4.4. Організаційно-правові аспекти жорсткості ринку праці в Україні

Законодавством України встановлено певні обмеження свободи підприємців у всіх трьох аспектах ринку праці: формах зайнятості та організації робочого часу, визначенні витрат на робочу силу та переміщенні працівників. Розглянемо деякі із заходів жорсткості на ринку праці України.

Форми зайнятості та організації робочого часу

Зважаючи на необхідність надання додаткових гарантій зайнятості для окремих категорій працездатних громадян у працездатному віці, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці, законодавством України встановлено деякі обмеження свободи підприємців у галузі працевлаштування таким категоріям населення:

а) жінкам, які мають дітей віком до шести років;

б) одиноким матерям, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дітей-інвалідів;

в) молоді, яка закінчила або припинила навчання в середніх загальноосвітніх школах, професійно-технічних закладах освіти, звільнилася зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби і якій вперше надається робоче місце, дітям (сиротам), які залишилися без піклування батьків, а також особам, яким виповнилося п’ятнадцять років і які за згодою одного із батьків або особи, яка їх замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу;

г) особам передпенсійного віку (чоловікам по досягненні 58 років, жінкам — 53 років);

д) особам, звільненим після відбуття покарання або примусового лікування.

Для працевлаштування зазначених категорій громадян місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за поданням центрів зайнятості бронюють на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм власності, з чисельністю понад 20 чоловік до 5 % загальної кількості робочих місць за робітничими професіями, в тому числі з гнучкими формами зайнятості.

Ослаблення зазначених жорстких умов передбачається в разі скорочення чисельності або штату працівників підприємств, установ і організацій у розмірі, що перевищує встановлену квоту. У таких випадках місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад зменшують або взагалі не встановлюють квоти для цих підприємств, установ і організацій.

У разі відмови у прийомі на роботу громадян із числа зазначених категорій населення в межах встановленої броні з підприємств, установ і організацій державна служба зайнятості стягує штраф за кожну таку відмову у п’ятдесятикратному розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Одержані кошти спрямовуються до місцевої частини державного фонду сприяння зайнятості населення і можуть використовуватися для фінансування витрат підприємств, установ і організацій, які створюють робочі місця для цих категорій населення понад встановлену квоту.

Встановлено також жорсткі умови працевлаштування іноземців та осіб без громадянства, які прибули в Україну на визначений термін. Вони здобувають право на трудову діяльність лише за наявності в них дозволу на працевлаштування, виданого державною службою зайнятості України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.

У разі використання праці іноземців або осіб без громадянства без дозволу державної служби зайнятості України з під­приємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, державна служба зайнятості стягує штраф за кожну таку особу в п’ятдесяти­кратному розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Ці кошти спрямовуються до державного фонду сприяння зайнятості населення.

Порядок і умови укладання трудового договору визначаються законодавством України про працю.

Передбачено також умови участі підприємств, установ і організацій у реалізації державної політики зайнятості. Підпри­ємства, установи та організації незалежно від форм власності, їхні службові особи зобов’язані сприяти проведенню державної політики зайнятості на основі:

дотримання законодавства про працю, а також прийнятих відповідно до нього умов договорів та угод;

організації професійної підготовки, перепідготовки й підвищен­ня кваліфікації працівників, а також професійного перенавчання тих, хто підлягає вивільненню з виробництва;

працевлаштування визначеної місцевими державними адміністраціями, виконавчими органами відповідних рад кіль­кості осіб, які потребують соціального захисту й не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці;

інформування працівників про наявність вакантних робочих місць (посад), у тому числі з неповним робочим часом.

Поряд з цим законодавством передбачено заходи щодо заохочення підприємств, установ і організацій до активного сприяння розв’язанню проблем зайнятості населення в регіоні (створенням додаткових робочих місць для працевлаштування чи організації оплачуваних громадських робіт або використання понад встановлену квоту праці осіб, які потребують соціального захисту й не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці). Таким підприємствам  відповідно до законодавства України надаються пільги щодо податків та інших платежів до бюджету, які частково або повністю компенсують витрати, пов’язані з прийняттям на роботу додаткової кількості працівників.

Підприємства, установи і організації в разі відмови у прийнятті на роботу спеціалістів, які були раніше ними заявлені, відшкодовують державній службі зайнятості всі витрати, пов’я­зані з працевлаштуванням, професійною підготовкою, перепід­готовкою, виплатою допомоги по безробіттю та матеріальної допомоги по безробіттю. Одержані кошти спрямовуються до місцевої частини державного фонду сприяння зайнятості населення.

Підприємства, установи і організації, незалежно від форм власності, мають зареєструватися в місцевих центрах зайнятості за місцезнаходженням як платники зборів до державного фонду сприяння зайнятості населення, щомісяця в повному обсязі надавати їм інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) і дані про працівників, які працюють неповний робочий день (тиждень), якщо це не передбачено трудовим договором, або не працюють через простої виробництва з не залежних від них причин, і в десятиденний термін — про всіх прийнятих працівників згідно з формами державної статистичної звітності та первинного обліку, затвердженими Держав­ним комітетом статистики України. Несвоєчасна реєстрація або відмова від неї, неподання статистичних даних або подання їх недостовірними чи із запізненням тягнуть за собою накладення на службових осіб штрафу в розмірі, передбаченому законодавством України.

При вивільненні працівників через зміни в організації виробництва й праці, в тому числі ліквідацію, реорганізацію або перепрофілювання підприємств, установ, організацій, скорочення чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації, незалежно від форм власності, повідомляють про це не пізніш як за два місяці в письмовій формі державну службу зайнятості, зазначаючи підстави і терміни вивільнення, найменування професій, спеціальностей, кваліфікації, розмір оплати праці, а в десятиденний термін після вивільнення — списки фактично вивільнених працівників.

У разі неподання або порушення термінів подання цих даних стягується штраф у розмірі річної заробітної плати за кожного вивільненого працівника. Ці кошти зараховуються до державного фонду сприяння зайнятості й використовуються для фінансування заходів щодо працевлаштування та соціального захисту вивільнюваних пра­цівників. Порядок стягнення та розміри штрафів за невиконання вимог цієї статті з підприємств, установ і організацій встановлюються законодавством України.

Суб’єкти підприємницької діяльності можуть надавати платні послуги, пов’язані з профорієнтацією  населення, посередництвом у працевлаштуванні громадян в Україні та за кордоном, лише на підставі дозволу (ліцензії), який видається Державним центром зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. У разі надання зазначених послуг без такого дозволу (ліцензії) державна служба зайнятості стягує із суб’єктів під­приємницької діяльності штраф у п’ятдесятикратному розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за кожну особу, якій надавалися такі послуги, та припиняє цей вид їхньої діяльності. Одержані кошти спрямовуються до державного фонду сприяння зайнятості населення.

Витрати на робочу силу

Жорсткі заходи держави, які обмежують свободу підприємців у галузі визначення витрат на робочу силу, передбачено рядом законодавчих актів стосовно заробітної плати, обов’яз­кового соціального страхування (включаючи страхування на випадок безробіття), обов’язкового державного пенсійного страхування.

Згідно із Законом України «Про оплату праці» держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності через встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій, встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, регулювання фондів оплати праці працівників підприємств-монополістів згідно з переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України, а також шляхом оподаткування доходів працівників.

До інших норм і гарантій в оплаті праці відносять норми оплати праці (за роботу в надурочний час: у святкові, неробочі та вихідні дні; в нічний час; за час простою не з вини працівника; при виготовленні продукції, що виявилася браком не з вини працівника; працівників до 18 років при скороченій тривалості їхньої щоденної роботи тощо) і гарантії для працівників (оплата щорічних відпусток; за час виконання державних обов’язків; для тих, які направляються для підвищення кваліфікації, на обстеження в медичний заклад; для переведених за станом здоров’я на легшу нижчеоплачувану роботу; переведених тимчасово на іншу роботу у зв’язку з виробничою необхідністю: для вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, переведених на легшу роботу; при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших спеціальностей; для донорів тощо), а також гарантії та компенсації працівникам у разі переїзду на роботу до іншої місцевості, службових відряджень, роботи в польових умовах тощо. Такі умови встановлюються Кодексом законів про працю України та іншими законодавчими актами України.

Норми і гарантії в оплаті праці є мінімальними державними гарантіями і обов’язкові для підприємств усіх форм власності.

Форми та системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочу­вальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами в колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузе­вими (регіональними) угодами. Якщо колективний договір на підприємстві не укладено, власник або уповноважений ним орган зобов’язаний погодити ці питання з профспілковим органом, що представляє інтереси більшості працівників, а в разі його відсут­ності — з іншим уповноваженим на представництво органом.

Забороняється будь-яке зниження розмірів оплати праці залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об’єднанні громадян, роду й характеру занять, місця проживання.

Суб’єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами та колективними договорами.

Заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні в терміни, встановлені в колективному договорі, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує 16 календарних днів.

Виплата заробітної плати здійснюється за місцем роботи. Забороняється провадити виплату заробітної плати в магазинах роздрібної торгівлі, питних і розважальних закладах, за винятком тих випадків, коли заробітна плата виплачується особам, що працюють у цих закладах.

Забороняється будь-яким способом обмежувати працівника вільно розпоряджатися своєю заробітною платою, крім випадків, передбачених законодавством.

Забороняються відрахування із заробітної плати, метою яких е пряма чи непряма сплата працівником власникові або уповноваженому ним органу чи будь-якому посередникові за одержання або збереження роботи.

При кожній виплаті заробітної плати загальний розмір усіх утримань не може перевищувати 20 %, а у випадках, передбачених законодавством, — 50 % заробітної плати, що належить до виплати працівникам.

Не допускаються утримання з вихідної допомоги компенсаційних та інших виплат, на які згідно з законодавством стягнення не поширюється.

При укладанні працівником трудового договору (кон­тракту) власник або уповноважений ним орган доводить до його відома умови оплати праці, розміри, порядок і терміни виплати заробітної плати, підстави, згідно з якими можуть провадитися утримання у випадках, передбачених законодавством.

Про нові умови оплати праці або зміну діючих умов у бік погіршення власник або уповноважений ним орган має повідо­мити працівника не пізніш як за два місяці до їх запровадження або зміни.

У період між переглядом розміру мінімальної заробітної плати індивідуальна заробітна плата підлягає індексації згідно з чинним законодавством.

Компенсація працівникам втрати частки заробітної плати через порушення термінів її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги в порядку, встановленому чинним законодавством.

У разі банкрутства підприємства у першу чергу виконуються зобов’язання перед працівниками даного підприємства (за винятком повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства або виплат за акціями трудового колективу).

Водночас Законом України «Про підприємства» передбачено деяку гнучкість стосовно організації оплати праці. Так, підприємство самостійно встановлює форми, системи і розміри оплати праці, а також інші види доходів працівників згідно із законодавством. Підприємства можуть використовувати тарифні сітки і шкали співвідношень посадових окладів, що визначаються галузевими угодами як орієнтири для диференціації оплати праці залежно від професії, кваліфікації працівників, складності та умов виконуваних ними робіт.

Жорсткий характер обов’язкових платежів (зборів), що нале­жать до витрат на робочу силу, проявляється в тому, що вони мають сплачуватися незалежно від результатів фінансово-госпо­дарської діяльності. Суттєвим моментом є включення цих зборів до ціни товарів (робіт, послуг) або віднесення на їх собівартість.

Кодексом законів про працю України передбачено також систему заходів обмеження свободи підприємців у галузі переміщення працівників, а саме найму на роботу, переведення на іншу роботу і звільнення. Деякі з цих заходів були розглянуті нами в попередніх розділах.