Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

4.19. Російська імперія в другій половині XIX ст

Наступником Миколи І став старший син Олександр II (1855— 1881), який увійшов в російську історію як цар-визволитель.

Поразка Російської імперії у Кримській війні (1853—1856), національно-визвольний рух поневолених народів змусили Олександра II провести реформи. У кожній губернії створювалися проекти реформ, які потім мала опрацювати комісія у Санкт-Петербурзі.

Основними реформами Олександра II були: аграрна (скасовувалося кріпосне право), земська (запроваджувалися виборні органи місцевого са­моврядування), судова (нова система судочинства на засадах виборності -суддів, інституту присяжних, відкритості), освітянська (єдина система по­чаткової освіти та система закладів середньої освіти), військова (заміна рекрутської армії армією, сформованою на основі загальної військової по­винності), міського самоврядування (створення виборних органів самовря­дування у містах).

Реформи створили основу для переходу від феодально-станового устрою Російської імперії до буржуазно-представницького. Одним із останніх актів Олександра II було підписання проекту про введення до складу Державної ради депутатів від міст та губерній.

У 1863—1864 рр. Олександр II жорстоко придушив національно-ви­звольне повстання у Польщі. Щодо України він проводив агресивну шові­ністичну політику (Валуєвський указ 1863 р., Емський акт 1876 р.).

1881 р. царя було вбито членами народницької організації "Народна воля", очолюваної А. Желябовим і С. Перовською.

Наступником Олександра II став його другий син Олександр III (1881 —1894). Його внутрішню політику історики характеризують як полі­тику контрреформ 1882—1893 рр. Він наказав стратити учасників зама­ху на Олександра II, призначив консерваторів на міністерські посади, по­силив репресії проти революціонерів, обмежив права земств та міське самоврядування, заборонив ліберальні газети та журнали, зменшив дер­жавні асигнування на початкову освіту, заборонив прийом до гімназій дітей незабезпечених станів, у національних окраїнах заборонялося друку­вання, викладання та навчання національними мовами, переслідувалися гру­зинська православна та вірменська церкви, обмежувались права єврейсько­го населення.

1894 р. на престол вступив син Олександра III Микола II, який пра­вив до 1917 р.

Зовнішня політика Російської імперії 60—90-х рр. характеризувалась посиленням впливу Росії в європейській політиці; подальшим проникнен­ням до Середньої Азії. Так, упродовж 1858—1873 рр. внаслідок воєнної експансії Росії вдалося приєднати середньоазіатські ханства — Коканд, Бухару, Хіву.

У зовнішній політиці Росії цього періоду виокремлюють два етапи: 1856—1871 рр. та від початку 70-х рр. до укладання російсько-францу­зького союзу 1891 —1894 рр.

Перший позначається стриманою та обережною політикою російського уряду на Балканах, спробою подолати міжнародну ізоляцію, пошуком нових союзників, ліквідацією обмежувальних статей Паризького договору, створен­ням Союзу трьох імператорів (Росії, Австро-Угорщини, Німеччини) 1873 р.

Основними подіями другого етапу були: російсько-турецька війна 1877— 1878 рр.; підписання Сан-Стефанського мирного договору, згідно з яким Росії повертались землі Південної Бессарабії, гирло Дунаю; відхід Ардага-на, Батума, Карса, Баязета (Закавказзя); Берлінський конгрес (1878 р.), який значно обмежив здобутки Росії у російсько-турецькій війні 1877—1878 рр.; оформлення франко-російського союзу 1898 р.

Суспільно-політичні рухи в Росії після скасування кріпосного права у 1861 р. до середини 90-х рр. були буржуазно-демократичними за змістом, різночинськими за складом, народницькими за світоглядом учасників. Го­ловними ідеологами та теоретиками російського народництва були: Ми­хайло Бакунін (основоположник анархізму), Петро Лавров (ідеолог пропа­гандистського напрямку), Петро Ткачов (прихильник змовницької тактики боротьби). Народники зорганізували "ходіння в народ". Але їхня пропа­гандистська діяльність зазнала невдачі.

Наприкінці 70-х рр. народники від пропаганди перейшли до практики поселень революціонерів, які могли б вести тривалу роботу серед селян­ства. Але нова хвиля репресій змусила їх вдатися до терору. Найгучніши-

ми терористичними актами стали вбивство шефа жандармів, спроба замаху на Олександра II, вбивство царя. Наприкінці 80-х — на початку 90-х рр. народництво пережило ідейну кризу і практично поступилося місцем новому революційному руху — марксизму.

Поширення марксизму в Росії пов'язане з діяльністю групи "Визво­лення праці", заснованої Георгієм Плехановым 1883 р., соціал-демокра-тичної групи "Партія російських соціал-демократів", створеної болгарином Димитрієм Благоєвим, та "Союзу боротьби за визволення робітничого класу", організатором якого був Володимир Ульянов.

Пореформені десятиліття знаменувались швидкими темпами економіч­ного розвитку Росії: у 4,5 рази зросла виплавка чавуну, у ЗО разів — видобуток вугілля, було прокладено 28 тис. км залізничних шляхів, розви­нулися нові промислові міста — Юзівка, Орєхово-Зуєво, нові індустріальні райони — вугільно-металургійний — в Донбасі, нафтовий — в Баку, тек­стильний — в Іванові. Проте і після аграрної реформи 1861 р. сільське господарство переживало глибоку кризу, його модернізацію стримували пережитки феодального способу виробництва.

На початку XX ст. дедалі посилювалася суперечність між швид­ким економічним піднесенням Росії, соціальним розвитком країни і незмінним політичним режимом. Інтелігенція захоплювалась ідеями агресивного революціонізму, назрівав революційний вибух.