4.32. Соціально-економічний і політичний розвиток Російської імперії наприкінці XIX - на. початку XX ст

У пореформений період (з 1861 р.) внаслідок економічного розвитку, насамперед у промисловості, остаточно склалася система російського ка­піталізму. На межі XIX—XX ст. Росія з відсталої аграрної держави стала аграрно-індустріальною, за обсягом промислової продукції ввійшла у п'я­тірку наймогутніших держав (Англія, Франція, США і Німеччина) і дедалі більше втягувалася в світову систему господарства.

На межі століть світовий капіталізм вступив у монополістичну ста­дію розвитку. Для Росії також було характерним формування монополі­стичного капіталізму: створення промислових монополій та фінансових союзів, зрощування промислового і фінансового капіталу. Вони диктували ціни й обсяг продажу, регулювали рівень виробництва, їхнім інтересам підпорядковувалася внутрішня і зовнішня політика держави.

Особливостями монополістичного розвитку у Росії були збереження поміщицького землеволодіння, селянське малоземелля, невисокий рівень вивезення капіталу, значне інвестування іноземним капіталом.

Соціально-політичними особливостями Росії цього часу були необме­жене самодержавство, станова нерівність, політичне безправ'я широких мас, національне гноблення. Характерним для Росії було і те, що держава захи­щала інтереси і поміщиків, і великої монополістичної буржуазії. У соціаль­но-класовій структурі поєднувалися риси нового і старого. Розвиток капі­талізму привів до формування буржуазії та пролетаріату, проте селянство було найчисленнішим і найбезправнішим станом. Буржуазія поступово ставала провідною силою в економіці, але у політичній системі не відігра­вала значної ролі, як це було в західноєвропейських країнах.

Значними темпами формувалося робітництво, проте його інтереси прак­тично ніхто не захищав, воно не мало професійних спілок. У соціальній структурі та політичному житті Росії особлива роль належала чиновни­кам і духовенству. Так, православне духовенство ідейно обслуговувало інтереси самодержавства і стежило за моральним станом суспільства. Інтелігенція походила з різних соціальних верств і не мала спільних еко­номічних і політичних інтересів. Проте саме вона стала двигуном створен­ня перших радикальних політичних партій (соціал-демократів і соціалістів-

революціонерів). 1903 р. у Лондоні було прийнято програму і статут Росій­ської соціал-демократичної робітничої партії. Програма передбачала спо­чатку повалення самодержавства і проголошення демократичної республіки.

Серед соціал-демократів не існувало єдності. Більшість членів партії (більшовики) на чолі з Володимиром Ульяновим (Леніним) наполягали на здійсненні соціалістичної революції в Росії й встановленні диктатури1 пролетаріату, обстоювали принцип організації партії централізованого типу за участю професійних революціонерів. Меншість членів партії (меншовики) не вважали Росію підготовленою до соціалістичної революції. Вони також виступали за співробітництво з усіма ліберально-опозиційними силами.

1903 р. було засновано партію соціалістів-революціонерів (есерів), що орієнтувалися переважно на селян, хоча мали значний вплив і на робіт­ників та інтелігенцію. Есери вимагали експропріації капіталістичної влас­ності, ліквідації приватної власності на землю і передачі її селянам. Такти­кою боротьби ця партія обрала терор. Більшовики й есери співробітничали в боротьбі з царизмом.

Становлення монополістичного капіталізму в Росії наклало відбиток на економічне, соціальне і політичне життя. Суспільний рух вийшов на новий рівень — творення політичних партій та організацій, що ставили перед собою радикальні чи ліберально-помірковані завдання. У вищих урядових сферах не було єдиної думки щодо майбутнього Росії: існували як прибічники репресивних методів боротьби з революцією, так і прихиль­ники економічних, соціальних і політичних реформ (С. Вітте). Проте вибір урядового курсу цілком залежав від імператора.