4.2. Соціальна риторика та політична вмотивованість реформи устрою Гетьманату 1722 р.

Соціальна риторика та політична вмотивованість реформи устрою Гетьманату 1722 р.

Кардинальна реформа політико-адміністративного устрою України, що розпочалась у 1722 р. запровадженням на її території російської владної структури — Малоросійської колегії (далі — Колегія), була безпосередньо зв'язана із заходами уряду Петра І, спрямованими на реформування системи державного управління Росії. Маніфест з приводу заснування Колегії, зокрема, декларував: "Понеже императорское величество, соболезнуя о подданных сво­их, дабы каждаму... во всем суд был праведный и безпродолжитель-ной..., учредил коллегіи, канцелярій, губерній и провинціи и многи­ми указами, и инструкціями, и регламентами снабдить изволил..., а Малая Россія... до сего не была судима и протчими распорадками удовольствована..."48.

В основу державної реформи було покладено теорію "дер­жавного будівництва", яка розроблялась у період Нового часу за­хідними філософами-раціоналістами. її суть полягала в тому, що, оскільки держава є людським творінням, а не даним Богом продук­том, людина може її вдосконалювати, утворювати з неї ідеальний інструмент перетворення суспільства. Зразком державного устрою для Петра І служила шведська модель, побудована на засадах каме-ралізму — вчення про бюрократичне управління, що базувалося на використанні функціонального принципу при організації владної структури, створенні державних установ, які б діяли на колезьких засадах, чіткій спеціалізації та регламентації канцелярської праці.

Перенесення в Росію колезької системи управління розпоча­лось у 1717—1718 pp. Спершу її структура не передбачала запровадження спеціальної установи, яка б управляла Гетьманатом49. Після ліквідації приказної системи українські справи механічно перейш­ли з відання Малоросійського приказу до Іноземної колегії, яка зо­середила в своїх руках управління всією зовнішньополітичною дія­льністю Російської держави. Першим документальним свідченням про наміри Петра І заснувати Колегію стала адресована сенаторам власноручна записка монарха, де містилося таке розпорядження: "...Понеже многие жалобы до нас доходят от малороссийскаго на­рода о налогах и непорядках (выписать несколько важных имен), которые чинятца протиф договоров гетмана Богдана Хмелницкаго, того ради определяем бригадира Степана Вельяминова и с ним 6 штап-офицероф переменяяс погодно из гварнизоноф украинских, которым быт при вас (тобто при гетьмані. — Авт.) и чинит то все, что определено в тех, Хмелницкаго, договорах..."50.

Процитований документ був, по суті, проектом імператорсько­го указу, що передавався сенаторам на доопрацювання. Як видно з його тексту, монарх, зокрема, наказував для ілюстрації безладдя, що спостерігалося в системі державного управління Гетьманату, "выписать несколко важных имен"51.

На приблизність датування цього документа вказує той факт, що до Астрахані монарх виїхав з Москви аж 13 (24) травня52. Відо­мості ж щодо часу обговорення в Сенаті запропонованого імпера­тором законопроекту містяться в щоденнику Миколи Ханенка, де читаємо: "...донесено гетману, что сего ж априля 19 состоялся в се­наті именной указ о опреділеніи в Малой Россіи колегій, в которую назначен президентом Степан Лукич Вильаминов, брегадир"53. Трохи раніше, 11 (22) квітня, гетьман Скоропадський, який прибув з вели­ким почтом за місяць до того до Москви на урочистості з приводу успішного завершення Північної війни, скріпив своїм підписом під­готовлені канцеляристами Генеральної військової канцелярії "Пункты в общенародных всей Малой России интересах"54.

Таким чином, хронологія подій переконливо спростовує думку тих дослідників, які твердили, що гетьман виготовив "Пункты..." у відповідь на обнародування інформації щодо намірів імператора за­провадити в Україні нову російську владну інституцію55. Не підт­верджує цієї тези також текстовий аналіз "Пунктов...", де навіть не згадується про наміри царського уряду заснувати Колегію. Інша справа, що повідомлення про сенатське засідання, на якому обгово­рювались українські справи, змусило Скоропадського прискорити подачу чолобитної, підготовленої раніше і завізованої 11 (22) квіт­ня. (А. Яковлів стверджував, що вже 11 квітня Скоропадський по­дав імператору зазначені пункти. Однак дослідник не наводить ніяких нових джерел, що наштовхує на думку про звичайну друкар­ську помилку.) Можливо, передати її імператорові планувалося в ході урочистостей з приводу перемоги над Швецією.

Гетьманські "Пункты..." було подано Петрові І 28 квітня (с.с), а напередодні монарх ознайомився із сенатською редакцією указу про заснування Колегії і схвалив його56. Подана гетьманом чолоби­тна не змінила намірів імператора — 29 квітня (с.с.) Петро І підпи­сав таки цей указ57. Водночас протягом 28— 29 квітня (с.с.) монарх власноручно написав розгорнуту відповідь на подані Скоропадсь­ким чолобитні. В ній обґрунтовувалася доцільність проведення ко­лезької реформи в Україні, бо система державного управління Геть­манату хибувала на численні недоліки, які спричиняли безладдя в краї, що спостерігалося "...чрез все прошедшие времена с мо-лодых лет моих и доселе...   .

В іменному імператорському указі, який гетьман отримав ЗО квітня (с. с.) 1722 р. "зась по приїзді з сенату і по обіді"59, містилася конкретизована сенаторами аргументація необхідності заснування Колегії, що вперше у вигляді тез була сформульована Петром І ще до 19 (ЗО) квітня. Зокрема, в документі змальовано картину розладу державного життя Гетьманату, при цьому увага акцентувалась на непорядках, що мали місце в Генеральному суді й Генеральній кан­целярії, у сфері фінансів тощо60. Правове обґрунтування указу ав­тори прагнули здійснити за допомогою посилань на "договірні статті Богдана Хмельницького" у тій їх редакції, де містилася згад­ка про можливість перенесення судових справ українського насе­лення до воєводського суду. Тому заснуванню Колегії намагалися надати легітимного вигляду, а саме заміни "одной воеводской пер­соны для лучшей верности" Колегією у складі шести російських офіцерів на чолі з її президентом61.

Попри активне мусування російським урядом тези щодо Мос­ковського договору 1654 р. як правового підґрунтя колезької ре­форми, з юридичного боку діяльність російської влади була непра­вомірною з кількох причин. Так, автори царського маніфесту від 16 (27) травня 1722 р. посилались як на пункти 2 і 7 "просительных статей Богдана Хмельницкого" (тобто українського проекту дого­вору, датованого 17 (27) лютого і переданого С. Богдановичем-Зарудним і П. Тетерею московській стороні 14 (24) березня), так і на царські резолюції, на пункт 7 українського проекту, в яких нібито було зазначено: "...а буде кому суд их казат-цкой будет не люб, а похочет дело свое перенесть к государеву вое­воде, и в то время государев воевода меж ими расправу учинит по своему разсмотрению..."62.

Однак ні в проекті гетьманського уряду, ні в царських резолю­ціях чи ратифікаційній грамоті (так званих 11 статтях), ні навіть у сфальсифікованому урядом Олексія Михайловича варіанті 1659 р. не містилося зазначених положень, а, навпаки, закріплювалися га­рантії невтручання царської адміністрації в українське судочинство

—           "...чтоб ни воєвода, ни боярин, ни стольник в суды войсковые не
вступался, но от старших своих, чтоб товарищество сужены были..."63.

Такими ж безпідставними були твердження царського маніфес­ту щодо закріплених договором 1654 р. фінансових повноважень воєвод в Україні. Як зазначалося вище, Хмельницький у 1654 р. прагнув встановити з московським царем стосунки протекторату чи номінального васалітету. Тому фінансові взаємини із сюзереном він намагався будувати на засадах відносин, аналогічних до тих, що були у взаєминах Придунайських князівств з Османською портою

—           "...как по иных землях дань вдруг отдаетца, волили бы есмя и мы,
чтоб ценою ведомою давать..."64. На випадок неприйняття москов­
ською стороною таких фінансових стосунків автори інструкції ак­
центували увагу українських послів у Москві на тому, що "...ни на
єдиного воєводу не позволять и о том договариватьца; разве бы из
тутошных людей обобравшы воєводу..."65.

У ході березневого переговорного процесу, як зауважувалося вище, Москва відхилила запропонований Чигирином варіант, вніс­ши до тексту договору положення, згідно з яким передбачалося: "...доходы всякіе денежные и хлебные сбирать и на царское величе­ство и отдавать в его государеву казну тем людем, которых царское величество пришлет..."66. Проте в договорі не йшлося про фінансові функції воєвод. Більше того, у ньому виразно простежується теза щодо збереження традиційного устрою Української держави — Війська Запорозького. Зокрема, українські посли після переговорів у Посольському приказі 19 (29) березня 1654 p., тобто тоді, коли стало зрозуміло, що московська сторона не погодиться на варіант гетьманського уряду, у додаткових статтях, поданих у Боярську ду­му 21 (31) березня, наголошують на принциповій вимозі, "...чтоб в городах урядники были из их людей обираны к тому достойные, ко­торые должны будут поддаными царского величества урежати и доходы всякіе в правду в казну царского величества отдавати, для того, что царского б величества воевода, приехав, учал их права ла­мать и уставы какіе чинить, и то б им было в великую досаду..."67.

Положення ж, на які посилався уряд Петра І, прагнучи легіти­мізувати акт заснування Колегії, містились у протокольному записі розмови дяків Посольського приказу з українською делегацією, що відбулася під час першої зустрічі сторін у Москві 13 (23) березня 1654 р.68. Протокол від 13 березня був довільно складений приказ-ними дяками для доповіді в Боярській думі, тобто вживався як до­кумент для внутрішнього користування, а тому, як справедливо за­значають дослідники, не мав жодної юридичної сили і ніколи не фігурував поряд з іншими матеріалами, що регулювали українсько-російський союз.

Крім того, не існувало генетичного зв'язку між прерогативами воєвод, які, по суті, були лише військовими представниками Росії на території протегованої країни, і Колегією, що, за визначенням російського правника І.Розенфельда, за характером притаманних їй судово-адміністративних функцій була своєрідним малим сена­том70.

Незважаючи на те, що протиправність акту запровадження ін­ституту колезького правління в Україні була очевидною, це не мог­ло стати на заваді реформаторським планам російського монарха, для якого, як уже зазначалось вище, насильство в ім'я вищих (на йо­го думку) ідеалів було сенсом будь-якої реформи71. Тому зусилля Скоропадського, спрямовані на консервацію українських "давнин", до яких він вдався протягом першої половини травня 1722 р.72, були приречені на невдачу. Неминучість задуманої імператором рефор­ми, напевно, усвідомлював і сам гетьман, який в другій половині травня зайнявся владнанням приватних справ73.

У той час, коли Скоропадський робив останні спроби протисто­яти інкорпораційному натискові російської влади, уряд Петра І за­вершував підготовчу роботу з відкриття в Україні Колегії. Зокрема, розроблялися концепція діяльності російської владної структури та інструкція її президентові. 11 (22) травня на засіданні Сенату обго­ворювалися інструктивні матеріали Колегії. Імператор, який брав участь у його роботі, віддав розпорядження: "...инструкцию брега-диру Вельяминову... переправить в которой написать о суде и о протчем, что к смотрению имеет быть, и с пунктов гетмана Хмель­ницкого исправя, прислать оную Е. И. В"74. Втім, так і не дочекав­шись переробленого сенаторами варіанту, 16 травня монарх підго­тував власну інструкцію, яку через генерал-прокурора Ягужинсь-кого передав бригадирові Вельямінову. Цього ж дня Сенат схвалив інструкцію президентові Колегії та маніфест з приводу її заснуван­ня, які 5 (16) червня було опубліковано і 300 примірників яких на­діслано до Глухова для ознайомлення. Протягом 14 червня — 4 ли­пня (с.с.) глухівський комендант Б. Скорняков-Писарєв оприлюд­нив документи в українських полкових і сотенних центрах.

Прикметно, що, запроваджуючи Колегію та розпочинаючи тим самим кардинальну реформу державного устрою Гетьманату, ро­сійський імператор не до кінця уявляв концепцію майбутнього ре­формування і відповідно прерогативи нової державної структури. Зауважимо принагідно, що такий підхід був характерним для Петра І, який, за влучним висловом його учня, прискіпливого дослідника його державної діяльності — Катерини II, — "сам не знал, какие за­коны учредить для государства надобно"75. Підтвердженням цього служать численні інструкції та розпорядження, які регламентували діяльність Колегії. Так, уперше прерогативи нової інституції в за­гальних рисах було визначено в імператорській грамоті гетьманові Скоропадському від 29 квітня (с.с.) 1722 р.: "...со общаго с вами совета и согласия чинить то все, как определено в помянутых Хмел-ницкаго даговорах... вершит правдою и безволокитно" судові спра­ви, подані на апеляцію, та приймати до царської скарбниці "всякие денежные и хлебные доходы"76.

Більш повно і конкретно компетенція Колегії визначалася в ін­струкції Сенату від 16 (27) травня 1722 p., де, зокрема, вказувалися такі основні напрями її діяльності: 1) приймати на розгляд і вирішу­вати судові справи, подані до Колегії на апеляцію; 2) встановити розмір і характер оподаткування українського населення та орга­нізувати надходження податків з України до царської скарбниці, слідкуючи при цьому, щоб збирачі податків "в зборе делали прав­ду"; 3) із зібраних коштів "с совету гетманскаго" здійснювати тра­диційні видатки, організувавши належним чином систему обліку та контролю, а також регулярну звітність перед Сенатом; 4) перешко­джати старшині переобтяжувати рядових козаків і посполитих при­мусовими роботами на свою користь і великими податками; 5) кон­тролювати розміщення на квартирах в Україні російських військ, слідкуючи, щоб останні "ни в чем отягощения тамошним обыва­телям не чинили"; 6) проводити слідства й виносити вироки за по­зовами українських жителів на російських «постояльцов» і навпа­ки; 7) контролювати адміністративну діяльність гетьмана і Гене­ральної військової канцелярії (далі — Канцелярія). Загалом як се­натська інструкція, так і маніфест з приводу заснування Колегії ма­ли чітку соціальну спрямованість. їхнім рефреном стала думка про заступницькі функції Колегії, яка заснована насамперед для того, "дабы малороссийский народ ни от кого... утесняем не был"77.

Насправді ж мотиви запровадження нової владної структури, як і її прерогативи, певною мірою відрізнялися від тих, що декларували­ся в офіційних документах. Підтвердженням цієї точки зору служать так звані Таємні пункти, надані президентові Вельямінову царською адміністрацією під час заснування Колегії.

Припущення щодо існування таємної інструкції висловлював ще О. Лазаревський, який першим із дослідників звернув увагу на свідчення журналу Канцелярії від 17 (28) вересня 1722 p., де містив­ся запис розмови генеральної старшини з президентом Колегії. Останній серед інших "досягательных ответов" заявив, "...что я именной императорскаго величества о всем том указ таковой имею, которого не только вам, старшине малороссийской, но и присутст­вующим со мною в колегій чинам объявить не можно..."78.

Архівні пошуки, проведені нами у фондах Сенату та Кабінету його імператорської величності, дали можливість підтвердити гіпо­тезу Лазаревського. Зокрема, у фондах Кабінету було виявлено власноручну інструкцію Петра І бригадирові Вельямінову, підготовле­ну 16 (27) травня 1722 р. у Коломні й передану через генерал-проку­рора Ягужинського79. Імператор акцентував у ній увагу на таких пріоритетних напрямах діяльності в Україні: 1) розвідувати "подлинно какие с зборов... ныне есть генеральные и партикуляр­ные и которые старые и которые новые и при которых гетманах учинины и кто ими ползуетца и которые им сносны и которые тяже­лы"; 2) з'ясувати, які податки можна "вновь сделать без тягости на­родной, с чего и каким образом"; 3) здійснювати політичний нагляд в Україні, виявляючи підозрілих людей і кореспонденцію з Польщі і Криму, а також ".. .протчего, что касаетца до доброй осторожнос­ти и экономии.. ."80.

Прерогативи Колегії уточнювались у сенатських резолюціях від 1 (12) червня 1722 р. на подані президентом Вельяміновим 28 травня (с.с.) "Пункты"81. Крім того, 20 червня 1722 р. (с.с.) бри­гадирові було надіслано із Сенату копії таємних інструкцій, підго­товлених 16 (27) липня 1718 р. для царського резидента в Україні Ф.Протасьєва. У сенатському супровідному листі Вельямінову на­казувалося: "...чинить пременяясь к даным ему инструкціям... усма­тривая по делу и состоянию времени"82.

Загалом прерогативи Колегії, окреслені при її заснуванні, пере­творювали останню на вищу касаційну інстанцію Гетьманату, вер­ховний фінансовий орган та вищу контролюючу установу. Відно­сини з гетьманською владою і відповідно місце Колегії в структурі владних відносин Гетьманату в інструкціях розроблялися лише в загальних рисах.

Ключові позиції в Колегії, як і загалом у Російській імперії пет-ровської доби, належали кадровим військовим, що було зумовлено прагненням монарха побудувати регулярну державу на зразок вій­ськового підрозділу. Президента Колегії, який був центральною фігурою колезької ради і, згідно з положеннями Генерального рег­ламенту, виконував свої обов'язки від імені монарха (тому регла­мент зобов'язував "всех чинов, как коллежиным, так и канцеляр-ным... президенту всякое достойное почтение и респект и послуша­ние чинить..."), призначав імператор. Президентом Колегії Петро І з моменту проголошення акта про її заснування призначив старшого офіцера в чині бригадира Степана Лукича Вельямінова.

Кадровий військовий бригадир Вельямінов уже тривалий час перебував на цивільній службі, причому мав певне відношення до українських справ. Зокрема, деякий час він виконував обов'язки по­лтавського коменданта, а з 1720 р. був воєводою у прикордонній з Гетьманщиною Бєлгородській провінції "с правом ведения всеми слободскими полками"83. У службових справах бєлгородський воєвода не раз бував в Україні. Наприклад, у жовтні 1721 р. Сенат відрядив Вельямінова в Україну для "...осмотра мест..., удобных для постройки на них новых городов, которые могли б служить пре­градою и защитою от набегов и нападений татарских"84.

Процедура призначення колезьких членів присутствія була прерогативою Сенату. Згідно з Генеральним регламентом, вона по­винна була проходити на альтернативній основі — "ко всякому де­лу выбрат по два или три человека... и выбират балатиром"85. При­значення членів присутствія до Колегії відбулось у середині червня 1722 р. Перед цим, наприкінці травня, із Сенату до Воєнної колегії надійшло розпорядження про вибори кандидатів на колезькі посади з-поміж штаб-офіцерів, які несуть службу в Україні. А 15 (26) черв­ня на засіданні Сенату із запропонованих Воєнною колегією 12 кан­дидатів було обрано до Колегії 6 офіцерів київського гарнізону, яким наказано ".. .быть при той коллегии с которого числа они всту­пают в должность 1 год, а по прошествии года переменить.. ."86.

Важливе місце в системі російської бюрократії, породженої пе-тровською реформою, посідали так звані канцелярські служителі — безпосередні виконавці бюрократичного дійства. При заснуван­ні Колегії штат канцелярських служителів складався з 31 особи, а саме: обер-секретаря, двох секретарів, протоколіста, актуаріуса, ре­єстратора, чотирьох канцеляристів, семи підканцеляристів і чотир­надцяти копіїстів. Усі вони були відряджені в Україну з воєводсь­ких канцелярій Бєлгородської, Сєвської, Курської провінцій та кан­целярії київського генерал-губернатора87.

Резюмуючи викладений вище фактичний матеріал, варто звер­нути увагу на такі основні моменти.

По-перше. Запровадження урядом Петра І в Україні Колегії з юридичного боку було протиправним актом, який суперечив усім попереднім українсько-російським договорам і традиціям, що регу­лювали міждержавні стосунки Гетьманату з Російською державою.

По-друге. Офіційно задекларовані при заснуванні Колегії її прерогативи включали функції верховної касаційної інстанції, ви­щого фінансового органу (з певним обмеженням права розпоряджа­тися коштами, яке перебувало в подвійному підпорядкуванні — Колегії і гетьмана) та вищої адміністративно-контролюючої уста­нови краю.

По-третє. За своїм складом, підпорядкуванням, організаційни­ми засадами Колегія була суто імперським державним органом пет-ровського часу, імплантованим у державне тіло України.

Загалом же радикальний характер проголошеної урядом Пе­тра І реформи державного устрою Гетьманату переконливо за­свідчив початок якісно нового етапу українсько-російських від­носин.