4.29. Англія наприкінці XIX - на початку XX ст

Наприкінці XIX ст. Англія пережила найбільш тривалу і тяжку кризу, що з 1873 р. охопила промисловість, сільське господарство, торгівлю, фінан­си. Впродовж 1870—1914 рр. вона втратила світову промислову монопо­лію. Загальне промислове виробництво країни за цей час подвоїлося (але в світі воно зросло у чотири рази). Замість третини світової індустріаль­ної продукції (як було раніше) на частку Англії припадала тепер лише сьома частина. На початку 80-х рр. її обігнали США, на початку XX ст. — Німеччина. Англійські товари втратили конкурентоспроможність у зма­ганні з німецькими і американськими. Однак Англія ще займала перше місце в світі за обсягом вивезення капіталу, її торговельний флот залишався світовим перевізником (половина американських товарів перевозилася англійськими суднами), вона мала наймогутніший військово-морський флот. Англійський фунт стерлінгів залишався світовою розрахунковою валютою.

При владі, змінюючи одна одну, перебували Ліберальна (віги) чи Кон­сервативна (торі) партії. Ліберальна партія на чолі з Уїльямом Бенджамі-ном Гладстоном і Консервативна партія на чолі з Дізраелі обстоювали інтереси великого капіталу, крім того, консерватори також представляли інтереси великих землевласників. Намагаючись залучити на свій бік масо­вого виборця, ліберали були змушені здійснювати соціальні реформи. Кон­серватори основну увагу приділяли зовнішній політиці, хоч і вдавалися інколи до обмеженого соціального реформування.

За ліберальних урядів Гладстона було збільшено державне фінансу­вання початкової освіти, запроваджено іспити при вступі на державну службу, а також парламентську реформу: парламентські вибори стали таємними, а закон 1884 р. розширив коло виборців. Консерватори у відповідь скасува­ли заборону на страйкові пікети, урівняли в правах робітників і підприємців перед судом, заборонили працювати дітям до 10 років тощо.

Як консерватори, так і ліберали здійснювали активну колоніальну політи­ку. Консервативний уряд Солсбері встановив контроль над Суецьким каналом, направив війська на о. Кіпр, вів війну проти бурських республік — Трансваалю і Оранжевої вільної держави, в 60-ті рр. проти Афганістану, завершив загарбання Бірми, Малаккського півострова, Судану. За ліберального уряду Гладстона було окуповано Єгипет, розпочато війну в Судані, захоплено Уганду.

Колоніальна експансія Англії стала причиною англо-бурської війни (1899—1902). Бури, нащадки голландців, які переселилися у Південну Африку, підкорили місцеве населення і понад два десятиріччя чинили опір англійцям. Відкриття тут покладів золота підштовхнули Англію до підго-

товки агресії проти бурів. Бури, переконавшись у безпосередній загрозі їхній незалежності, оголосили війну Англії, однак сили були нерівні і 1902 р. бури були змушені підписати мирний договір, за яким Трансвааль і Оранжева вільна держава стали англійськими колоніями. Згодом вони були об'єднані з іншими англійськими колоніями в Південно-Африканський союз, що став англійським домініоном1.

Серед внутрішніх проблем найгострішою була ірландська. У 60— 80-ті рр. в Ірландії посилився національно-визвольний рух. Ірландська бур­жуазія висунула програму самоврядування (гомруля) для Ірландії в межах Британської імперії. В Ірландії розпочався рух непокори. Ірландська фрак­ція в палаті громад проводила обструкцію діяльності англійського парла­менту. На початку 1886 р. ліберальний кабінет Гладстона розробив по­міркований план гомруля: в Ірландії створювався місцевий парламент, але найважливіші питання внутрішньої політики мав вирішувати Лондон. Проте й така поміркована поступка наштовхнулась в Англії на рішучий опір. Навіть серед лібералів відбувся розкол. Уряд Гладстона пішов у відставку.

Монополізація виробництва в Англії призводила до посилення експлуа­тації робітників і загострення соціальних проблем. Організатором руху робітників за поліпшення їхнього економічного становища були тред-юніо­ни, що об'єднували висококваліфікованих робітників. Посилилася також боротьба неорганізованих робітників (мітинги та демонстрації безробіт­них, страйки робітників сірникових фабрик, газових заводів Лондона, лон­донських докерів). У країні формувався "новий юніонізм" — тред-юніони низькооплачуваних, некваліфікованих робітників. 1893 р. виникла неза­лежна від тред-юніонів Робітнича партія, що вела боротьбу за обрання в палату громад представників робітничого класу.

Підприємці вирішили послабити вплив тред-юніонів. 1900 р. під час страйку на залізниці долини Тафф залізнична компанія подала в суд на залізничників, вимагаючи виплати збитків, що їх компанія зазнала від страйку. Інші компанії почали наслідувати приклад залізничної компанії. Тоді за рішенням Конгресу тред-юніонів на конференції було засновано Комітет робітничого представництва для проведення в парламент робітничих депу­татів, щоб вплинути на законодавство країни і спинити наступ підприємців. 1906 р. Комітет був перейменований в Лейбористську партію.

З метою послаблення соціальної напруженості міністр економіки Ллойд Джордж (уряд лібералів) вніс 1909 р. законопроект про максимальний вік виходу на пенсію — 70 років, запровадження матеріальної підтримки бірж праці безробітних, соціальне забезпечення у разі хвороби, інвалідності тощо. Законопроект було затверджено. Проте соціальне маневрування Ллойд Джорджа не дало помітних результатів. Конфлікти робітників з підприєм­цями тривали: у 1911—1912 рр. страйкували шахтарі, докери, моряки, заліз-

1 Домініон — держава у складі Британської імперії, що визнавала главою англійського монарха.

ничники, які вимагали підвищення заробітної плати, визнання профспілок. 8-годинного робочого дня.

Не прийшло заспокоєння і в бунтівну Ірландію. Ліберальний уряд, який залежав від голосів ірландських депутатів, у палаті громад прийняв законопроект про гомруль Ірландії, що передавав усі місцеві справи під контроль ірландського парламенту (за умови керівництва Лондоном зовніш­ньою політикою, армією, поліцією, фінансами, податками). Противники про­екту вимагали, щоб до складу майбутньої ірландської держави не входив Ольстер — північна частина острова, де концентрувалися найрозвинутіші промислові центри, їхні прихильники створили в Ольстері збройні загони, які підтримала англійська реакція. Проте офіцери англійських військових частин, які отримали на початку 1914 р. наказ відправитися в Ольстер, щоб навести там порядок, відмовилися виконати наказ. Ліберальний уряд пішов на поступки бунтівним офіцерам.

Перша світова війна фактично стала приводом для відстрочки закону про гомруль.

На початку XX ст. міжнародні позиції Англії погіршилися. В умовах загострення боротьби імперіалістів за ринки й колонії було поставлене питання про їхній переділ, що загрожувало насамперед Англії як найбільшій колоніальній державі. Різко погіршилися англо-німецькі відносини, посили­лося військово-морське суперництво обох держав, торговельна конкуренція, боротьба за колонії.

До кінця XIX ст. Англія здійснювала політику "блискучої ізоляції": керівництво країни вважало, що суперечності між континентальними дер­жавами гостріші, ніж між Англією та її суперниками з континентальної Європи. Через це у разі конфлікту з Росією чи Францією Англія могла розраховувати на підтримку Німеччини чи Австро-Угорщини, а тому вона не відчувала потреби зв'язувати себе союзними зобов'язаннями, що мо­жуть втягнути її у війну за чужі інтереси.

Розпалюючи суперечності між великими державами, Англія забезпечу­вала собі свободу дій. Острівне положення і могутній морський флот га­рантували від нападу на її територію з боку будь-кого. Необхідність бо­ротьби проти свого головного конкурента — Німеччини — змусила Анг­лію відмовитися від попередньої політики і формувати блоки з іншими державами. 1904 р. Англія і Франція досягли угоди з основних колоніаль­них проблем: Франція припиняла протидію Англії в колоніях, зокрема в Єгипті, а Англія визнавала за Францією право на загарбання Марокко. 1907 р. було підписано англо-французьку угоду, що дістала назву Антан­ти. Англія та Росія поділила сфери впливу в Ірані, Афганістані та Тибеті. Це зробило можливим англо-російське співробітництво проти Німеччини.