4.30. Франція наприкінці XIX - на початку XX ст

Після франко-німецької війни 1870—1871 рр. економічне становище Франції було досить складним, оскільки вона сплатила контрибуцію в розмірі 5 млрд франків. Ще складнішою була політична ситуація. Монархічні угру­повання боролися за владу. Національні збори, обрані 1871 р., складалися переважно з монархістів.

Першим президентом республіки було обрано монархіста Тьєра. Ви­моги більш твердої політики з боку монархістів змусили його піти у від­ставку.

1875 р. Установчі збори прийняли нову Конституцію. Стаття про встановлення республіканського ладу була прийнята більшістю лише в один голос. Президент отримував широкі права, аж до розпуску Палати депутатів, він обирався на сім років на об'єднаних зборах членів обох палат. Виконавча влада належала президенту і Раді міністрів. Сенат оби­рався представниками муніципалітетів; він був противагою Палаті депу­татів. Палата депутатів обиралася на чотири роки загальним таємним голосуванням громадян, які досягли 21-річного віку. Жінки, військові були позбавлені виборчих прав. Ця конституція проіснувала до 1940 р.

Монархісти не втрачали надії змінити Конституцію і встановити мо­нархію, а республіканці прагнули зміцнити республіку. На парламентських виборах 1876 р. більшість у парламенті здобули республіканці. Саме тоді 14 липня (день здобуття Бастілії) було оголошено святом Французької республіки, а французька національна пісня "Марсельєза" стала держав­ним гімном. Республіканці добилися прийняття закону про амністію учас­ників Паризької комуни, легалізації профспілок.

Проте, оскільки зросли-податки на основну частину населення, як на­слідок, популярність поміркованих республіканців упала.

Зростання невдоволення політикою республіканців використовували монархічне настроєні офіцери, землевласники. Цьому сприяли політичні кризи, що виникали у Франції в 80—90-ті рр. Дуже гострою була криза, пов'язана зі спорудженням Панамського каналу: будівництво виявилося складнішим, аніж передбачалося, до того ж підрядчики розкрадали кошти. Правління товариства, що здійснювало спорудження каналу, випустило на продаж велику кількість додаткових акцій. Щоб отримати на це дозвіл, воно підкупило сенаторів, депутатів, державних чиновників, міністрів, витра­тивши на хабарі кілька мільйонів франків. Справа набула розголосу, проте основних винуватців не було покарано. "Панама" увійшла в історію як синонім брудної афери, підкупу, хабарництва і корупції.

1894 р. Франція стала свідком ще однієї політичної кризи. Військовий суд засудив на довічне ув'язнення капітана Альфреда Дрейфуса, єврея за національністю, звинуваченого у розголошенні Німеччині військових секретів французької армії. Засудження Дрейфуса було використано реак­ційними елементами для шовіністичної та антисемітської пропаганди. Зго-

дом стало відомо, що Дрейфус постраждав невинно і був засуджений умисно. "Справа Дрейфуса" розколола країну на два табори.

Письменник Еміль Золя опублікував відкритого листа президенту рес­публіки, в якому він звинуватив Генштаб, суд і свідків у брехні. За це Золя засудили заочно до штрафу й арешту, але він устиг емігрувати. Спра­ву було передано до парламенту. Населення Франції підтримувало або "дрейфусарів" чи "антидрейфусарів". Лише 1906 р. Дрейфуса було цілком реабілітовано.

Справа Дрейфуса стала останньою великою спробою монархічних кіл дискредитувати республіканців. 1899 р. було створено коаліційний уряд республіканців, який очолив Вальдек Руссо.

Зростання промисловості Франції наприкінці XIX — на початку XX ст. порівняно з Англією, Німеччиною і США уповільнилося, що було наслідком французько-німецької війни: виплатою контрибуції, втратою Ельзасу і Ло­тарингії, а також бідністю її природних ресурсів. За рівнем промислового розвитку вона займала четверте місце, за рівнем концентрації банківської справи Франція йшла попереду інших країн, хоча на піднесенні були мета­лургійна, текстильна промисловості.

Франція невпинно розширяла свою колоніальну експансію: її війська захопили Туніс, Індокитай, Мадагаскар, Сомалі, частину Гвінеї, Судану, Мав­ританії, Дагомеї, Верхню Вольту, Конго, Чад.

Посилення напруженості в німецько-французьких відносинах змушу­вало Францію шукати примирення з Англією. 1899 р. було укладено анг-ло-французький договір про розмежування Судану.

Результатом наступного зближення Англії і Франції стало укладення 1904 р. "сердечної угоди", що передбачала розмежування сфер впливу в колоніальному світі. Франція отримала "право" на загарбання Марокко. Це призводило до надзвичайно гострих конфліктів з Німеччиною, але підтримка Англії та Росії дала змогу Франції нав'язати султану Марокко договір про протекторат1.

З 1902 р. і до 1912 р. при владі перебувала Радикальна партія — найвпливовіша партія Франції на той час. Радикали були противниками клерикалів2, виступали за демократизацію республіки і задоволення еконо­мічних та соціальних вимог народу, заборонили діяльність деяких релігій­них католицьких об'єднань, добилися відокремлення школи від церкви і церкви від держави, запровадили обов'язковий вихідний день, пенсійне за­конодавство, соціальне забезпечення в разі інвалідності тощо.

Вибори 1912 р. принесли перемогу правим силам на чолі з поміркова-

1 Протекторат — одна з форм колоніальної залежності, за якої залежна держава зберігає деяку самостійність лише у внутрішніх справах, а питання зовнішніх відносин та ін. вирішує держава-метрополія.

1 Клерикали — прихильники політичного напряму, які домагаються верховенства церкви та духовенства в політичному та культурному житті.

ним республіканцем Раймоном Пуанкаре, який очолив уряд. 1913 р. він був обраний Президентом Франції. На вибори він йшов під гаслом підготовки до війни проти Німеччини. Франція прийняла закон про триріч­ну службу в армії, що означало практичну підготовку до війни.