Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

4.3. Галузі рослинництва

4.3. Галузі рослинництва

Рослинництво    забезпечує    населення    продуктами    харчування,

тваринництво-кормами, харчову, переробну і легку промисловість -сировиною, зовнішню торгівлю - експортними товарами. Воно охоплює цілий ряд галузей: зернове господарство, цукрово-бурякове виробництво, вирощування олійних культур, картоплі, городини, кормових та інших культур. Поєднуючись між собою, ці культури формують структуру посівної площі. Вона характеризується такими основними показниками.

Таблиця 17

Структура посівних площ сільськогосподарських культур усіх категорій господарств, у відсотках.

Структурно-динамічний аналіз посівної площі сільськогосподарських культур показує, що протягом останнього часу вона зазнала суттєвих змін, питома вага зернових культур зросла з 45 до 50%, технічних - 11,6 до 15,4%, картоплі і городини - з 6,4 до 8,4% і зменшилась питома вага кормових культур - з 37 до 26%. У структурі посівної площі зернових культур зменшилася питома вага озимої пшениці - з 51,9 до 39%, а зросла питома вага ярої пшениці - з 15,1 до 26,7%, зернової кукурудзи - з 8,5 до 10,0%. Проте негативним явищем у зерновому господарстві є зменшення посівної площі зерно-бобових культур. Горох, вика, соя, кормові боби - це ґрунтоутворюючі, азотофіксуючі, високобілкові культури, які сприяють підвищенню родючості ґрунтів, нагромадженню в них біологічно чистого азоту, гумусу та поліпшують їх структуру. Скорочення посівів зерно-бобових культур позбавляє тваринництво високобілкових кормів. Велике і природоохоронне значення зерново-бобових культур, оскільки через свою густу кореневу систему вони захищають ґрунти від водної і вітрової ерозії.

Тому площі зерновобобових культур необхідно збільшити і довести їх до оптимальних розмірів у структурі посівної площі. Зменшилися розміри і питома вага посівної площі коренеплодових культур, однак збільшення площі зерно-фуражних дозволяє компенсувати зменшення площі кормових коренеплодів і силосних культур.

Структура посівної площі чергування культур у сівозмінах має забезпечити в першу чергу охорону ґрунтів від водної і вітрової ерозії, розширене їх відтворення і підвищення родючості. Максимальний вихід продукції з гектара сільськогосподарських угідь повинен задовольнити усі народногосподарські потреби у продукції рослинництва, а економіко-математичне моделювання - вибір її оптимальних варіантів для кожного.

Подальший розвиток сільського господарства має базуватися на основі раціоналізації, використання сільськогосподарських угідь, підвищення їх ефективності розробки і вироблення науково обґрунтованих ресурсо­зберігаючих, економічно стійких систем і екологічно високоефективних систем ведення сільського господарства, здійснення комплексу середовищно-формуючих, природоохоронних, агрозоотехнічних, ветеринарних, організаційно-господарських, технічних і економічних заходів, спрямованих на підвищення продуктивності та економічної ефективності використання аграрно-ресурсного потенціалу.

Основним напрямом дальшого розвитку сільського господарства має бути його індустріалізація, комплексна механізація, інтенсифікація, спеціалізація, агропромислова кооперація, горизонтальна і вертикальна кооперація, комбінування і комплектування, формування зональних і внутрішньозональних комплексів та аграрно-промислових формувань.

Подальший розвиток сільського господарства стане можливим за умови організації високоефективної системи агросервісного обслуговування, поліпшення матеріально-технічного постачання господарств, розвитку агротехнічної і зооветеринарної служби розширення мережі насінницьких господарств, плодорозсадників, селекційно-племінних станцій.

Вихід сільського господарства із кризової ситуації можливий за умови кардинальної зміни аграрної політики, максимального задіяння усіх економічних механізмів стимулювання розвитку сільського господарства, удосконалення інвестиційної, фінансово-кредитної, цінової, рентної, податкової протекціоністської, митної і страхової політики господарства, району, області і вибір оптимальних її варіантів, які дозволять максимальною мірою використати потенційні можливості землеробства.

Основною галуззю рослинництва є зернове господарство. Постійне нарощування виробництва зерна - важлива умова розвитку народного господарства, зміцнення економічної могутності нашої країни, підвищення життєвого рівня народу і його продовольчого забезпечення. Від загального обсягу виробництва зерна залежить рівень забезпечення населення хлібом і хлібопродуктами, тваринництва - концентрованими кормами, різні галузі промисловості - сировиною, а торгівлю - продовольчими товарами. Від розвитку зернового господарства залежить розвиток інших галузей сільського господарства і найбільше тваринництва.

За характером використання зернові поділяються на продовольчі хліби: пшениця, жито; круп'яні: просо, гречка, рис; зернобобові: горох, квасоля; фуражні: кукурудза, овес, ячмінь, вика, горох, кормові боби, кормовий люпин, соя та інші промислові. Такий підхід до поділу зернових культур є умовним, оскільки одні і ті ж культури можуть використовуватися і для харчування населення, і для годівлі худоби. Так, кукурудза, ячмінь і овес -незамінні концентровані корми для тваринництва, в той же час кукурудзяна, ячмінна і вівсяна крупа - цінні харчові продукти для населення. Хліб - один з найважливіших продуктів харчування для населення. Значне споживання хліба пояснюється його великою калорійністю, поживними і смаковими якостями та порівняно низькими цінами на хлібопродукти. В Україні за калорійністю на хліб припадає майже 50% у харчовому балансі людини. У ряді інших країн світу цей показник коливається від 35 до 80%. У 1913 р. споживання хліба і хлібопродуктів на душу населення становило 200 кг, в 1970 р. - 144 кг, в 1980 р. - 133 кг, в1990 р. - 141 кг і в 2000 р. -121,4 кг, проти 101 кг за науковообґрунтованими нормами. В перспективі у зв'язку із розвитком тваринництва і збільшенням виробництва городини, плодів  і  ягід  споживання хліба і хлібопродуктів  буде  доведено  до науковообґрунтованої норми.

Протягом останніх десятиріч в Україні відбувалося стабільне нарощування виробництва зерна. В окремі сприятливі роки його виробництво досягало досить високих показників. Так у 1973 р. його валовий збір становив 47,2 млн. т. в 1978 р. - 48,6 млн. т, в 1989 р. - 51,2 млн. т, і в 1990 р. - 51,0 млн. т. Однак були і окремі посушливі роки, коли його одержували менше 35 млн. т і тому зерно, здебільшого фуражне, держава змушена була закупляти у США, Канаді та інших країнах. Зерно в основному використовувалось у комбікормовій промисловості, для концентратної годівлі, відгодівельного поголів'я молодняка ВРХ, свиней і птиці.

Упродовж останнього десятиріччя посівна площа, валовий збір і врожайність зернових культур стали знижуватись.

Таблиця 18 Економічні показники виробництва зерна

Держкомстат України. Сільське господарство України: Статистичний збірник за 2000р. -К., 2001, С. 131 - 134, 39.

З 1990 по 2000 р. посівна площа зернових культур в Україні скоротилася з 14,5 до 12,6 млн. га, валовий збір з 51 до 24,5 млн. т, а виробництво зерна на одного жителя з 983 до 494 кг. Зменшення виробництва зерна відбулося як за рахунок зменшення посівної площі, так і за рахунок зниження врожайності. З 1990 р. по 2000 р. вона знизилась з 35,1 до 19,4 ц/га. У зв'язку із зменшення виробництва зерна зменшилась і його реалізація на ринку - з 13,5 до 10,0 млн. т. Значно знизилась економічна ефективність виробництво зерна. Якщо в 1990 р. рівень його рентабельності становив 275,1%, то в 1998 р. - тільки 1,9%, в 1999 р. - 12% і тільки у 2000 р. вона зросла до 64,8%. Зернове господарство не може далі розвиватися без підвищення його економічної ефективності.

Зниження цін на промислові засоби виробництва (трактори, комбайни, сільськогосподарські машини і обладнання) і предмети праці (мінеральні добрива, пестициди і гербіциди, пальне, мастильні та інші матеріали) дозволило значно знизити матеріальні затрати на його виробництво.

Важливе значення для підвищення економічної ефективності зерна матиме підвищення врожайності всіх зернових культур. Для одержання 35 -40 ц зерна з гектара треба вносити на Поліссі 15 - 18 т органічних добрив, 10 - 12 т у - Лісостепу і 6 - 8 т у - Степу, 200 кг поживних речовин, у тому числі 70 кг азоту, 80 кг фосфору і 50 кг калію. За даними науково - дослідних установ приріст врожаю зернових на 1 т поживних речовин, що містяться в добривах становить по азоту 10 - 12 т, по фосфору 7 - 8 т та калію 3 - 4 т.

У 2000 р. Україна виробила менше зерна, ніж у далекому 1940 р., і мала його стільки, скільки у першому післявоєнному 1945 р. Потенційні можливості виробництва зерна коливаються в межах 55 - 60 млн. т. У 1989 р. в Україні вироблено 51,2 млн. т, в 1990 р. - 51 млн. т. Збільшення виробництва зерна в Україні можливе на основі поліпшення селекційної роботи, виведення високоврожайних, посухо- і морозостійких сортів, удосконалення агротехніки зернових культур, розміщення їх по найкращих попередниках, внесення необхідної кількості органічних добрив, вапнування кислих і гіпсування засолених ґрунтів, виконання в оптимальні агротехнічні строки всіх сільськогосподарських робіт, їх раціонального розміщення на найпридатніший для їх посіву землях, спеціалізації господарств на їх виробництві.

Бурякоцукрове виробництво є другою важливою галуззю сільського господарства. Цукрові буряки - головна сировина для виробництва цукру, без якого не можна забезпечити повноцінне харчування населення. Їх використовують також як першочергову культуру. При врожайності 300 ц/га, крім 30 - 36 ц білого цукру можна одержати за рахунок побічної продукції (гички, жому і меляси до 40 - 50 ц у кормових одиницях, та 400 - 450 кг перетравленого протеїну, а при використанні всього врожаю на корми худобі - 80 - 90 ц кормових одиниць з одного гектара). Тому буряконасіння поєднується з розвитком скотарства, яке забезпечує буряківництво великою кількістю органічних добрив. Важливе агротехнічне значення цукрових буряків, оскільки їх вирощування у сівозміні підвищує культуру землеробства. В сівозмінах цукрові буряки - кращий попередник для зернових культур, позитивно вони впливають і на інші польові культури. Надзвичайно велика роль бурякоцукрового виробництва у зміцненні економіки як окремих господарств, так і країни в цілому.

Протягом останніх десятиріч Україна стабільно нарощувала виробництво цукрових буряків і вийшла в першу десятку країн світу по їх виробництву. Рекордними по виробництву цукрових буряків були 1968 р. -50,8 млн. т, 1976 р. - 51,2 млн. т, 1978 р. - 50,6 млн. т, 1989 р. - 51,9 млн. т.

Починаючи з 1990 р., в Україні скорочується посівна площа цукрових буряків, знижується їх врожайність, зменшується валовий збір і їх реалізація.

Буряківництво, яке в минулому було основною і високоефективною галуззю сільськогосподарського виробництва, поступово стало занепадати, а також стало збитковим і тільки у 2000 р. рівень його рентабельності досяг 6,1% проти рівня збитковості 14,8%. Однак треба відзначити, що в господарствах і в 2000 р. буряківництво ще залишилася збитковим. Тому проблема його відродження в Україні має надзвичайно велике значення, оскільки вона має дуже сприятливі природно - економічні умови для вирощування цукросировини. На її території розміщено 192 цукрових заводи, населення має великі трудові навики по вирощуванню цукрових буряків і великий досвід одержання високих і стабільних врожаїв. У минулому передові господарства одержували по 400 - 500 ц цукросировини з гектара. На сортодільницях їх врожайність сягала навіть 550 і більше центнерів з гектара. Отже, за умови здійснення природоохоронних, комплексно-меліоративних, середовищно-формуючих, агротехнічних, агрохімічних, економічних і організаційногосподарських заходів Україна знову може стати провідною країною по виробництву цукрових буряків. Першочергові заходи, які можуть вже ближчим часом забезпечити вагомий приріст цукросировини, - це збільшення виробництва органічних і мінеральних добрив і внесення їх повної норми у ґрунт, розширення масштабів вапнування кислих і гіпсування засолених земель. Тільки на основі підвищення родючості ґрунтів можна суттєво збільшити виробництво цукрових буряків навіть без розширення їх посівної площі.

Другим важливим чинником підвищення врожайності цукрових буряків   є   впровадження   науково-обґрунтованих   сівозмін,   розміщення цукрових буряків по найкращих попередниках і на придатних для їх вирощування землях. Раціональне розміщення посівів цукрових буряків, оптимальне поєднання їх посівів з іншими культурами, концентрація в сировинних  зонах  цукрових  заводів  дозволить  значно  підвищити  їх забезпеченість сировиною.

Важливе значення для розвитку бурякоцукрового виробництва матиме індустріалізація, інтенсифікація і спеціалізація сільськогосподарського виробництва, поліпшення системи матеріально-технічного постачання, створення системи надійного обслуговування господарств, служби агросервісу та здійснення інших організаційно - господарських заходів.

Не менш важливе значення матиме розробка і впровадження комплексу економічних заходів. Та вдосконалення інвестиційної, фінансово - кредитної, цінової, рентної, страхової політики, взаємовідносин бурякосійних господарств з цукровими заводами, максимальне задіяння усіх економічних механізмів. Стимулювання розвитку бурякоцукрового комплексу сприятиме підвищенню ефективності його функціонування.

Важливе значення для харчування населення мають овочеві культури, які містять багато вуглеводів, вітамінів, мінеральних речовин, мікроелементів і фітоцинтів. При їх споживанні поліпшується обмін речовин в організмі людини, підвищується засвоюваність інших продуктів харчування рослинного і тваринного погодження та нейтралізуються кислоти, які нагромаджуються в організмі. До овочевих культур відносять капусту, баклажани, кабачки, перець, моркву, петрушку, столові буряки, шпинат, цибулю, часник, салат, кріп, зелений горох, спаржеву квасолю та багато інших. Споживають овочі у свіжому, консервованому, квашеному і засоленому вигляді. Вони є цінною сировиною для харчової і найбільше для овочеплодоконсервної промисловості. На основі виробництва і переробки овочів формуються і розвиваються різні агропромислові підприємства і об'єднання, до складу яких входять господарства, які спеціалізуються на виробництві городини, консервні заводи і овочесушильні підприємства, холодильники, склади, торговельні організації, допоміжні і обслуговуючі підприємства. Вони не тільки виробляють, переробляють, зберігають, але й реалізують городину і продукти її переробки. В минулому багато сільськогосподарських підприємств, які спеціалізувалися на вирощуванні городини, мали власні консервні заводи і називалися колгосп -заводами і радгосп - заводами. Сьогодні господарства, які спеціалізуються на вирощуванні городини, на кооперативних засадах можуть будувати власні підприємства по переробці і консервуванню городини.

В минулому городництво Україні було основною галуззю сільськогосподарського виробництва, а городина одним з найважливіших продуктів харчування.

Протягом останніх десятиріч в Україні мало місце стабільне нарощування виробництва городини і держава її закупляла в необхідній кількості для повного забезпечення ними населення і підприємств плодоконсервної промисловості сировиною.

За роки Незалежності України городництво перейшло на поля селянських (фермерських) і особистих господарств населення. Про розвиток і економічні показники овочівництва за роки Незалежності України можна судити з даних таблиці 20.

Таблиця 20 Економічні показники овочівництва

Держкомстат. Сільське господарство України: Статистичний збірник за 2000р. К., 2001, с. 39, 49, 58, 81.

Аналізуючи показники, бачимо, що за останній період зросла посівна площа городини, але у зв'язку із зниженням врожайності валовий збір овочів зменшився, а, відповідно, зменшилася і їх споживання населенням. На одного жителя України їх виробництво зменшилося на 10 кг. У господарствах громадського сектора знизилася рентабельність городництва, з високорентабельної культури вона стала збитковою.

В майбутньому розвиток господарства має розвиватися на індустріальній, високоінтесивній і спеціалізованій основі. Господарства Полісся і західних районів можуть надати перевагу вирощуванню капусти, столових буряків, моркви, петрушки, огірків; Лісостепу - тих культур, що і Полісся, але й помідорів, баклажанів, гороху, спаржевої квасолі; Степу -помідорів, болгарського перцю, ранньої капусти та інших. Їх розміщення в природно-економічних зонах і районах дозволить збільшити їх виробництво, і максимально наситити ними внутрішній ринок. Концентрація посівної городини в приміських зонах і районах, сировинних зонах овочеконсервних заводів дозволить максимальною мірою забезпечити міське населення городиною, а промислові підприємства - сировиною.

Городництво має розвиватися на основі відкритого і закритого ґрунту. Овочеві фабрики, теплиці, комбінати повинні будуватись у приміських зонах великих міст, промислових центрів, а також на півдні України, де багато сонячного тепла, світла і дегородину можна одержувати при менших затратах електроенергії і палива. Одержувати тут її велику кількість можна для максимального забезпечення нею рекреантів Причорноморсько-Азовських курортів, населення Донбасу і промислового Придніпров'я. У приміських зонах великих міст і промислових центрів парниково-тепличне господарство можна перевести на електроенергію і теплові відходи промислових підприємств, застосовуючи при цьому синтетичні плівки. У минулому в Україні широко використовувався гідротехнічний спосіб вирощування городини. На гідростанціях працювали Київська, Львівська, Одеська та інші овочеві фабрики. Тому і зараз цьому способові варто надати пріоритетного значення.

Садівництво. Україна як ніяка інша країна має сприятливі умови для розвитку садівництва і ягідництва. Плоди і ягоди - це найцінніші продукти харчування, які мають винятково важливе значення для організму людини. Вони містять потрібні для нього легко засвоювані цукри (глюкозу і фруктозу), вітаміни, кислоти, мінеральні, дубильні і органічні речовини, мікроелементи.

Фрукти і ягоди найбільше споживають у свіжому вигляді, однак дуже велика їх кількість іде на переробку. З них виробляють варення, джеми, повидло, сиропи, соки, компоти та багато інших продуктів. Фрукти піддаються сушінню і в сушеному вигляді вони використовуються для харчування населення. Сушені яблука, сливи, груші, черешні, абрикоси, вишні та багато інших використовуються для приготування компотів, які в селах заміняють чай і каву.

Садівництво як галузь сільськогосподарського виробництва відіграє важливу роль у зміцненні економіки сільськогосподарських підприємств і господарств, оскільки воно було завжди однією з найбільш дохідних галузей. Площа садів і плодово-ягідних насаджень в Україні постійно зростала.

В минулому садівництво в Україні базувалося на індустріальній, високоінтесивній і спеціалізованій основі. Великі промислові сади мали колгоспи і радгоспи Степу і окремі господарства Закарпаття. Багато колгоспів і радгоспів мали власні великі плодоконсервні заводи, які повністю переробляли всю садовину і городину на місці. Окремі господарства (плодорозсадники) забезпечували достатньою кількості садивного матеріалу, що дозволяло забезпечувати постійне оновлення породного і вікового складу садів. Науково-дослідний інститут садівництва у Млієво вивів дуже багато сортів плодів і ягід, які забезпечили значний приріст врожаю.

За роки Незалежності України промислове садівництво майже припинило свій розвиток. Площа садів з кожним роком стала скорочуватись, врожайність знижуватись, а валовий збір садовини зменшуватись.

Таблиця 21 Економічні показники садівництва

Держкомстат України, Сільське господарство України: Статистичний зб. за 2000 р. - Київ, 2001, - с. 39, 48,49,58,74,82,158,159,160.

З наведених у таблиці даних видно, що протягом 1990 - 2000 рр. мало місце зниження усіх показників садівництва. Воно стало нерентабельною галуззю сільськогосподарського виробництва і цілком природно стало занепадати. Його занепад пов'язаний з реформуванням колгоспів і радгоспів, погіршенням матеріально-технічного забезпеченням господарств, розривом економічних, технологічних та організаційних зв'язків між садівницьким господарствами і плодоконсервними підприємствами, непомірним зростанням цін на промислові засоби виробництва, дезіндустріалізацією, деінтенсифікацією і деспеціалізацією господарств.

У перспективі розвиток садівництва буде розвиватися як на базі господарств суспільного сектора, так і на базі невеликих садочків селянських (фермерських) і підсобних господарств. Однак для його подальшого розвитку необхідно створити сприятливе економічне середовище, поліпшити матеріально-технічне постачання господарств, подбати про підвищення матеріальної зацікавленості садоводів.

Виноградарство. Однією з важливих галузей сільського господарства є виноградарство. Україна має сприятливі умови для його розвитку. В Автономній Республіці Крим, Одеській, Миколаївській, Херсонській і Закарпатській областях, де велика кількість сонячного тепла і світла, виноградство поруч із садівництвом стало пріоритетною галуззю сільськогосподарського виробництва. У продовж тривалого історичного періоду ця галузь постійно розвивалася на спеціалізованій та інтенсивній основі. Створення спеціалізованих виноградських радгоспів і окремих бригад у колгоспах забезпечували сприятливі умови для розвитку виноградства.

Зменшення площі виноградників з 1980 р. по 1990 р. пояснюється антиалкогольною політикою радянського уряду і комуністичної партії, коли за їхніми рішеннями були нещадно вирубані великі масиви виноградників.

За роки самостійності нашої держави виноградство продовжує занепадати. Скорочується площа їх насаджень, зменшується їх валовий збір, знижується врожайність. Це позбавляє населення цінних продуктів харчування і сировини для виноробної і харчової промисловості. Про показники економічної ефективності винограду в Україні можна судити з даних таблиці.

Таблиця 22

Держкомстат України. Сільське господарство України: Статистичний збірник за 2000р., с. 48, 49, 58, 74, 82.

Основними напрямами дальшого розвитку виноградства і підвищення його економічної ефективності, є це відновлення площі виноградства, переведення галузі на індустріальну, спеціалізовану і високоінтесивну основу, розміщення насаджень на найбільш придатних для цього землях, забезпечення господарств посадковим матеріалом, створення системи плодорозсадників, служби агросервісного обслуговування господарств, удосконаленя     системи     взаємо-відносин     між     виноградарськими господарствами і виноробними заводами, створення комплексу машин для механізації виробничих процесів.

Маючи сприятливі природно-економічні умови для розвитку садівництва і виноградства, Україна повинна зайняти провідне місце в Європі по виробництву плодів, ягід, винограду і продуктів їх переробки, повністю наситити ними не тільки внутрішній ринок, але й експортувати їх велику кількість на світові ринки. Виноградні і яблучні вина, соки, компоти, джеми, повидла повинні стати основним предметом експорту в північні райони Росії, Прибалтики, Скандинавії та інші країни світу.

Соняшник. В Україні основною олійною культурою є соняшник. Його посіви найбільше розміщені в зоні Степу і південних районів Лісостепу. Економічно це найбільш вигідна культура, через що її площа, урожайність і валовий збір постійно зростають. Найвищих показників виробництва соняшнику мало в середньому за 1966 - 1970 рр., коли його посівна площа становила 1725,6 тис., валовий збір 2830 тис. т, а врожайність - 16,4 ц/га. Після цього посівна площа соняшнику, його валовий збір і врожайність стали знижуватись. В середньому за 1986 - 1990 рр. посівна площа соняшнику знизилась до 1550 тис. га, валовий збір до 2202 тис. т, а врожайність знизилася до 14,2 ц/га. Основною причиною зниження врожайності соняшнику стало зменшення внесення в грунт органічних і мінеральних добрив, скорочення масштабів хімічної, гідротехнічної і біологічної меліорації земель та порушення сівозмін. Протягом останніх 10 років ефективність виробництва соняшнику характеризується такими основними показниками (таб.).

Таблиця 23

Економічні показники виробництва насіння соняшнику

 

Держкомстат України. Сільське господарство України: Статистичний збірник за 2000. -Київ, 2001, с. 48, 49, 58, 78.

Олійні та ефіроолійні культури. До олійних культур належать здебільшого ті рослини, вміст олії в насінні яких перевищує 15%. Це насамперед соняшник, соя, льон - довгунець, ріпак, рижій, гірчиця, кунжут, арахіс та інші. Різні культури характеризуються різним вмістом олії: у відсотках на абсолютно суху речовину: соняшник 29 - 57, соя 20 - 26, льон -довгунець 30 - 50, рицина 47 - 59, рижій 26 - 47, арахіс 41-57, ріпак 45 - 50, кунжут 48 - 63%. Олію з цих культур використовують в натуральному вигляді для харчування населення, а також у харчовій, маргаринній, консервній і кондитерській промисловості. Крім того, її використовують і в інших галузях промисловості для виробництва масла і оліфи, лакофарб, лінолеуму, текстилю, шкіри, фармацевтики і парфумерних виробів. З насіння рицини виробляють олію, яка використовується в авіаційній, хімічній, електротехнічній і металообробній промисловості, а також у медицині. Крім олії, із насіння соняшнику, ріпаку, сої, льону - довгунця та інших олійних культур виробляють ще рослинний білок, який містить незамінні амінокислоти - мізин, метелін, пірентофон та інші. Макуха, шроти, кошички соняшнику - цінний корм для тваринництва. Із макухи гірчиці виробляють гірчичний порошок. Макуху гірчиці використовують як мінеральне добриво, а із шроту виробляють пластмасу. Окремі кормові культури, такі як соняшник, ріпак, соя, арахіс та інші використовують ще як кормові культури, згодовуючи тваринам зелену масу у свіжому або засилосованому вигляді. Більшість олійних культур є великими медоносами.

До ефіроолійних культур належать ті, які містять ефірні олії і використовуються як сировина в ефіроолійній промисловості. Це олія, коріандр, лаванда, м'ята, троянда, тмин фен жуй, шавлія. З них виготовляють олію з дуже приємним і смачним запахом, яку використовують у парфумерії, кондитерській, тютюновій та інших галузях промисловості.

Льон — довгунець. Одна з найдавніших культур, яку вирощували в нашій країні. У VII - VIII століттях він був основним предметом зовнішньої торгівлі і приносив великі доходи. Він є культурою комплексного використання, однак основним його продуктом є соломка, яка містить у стеблах від 20 до 28% волокна та насіння, в якому 35 - 40% олії, та близько 25% білка. При переробці льняної соломки дістають льоноволокно, яке є сировиною для текстильної промисловості. В сировинному балансі текстильної промисловості нашої країни льоноволокно займає перше місце, на другому - бавовна. За якістю та міцністю льоноволокно значно краще від бавовни, конопель, джгуту. При переробці насіння льону одержують олію і макуху. Олія використовується для харчування населення і як сировина для виробництва лакофарб, лаків, мила та інших видів промислової продукції. Льняна макуха - цінний концентрований і високобілковий корм і найбільше для дійних корів. Вона - необхідний компонент комбікормів, які виробляють на комбікормових заводах.

Вирощування льону - довгунця має важливе значення для культури землеробства, підвищення родючості ґрунтів, оскільки його розміщення в системі сівозмін створює сприятливі екологічні умови для інших культур.

Україна з давніх-давен була найбільшою льоносіючого країною. У 1913 р. посівна площа льону - довгунця становила 16 тис. га., в 1940 р. - 118 тис. га., в 1980 р. - 229 тис.га. і в 1990 р. - 230 тис. га. Середня врожайність відповідно - 1,6, 2,6, 4,9, 4,1, 4,8 ц/га, валовий збір - 4, 19, 117, 94, і 98 тис т. Основними районами льоносіяння були області Полісся і Передкарпаття (Львівська, Волинська, Рівненська, Житомирська, Київська, Чернігівська і Сумська). З 1990 р. посівна площа льону - волокна починає зменшуватись, а згодом його вирощування припинилося. Це завдало великих збитків економіці    нашої    країни.    В    Україні    був    розвинутий    крупний льонопромисловий комплекс, на основі якого працювало 49 льонозаводів. Нині текстильна промисловість позбавлена власної сировини, а господарства доходів. Райони Полісся і Прикарпаття мають досить сприятливі природні умови для високих і стійких врожаїв льону - довгунця, він був однією з найбільш високорентабельних культур. Чистий дохід на гектар посівної площі становили 400 - 520 крб, рівень рентабельності - 220 -287%. Тому проблемам відновлення льонарства в Україні повинна бути приділена особлива увага. Ціла велика галузь, яка в минулому була домінуючою і на якій спеціалізувалася сільськогосподарське виробництво на Поліссі, передгірських і гірських районах Карпат, має право на продовження свого розвитку і високоефективного функціонування. Тому головним в аграрній політиці держави має бути створення економічних умов для відродження льонарства. Удосконалення інвестиційної, фінансово-кредитної, цінової, ринкової, податкової і протекціоністської політики має забезпечити відродження і дальший розвиток галузі.

Картопля - важлива продовольча і кормова культура, багата на поживні речовина, крохмаль, білок, вітаміни і мікроелементи. Вміст сухих речовин в картоплі становить 25%, з яких 16 - 20% припадає на крохмаль. З гектара посівної площі картопля дає у 2,5 - 3,0 рази більше сухих речовин, аніж пшениця, ячмінь, овес і жито. У бульбах міститься багато вуглеводів, білка, вітамінів (А, В, В2, Е, Р, РР) та інших поживних речовин, вкрай необхідних для харчування населення. Маючи хороші смакові якості, високу калорійність і поживність, картопля після хліба стала другою продовольчою культурою. Вона підвищує засвоєння людським організмом інших продуктів харчування.

Картопля - цінна сировина для харчової і спиртокрохмальної промисловості. При переробці тонни картоплі з вмістом 17,6% крохмалю можна мати 112 л спирту, 55 кг рідкої вуглекислоти, 0,30 л сивушного масла. Брага є цінною вуглекислотою для виробництва кормових відходів, а збагачена білками, мікроелементами та вітамінами, вторинна сировина - дуже цінний корм для тваринництва. Картоплю використовують і для виробництва глюкози, гідролу, синтетичного каучуку та інших видів продукції. Продукти її переробки широко використовуються в багатьох галузях харчової, хімічної, текстильної, шкіряної, лакофарбової промисловості. Понад 150 галузей використовують спирт, вироблений із картоплі.

Картопля - цінна кормова культура, особливо для свиней, при використанні 150 ц\га можна з них одержати 45 ц. кормових одиниць і 365 кг перетравного протеїну, а при переробці її на спирт з наступним виробництвом із браги кормових дріжджів з 1 га посіву картоплі можна мати 210 ц вторинної браги і 5 ц сухих кормових дріжджів, що дорівнює 14 ц кормових одиниць та 384 кг перетравного протеїну.

Дуже велике агротехнічне значення картоплі. Після її багаторічного виробітку і збирання поле також звільняється від бур'янів, стає дуже чистим і є найкращим попередником для багатьох культур і насамперед зернових. Приріст врожаю, попередником яких є картопля, становить як мінімум 2-4 ц/га. Однак картопля дуже природо- трудо- матеріало- енерго і фондомістка культура і тому її вирощування пов'язане з великими матеріальними затратами. Тому у громадському секторі економіки виробництво картоплі зведено до мінімуму. Майже 80% її виробництва зосереджено в особистих господарствах населення, перемістилося на поле особистих і фермерських господарств. Але і в господарствах сільськогосподарських підприємств залишилися ще значні її посівні площі. Економіка картоплярства характеризується такими основними показниками. (Табл. 24).

Таблиця 24 Економічні показники картоплярства

Сільське господарство України: Статистичний збірник за 2000р. -К., 2001, с. 48, 49, 58, 80, 82.

За останні 10 років (з 1990 по 2000) має місце зростання посівної площі картоплі, її валового збору і виробництва на душу населення. Однак в господарствах суспільного сектора рентабельність виробництва картоплі має від'ємні показники. Винятком є 2000 рік, коли рентабельність виробництва картоплі досягла + 14%, тоді як у 1997 - 1999р. вона була збитковою культурою.

Збільшення виробництва картоплі повинно узгоджуватися з її потребами для харчування населення, годівлі худоби і забезпечення сировиною промисловості. Основними районами картоплярства повинні стати поліські і західні райони, вирощування ранньої картоплі можливе і в південних районах України, у приміських зонах великих міст і промислових центрів.