в тому, де взяти необхідні ліквідні кошти, а в тому, скільки це коштуватиме для банку. Фактично це означає, що проблема підтримування банківської ліквідності трансформується в проблему управління витратами та відсотковим ризиком банку. Інакше кажучи, розвиток сучасних фінансових ринків дає змогу зменшити ризик незбалансованої ліквідності, проте відсотковий ризик банку, навпаки, зростає. Саме тому зарубіжні вчені, розглядаючи питання ліквідності, звертають особливу увагу на вартість підтримування ліквідної позиції банку.

Узагальнюючи сказане, можемо цілком підставно висновувати, що банк є ліквідним тоді, коли він має можливість постійно і безперебійно задовольняти потреби в грошових коштах, трансформувати свої активи в готівку без суттєвої втрати їхньої вартості або вільно позичати кошти на ринку за середньою ставкою з метою поповнення ліквідності.

Важливо зазначити, що розширення можливостей доступу зарубіжних банків до грошових ресурсів аж ніяк не послабило їхньої уваги до самої проблеми підтримування ліквідності. Швидше навпаки. Більшість учених і банкірів-практиків повсякчас підкреслює пріоритетність ліквідності в системі цілей банку, у тому числі стосовно прибутковості. Висловлювання зарубіжних авторів свідчать, що в сучасній банківській справі поняття ліквідності сприймається не лише як економічна категорія, а набуває й певного соціально-філософського значення, символізуючи надійність банку. Так, К. Гронер підкреслює, що ліквідність — це «майже синонім слова впевненість» [49, с. 8]. Такі погляди, між іншим, зайвий раз доводять, що в сучасному діловому світі репутація має першорядне значення.

Зарубіжні банкіри добре усвідомлюють, що після втрати ліквідності відновити довіру клієнтів до банку практично неможливо, а тому постійно піклуються про її зміцнення. У кінцевому підсумку саме висока ділова репутація дає змогу зарубіжним банкам знизити витрати запозичення та ризик втрати ліквідності. Усе це дає підстави трактувати банківську ліквідність як категорію, що має не лише кількісні, а і якісні характеристики.

На нашу думку, трактування ліквідності як чинника, котрий значною мірою забезпечує довіру клієнтів до банку, а отже, фактично визначає його майбутнє, є особливо повчальним, корисним та актуальним для вітчизняних банків. Централізований підхід до підтримування ліквідності комерційних банків, який здійснює Національний банк України через установлення обов’язкових нор­мативів, часом призводить до послаблення уваги до цієї проблеми з боку самих банків. Іноді ліквідність сприймається не як власна проблема банку, а як проблема суто зовнішня, така, що її можна розв’язати через втручання НБУ та надання стабілізаційних кредитів. У багатьох вітчизняних банках управління ліквідністю обмежується лише виконанням обов’язкових нормативів. Звичайно, додержання нормативів НБУ є необхідною, але далеко не достатньою умовою ефективного управління ліквідністю.

Проте слід визнати, що формування таких (поверхових, а іноді й просто хибних) поглядів на роль банків в управлінні ліквідністю відбувалося під впливом не лише суб’єктивних, а й об’єктивних чинників. До останніх належить і такий, наприклад, як надто високі вимоги НБУ до формування запасів ліквідних коштів. Безперечно, зважаючи на нестабільність економіки України, недосконалість внут­рішнього грошового ринку та необхідність забезпечення стабільності всієї банківської системи, посилену увагу до ліквідності цілком виправдано. І дійсно, резерви ліквідності, сформовані банком у межах обов’язкових нормативів, досить часто повністю задовольняють його поточні потреби в ліквідних коштах, відсуваючи на другий план проблеми ефективного управління ліквідністю.

Неналежна увага банків до розвитку внутрішньої системи управ­ління ліквідністю пояснюється і значною обмеженістю вибору інструментів підтримування ліквідності. Недосконалість внутрішнього фондового і валютного ринків, блокування виходу банків на міжнародні ринки грошей часто унеможливлюють застосування ефективних методів управління ліквідністю та не створюють стимулів для пошуку нових інструментів прогнозування і аналізу. Формуванню спрощених поглядів на управління ліквідністю певною мірою сприяють і окремі наукові публікації, де ці питання розглядаються з позиції виконання обов’язкових нормативів центрального банку, а методика аналізу обмежується застосуванням методу коефіцієнтів [16, с. 386—390; 80, с. 24—42]. Утім, огляд публікацій останніх років свідчить про певне зростання інтересу вчених і банкірів-практиків до тематики, пов’яза­ної з ліквідністю [40; 52; 60; 133; 197]. Думки про те, що «викону­вати завдання управління ліквідністю, підтримування її на необхідному рівні комерційний банк має самостійно, проводячи економічно грамотну політику в усіх галузях своєї життєдіяльності» [17, с. 452], висловлюються економістами все частіше.

Однак слід визнати, що теоретичних засад створення ефективних систем управління банківською ліквідністю у вітчизняній науці ще не сформовано. Така система має включати не лише підсистему аналізу виконання обов’язкових нормативів ліквідності (її необхідність не береться під сумнів), а й підсистеми стратегічного управління, планування, оперативного аналізу та моніторингу ліквідності. Як відомо, ефективність будь-якої системи визначається рівнем досягнення поставленої мети. А що недостатня кількість ліквідних коштів призводить до порушення нормативів та втрати депозитів, а їх надмір знижує прибутковість банку, то мета управління банківською ліквідністю полягає в підтримуванні її на мінімальному рівні, не допускаючи при цьому ані надлишків, ані дефіциту.

Зрозуміло, що досить проблематичним залишається питання щодо визначення граничної (мінімально допустимої) ліквідності. Зрештою саме репутація банку та рівень довіри до нього з боку інших учасників ринку і формують межі діапазону, в якому банк може дозволити собі регулювати ліквідність. Отже, ефективна система управління має постійно забезпечувати достатній рівень ліквідності за мінімальних витрат. Очевидно, що рівень досягнення цієї мети значною мірою залежить від застосовуваних банком методів аналізу, прогнозування та управління.

Формування підсистеми стратегічного управління ліквідністю має відбуватися в контексті загальної стратегії банку і базуватися на вибраних ним принципах та концепціях управління активами і пасивами. Як зазначалося, вибір стратегій управління активами і пасивами, тобто й ліквідністю банку, не дуже значний — їх лише дві. Одну спрямовано на максимізацію прибутків із цілком імовірною можливістю зазнати збитків (концепція підвищеного ризику), інша має на меті мінімізацію ризиків та стабілізацію прибутків.

Варто звернути увагу на те, що питання вибору раціональної стратегії управління ліквідністю залишається дискусійним уже принаймні два століття. Традиційно вважалося, що строки розміщення активів та залучення зобов’язань мають збігатися для забезпечення потрібної рівноваги між попитом на ліквідні кошти та їх наявністю. У банківській практиці цей підхід (стратегія мінімізації ризику незбалансованої ліквідності) отримав назву «золотого банківського правила». Нагадаємо, що в Росії ідея повної збалансованості кредитних ресурсів та вкладень за строками і сумами була обґрунтована М. С. Мордвиновим ще на початку ХІХ ст. [16, с. 64—65].

Але доцільність такого підходу вже тоді піддавали сумніву. Так, професор Київського університету Св. Володимира А. Я. Ан­тонович у 1890 р. стосовно теорії повної збалансованості писав: «Цей погляд багатьма вважається аксіомою в науці кредитного благоустрою. На ділі він виявляється значною мірою помилковим. Насамперед він зовсім не може бути застосований до державних кредитних установ...» [16, c. 72]. Це пояснюється тим, що, з одного боку, раптовий відплив вкладів можна компенсувати надлишком коштів у інших банках, а з другого — вимоги можуть бути задоволені з державних фінансових джерел. З тих самих причин повна збалансованість є неприйнятною і для недержавних банків, адже «на допомогу до них може в небезпечну хвилину прийти держава». Далі А. Я. Антонович слушно висновує, що «теорія необхідності повної відповідності між активом і пасивом банків цілком прийнятна лише для тих приватних банків, які функціонують цілком самостійно, без будь-якого зв’язку з іншими банками» [16, c. 74].

Із розвитком фінансових ринків теорія повної збалансованості активів і пасивів для підтримування ліквідності втратила свою актуальність, оскільки банки здобули широкі можливості будь-коли поповнити ліквідні кошти, позичаючи їх на ринку, завдяки чому ризик утрати ліквідності суттєво знизився. Нині великі міжнародні банки віддають перевагу саме стратегії запозичування ліквідних коштів, яка забезпечує підвищення прибутковості. Водночас банки, котрі працюють на ринках, що розвиваються (до них належать і українські банки), не мають необмеженого доступу до грошових ринків. Тому в процесі створення під­системи управління ліквідністю перед більшістю вітчизняних банків постає завдання пошуку оптимального поєднання «золотого банківського правила» зі стратегією запозичення ліквід­них коштів.

Підсистему оперативного аналізу ліквідності спрямовано на визначення потреби в ліквідних коштах для прийняття обґрунтованих управлінських рішень. Основні етапи оперативного аналізу ліквідності та визначення потреби в ліквідних коштах є такими:

аналіз дотримання обов’язкових нормативів ліквідності;

визначення планового періоду для оцінювання потреб ліквідності;

розподіл планового періоду на інтервали відповідно до строків виконання активів та зобов’язань;

групування активів і пасивів банку за строками;

прогнозування обсягів та строків проведення активних і пасивних операцій банку в межах вибраного періоду;

обчислення розриву ліквідності (фактичного та прогнозованого) в кожному із зафіксованих інтервалів;

обчислення сукупного (кумулятивного) розриву ліквідності протягом планового періоду;

складання плану дій у разі виникнення дефіциту або позитивного сальдо ліквідності.

Першим етапом аналізу ліквідності банку є виявлення того, наскільки банк дотримується нормативів ліквідності, установлених Національним банком України. Регулювання ліквідності за допомогою обов’язкових для кожної банківської установи вимог є звичайною практикою центральних банків багатьох країн. Наприклад, у Німеччині схвалено правило, за яким визначено максимально можливу невідповідність строків з погляду ліквідності у 12 місяців [219, с. 7].

Здебільшого для контролю за ліквідністю застосовується метод коефіцієнтів, який забезпечує не тільки оцінювання рівня ліквідності окремого банку, а й здійснення порівняльного аналізу ліквідності різних банків. Така сама практика діє і в Україні, де НБУ встановлено три нормативи ліквідності [70, розд. V].

Норматив миттєвої ліквідності (Н4) визначається за співвідношенням високоліквідних активів (суми коштів у касі та на коре-
спондентських рахунках) та зобов’язань банку, які обліковуються за поточними рахунками. Нормативне значення має бути для універсальних банків — не меншим за 20 %, для спеціалізованих ощадних, іпотечних, інвестиційних банків та уповноважених банків, що залучають кошти фізичних осіб для фінансування житлового будівництва, — не меншим за 30 %, для клірингових банків — не меншим за 90 %.

Норматив поточної ліквідності (Н5) визначається за співвідношенням вимог та зобов’язань банку з кінцевим строком погашення до 30 днів. Нормативне значення має бути не меншим за 30 % — з 01.01.2002; з 01.07.2002 — 35 %; з 01.01.2003 — 40 %.

Норматив короткострокової ліквідності (Н6) визначається за співвідношенням ліквідних активів та короткострокових зобов’я­зань, тобто вимог і зобов’язань з початковим строком погашення до одного року. Нормативне значення має бути не менше 20 %.

Проаналізуємо дотримання банком обов’язкових нормативів ліквідності (табл. 4.1).

Таблиця 4.1

АНАЛІЗ НОРМАТИВІВ ЛІКВІДНОСТІ БАНКУ, %

Норматив
ліквідності

Період 1

Період 2

Нормативне значення

Відхилення

від попереднього періоду

від нормативу
в періоді 2

Миттєвої

28,19

23,51

20

–4,68

3,51

Загальної

128,12

133,79

100

 5,67

33,79

 

Наведені дані свідчать, що банк дотримується встановлених нормативних вимог (оскільки в даному разі аналізується період 1999—2000 рр., то наведено значення нормативів ліквідності, які діяли на той час), при цьому якість управління ліквідністю в цьому банку поліпшилась, адже зменшилася кількість надлишкових ліквідних коштів, які не дають доходу. Про це свідчить зниження нормативу миттєвої ліквідності на 4,68 % протягом року та наближення його до нормативного значення. Слід зазначити, що рівень ліквідності банку є також значно раціональнішим проти банківської системи в цілому, де значення миттєвої ліквідності станом на 01.01.2001 р. становило 58,3 % (див. табл. 3.8). Збільшення загальної ліквідності цього банку вказує на структурні зрушення у співвідношенні власних та залучених коштів. Однак рівень миттєвої ліквідності банку слід визнати граничним, тобто таким, що потребує постійної уваги та аналітичної підтримки, адже будь-які непередбачені події можуть порушити рівновагу. Тому цей банк має особливо ретельно прогнозувати потребу в ліквідних коштах.

Така потреба визначається способом порівнювання вхідного та вихідного грошових потоків протягом певного періоду. Вхідний грошовий потік (надходження коштів) формується внаслідок:

повернення раніше розміщених активів;

збільшення зобов’язань банку (залучення депозитів, відкрит­тя рахунків тощо);

збільшення власних коштів банку: одержання доходів, надходження коштів від засновників (акціонерів), продаж цінних паперів власної емісії.

Вихідний грошовий потік формується внаслідок:

виконання зобов’язань банку (використання клієнтами своїх коштів, повернення строкових депозитів, міжбанківських позик тощо);

розміщення грошових коштів у активні операції (надання кредитів, купівля цінних паперів, основних фондів тощо);

здійснення власних операцій банку: виплата дивідендів акціонерам, адміністративно-господарські та операційні витрати, повернення часток у статутному капіталі у зв’язку з виходом зі складу засновників.

Різниця між сумою надходжень (ICF) та сумою використаних коштів (UCF) показує розрив ліквідності (GL):

GL = ICF – UCF.

Якщо обсяг наявних ліквідних коштів перевищує обсяг їх використання, то існує додатний розрив ліквідності (GL > 0). Це надлишок ліквідних коштів, який необхідно швидко інвестувати в дохідні активи до виникнення потреби в грошових коштах. Коли потреба в ліквідних коштах за обсягом перевищує їхню наявність, то банк має від’ємний розрив (дефіцит) ліквідності (GL < 0). Перед банком постає завдання пошуку найдешевших і найдоступніших джерел поповнення ліквідних коштів. Оперативний аналіз розриву ліквідності допомагає банку здійснювати щоденний контроль за ліквідністю.

Цей аналіз проводять за допомогою табличного методу, групуючи активи і пасиви банку за термінами (по горизонталі) та за структурою (по вертикалі). Це уможливлює порівнювання вхідних та вихідних грошових потоків у кожному із зафіксованих інтервалів та обчислення сукупного розриву ліквідності.

Форму аналітичної таблиці банк вибирає довільну з урахуванням особливостей структури свого балансу та необхідного рівня деталізації інформації щодо строків. У процесі групування банк має вибрати той рівень деталізації, який найточніше відображає специфіку його діяльності. Структурну деталізацію можна довести до рівня рахунків аналітичного обліку кожної конкретної вимоги чи зобов’язання банку. Деталізація інформації за строками має бути найдокладнішою щодо найближчих періодів (протягом найближчого тижня — за днями, протягом найближчого місяця — за тижнями і т.д.); у віддалені строки можна обмежитися загальними даними. Зазначимо, що сучасний розвиток програмних засобів дає змогу досягти будь-якого рівня деталізації.

Загальні підходи до групування активів банку залежно від строків такі.

Залишок коштів на кореспондентському рахунку в НБУ в повному обсязі враховується в групі поточних активів.

За грошовими коштами на коррахунках в інших банках (рахунки Ностро) терміни повернення визначаються відповідно до чинної практики розрахунків з конкретним банком за умови, що розпорядження щодо переказування коштів буде віддане негайно. Як правило, цей термін не перевищує трьох днів. Отже, кошти на коррахунках уважаються високоліквідними і їх відносять до групи «до трьох днів».

Цінні папери з портфеля на продаж слід уважати розміщеними на такий строк, який необхідний для їх реалізації на ринку за умови, що пошук покупця буде розпочато негайно. Традиційно портфель цінних паперів на продаж формується з високоліквідних паперів, таких як акції — «блакитні фішки», облігації та векселі, що активно котируються на ринку, а тому строки реалізації цих активів здебільшого не перевищують одного тижня. Обчислюючи грошові потоки від продажу таких активів, слід брати до розрахунку тільки поточну ринкову ціну без огляду на їхній номінал чи колишню ціну придбання.

До цінних паперів у портфелі банку на інвестиції застосовується інший підхід. Ці папери банк купує для інвестування коштів та отримання доходів, а тому має намір зберігати їх протягом усього періоду їхнього обігу (до настання строку погашення). Тому для цього типу активів датою повернення інвестованих грошових коштів слід уважати дату погашення цінних паперів емітентом. Якщо фіксованого терміну повернення вкладених коштів не визначено (наприклад для акцій), строк надходження грошових коштів визначається згідно з тривалістю прогнозованого строку зберігання цих цінних паперів, що його банк установлює самостійно.

За кредитами, лізинговими та факторинговими операціями, дебіторською заборгованістю терміни надходження грошових коштів визначаються відповідно до строків їх повернення, зафіксованих в укладених угодах. При цьому слід ураховувати можливі відхилення від договірних строків: затримки, пролонгацію чи реструктуризацію кредитів, дострокове повернення коштів тощо. Крім того, визначаючи обсяги грошових надходжень, треба враховувати можливі втрати за кредитними операціями банку.

Кошти, вкладені в основні засоби і нематеріальні активи, частковý участь у дочірніх структурах, обов’язкові резерви, розміщені в НБУ, та інші аналогічні активи враховуються в групі безстрокових у повному обсязі.

Майбутні доходи треба враховувати в тих періодах, коли банк сподівається їх реально одержати. Обсяги таких доходів обчислюють з урахуванням валютного ризику, ризику відсоткових ставок, ринкового ризику чи інших ризиків, які можуть суттєво вплинути на величину грошового потоку. Наприклад, надходжен­ня доходів у доларах США, які планується одержати через місяць, банк має врахувати за форвардним (а не спотовим) курсом до­лара зі строком один місяць.

Таким чином, залежно від строків погашення активи банку розподіляють на три групи:

активи з негайним строком погашення (наприклад, до 7 днів);

активи з фіксованим строком погашення;

активи з невизначеним строком погашення.

Приклад групування активів банку залежно від строків їх погашення подано в таблиці 4.2.

Процес групування зобов’язань банку за строками їх виконання здійснити складніше, адже обсяги і час вилучення коштів переважно визначаються клієнтами, а не банком. Очевидно, що ліквідність значною мірою залежить від стабільності ресурсної бази банку. Тому постійний аналіз ресурсної бази банку з погляду її стабільності та визначення ймовірності зняття клієнтами коштів зі своїх рахунків є необхідним етапом процесу управління банківською ліквідністю. Дослідження свідчать, що між ризиком утрати ліквідності та тривалістю зберігання коштів існує обернена залежність. Так, ризик ліквідності зростає за зберігання коштів менше ніж три дні, і зменшується — за зберігання понад 20 днів [197, с. 46].

На зміни в обсягах, структурі та стабільності ресурсної бази банку впливає комплекс чинників загальноекономічного характеру, які необхідно враховувати в процесі прогнозування. Під впливом цих чинників формуються не лише ресурси, а й активи банку, зокрема попит на кредити. Вплив названих чинників вивчають за допомогою статистичних методів аналізу на базі ретроспективної інформації, розподіливши їх за такими групами:

трендові — показують довгостроковий середній темп зростання депозитів та кредитів, який екстраполюється на майбутнє;

циклічні — відтворюють коливання ділової активності в країні протягом одного економічного циклу;

структурні — виявляють загальні тенденції зміни в структурі ресурсної бази та активів по групі чи системі банків;

сезонні — визначають зміни стану депозитів та кредитів протягом певного періоду (тижні, місяці) проти середньорічного;

випадкові та надзвичайні, пов’язані з особливостями діяльності клієнтів.

Тренди визначають довгострокову потребу банку в ліквідних засобах. Загалом тренди будують на базі аналізу інформації за досить тривалі періоди (від кількадесятьох до ста років), які включають низку економічних циклів. Це забезпечує «згладжування» впливу окремих економічних циклів і виявлення найважливіших змін у суспільстві чи на ринках, які обслуговує банк. Для нестабільних економік побудову довгострокових трендів ускладнено, а іноді і взагалі позбавлено сенсу (через значний вплив політичних чи економічних катаклізмів).

Циклічні зміни виявляють у процесі аналізу динаміки показників у межах одного ділового циклу. На стадії зростання ділової активності попит на кредити зростає, як правило, вищими темпами, ніж депозитна база. Тому банк може додатково потребувати ліквідних коштів. Зазвичай у такі періоди підвищуються й відсоткові ставки. Це означає, що для підтримування ліквідності банк змушений буде щоразу залучати кошти під вищу ставку. Якщо в період економічного піднесення строки розміщення активів банку суттєво перевищуватимуть строки залучення зобов’язань, то банк може зазнати збитків унаслідок зростання відсоткового ризику. Якщо ж у такі періоди банк залучив кошти на триваліші строки (а отже, за нижчою ставкою), а розмістив на коротші, то це дасть змогу підвищити прибутки та уникнути проблем з ліквідністю.

Під час спаду ділової активності все відбувається навпаки, а тому банку варто у відповідний спосіб підготуватися і заздалегідь реструктуризувати баланс. На цій фазі економічного циклу прибуток банку зростатиме, якщо активи розміщувати на довші строки (це уможливлює фіксування вищої ставки на триваліший період і отримання більших доходів), а ресурси залучати на коротші строки, хоч, як ми вже казали, такий підхід і може призвести до зростання ризику незбалансованої ліквідності. Але банк має взяти до уваги також і те, що в періоди спаду ділової активності попит на кредити значно знижується. Виявлення та врахування впливу циклічних чинників на динаміку кредитів і депозитів дає змогу банкові точніше прогнозувати потребу в ліквідних коштах на всіх стадіях ділового циклу.

Структурні чинники відображають зрушення в споживанні та інвестиційному процесі, розвиток науково-технічного прогресу, зміни кількості населення й рівня зайнятості. Для виявлення їхнього впливу структура ресурсної бази або активів по банківській системі в цілому (чи групі банків) аналізується в динаміці. Виявлені структурні зрушення порівнюються з аналогічними даними конкретного банку та враховуються в процесі формування стратегії управління ліквідністю.

Такий порівняльний аналіз доцільно проводити не лише за даними банківської системи в цілому, а й у розрізі окремих груп банків. Структурні зрушення в активах чи пасивах у різних групах банків можуть різнитися. Тому в процесі аналізу доцільно порівнювати структуру показників окремого банку із середніми значеннями аналогічних показників по тій групі банків, до якої він належить.

Аналіз структурних зрушень розпочинають з оцінки стабільності ресурсної бази банків та виявлення загальних тенденцій, що мають місце в банківській системі. Найзагальнішою характеристикою стабільності ресурсної бази є співвідношення власного капіталу та зобов’язань, яке аналізується в динаміці (табл. 4.3).

Наведені дані свідчать про систематичне зростання частки зобов’язань у структурі пасивів українських банків з відповідним зниженням частки власного капіталу. Це означає, що зі зростанням обсягу загальних активів банку питома вага власного капіталу істотно зменшується навіть за умови збільшення його абсолют­ної величини. Така тенденція є закономірною, адже в розвинених країнах частка власного капіталу в загальних пасивах банків становить близько 8—10 %. З позиції ліквідності такі структурні зрушення свідчать про те, що проблеми аналізу та ефективного управління ліквідністю з часом стають для банків усе актуальнішими.

У процесі аналізу ліквідності конкретного банку доцільно проаналізувати динаміку структурних зрушень за основними статтями зобов’язань по банківській системі в цілому (табл. 4.4), що дає можливість оцінити загальні тенденції та врахувати їх, прогнозуючи потребу в ліквідних коштах.

Найбільшу питому вагу в структурі зобов’язань банків мають кошти клієнтів. Частка кредитів, одержаних на міжбанківському ринку, протягом останніх років систематично знижується. Частка залишків на кореспондентських рахунках інших банків у 1999 р. зросла майже вдвічі, що свідчило про розширення мережі кореспондентських зв’язків українських банків, але в наступний період знову знизилася. Водночас зросла частка таких статей, як кредиторські та інші зобов’язання, що свідчить про можливість банків отримувати дешеві, хоч і нестабільні джерела коштів. Ці структурні зрушення в банківській системі в цілому має брати до уваги будь-який банк, вибираючи стратегію управління ліквідністю.

Клієнтська база кредитних установ за своїм складом неоднорідна, тому наступним етапом є аналіз її структури з погляду співвідношення нестабільних (кошти до запитання) та стабільних (строкові рахунки) зобов’язань. Для аналізу стабільності клієнтської бази визначають питому вагу основних вкладів у загальній сумі зобов’язань. Порівнювання складу та структури клієнтської бази окремого банку з аналогічними показниками по банківській системі в цілому чи із середніми значеннями по групі банків дає змогу оцінити вплив структурних зрушень на стан ліквідності та вибрати адекватні методи управління.

Вплив сезонних чинників на ліквідність виявляється в процесі аналізу депозитної бази та кредитного портфеля кожного окремого банку. Сезонні чинники, а також ті, що пов’язані з особливостями діяльності клієнтів банку, залежать від складу клієнтури, регіональних особливостей та специфіки ринкової ніші конкретного банку. Метою аналізу є з’ясування змін та закономірностей у стані депозитів та кредитів банку протягом певного періоду (тижні, місяці) проти середньорічних показників.

Сезонні чинники часто суттєво впливають на вилучення депозитів та додаткову потребу в кредитах. Наприклад, банк, що обслуговує сільськогосподарські підприємства, потребує ліквідних коштів навесні внаслідок зростання попиту на кредити та значного зниження залишків на рахунках клієнтів. Після продажу врожаю восени обсяг депозитної бази зростає, а попит на кредити навпаки — знижується. Сезонні коливання відчувають і ті банки, які працюють з підприємствами харчової та переробної промисловості, будівельними компаніями, туристичними фірмами. Впливу сезонних чинників на ліквідність можна уникнути через галузеву та портфельну диверсифікацію клієнтської бази. Для банку, який залежить від одного або кількох типів клієнтів, аналіз сезонних потреб у ліквідних коштах є дуже важливим.

Здебільшого вплив сезонних чинників на ліквідність банку може бути визначений досить точно за даними ретроспективного аналізу. У процесі аналізу обчислюються показники, що характеризують стабільність ресурсної бази банку та попит на кредити в межах певного часового періоду (як правило, кварталу). Порівняння показників, розрахованих за даними різних періодів протягом року, дає змогу банку виявити інтервали пікової потреби в ліквідних коштах та заздалегідь скласти план дій для підтримування ліквідності.

Вплив випадкових та надзвичайних чинників, пов’язаних з особливостями діяльності клієнтів, виявити найскладніше. Ці чинники не завжди піддаються прогнозуванню, а виявлені ретроспективні дані можуть не повторюватися в майбутньому. Оскільки в комерційному банку кількість клієнтських рахунків досить значна (як правило, кілька тисяч), то сукупна динаміка підсумкових показників за всіма рахунками нівелює випадкові відхилення за кожним окремим рахунком. Це означає, що на динаміку показників банку суттєво впливають лише загальноекономічні чинники, які можна досить точно передбачити. Прикладом прогнозування впливу таких чинників може служити період податкових платежів до бюджету.

Отже, ретроспективний аналіз особливостей руху коштів на окремих рахунках та групах балансових рахунків за достатньо тривалі проміжки часу уможливлює виявлення загальних тенденцій та закономірностей, які екстраполюються на майбутнє. Такий аналіз проводиться для виявляння стабільних залишків на рахунках до запитання та встановлення рівня дострокового вилучення коштів за строковими депозитами. Як приклад проаналізуємо динаміку рівня осідання грошових коштів та середньої тривалості їх зберігання на поточному рахунку підприємства — клієнта банку.

Зазначимо, що для багатьох українських банків основним джерелом формування ресурсної бази є залишки коштів до запитання юридичних осіб, а найбільшу питому вагу в структурі коштів до запитання мають поточні рахунки суб’єктів господарської діяльності, через які здійснюються розрахунки за проведеними операціями. Особливістю поточних рахунків є те, що на них практично завжди є залишок грошових коштів, не використаний самим клієнтом. Для банку ці кошти — дешеве джерело ресурсів, які можуть бути спрямовані на підтримку ліквідності та проведення активних операцій. З метою ефективного використання тимчасово вільних грошових коштів своїх клієнтів та уникнення надлишку ліквідних коштів банк має проаналізувати рівень їх стабільності

Отже, протягом кварталу на рахунок підприємства надійшло 2864 тис. грн., а оскільки в кварталі було 65 робочих днів, то середньоденне надходження коштів становило 44 тис. грн. (2860 : 65 = 44). Аналіз динаміки рівня середньоденних надходжень за місяцями свідчить про постійне зростання цього показника, що позитивно оцінюється банком.

Зрозуміло, що за поточним рахунком підприємства стоять як надходження, так і платежі, тому банк має проаналізувати не лише обсяги надходжень, а й залишки грошових коштів на поточному рахунку клієнта. Сума залишків на рахунку підприємства протягом кварталу становила 550 тис. грн. і з урахуванням тривалості періоду, що аналізується, середньоденні залишки коштів дорівнюють 8,5 тис. грн. (550 : 65 = 8,5).

Показник рівня осідання коштів (відношення різниці між залишками коштів на рахунку наприкінці та на початку періоду до суми загальних надходжень на рахунок за той самий період) у середньому за квартал становить 19,3 %, що свідчить про досить високу стабільність коштів на поточному рахунку підприємства. Аналіз динаміки цього показника свідчить про постійне підвищення рівня осідання коштів на рахунку даного клієнта і є для банку позитивною тенденцією. Показник середньої тривалості зберігання коштів на рахунку підприємства (відношення середніх залишків коштів на рахунку до середнього обороту за видачею коштів у розрахунку на кількість днів у періоді) теж демонструє позитивну для банку динаміку, адже його значення щомісяця зростають і в середньому за квартал становлять 15 днів.

Зауважимо, що виконувати такий аналіз можна лише за умови існування відповідного оперативно-інформаційного забезпечення, яке містить дані про надходження та платежі за всіма клієнтськими рахунками. Інформацію доцільно надавати у вигляді графіків вхідних та вихідних грошових потоків на відповідний період — декаду, місяць, квартал. За наявності відповідного програмного забезпечення банк може проводити детальніший аналіз, ураховуючи не лише залишки коштів на початку та в кінці періоду, а й щоденні залишки та надходження на клієнтський рахунок.

Удосконаленим інструментарієм такого аналізу служать статистичні методи. Беручи загалом, їхній зміст полягає в тому, що списання та надходження коштів на поточні рахунки клієнтів розглядається як стаціонарний випадковий (стохастичний) процес, що може бути описаний за допомогою певного закону розподілу ймовірностей (найчастіше — закону нормального розподілу) [40, с. 25]. Основними статистичними показниками, які характеризують рух коштів на поточних рахунках клієнтів, є середнє і стандартне відхилення. Обчислення цих показників та побудова на їх основі статистичних моделей дає змогу точніше прогнозувати вихідні грошові потоки банку в процесі аналізу динаміки руху коштів та знизити ризик ліквідності банку.

Отже, результати аналізу структури, динаміки та рівня стабільності ресурсної бази використовуються для прогнозування потреби банку в ліквідних коштах. За результатами такого аналізу всі зобов’язання банку розподіляються на групи за рівнем їхньої стабільності з урахуванням оборотності та рівня осідання коштів на рахунках. У банківській практиці існують різні підходи до групування пасивів та прогнозування вихідного грошового потоку протягом планового періоду. Загалом усі банківські пасиви розподіляють за такими групами.

Поточні зобов’язання («гарячі гроші») — кошти, які можуть бути зняті з рахунків без попередження і чутливо реагують на зміни відсоткових ставок на ринку. До даної групи належать міжбанківські позики з нефіксованим строком погашення, одержані позики «овернайт» (ураховуються за строком «до 1 дня»).

Змінювані зобов’язання — це кошти, значна частина яких може бути вилучена з банку будь-коли, але певна їх сума залишатиметься на рахунках: кошти до запитання юридичних та фізичних осіб, кошти бюджету та позабюджетних фондів, коррахунки інших банків, кредиторська заборгованість та транзитні рахунки (ураховуються за строками «до 7 днів»).

Стабільні зобов’язання, або основні вклади, — джерела коштів, за якими ймовірність дострокового відпливу грошей є міні­мальною. До даної групи належать ощадні рахунки, депозитні сертифікати, строкові рахунки, недепозитні джерела коштів з фіксованими строками погашення, кошти від продажу цінних паперів.

Безстрокові пасиви — власні кошти банку: статутний капітал, нерозподілений прибуток, резерви.

Зазначимо, що за потреби кожен банк може застосувати власний підхід до групування пасивів, який точніше відображатиме специфіку його діяльності. Загалом рівень деталізації в процесі групування залежить від потреб банку і може бути доведений до рахунків аналітичного обліку.

За найпростішого підходу зобов’язання розглядають без урахування таких характеристик, як рівень осідання коштів на рахунках, оборотність чи ймовірність дострокового вилучення за строковими депозитами тощо. Це дає змогу лише приблизно оцінити вихідний грошовий потік. Такий спрощений спосіб доцільно застосовувати, коли ресурсна база банку достатньо однорідна.

Процес аналізу вихідного грошового потоку ускладнюється, якщо банк використовує різноманітні джерела залучення коштів. У такому разі аналіз потреби банку в ліквідних засобах проводиться за допомогою детальнішого структурування пасивів, обчислення показників рівня осідання й оборотності коштів, стабільних залишків за кожною групою зобов’язань, а також імовірності дострокового вилучення коштів за стабільними джерелами фінансування. Аналіз цих показників проводиться в динаміці та за кожним рахунком або видом зобов’язань банку (коррахунки інших банків, поточні рахунки, кошти в розрахунках, кошти для розрахунків платіжними картками, цільові кошти до запитання та ін.).

Припустімо, що, аналізуючи стабільність своєї ресурсної бази, банк з’ясував, що рівень осідання коштів за поточними зобов’я­заннями становить 12 %, за групою змінюваних зобов’язань — 23 %, а за стабільними зобов’язаннями — 92 %. З урахуванням цього банку треба перерозподілити обсяги зобов’язань за групами.

Результати аналізу показують, що стабільна частина зобов’я­зань банку з урахуванням рівня осідання коштів на рахунках становить 16 829 тис. грн., що на 6120 тис. грн. перевищує початкове значення цього показника. Це означає, що реальна потреба в ліквідних коштах виявилася нижчою ніж передбачалося. Отже, такий аналіз забезпечує точніше обчислення вихідних грошових потоків та запобігає створенню зайвих резервів ліквідних коштів.

Групування пасивів за строками виконують за допомогою такої самої таблиці, яку банк використав для розподілу активів за строками (див. табл. 4.2). Для розподілу пасивів банку за строками керуються такими правилами: кошти до запитання відносять до групи поточних пасивів; строкові зобов’язання банку враховують у тому самому періоді, на який припадає термін повернення коштів згідно з укладеною угодою; відплив коштів, пов’язаних з адміністративно-господарською діяльністю, операційні витрати, податкові платежі враховують відповідно до очікуваних строків здійснення цих витрат. Після цього складають загальну таблицю для порівняння активів і пасивів з однаковими строками та аналізу розриву ліквідності — GL

Наведені в табл. 4.7 дані свідчать, що починаючи зі строку в один місяць банк має від’ємний показник розриву ліквідності. Але аналіз сукупного розриву ліквідності показує, що нагромаджені в попередні періоди ліквідні кошти перекривають цей дефіцит. Оскільки сукупний розрив ліквідності в кожному із проаналізованих у таблиці інтервалів є додатною величиною, то банк має розглянути можливі варіанти додаткового розміщення надмірних ліквідних коштів, особливо в періодах 8—30 днів. З даних аналізу випливає також висновок, що в цілому банк не матиме проблем з ліквідністю в періодах, які проаналізовано.

Підкреслимо, що в процесі оперативного аналізу слід брати до уваги не лише фактичні, а й очікувані грошові потоки. Підготовка прогнозу зміни обсягів попиту та пропонування ліквідних коштів базується на вивченні динаміки цих змін, статистичних даних, досвіді та знаннях фахівців банку. Дієвість такого прийому є особливо високою тоді, коли менеджмент банку має достатньо цілком вірогідної інформації щодо майбутніх фінансових операцій, наприклад, укладених договорів про відкриття кредитної лінії, кредитних заявок, попередніх повідомлень клієнтів про зняття кош­тів з рахунка, відомих термінів платежів до бюджету. Особливо значний вплив на ліквідну позицію банку справляють великі за обсягами угоди, котрі необхідно враховувати ще на етапі їх планування та підготовки контракту. Ця інформація дає змогу банку скласти реалістичний прогноз. Маючи такий прогноз, банк може оцінити свої можливості щодо підтримування необхідного рівня ліквідності, в разі потреби залучити кошти за прийнятну ціну з інших джерел, а також точніше планувати іншу власну діяльність.

Аналіз прогнозованих грошових потоків банку проводять за допомогою такої самої таблиці, яку банк використав для аналізу фактичного розриву ліквідності. У такому разі в таблиці відображається співвідношення обсягів очікуваних активних та пасивних операцій відповідно до запланованих строків їх проведення. Надалі обидві таблиці об’єднують, аналізуючи загальний розрив (реальний та прогнозований) ліквідності

Як бачимо з наведених даних, показник прогнозованого сукупного розриву ліквідності банку протягом усього планового періоду має від’ємне значення, що свідчить про дефіцит ліквідних коштів. Оскільки в банку є реальний надлишок ліквідних коштів, то це дає змогу частково зменшити величину прогнозованого дефіциту. Так, у найближчий день (до 24 год) банк має загальний надлишок ліквідних коштів у сумі 285 тис. грн., але в наступні
7 днів ці кошти розміщуються на ринку, і з урахуванням прогнозу розрив ліквідності набуває від’ємного значення. Нагромаджений запас ліквідних коштів на період одного місяця (8544 тис. грн.) дає банку можливість усунути дефіцит та відновити позитивні тенденції щодо динаміки ліквідності. Така ситуація зберігатиметься протягом наступних шести місяців і лише після цього прогнозується відплив грошових коштів і потреба в додаткових ліквідних засобах.

Оперативний аналіз розриву ліквідності за строками негайно демонструє невідповідність між сумами надходжень та платежів у різні проміжки часу. Оскільки банк повсякчасно здійснює фінансові операції, то для отримання достовірної та оперативної інформації дані таблиці розриву ліквідності мають оновлюватися постійно. В ідеалі таблицю треба переглядати після проведення кожної операції, тобто в режимі on-line, але на практиці, як правило, ця процедура проводиться щодня. У такому разі аналітична таблиця служить основним інструментом моніторингу ліквідності. Цей метод дає змогу банку прогнозувати постання проблем ліквідності на найближчу й віддалену перспективу, а отже, своєчасно приймати коректні та обґрунтовані управлінські рішення.

Підсистема планування ліквідності має на меті розроблення заходів, спрямованих на зниження ризику незбалансованої ліквідності та підвищення доходів банку. У процесі планування банки можуть використати вдосконалений підхід до прогнозування потреби в ліквідних коштах, беручи до уваги ймовірність настання тих чи інших подій, що призводять до появи проблем ліквідності. Це дає змогу проаналізувати кілька сценаріїв (як правило, оптимістичний, реалістичний та песимістичний). Для кожного зі сценаріїв (або принаймні для найімовірніших) розробляється план дій. За найгіршого з погляду ліквідності сценарію банку необхідно включити до плану дій аналіз вартості альтернативних джерел підтримки ліквідності, реалістичний графік трансформації активів у грошові кошти, перелік можливих джерел запозичення значних сум та оцінку їхньої доступності.

У разі виникнення надлишку ліквідних засобів банк повинен мати план інвестування цієї частини коштів з метою підвищення своїх прибутків. За такого підходу банки оцінюють не фактичні, а очікувані потреби в ліквідних засобах, спираючись на певні ймовірнісні характеристики майбутнього розвитку подій. Це дає змогу банку не формувати реальний резерв ліквідності, а лише планувати діяльність з фінансування можливого відпливу грошових коштів. У цілому створення ефективних систем управління ліквідністю має пріоритетне значення для формування банківського процесора.