Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

4.2. Геп-аналіз: показники, методи, моделі

§ 12. Геп-аналіз: показники, методи, моделі

Розвиток та вдосконалення діяльності фінансових ринків, перетворення їх на міжнародні, інтенсивне впровадження сучасних засобів зв’язку та інформаційних систем спричинилися до того, що змінюваність і непередбачуваність стали основними характеристиками відсоткових ставок. Якщо ризик ліквідності зменшується завдяки можливостям, які надає розвинений фінансовий ринок, то ризик зміни відсоткових ставок на цьому ринку, навпаки, значно зростає. За умов, коли відсоткові ставки можуть змінюватися щохвилини, цей ризик став головним банківським ризиком. Як стверджують зарубіжні фахівці, серед усіх видів ризиків, на які натрапляють банки, не знайдеться іншого, аналізу і контролю якого приділялося б стільки уваги в міжнародній банківській практиці останніх років [169, с. 482; 174, с. 254].

Про масштаби відсоткового ризику свідчать дані про обсяги операцій з відсотковими похідними інструментами, які здійснюються на міжнародних строкових ринках. Протягом 90-х рр. ХХ ст. найвищі темпи зростання строкової біржової торгівлі (ф’ючерсні та опціонні контракти) спостерігалися саме щодо відсоткових інструментів (табл. 4.9). Це свідчить про підвищення волатильності такого параметра фінансових ринків, як відсоткові ставки, що спричиняє зростання попиту як на хеджеві, так і на спекулятивні операції.

Ці процеси відбуваються не лише в біржовому, але і в позабір­жовому секторі строкового ринку. Аналіз структури позабіржового ринку в розрізі таких похідних інструментів, як відсоткові і валютні своп-контракти та опціони, свідчить про явне домінування відсоткових свопів (табл. 4.10). Питома вага цих інструментів у структурі позабіржового ринку постійно зростає і протягом періоду, що аналізується, становить понад 70 %, тоді як питома вага валютних свопів знижується, незважаючи на приріст їхнього обсягу в грошовому вимірі.

Хоч є очевидним, що на відсотковий ризик наражаються майже всі суб’єкти ринкових відносин, які користуються позичковими коштами чи працюють із цінними паперами, але його вплив найсуттєвіший саме для банківських установ. Адже зміст банківської діяльності полягає, по суті, у маніпулюванні відсотковими ставками. Так, Дж. Сінкі підкреслює: «Загалом можна сказати, що сама сутність фінансового посередництва передбачає гру на вели­чині відсоткових ставок. Але що вищі ставки в цій грі, то більшого капіталу потребує банк» [174, с. 524]. Слід зазначити, що в процесі розвитку фінансових ринків проблеми управління відсотковим ризиком у комерційних банках не лише не зникають, а нав­паки — стають усе актуальнішими.

Теоретично, відсоткового ризику можна повністю уникнути в тому разі, коли активи повністю збалансовано з пасивами як щодо строків, так і щодо обсягів. Проте на практиці досягти такої відповідності майже неможливо, тому банки постійно наражаються на відсотковий ризик, а це, у свою чергу, зумовлює потребу безперервного аналізу і контролю рівня допустимого ризику та свідомого керування цим процесом. Отже, відсотковий ризик банку пов’язано передусім з невідповідністю структури банківських активів та зобов’язань за строками.

Для українських банків проблема управління відсотковим ризиком іще донедавна не була такою гострою, оскільки широкі спреди (різниця між кредитною і депозитною ставками) запобігали створенню критичного рівня ризику. Зазначимо, що критичний рівень відсоткового ризику досягається тоді, коли середня ставка за залученими банком коштами протягом певного періоду перевищуватиме середню відсоткову ставку за активами, що призводить до збитків банку. Починаючи з другої половини 1997 року, коли облікова ставка НБУ досягла мінімального значення (16 % на 05.08.1997), прогнозування напряму та швидкості руху ставок на внутрішньому ринку ускладнилося, а рівень відсоткового ризику у зв’язку з невизначеністю значно зріс. Наприклад, за 8 місяців 2001 р. облікова ставка НБУ змінювалася чотири рази: з 27 % на початку року до 17 % на 09.08.2001 р. [32].

Як показало життя, ризик зміни відсоткових ставок останнім часом перетворився на вітчизняному ринку на один з основних видів банківських ризиків, а пошук ефективних методів його ана­лізу та засобів мінімізації став невідкладним завданням, розв’я­зання якого суттєво впливає на діяльність банку. Аналіз структури активів і пасивів українських комерційних банків за строками (станом на 01.01.2001 р.) свідчить, що довгострокові активи фінансуються значною мірою за рахунок короткострокових зобов’язань, тобто відбувається процес трансформації зобов’язань з короткими строками погашення в прибутковіші активні операції з тривалими строками виконання (табл. 4.11).

Як видно з наведених даних, активи та зобов’язання банків зі строками до одного місяця в цілому є досить збалансованими. Суттєвий дисбаланс спостерігається в структурі активів та зобо­в’язань зі строками погашення до семи днів (20,5 %). Ще більше розбалансовано активи і пасиви зі строками від одного місяця, причому таких активів на 20,8 % більше ніж зобов’язань з відповідними строками погашення. За таких обставин банки неминуче наражаються на відсотковий ризик і тому проблеми його аналізу та пошук ефективних методів управління, як уже було сказано, стають дедалі гострішими.

Слід особливо наголосити на тому, що внаслідок нерозвиненості внутрішнього фінансового ринку та наявності певних обмежень стосовно проведення банківських операцій, можливості українських банків стосовно вибору методів управління відсотковим ризиком значно вужчі ніж у банків розвинутих країн. У між­народній практиці для зниження відсоткового ризику застосовуються різні методи та прийоми. Серед найпоширеніших зарубіжні фахівці називають такі: «1) підбір активів та пасивів за тривалістю; 2) обмін відсотковими платежами (своп) відповідно до балансових характеристик носіїв боргових зобов’язань; 3) відсот­кові ф’ючерси та опціони; 4) відсоткові угоди типу CAP, FLOOR, COLLAR» [174, с. 526]. Ці прийоми неоднорідні за своїм еконо­мічним змістом та механізмами реалізації. Частину з них пов’я­зано зі зміною структури балансових позицій банку, інші перед­бачають проведення позабалансових операцій з похідними фінан­совими інструментами (деривативами) з метою зниження відсоткового ризику.

Із цього приводу зауважимо, що хоч зарубіжні фахівці й наголошують на винятково важливому значенні прийомів управління відсотковим ризиком для сучасного банку, але єдиної думки щодо класифікації цих прийомів ще й досі нема. Так, іноді всі методи об’єднуються поняттям «хеджування відсоткового ризику». При цьому виокремлюють природне (або натуральне) хеджування, коли підбір активів і пасивів відбувається в межах балансових позицій, та синтетичне (або штучне) хеджування — за використання позабалансових видів діяльності [169, с. 482; 174, с. 526].

Інші автори вважають хеджуванням лише операції з фінансовими деривативами, здійснені для мінімізації ризику, а операції, спрямовані на зміну структури банківського балансу, розглядають як методи управління активами і пасивами [81; 82; 104]. Так, Дж. Маршалл зазначає, що «на відміну від управління активами і пасивами, яке за визначенням пов’язане з балансовими позиціями, хеджування зазвичай означає використання позабалансових позицій. Ця відмінність між управлінням активами і пасивами та хеджуванням є дуже важливою, утім її часто не враховують. Більше того, багато спеціалістів часто розглядають стратегії управління активами і пасивами як варіанти хеджування і навпаки» [104, с. 185—207]. Зауважимо, що фундатори теорії хеджування Дж. Кейнс [75] і Дж. Хікс [199] пов’язували цю діяльність саме з похідними інструментами (на той час — валютними девізами).

Дослідження сутності процесу хеджування дало змогу дійти висновку, що хеджуванням слід уважати лише операції з фінансовими деривативами, здійснені з метою мінімізації ризиків [157, с. 127—130]. Саме таке трактування поняття хеджування маємо і в інструктивних матеріалах НБУ. Хеджування відсоткового ризику здійснюється за допомогою таких похідних інструментів, як відсоткові ф’ючерси, відсоткові своп-контракти, опціони відсоткових ставок. Механізми проведення цих операцій та перспективи їх впровадження у вітчизняну практику докладно проаналізовано в інших книжках автора [153; 157], тому читач, якого зацікавить ця проблема, може до них звернутися.

Другу групу методів управління відсотковим ризиком, пов’я­зану з проведенням балансових операцій, розглядатимемо як структурне балансування, оскільки вживана іноді назва «методи управління активами і пасивами» є не зовсім точною [174, с. 396; 217, с. 15]. Нагадаємо, що управління активами і пасивами банку (УАП) доцільно розглядати як загальну методологічну концепцію, котра уможливлює запровадження інтегрованого підходу до управління фінансами банку. Очевидно, що в такому разі УАП включає не лише методи управління відсотковим ризиком, а й багато інших прийомів управління як фінансовими ризиками (валютним, інвестиційним, ризиком ліквідності тощо), так і прибутковістю банку. Отже, до найпоширеніших на практиці методів управління відсотковим ризиком за допомогою структурного балансування належать такі: управління розривом між активами та зобов’язаннями, чутливими до змін відсоткових ставок (геп-менеджмент), аналіз середньозваженого строку погашення (аналіз дюрації), імунізація балансу банку.

Порівнюючи переваги та недоліки названих підходів до управ­ління відсотковим ризиком, треба визнати, що в процесі прак­тичного застосування методи хеджування характеризуються як гнучкі, мобільні (дозволяють швидко реструктуризувати позиції банку), раціональні, а тому зарубіжні банки віддають їм перевагу. Методи структурного балансування надто громіздкі, потребують точних прогнозів, значних витрат часу і грошей. Проте багато сучасних фінансових технологій передбачають поєднання обох груп методів.

Для вітчизняних банків загальнодоступними залишаються лише методи структурного балансування, адже застосування більшості позабалансових видів діяльності, які активно досліджуються та використовуються в зарубіжній практиці, є в Україні неможли­вим за браком внутрішнього строкового ринку та широких можливостей виходу на міжнародні ринки. Перспективи становлення внутрішнього ринку похідних фінансових інструментів фахівці оцінюють досить песимістично: «...слід визнати, що сформувати такий ринок у нас складно через відсутність нормального спотового ринку, який є основою роботи ринку деривативів. В Україні його немає і він ще не скоро з’явиться» [24, с. 25]. Додамо, проте, що тут ідеться насамперед про валютні деривативи, які в період 1996—1998 рр. уже перебували в обігу на українському ринку.

Запровадження похідних інструментів за відсотковими ставками — процес іще складніший, адже і на міжнародних ринках ці інструменти з’явилися набагато пізніше ніж валютні деривативи, та й власного досвіду роботи з відсотковими деривативами в українських фахівців нема. Отже, сподіватися на те, що найближчим часом українські банки зможуть скористатися ефективними методами управління відсотковим ризиком, немає достатніх підстав. Саме тому методика управління відсотковим ризиком за допомогою прийомів структурного балансування та аналіз чутливості активів і пасивів банку до зміни відсоткових ставок на ринку має для вітчизняних банків поки що пріоритетне значення.

Зауважимо, що хоч проблеми управління відсотковим ризиком банку мають велике практичне значення, у вітчизняній науковій літературі тільки кілька праць торкаються цієї тематики, і нині вона залишається найменш дослідженою [61; 86; 168]. Докладно теоретичні та прикладні аспекти аналізу відсоткового ризику висвітлено в працях зарубіжних авторів Т. Коха, К. Валра­вена, Дж. Маршалла, В. Бансала, Дж. Сінкі, Л. Гудмена, П. Роуза, В. Шарпа, Р. Колба та ін. З-поміж методів структурного балансування пріоритетне місце належить геп-менеджменту — сукупності прийомів управління розривом між активами та зобов’язаннями банку, чутливими до змін відсоткових ставок, тому методику аналізу показників гепу та проблеми практичного застосування геп-менеджменту в українських банках розглянемо детальніше.

На рівень відсоткового ризику комерційного банку впливають як зовнішні чинники — зміна ставок на ринку, так і внутрішні, до яких належить насамперед структура балансу банку, проаналізована з погляду чутливості активів та зобов’язань до зміни ринкових ставок. У процесі аналізу необхідно оцінити вплив цих чинників та вибрати прийнятну для банку стратегію управління ризи­ком. Аналітичний процес загалом складається з таких етапів:

аналіз власної позиції банку;

аналіз та прогнозування динаміки ринкових ставок відсотка;

аналіз зміни відсоткових доходів банку у зв’язку зі змінами ставок;

інваріантний аналіз стратегій управління відсотковим ризиком.

На першому етапі оцінюється чутливість окремих статей та банківського балансу в цілому до відсоткового ризику. Індикатором чутливості балансу служить показник гепу (від англ. gap — розрив, дисбаланс). Для визначення гепу всі активи і пасиви банку поділяють на дві групи — чутливі до змін відсоткової ставки та нечутливі до таких змін. Зрозуміло, що такий поділ можна здійснити лише в межах конкретно визначеного часового інтервалу. Адже в довгостроковій перспективі всі активи чи пасиви банку буде переоцінено чи повернено до банку, а отже, вони теж стануть колись чутливими до зміни відсоткової ставки.

Із цією метою весь часовий горизонт, протягом якого банк планує проаналізувати відсотковий ризик, поділяють на періоди. У межах кожного з періодів структура балансу вважається фіксованою. Тривалість цих часових інтервалів вибирають довільно, наприклад, відповідно до прогнозованих моментів зміни відсоткових ставок на ринку (здебільшого 90 днів). Фіксація структури балансу в межах кожного інтервалу дає змогу аналізувати співвідношення обсягів чутливих активів і зобов’язань, елімінуючи вплив такого параметра, як час.

Актив чи пасив є чутливим до змін відсоткової ставки, якщо протягом зафіксованого інтервалу він задовольнятиме принаймні одну з таких умов:

дата перегляду плаваючої відсоткової ставки потрапляє в межі зафіксованого часового інтервалу;

строк погашення настає в цьому інтервалі;

термін проміжної або часткової виплати основної суми настає в зафіксованому інтервалі;

зміна базової ставки (наприклад облікової ставки НБУ), покладеної в основу ціноутворення активу чи зобов’язання, можлива або очікується протягом цього самого часового інтервалу і не контролюється банком.

За нечутливі активи та зобов’язання визнають такі, що доходи та видатки за ними протягом зафіксованого періоду не залежать від зміни відсоткових ставок на ринку.

Показник гепу визначається як різниця між величиною чутливих активів та чутливих зобов’язань банку в кожному із зафіксованих інтервалів:

GAP (t) = FA (t) – FL (t),

де GAP (t) — величина гепу (у грошовому вираженні) в періоді t; FA (t) — активи, чутливі до зміни відсоткової ставки в періоді t; FL (t) — пасиви, чутливі до зміни ставки в періоді t.

З наведеної формули очевидно, що геп може бути додатним, якщо активи, чутливі до змін ставки, перевищують чутливі зобо­в’язання (FA (t) > FL (t)), або від’ємним, якщо чутливі зобов’я­зання перевищують чутливі активи (FA (t) < FL (t)). Збалансована позиція, коли чутливі активи дорівнюють таким самим зобов’я­занням, означає нульовий геп.

Для визначення співвідношення чутливих активів і зобов’я­зань банку можна використати коефіцієнт гепу — FGAP (t), який обчислюється як відношення чутливих активів до чутливих зобов’язань:

.

Якщо коефіцієнт гепу більший за одиницю, то це означає, що геп додатний, якщо менший — то геп від’ємний. Якщо коефіцієнт дорівнює одиниці, то геп нульовий.

За такого підходу очевидно, що геп тісно пов’язаний з конкрет­ним часовим інтервалом і показників гепу буде стільки, скільки й часових інтервалів. Розрахунок кумулятивного гепу дає змогу не лише аналізувати співвідношення чутливих активів і зобов’язань у певний момент часу (статичний аналіз), а й ураховувати часовий компонент (динамічний аналіз). Для цього в кожному з інтервалів, на які поділено часовий горизонт, обчислюють алгебраїчну суму (з урахуванням знака) гепів за попередні періоди, а знайдений у такий спосіб показник визнають за кумулятивний (нагромаджений) геп:

,

де KGAP (T) — кумулятивний геп; T — часовий горизонт; .

Отже, кумулятивний геп — це різниця між загальним обсягом чутливих активів і зобов’язань, які протягом часового горизонту можуть бути переоцінені. За економічним змістом кумулятивний геп — це інтегральний показник, що відбиває рівень ризику відсоткових ставок, на який наражається банк протягом розглянутого часового горизонту. Банк може управляти цим ризиком, установлюючи ліміт кумулятивного гепу як максимально допустиму його величину та приводячи структуру чутливих активів і зобов’язань у відповідність з установленим лімітом.

Головна ідея управління гепом полягає в тому, що величина та вид (додатний або від’ємний) гепу мають відповідати прогнозам зміни відсоткових ставок на ринку згідно з такими правилами:

якщо геп додатний, то зі зростанням відсоткових ставок маржа банку зростатиме і, навпаки, у разі їх зниження маржа зменшуватиметься;

якщо геп від’ємний, то зі зростанням відсоткових ставок маржа зменшуватиметься, а з їх зниженням — збільшуватиметься.

Це означає, що для банку не так уже й важливо, як змінюються відсоткові ставки на ринку, головне — щоб геп відповідав тому напряму руху ставок, який забезпечить збільшення прибутку, тобто був додатним за підвищення ставок і від’ємним — за зниження. Варто ще раз нагадати, що потенційну можливість одержання додаткового прибутку пов’язано з підвищеним рівнем відсотко­вого ризику, і коли прогноз зміни ставок виявиться помилковим, то банк не тільки не збільшить прибутку, а навпаки — може зазнати солідних збитків. Отже, за управління гепом імовірність одержання як додаткових прибутків, так і несподіваних фінансових втрат є цілком реальною.

Таким чином, геп розглядається як міра відсоткового ризику, що на нього наражається банк у зафіксованому часовому інтервалі. Незалежно від того, додатний чи від’ємний геп має банк, що біль­ший розмір (абсолютна величина) гепу, то вищий рівень відсоткового ризику бере на себе банк і то більше змінюється його маржа.

Але ні абсолютна величина кумулятивного гепу, ні коефіцієнт гепу не дають уявлення про те, яка частина активів чи пасивів банку залежить від зміни відсоткової ставки. Тому наступним кроком у процесі аналізу гепу є обчислення індексу відсоткового ризику.

Індекс відсоткового ризику дорівнює відношенню абсолютної величини кумулятивного гепу (в кожному з періодів) до працюючих активів і виражається у відсотках:

,

де IR (T) — індекс відсоткового ризику; А — працюючі активи банку.

Індекс відсоткового ризику показує, яка частина активів (коли геп додатний) чи пасивів (коли геп від’ємний) може змінити свою вартість у зв’язку зі зміною ринкових ставок, а отже, вплинути на ринкову вартість усієї банківської установи. Індекс розраховується без урахування знака, оскільки й додатний, і від’єм­ний геп можуть призвести до збитків.

Через установлення лімітів індексу відсоткового ризику банк може здійснювати контрольну функцію. Ліміт індексу відсоткового ризику визначає той рівень ризику відсоткової ставки, який банк уважає за доцільне на себе взяти. У практиці роботи зарубіж­них банків ліміт індексу відсоткового ризику встановлюється, як правило, на рівні 20—25 %, хоча твердих норм не існує.

Аналіз відсоткового ризику банку за допомогою індексу є ефективним за умови, що величина працюючих активів залишається сталою протягом усього часового горизонту. Якщо ж обсяг таких активів протягом періоду змінюється, то логічно оцінювати співвідношення кумулятивного гепу в кожному з періодів до тієї величини працюючих активів, яка прогнозується в цей період. Зрозуміло, що зробити такий прогноз досить складно. Наприклад, величина залучених коштів залежить не лише від банку і не завжди піддається прогнозуванню.

У такому разі можна скористатися коефіцієнтом ризику, обчис­леним як відношення кумулятивного гепу до капіталу банку. Як відомо, капітал банку є стабільнішою величиною, ніж працюючі активи. Крім того, оскільки геп є індикатором відсоткового ризику банку, а всі ризики мають відшкодовуватися за рахунок його власних коштів, то цілком логічно зіставляти геп саме з капіталом. Отже, коефіцієнт відсоткового ризику обчислюється за формулою:

,

де KR (t) — коефіцієнт відсоткового ризику; K — власний капітал банку.

Досліджуючи проблеми аналізу відсоткового ризику банку за допомогою гепу слід звернути увагу, що хоч вони тісно пов’язані з аналізом банківської ліквідності, але не є ідентичними. Зокрема до розрахунку гепу беруть не лише обсяги вхідних та вихідних грошових потоків, а й кошти, які переоцінюються в певні моменти часу, проте до банку не надходять. У такий спосіб окремі активи і зобов’язання можуть ураховуватися кількаразово. Наприклад, якщо кредит видано під плаваючу ставку, яка переглядається щомісяця, то ця стаття враховується в кожному часовому періоді до моменту погашення боргових зобов’язань перед банком. Зрозуміло, що в такому разі величина гепу перевищуватиме розрив ліквідності. Натомість такі ліквідні активи, як готівка чи кошти на кореспондентському рахунку в НБУ, є нечутливими до відсоткового ризику і тому за обчислення гепу не враховуються.

Розгляньмо методику розрахунку абсолютних та відносних показників гепу (табл. 4.12), для чого проаналізуємо структуру активів та пасивів банку з погляду їхньої чутливості до зміни рин­кових ставок відсотка (активи банку — 83 175 тис. грн., капітал — 24 428 тис. грн.). Інформаційною базою аналізу служать дані щоденної звітності банку — форма № 631 «Звіт про структуру активів та пасивів за строками», а за потреби — дані аналітич­ного обліку.

Як бачимо, банк має найбільшу незбалансованість активів і зобов’язань у період до семи днів: індекс відсоткового ризику становить 31,9 %, тобто перевищує допустимий рівень (20—25 %),
а величина гепу перевищує суму балансового капіталу банку (коефіцієнт ризику — 1,09). У наступні періоди банк має додатний геп, але кумулятивний геп усе ще залишається від’ємним протягом найближчих трьох місяців. Якщо в цей час відсоткові ставки на ринку знижуватимуться (а саме така ситуація має місце нині на вітчизняному ринку), то маржа банку зростатиме. У період від трьох до шести місяців банк переходить до додатного гепу, очікуючи на ймовірне підвищення ставок.

За реальної економічної ситуації в Україні таку строкову струк­туру активів і пасивів банку слід визнати достатньо ефективною. Адже зміни відсоткових ставок у найближчі періоди (до трьох мі­сяців) можна досить точно передбачити і скористатися ситуацією. У віддаленіших періодах банк теж не наражається на значний ризик, оскільки індекс відсоткового ризику становить лише 11,9 %. Із на-
ближенням цих періодів банк матиме змогу досить швидко реструктуризувати баланс і перейти від додатного гепу до від’ємного, якщо прогноз свідчитиме про дальше зниження ринкових ставок.

На другому етапі аналізують динаміку ринкових ставок з метою визначення їхніх прогнозних значень у кожному із зафіксованих часових інтервалів. Під час аналізу слід оцінити такі параметри відсоткових ставок, як напрям руху, швидкість та величина прогнозованих змін. Зазначимо, що процес прогнозування динаміки відсоткових ставок є дуже складним, і якщо напрям руху відсоткових ставок можна передбачати досить успішно, то швидкість та величину змін, навпаки — дуже важко. Прогнози щодо зміни відсоткових ставок разом з показниками гепу дають змогу банку оцінити вплив відсоткового ризику на прибутковість.

Для прогнозування відсоткових ставок використовуються різні підходи. Учасники міжнародних ринків у процесі аналізу можуть орієнтуватися на форвардні відсоткові ставки, сформовані на строковому ринку. Форвардні ставки відображають очікування ринку щодо майбутньої динаміки ставок. Наприклад, якщо біржові котирування відсоткових ф’ючерсів з терміном виконання через шість місяців становлять 91.23, то це означає, що за оцінками учасників строкового ринку через шість місяців ставка відсотка за тримісячним депозитом дорівнюватиме 8,77 % (100 – 91.23). Орієнтиром служать і ставки позабіржового ринку форвардних контрактів за відсотковими ставками (FRA). Порівняння форвардних ставок з поточними дає змогу точніше передбачити їхню динаміку.

Слід зазначити, що процес прогнозування ставок відсотка постійно ускладнюється, і зараз великі міжнародні банки для отримання надійного прогнозу аналізують близько чотирьохсот індикаторів, які можуть вплинути на динаміку ставок. Реалії останніх десятиріч засвідчують, що змінюваність (волатильність) і непередбачуваність стали основними характеристиками відсоткових ставок. Як визнають фахівці, «запровадження системи плаваючих курсів та інтенсифікація процесів глобалізації спричиняють непрогнозовані зміни цін, процентних ставок, валютних курсів, а час від часу — і фінансові кризи» [121, с. 26]. Виникнення різноманітних міжнародних інтеграційних угруповань (наприклад, таких як Європейський Союз), ускладнення їхньої внутрішньої фінансової системи, посилення самоорганізації та розбудова ієрар­хічної структури збільшує чутливість до зміни цін, відсоткових ставок і валютних курсів інших учасників, які функціонують поза межами таких об’єднань. Одним з наслідків процесів глобалізації є те, що традиційні методи прогнозування фінансових індикаторів все частіше не спрацьовують [121, с. 26].

Рівень надійності прогнозу кожен банк має вибрати для себе самостійно виходячи з власної стратегії, конкретної ситуації та лімітів допустимого ризику. Як показують дослідження, для біль­шості банків прийнятним є рівень надійності прогнозу 70—75 %, але банки, що прагнуть працювати стабільніше та мінімізувати ризик, можуть домагатися надійності у 85—90 %. Але навіть досить висока ймовірність іще не означає, що прогнози виправдаються і ринкові ставки стануть саме такими, як передбачалося. Крім того, прогноз може виявитися взагалі помилковим, а майбутнє — принципово непередбачуваним.

Очевидно, що з двох основних чинників, від яких залежить рівень відсоткового ризику банку, точно виміряти можна лише внутрішній, тобто геп, тоді як зовнішній (ставки) можна тільки прогнозувати з певним рівнем імовірності. Якщо показники гепу легко розрахувати, коли відомі характеристики потоку грошових коштів кожного фінансового інструменту, що входить до складу портфелів активів та зобов’язань банку, то стосовно динаміки ринкових ставок цього сказати не можна. Це й дає підстави вважати геп, як було вже сказано, індикатором відсоткового ризику, на який наражається банк протягом зафіксованого часового інтервалу.

На третьому етапі аналізують зміни показників прибутковості банку, які пов’язані з волатильністю відсоткових ставок, та оцінюють, чи прийнятні вони для банку. Такими показниками є чистий відсотковий дохід або відсоткова маржа (різниця між відсотковими доходами та витратами). Фактично на цьому етапі переходять до аналізу співвідношення «прибуток — ризик» у термінах відсоткової маржі та відсоткового ризику. Ефективність та дієвість такого аналізу залежать насамперед від застосовуваного методичного інструментарію. Зауважимо, що в процесі управління фінансовими ризиками важливе значення має методика прогнозного аналізу, адже аналіз ризику, що вже реалізувався, значної користі банку не дасть.

Залежність між відсотковою маржею банку та змінами відсоткових ставок на ринку описується аналітичною моделлю [169, с. 489; 174, с. 396]:

DP (T) » (rp – r) КGAP (T),   (13)

де DP (T) — величина зміни маржі банку (у грошовому виразі) протягом періоду T; rp, r — прогнозована та поточна ринкові ставки відповідно.

Збільшення чи зменшення банківської маржі залежить від знака гепу («плюс» чи «мінус»), а також від того, зростатимуть чи спадатимуть відсоткові ставки на ринку. Додатне значення DP указує на збільшення прибутку і буде результатом підвищення ставок за додатного гепу або зниження ставок за від’ємного гепу. Від’ємне значення DP означатиме зниження відсоткового прибутку банку, зумовлене підвищенням ставок за від’ємного гепу або їх зниженням за додатного гепу. За нульового гепу маржа банку буде стабільною, незалежною від коливань відсоткових ставок, відсотковий ризик — мінімальним, проте одержати підвищений прибуток унаслідок сприятливої зміни відсоткових ставок буде неможливо. Отже, і додатний, і від’ємний геп дають потенційну можливість отримати більшу маржу, ніж за нульового гепу.

Модель (13) забезпечує лише приблизну оцінку зміни маржі банку. Оскільки відсоткові ставки заведено подавати в розрахунку за рік, то обчислені за цією формулою зміни маржі теж відображатимуть коливання річного чистого відсоткового доходу. Якщо ж потрібно оцінити можливі коливання чистого доходу в кожному з часових періодів, на які поділено часовий горизонт, то слід брати до уваги тривалість періоду в днях. У такому разі для обчислення абсолютної величини зміни банківської маржі доцільно скористатися формулою:

DP (Т) = (rp – r) КGAP (T)

де T — тривалість інтервалу в днях; BS — база розрахунку в днях (360 або 365).

Проаналізуємо зміну відсоткової маржі банку, спочатку обчисливши значення в річному еквіваленті — DP1(Т), а потім —
з урахуванням тривалості інтервалу прогнозування —
DP2(Т). При цьому тривалість часового інтервалу визначається в днях від поточного моменту до закінчення періоду, в якому визначено кумулятивний геп (табл. 4.13).

Таблиця 4.13

АНАЛІЗ ЗАЛЕЖНОСТІ ПОКАЗНИКІВ ПРИБУТКОВОСТІ
БАНКУ ВІД ВІДСОТКОВОГО РИЗИКУ, тис. грн.

Показник

Період

До 7 дн.

8—30 дн.

1—3 міс.

4—6 міс.

7—9 міс.

10—12 міс.

(rp – r), %

–2,3

–1,8

–1,2

–2,9

–0,5

3,4

KGAP (T)

–26535

–20485

–17052

38

9945

697

DP1 (T)

610,3

368,7

204,6

–1,1

–49,7

23,7

T, днів

7

30

91

183

275

365

DP2 (T)

11,7

30,3

51,0

– 0,56

–37,4

23,7

 

Результати аналізу свідчать, що завдяки досягненню відповідності між гепом та динамікою ринкових ставок (від’ємний геп за зниження ставок) у найближчі три місяці чистий відсотковий дохід банку зростатиме, і за цей час він збільшиться на 51 тис. грн.

Але згодом, якщо менеджмент банку не проведе реструктуризацію балансу, цей результат буде нівельовано, і в періоді чотири—шість місяців банк матиме зниження маржі. Такі зміни є результатом того, що починаючи вже з другого часового інтервалу банк має додатні показники гепу (хоч кумулятивний геп залишається від’ємним). А оскільки прогноз руху відсоткових ставок передбачає їх дальше зниження, то і маржа поступово зменшуватиметься, про що свідчить динаміка показника DP1(Т).

За підсумками року чистий відсотковий дохід за інших однакових умов зросте на 23,7 тис. грн. Оскільки темпи зміни показників прибутковості банку залежать як від волатильності відсоткових ставок, так і від величини гепу, то для отримання позитивних зрушень за цією статтею банку слід вдатися до реструктуризації балансу в напрямі переходу до від’ємного гепу в кожному з періодів, збільшивши в такий спосіб величину кумулятивного гепу.

Коментуючи цей підхід, зауважимо, що він забезпечує прийнятну точність оцінок лише в тому разі, коли відсоткові інструменти, які аналізуються, достатньо однорідні, а механізми їх ціноутворення орієнтовано на домінуючу на ринку відсоткову ставку. Наприклад, на міжнародних ринках такою ставкою є LIBOR, хоч існують ще й інші індикатори — ставки за казначейськими век­селями, ставки першокласного позичальника (prime-rate) та ін. На ринках, де механізми взаємовпливу відсоткових ставок ще не сформувалися, а зміни деяких із них позначено певним суб’єкти­візмом (наприклад, зміну облікової ставки НБУ), пропонуємо вико­ристовувати трохи інший, удосконалений підхід до аналізу гепу.

За цього підходу чутливі активи та зобов’язання банку слід розподілити на групи за однорідністю економічного змісту та механіз­мів ціноутворення. Наприклад, в одну групу включити міжбанківсь­кі кредити надані та отримані, в іншу — депозити до запитання та короткострокові кредити і т. д. У кожній з таких груп орієнтиром під час перегляду ціни і активів, і зобов’язань служить та сама відсоткова ставка, а це дає змогу точніше спрогнозувати її динаміку та наслідки для банку. Наприклад, для міжбанківських інструментів це буде ставка КІBOR, для кредитів — облікова ставка і т. п. Аналіз показників гепу та зміни маржі проводиться в кожній із груп ізольовано за такою самою методикою, що й для всього балансу. Підсумок результатів міжгрупового аналізу свідчитиме про загальні зміни банківської маржі та відсоткового ризику.

На четвертому етапі проводиться інваріантний аналіз стратегій управління відсотковим ризиком. Різні стратегії треба аналізувати з погляду їхнього впливу на надійність та конкурентоспро­можність банку. На відміну від декомпозиційного аналізу, де під­сумкові показники розкладаються на елементи, аналіз стратегій управління полягає в оцінці того, як окремі чинники (у даному разі — геп і ставки) вплинуть на загальний фінансовий результат банку.

Загалом стратегій управління відсотковим ризиком є тільки дві: фіксація спреду та управління гепом. Але оскільки прогнозів щодо динаміки ставок і варіантів реструктуризації балансу в банку може бути багато, то в межах цих загальних стратегій формується значна кількість альтернативних сценаріїв, які аналізують за допомогою прийомів імітаційного моделювання.

Стратегія фіксації спреду передбачає максимальну збалансованість позицій за чутливими активами та зобов’язаннями, тобто нульовий геп. У такому разі маржа банку залишається стабільною, незалежною від коливань відсоткових ставок на ринку. Нагадаємо, що в разі застосування стратегії фіксації спреду одержання підвищених прибутків унаслідок сприятливої кон’юнктури ринку стає неможливим, тоді як і додатний, і від’ємний геп дають таку потенційну можливість. Зате, як справедливо зазначають фахівці, ця стратегія є найпростішою та досить надійною, адже вона не потребує ні точних прогнозів, ні складного аналітичного забезпечення [104, с. 538].

Стратегія управління гепом має на меті отримання підвище­них прибутків і передбачає свідомий ризик банку, а тому характеризується як більш агресивна. У разі реалізації ризику маржа банку знизиться, що буде зумовлене підвищенням ставок за від’ємного гепу або зниженням ставок за додатного гепу. Отже, незалежно від того, додатний чи від’ємний геп характеризує струк­туру балансу банку, сам факт невідповідності між чутливими активами та зобов’язаннями є свідченням відсоткового ризику.

Отже, головне завдання банку в процесі реалізації стратегії управління гепом — досягти відповідності між видом гепу (додат­ний чи від’ємний) та прогнозами зміни напряму, швидкості й рівня відсоткових ставок. Очевидно, що запорукою успіху цієї стратегії є наявність надійного прогнозу (або можливість отримати такий прогноз) та передбачуваність економічної ситуації. Якщо спрогнозувати зміну відсоткових ставок неможливо, наприклад, через нестабільність економіки або під час кризових періодів, значно безпечнішою буде стратегія фіксації спреду.

Звернувшись до вітчизняної практики побачимо, що українські банки здебільшого віддають перевагу стратегії фіксації спреду. Аналіз строкової розбіжності активів і зобов’язань системи комерційних банків свідчить, що розрив між активами і пасивами з однаковими термінами погашення є незначним (рис. 4.1).

Порівнявши аналогічні дані за два періоди (станом на 01.01.1999 р. і 01.01.2001 р.), доходимо висновку, що протягом двох років підхід до управління відсотковим ризиком в українських банках кардинально не змінився (рис. 4.2). Водночас є очевидним, що повністю збалансувати активи і пасиви за строками неможливо (та й недоцільно), а тому проблеми, пов’язані з управ­лінням гепом, не втрачають своєї актуальності.

Головна ідея аналізу гепу в процесі управління балансом банку базується на концепції ділового циклу, згідно з якою економіка, а з нею і ринкові ставки, послідовно проходять певні етапи розвитку. Як відомо, в економічному циклі вирізняють чотири основні стадії: зростання (піднесення); пік; зниження ділової активності (спад); найнижча точка циклу. На ранніх стадіях економічного зростання геп має бути додатним, оскільки очікується підвищення ставок. Далі величину гепу зменшують, продовжуючи строки проведення активних операцій і скорочуючи строки виплат за пасивами.

Рис. 4.1. Структура строкової розбіжності активів і пасивів
банків України (на 01.01.1999 р.)[1]

Рис. 4.2. Структура строкової розбіжності активів і пасивів
банків України (на 01.01.2001 р.)[2]

У стадії піка банку варто перейти до від’ємного гепу, що дасть змогу зафіксувати ставки за активами на максимальному рівні, а скороченням строків за пасивами зменшити відсоткові витрати. На початкових стадіях спаду, коли очікується зниження відсоткових ставок, геп має бути від’ємним, а надалі слід поступово перейти до додатного гепу, скоротивши строки надходжень за активами і продовживши строки виплат за пасивами. Додатний геп зберігається і в разі досягнення найнижчої точки циклу, коли ставки за пасивами фіксуються на найнижчому рівні і скорочується тривалість проведення активних операцій, завдяки чому згодом можна буде реінвестувати активи під вищу ставку.

Однак і наукові дослідження, і практичний досвід свідчать, що концепція циклу відсоткових ставок значно ліпше підтверджується теоретичними міркуваннями, ніж реальними коливаннями ставок протягом ділового циклу, тривалість якого, до того ж, важко виміряти. Той факт, що рух відсоткових ставок на ринку облігацій важко спрогнозувати, переконливо доведений практикою, але та сама практика показала, що ці зміни виявилися більш передбачуваними, ніж коливання ринку акцій. Отже, практичне управління гепом засвідчило низку істотних недоліків цього підходу. Розгляньмо їх докладніше.

1. Навіть нульовий геп не гарантує повного захисту від ризику, оскільки ставки за активами та зобов’язаннями можуть змінюватися несинхронно. У періоди економічного піднесення ставки за активами зростають швидше ніж ставки запозичення. Під час спаду зниження ставок за зобов’язаннями випереджає аналогічні зміни у ставках за активами. Загалом ставки за активами мають тенденцію змінюватися швидше ніж ставки за зобов’язан­нями, а між моментами зміни ставок існує розрив у часі (лаг).

2. Методи управління гепом потребують наявності точного та надійного прогнозу змінюваності відсоткових ставок, який є необхідною умовою ефективного застосування цього підходу. Водночас абсолютно точний прогноз зміни всіх параметрів ставки — напряму, швидкості та розміру — отримати неможливо. Якщо напрямок руху відсоткових ставок можна передбачити, то час та величину змін важко спрогнозувати.

3. Ефективність управління кумулятивним гепом значною мірою залежить від правильності вибору часових інтервалів. Не так просто визначити момент, коли конкретні види активів та зобов’язань треба переоцінити. Крім того, вибір планових періодів, протягом яких проводиться балансування активів і пасивів, чутливих до змін ставки, є досить суб’єктивним, що може призвести до несприятливих наслідків через потрапляння окремих статей балансу в проміжки між періодами переоцінювання.

4. Перехід від додатного гепу до від’ємного і навпаки потребує певного часу, а банки не завжди мають у своєму розпорядженні фінансові інструменти та механізми, які б забезпечили швидкі зміни. Зауважимо, що прогнози не справджуються негайно: зміни ставок досягаються не відразу. Тому застосування стратегії гепу потребує достатньої тривалості відсоткових циклів, щоб вистачило часу скористатися перевагами. Проте реальне життя не дає банкам необмежених можливостей вибору джерел фінансування та напрямів проведення активних операцій. Фінансові ринки ще далекі від досконалості, а позичальники дедалі частіше складають прогнози, які збігаються з банківськими.

Зрозуміло, що ці недоліки значно ускладнюють процес управління гепом, але більшість цих проблем розв’язується впровадженням в обіг похідних фінансових інструментів, які радикально змінюють підходи до управління відсотковим ризиком. Як зазначає з цього приводу Дж. Маршалл, «не треба хвилюватися щодо наявності на ринку сприятливих можливостей. Усе, що справді потрібно, — це ліквідний ринок похідних інструментів» [104, с. 540]. Але саме такого ринку в Україні ще не сформовано. Для вітчизняних умов, коли фінансовий ринок ще далекий від досконалості, а прогнозування відсоткових ставок практично неможливе, найприй­нятнішою для банків, як було вже сказано, є орієнтація на стра­тегію фіксації спреду, яка знижує відсотковий ризик.

Одним з основних напрямів удосконалення інструментарію аналізу гепу є використання імітаційного моделювання та обчислювальної техніки. Застосування сучасних програмних продуктів у процесі аналізу кумулятивного гепу та контролю за рівнем відсоткового ризику дають змогу точніше добирати та зменшувати тривалість часових інтервалів, одержувати точніші розрахунки та прогнозувати діяльність банку. За допомогою імітаційних моделей оцінюють та аналізують альтернативні сценарії управління прибутком та ризиком. Для цього розробляють прогнозні баланси та звіти про доходи та витрати, на основі яких відстежують зміни облікових та економічних показників діяльності банку за різних економічних умов [174, с. 423]. Оскільки перспективні оцінки ставок, обсягів і структури балансу ускладнені, то якість результатів імітаційного моделювання вирішальною мірою залежить від якості вхідної інформації. Крім того, банківські аналітики мають досконало розуміти економічний зміст таких моделей та правильно інтерпретувати отримані результати.

Імітаційний аналіз різних сценаріїв забезпечує вибір найприйнятнішого для банку варіанта, оцінку ймовірності настання найгіршої ситуації та дає змогу розробити адекватний план дій.
У процесі імітаційного моделювання банки можуть розробляти власні моделі, які найбільш точно враховують специфіку їхньої діяльності, або користуватися вже створеними [89; 134; 224]. Зарубіжні фахівці вважають, що перший підхід прийнятний для великих банків, а другий — для середніх та малих.

Розглянуті методичні засади аналізу гепу та відсоткового ризику банку уможливлюють формування концептуальної основи одного з елементів банківського процесора. Практичну реалізацію цих методів кожний банк здійснюватиме індивідуально на підставі власних потреб та можливостей.



[1] За: Вісник НБУ. — 1999. — № 2. — С. 63.

[2] Побудовано за: [145].