4.18. Революції 1848-1849 рр. в Європі

У 1848—1849 рр. у Парижі, Відні, Берліні, Римі та інших європейських столицях відбулися революційні виступи. Ніколи раніше Європа не знала такого загального загострення соціальної боротьби, розмаху народних висту­пів і бурхливого піднесення національно-визвольних рухів. Боротьба бур­жуазії, робітників, селянства, ремісників і дрібних торгівців проти феодаль­но-абсолютистських утисків переплелася з національно-визвольною бороть-

бою народів Австрії та Італії, із загальнонаціональними рухами за терито­ріальне об'єднання Німеччини й Італії. Хоч у різних країнах напруження боротьби не було однаковим, різними були шляхи і долі повсталих народів, безсумнівним стало те, що революційні події набули загальноєвропейського масштабу.

Лютнева революція 1848 р. у Франції. Внутрішня і зовнішня полі­тика Липневої монархії, встановленої у Франції після революції 1830 р., привела до того, що в опозиції до режиму опинилися робітники, селяни, значна частина буржуазії. З середини 40-х рр. створилася кризова ситуа­ція. На публічних політичних бенкетах, що організовувалися на площах Парижа представниками буржуазії як легальна форма опозиційної протидії уряду, ставилися вимоги політичних і соціальних реформ. Урядова заборо­на чергового бенкету, призначеного на 22 лютого 1848 р., стала приводом до народного повстання.

Король Луї Філіпп зрікся престолу й утік в Англію. Республіканські депутати з Палати депутатів обрали Тимчасовий уряд. Членами уряду стали робітник Альберт, соціаліст Луї Блан. Тимчасовий уряд проголосив Францію республікою. Для боротьби з масовим безробіттям уряд ство­рив національні майстерні, в яких працювали понад 100 тис. чоловік.

Під час виборів до Установчих зборів перемогли буржуазні респуб­ліканці. Із них і було сформовано уряд. Він видав декрет про ліквідацію національних майстерень, робітникам до 25 років було запропоновано всту­пити до армії або відправитися на земляні роботи в провінцію. У відповідь робітники Парижа в червні 1848 р. піднялися на повстання. Урядові війська під командуванням військового міністра генерала Луї Кавеньяка, якому Установчі збори передали всю повноту влади, придушив це повстання.

Червневе повстання б'уло переломним у революції 1848 р. у Франції. Голова виконавчої влади генерал Луї Кавеньяк, який до цього був військо­вим міністром, почав переслідувати робітників. У листопаді 1848 р. було проголошено Конституцію, яку виробили Установчі збори. Франція прого­лошувалася республікою на чолі з президентом, який обирався загальним голосуванням на 4 роки. Президент мав широкі повноваження: форму­вав уряд, командував збройними силами, керував зовнішньою політикою.

Президентом було обрано прибічника монархії принца Луї Наполеона Бонапарта, небожа Наполеона І. Свої голоси йому віддали монархічні кола буржуазії та селяни.

Луї Бонапарт створив новий уряд, ключові посади якого обіймали мо­нархісти. Вони ж здобули більшість і в Законодавчих зборах. Республі­канські депутати, які складали меншість, активно критикували внутрішню і зовнішню політику Бонапарта.

У грудні 1851 р. Луї Бонапарт, спираючись на армію, здійснив держав­ний переворот і здобув усю повноту влади. Опір республіканців було придушено. Через рік у Франції було відновлено монархію — Другу імпе-

рію. Луї Бонапарта проголосили імператором під ім'ям Наполеона III. Так друга республіка через 4 роки загинула, поступившись місцем реакційній та войовничій бонапартистській імперії.

У Німеччині ЗО—40-х рр. XIX ст. політична роздробленість, цехове ремесло, залежність селян від поміщиків, панування дворянства стали най­важливішими перешкодами зростанню промисловості та торгівлі. У цьому полягали основні причини революції 1848—1849 рр. у Німеччині.

До початку 1848 р. загострилося національне питання, що відбивалося у прагненні до об'єднання Німеччини і створення єдиної німецької держа­ви, а також вимогах встановлення конституційного ладу і ліквідації пере­житків феодалізму. Голод і зубожіння, особливо внаслідок неврожаїв, сприя­ли поглибленню нестабільності. Лютнева революція 1848 р. у Франції підштовхнула революційний вибух у Німеччині.

Революційні події 1848 р, спочатку розгорталися у Західній Німеччині: Бадені, Вюртембурзі, Баварії.

Прусський король Фрідріх-Вільгельм IV стягував до Берліна війська. Але, усвідомивши небезпеку подальшого опору народним вимогам, оголо­сив про скасування цензури, пообіцяв прийняти конституцію. Сутички демонстрантів з військами переросли в барикадні бої в усьому Берліні, більшість якого зайняли повстанці (студенти, ремісники, робітники). Бої припинилися, коли король наказав вивести війська з міста. Було створено ліберальний уряд і оголошено про вибори до Національних зборів, що мали виробити Конституцію Пруссії. Вибори відбулися 1848 р. одночасно з ви­борами до загальнонімецьких Установчих зборів, на яких мало вирішувати­ся питання про об'єднання Німеччини.

Загальнонімецький парламент розпочав свою роботу в Франкфурті-на-Майні. 1849 р. парламент прийняв імперську Конституцію, в якій вперше в німецькій історії були проголошені демократичні свободи (особистості, віросповідання, совісті, рівності перед законом, недоторканність власності тощо). Ліквідовувалися всі станові переваги, феодальні повинності, скасо­вувалася смертна кара. Конституція передбачала об'єднання німецьких держав у рамках Німецької імперії, але зі збереженням монархії. Корона призначалася прусському королю Фрідріху-Вільгельму IV, але він відмо­вився прийняти її від парламенту. Конституція була відхилена монархами й урядами багатьох німецьких держав. У відповідь були здійснені спроби захистити Конституцію: спалахнули збройні народні повстання у Дрездені, Рейнській області, Пфальці та Бадені. Але всі вони були придушені, а пар­ламент розігнано. У червні 1849 р. розпущено і Національні збори Пруссії. Революція зазнала поразки і не вирішила головних завдань: національ­ного об'єднання Німеччини, ліквідації монархії та всіх пережитків фео­дального ладу Пруссії.

Соціально-економічна і політична криза у другій половині 40-х рр. XIX ст. в італійських державах та в австрійських володіннях Італії у 1848—1849 рр. переросла у бурхливі революційні потрясіння. Полі-

тична роздробленість, тиранія дрібних монархів, панування дворянства, за­лежність селян від поміщиків, свавілля чиновників і поліції гальмували подальший економічний розвиток країни, обурювали буржуазію та народ.

Революція розпочалася з народного повстання 1848 р. у м. Палермо на о. Сіцілія, потім поширилася на Неаполітанське королівство і Північ Італії. У кількох державах було проголошено конституції.

Згодом повстання вибухнуло у Ломбардії та Венеціанській області. У Венеціанській області було проголошено республіку, а з головного міста Ломбардії — Мілана — вигнано австрійські війська. Проти Австрійської імперії виступив король П'ємонту, війська Австрії розгромили його, а також придушили революцію у Венеції. Після цих успіхів Австрії у Неаполі король скасував Конституцію і розпочав репресії проти демократичних сил.

На початку 1849 р. народне повстання вибухнуло в Римі. Римська область була проголошена республікою. Папа Римський Пій IX звернувся по допомогу до президента Французької республіки Луї Наполеона, і той надіслав війська. Оборону Рима очолив відомий революціонер-демократ Джузеппе Гарібальді. Незважаючи на героїчний опір республіканців, світська влада Папи за допомогою французьких багнетів була відновлена.

Революція зазнала поразки, проте істотно розхитала підвалини феодаліз­му та абсолютизму.

У багатонаціональній Австрійській імперії метою революційного руху була не лише боротьба проти феодально-абсолютистських порядків, а й визволення народів від національного гноблення. Із понад 34 млн. насе­лення більше половини становили слов'яни (чехи, словаки, хорвати, поляки, українці), близько 5 млн. — угорці, стільки ж — італійці та хорвати. Тому фактично революцію в імперії складали революційні рухи безпосередньо в Австрії, Чехії та Угорщині.

Економічна криза 1846 р., неврожайні 1846—1847 рр., дорожнеча, без­робіття створили вибухонебезпечну ситуацію. Революція в Австрії роз­почалася у березні з демонстрацій та стихійних мітингів віденської бідно­ти, студентів, ремісників. На вулицях були споруджені барикади, спалахнули сутички з військами. Глава уряду Меттерніх пішов у відставку. Уряд підго­тував проект конституції, в якому проголошувалися свобода слова, друку, зборів і передбачалося створення двопалатного парламенту. Однак за імпе­ратором (Францом-Йосифом І) зберігалися суттєві права. У відповідь на спробу відновлення абсолютизму віденські демократи створили революцій­ний орган — Політичний комітет Національної гвардії. Спроби розпустити гвардію зустріли збройну відсіч. Імператор і уряд таємно втекли зі сто­лиці.

1848 р. напад австрійських солдат на мирну демонстрацію пражан став причиною повстання в Празі, що було жорстоко придушене.

Імператор вирішив розправитися з революційною Угорщиною. Однак спроба направити з Відня австрійські війська проти Угорщини стала сигна­лом для збройного повстання робітників, ремісників, студентів столиці. З

6 жовтня по 1 листопада повстанці утримували Відень у своїх руках, але були розгромлені урядовими військами. Загони революційної Угорщини, що поспішали на допомогу повстанцям Відня, також зазнали поразки.

Революція в Угорщині розпочалася у березні 1848 р. її рушійною силою були робітники, ремісники, студенти та демократична інтелігенція угорської столиці Пешта під керівництвом поета Шандора Петефі. Імпера­тор був змушений визнати демократичні свободи, проголошені повстали­ми. Але після розгрому віденського повстання він вислав війська до Угор­щини і скасував її автономію. Тоді угорський парламент проголосив Угор­щину незалежною і створив революційний уряд.

Опором імператорським військам керував Комітет оборони на чолі з. Лайошом Кошутом. Навесні 1849 р. австрійські війська були розбиті. Тоді імператор звернувся до російського царя Миколи І за допомогою. Долю революційної Угорщини вирішило вторгнення на її територію російської армії. 1849 р. основні сили угорської армії склали зброю.

Революційні рухи 1848—1849 рр. в інших європейських країнах — Бельгії, Іспанії, Швейцарії — також зазнали поразки.