4.4. Політична еліта Гетьманату в її ставленні до владних змагань уряду Петра І

Політична еліта Гетьманату в її ставленні до владних змагань уряду Петра І

Заснування Малоросійської колегії і початок її функціонування в Україні наприкінці літа 1722 р. стали серйозним випробуванням політичної зрілості української еліти. І тут варто зазначити, що умови становлення політичної культури козацьких старшин, яким на початку 1720-х pp. судилося потрапити в епіцентр реформатор­ської діяльності Петра І, були не надто сприятливими. Антиросій-ська війна 1708—1709 pp. була останнім потужним спалахом укра­їнського сепаратизму. Крах політики гетьмана Мазепи спричинив значні зміни у сприйнятті суспільством Гетьманату суті політичної лояльності до російської монархії та меж можливого опору його діям, що порушуватимуть "давнішні козацькі права і вільності". Жорстокі репресії уряду Петра І проти учасників виступу демора­лізували його сепаратистськи налаштовані елементи. Водночас ще­дрі царські пожалування старшині, яка залишилася вірною трону, її швидке просування по службі завдяки протекції російських санов­ників заохочують українську еліту до тісного співробітництва з Москвою. Дедалі більших масштабів набуває практика запобігання української адміністрації перед російською стороною в розрахунку на її високе покровительство. В результаті цього в Україні за геть­манства Скоропадського з'являється новий тип полковників і коза­цької старшини, які, будучи призначені на уряди царською волею, почувалися цілком незалежними від гетьмана і полчан (козаків пол­ку) — "...в Україні імія маетности, живут ни под чьею командою, самовольно..., гетьмана они не слушают"111. Вельми негативні на­слідки для суспільного клімату в Україні мало кооптування Моск­вою на старшинські уряди іноземців (переважно вихідців із Сербії), які заслужили довіру царя, а отже, у своїй діяльності керувалися ли­ше його інтересами.

Отож, суспільні настрої та політична кон'юнктура, що склали­ся в Україні на початку 20-х pp. XVIII ст., загалом були досить сприятливими для утвердження владних прерогатив Колегії. Нато­мість опозиційна боротьба автономістично настроєних політиків об'єктивно не могла бути підтриманою як з боку істеблішменту Ге­тьманату, так і з боку соціальних низів українського суспільства.

Загострення соціально-економічних і суспільно-політичних су­перечностей в суспільстві сприяло збільшенню кількості тих коза­цьких старшин і державців-шляхтичів, які займали щодо російської влади відверто догідливу позицію, підтримували її інтеграційну та інкорпораційну політику. За влучним висловом О. Лазаревського, вони цілком усвідомлювали, що, володіючи такими значними маєт-ностями, не збідніють від нововведень Малоросійської колегії. А за допомогою догідництва зручніше зберегти й примножити наявні багатства112. Виразниками цієї точки зору в середовищі українсько­го істеблішменту були полковники: київський Антон Танський, прилуцький — Гнат Ґалаґан, гадяцький — Михайло Милорадович, лубенський — Андрій Маркович та син останнього, широко відо­мий автор "Дневных записок" бунчуковий товариш і наказний пол­ковник лубенський Яків Маркович та ін.

Значно меншим чисельно було автономістично налаштоване угруповання козацької еліти, виховане на самобутніх традиціях Ге­тьманату другої половини XVII ст., на чолі якого стояли наказний гетьман і полковник чернігівський Павло Полуботок, миргородсь­кий полковник Данило Апостол, а їм "асистували" (за тогочасною лексикою) полковий суддя, автор літопису Григорій Грабянка, ре-єнт Генеральної канцелярії, а пізніше — видатний державний діяч Гетьманату Микола Ханенко113, генеральний осавул Василь Жура-ківський, військовий канцелярист Дмитро Володьковський та ін. Причому після трагічних подій 1708—1709 pp. автономістична пар­тія могла існувати лише за умови досить поміркованих позицій, з підкреслено роялістичними щодо російської корони акцентами.

Смерть гетьмана Івана Скоропадського відкрила дорогу на по­літичний олімп Гетьманату енергійному й рішучому діячеві авто-номістичного напрямку чернігівському полковнику Павлові Полу­ботку. В історичній літературі існують різноманітні, інколи навіть суперечливі оцінки його політичної діяльності. Можна умовно ви­ділити два підходи до оцінки діяльності наказного гетьмана. Під­ґрунтя одного з них склали національно-патріотичні історичні ком­піляції XVIII ст. та "Історія русів". їхній вплив виразно простежу­ється в синтетичних працях Д. Бантиша-Каменського та М. Маркевича, монографічному дослідженні М. Костомарова, які зображають наказного гетьмана справжнім патріотом рідної землі, борцем за громадську справу, рішучим захисником української ав­тономії, який у пориві полум'яної любові до вітчизни приніс себе в жертву заради свободи рідного народу114.

Другий напрямок в історіографії, представлений працями так званих істориків-народників (О.Лазаревського, Я.Шульгіна, О. Єфименко та В. Модзалевського), критикує соціальну політику козацької старшини. їхні погляди багато в чому перегукуються з офіційними звинуваченнями, висунутими російським урядом на адресу Полуботка в маніфесті від 8(19) лютого 1725 p., де також іш­лося про великі кривди, заподіяні простому народові старшиною, тяганиною в судах, обтяжливими податками, поверненням козаків у підданство, примусовим продажем горілки тощо. А боротьбу ге­неральної старшини проти Колегії автори маніфесту пояснювали тією обставиною, що в разі відсутності "...оной удобнее им (старшині. —Авт.) было подлой народ утеснять, а тому б народу некому на них жалоб приносить..."115.

Історики, що належали до народницького напрямку в історіо­графії, з'ясовуючи мотиви вчинків Павла Полуботка, акцентували увагу на його належності до старшинської верстви, його особистих рисах, соціальній політиці Гетьманату наприкінці XVII — початку XVIII ст. Дії наказного гетьмана вони мотивували тим, що він дбав як про вузькостанові інтереси панівної верстви Гетьманату116, так і про свої власні. Це давало підстави зображувати Полуботка лише як "хижого і наполегливого користолюбця"117.

Спробу синтезувати здобутки різних шкіл української історіо­графії здійснив на початку 20-х pp. XX ст. М. Василенко, який ціл­ком слушно зауважив, що, оцінюючи роль Павла Полуботка в укра­їнській історії, слід акцентувати увагу не на його біографії чи нале­жності до певної соціальної групи, а на розвитку історичних проце­сів у першій чверті XVIII ст., які, зрештою, "...затягли до себе і По­луботка і надали його справі ширшого значіння, ніж його особисті домагання і класові інтереси...    .

Досить неординарно оцінює політичну діяльність Полуботка В. Липинський. Історик, високо шануючи людські якості полковни­ка, підкреслював притаманну йому порядність і чесність. Але з по­гляду шкідливості для України "соціально-революційного методу в політиці", який для побудови Української держави, на думку Ли-пинського, є безнадійним, дослідник недооцінює політичну бороть­бу наказного гетьмана, зазначаючи, що обраний після смерті твер­дого консерватора Скоропадського на гетьманство "...реформатор і поступовець Полуботок потрафив тільки згинути в московській тю­рмі. Хоч це і дало ореол Полуботкові..., але реальна державність українська на цьому втратила, бо була по смерти гетьмана Скоро­падського зведена майже ні нащо"119.

Дискусію навколо проблеми ролі й місця Полуботка в українсь­кій історії досі не завершено і, на нашу думку, сприяти її успішному розв'язанню може лише об'єктивне, неупереджене дослідження різних аспектів його діяльності. Незаперечним фактом є те, що пріоритетне місце при цьому має належати вивченню його держав­но-політичної діяльності в ранзі наказного гетьмана України протя­гом 1722—1723 pp.

Уперше Павло Полуботок з'явився на політичному небосхилі України в 1708 р. — під час проведення гетьманських виборів. На раді, що відбулася в Глухові в листопаді, частина радикально нала­штованої старшини (на противагу кандидатурі І. Скоропадського) на гетьманський уряд висунула чернігівського полковника. Причому, за свідченнями російських інформаторів, стародубський полковник Скоропадський, відмовляючись від булави, також вказував на кан­дидатуру Полуботка — «...а он (Скоропадський. —Авт.) отрицаяся, говорил, что "он стар и такого тяжестного уряду снесть не мо­жет, а достоин, де, обрану быть в гетьманы молодому и заслужено­му человеку, а именно указывая на черниговского полковника, гос­подина Полуботка"120. Однак літописець повідомляє, що вирішаль­не слово на Глухівській раді належало цареві, який відхилив канди­датуру останнього, мотивуючи це тим, що він "...очень хитер и мо­жет Мазепе уравниться..."121.

За умов інтенсивного інкорпораційного натиску російської мо­нархії в Україні (що активізувався після полтавської перемоги Пет­ра І) та неспроможності І. Скоропадського йому протидіяти особу П. Полуботка багато українців пов'язували з активним опором інте­граційним змаганням корони Романових. Так, у 1715 р. з донесення царського резидента в Москві стало відомо, що житель містечка Со-сниця (на Чернігівщині) Федір Стичинський говорив: "...не Мазепа — проклятий Иуда, нынешний гетман — проклятый Иуда, что не стоит за Украйну, что москали ее разоряют, а как будет Черниговс­кий полковник Гетманом, не так будет за Украйну и не будут оную москали разорять і ныне всею Украйною надеяние имеем, чтоб он Гетманом был"122. За такі "плутовские слова" Стичинського пока­рали батогами і вислали до Сибіру, а Полуботкові було наказано, "...чтоб он от таких плутовских слов и разглашении о себе слуг сво­их унимал, ибо то причиняет о нем самом подозрение..."123.

Отримавши донесення від генеральної старшини про смерть ге­тьмана, в якому містилося також прохання доручити виконання ге­тьманських обов'язків (до нових виборів) чернігівському полков­никові, представники придворних кіл прийшли до думки, публічно висловленої обер-прокурором Сенату І. Скорняковим-Писарєвим: "От Полуботка правлению надлежащему быть я не надеюсь, ибо он совести худой..."124. Однак нехтувати волю старшини сенатори не наважилися або ж, навпаки, не вважали небезпеку з боку Полуботка настільки серйозною, щоб анулювати рішення генеральної старши­ни. Тому до Глухова було відправлено наказ, який зобов'язував "Малую Россию до избрания другого гетмана ведать и всей той Ма­лой Россией управление... чинить полковнику черниговскому По­луботку обще с Генералной старшиной..., толко во всех делех и со­ветах и посылках в Малую Россию универсалов иметь сношение и сообщение..." з президентом Малоросійської колегії125.

Однак Колегія з перших днів своєї діяльності, попри декларова­ну рівність із генеральною старшиною при управлінні Гетьманщи­ною, підтримувала контакти з Генеральною канцелярією лише шляхом видання указів. Хоча слід зазначити, що спочатку форма і тон особистих звернень Вельямінова до Полуботка були досить лю­б'язними — "благородный господин полковник и наказной гет­ман", "при сем остаюсь вам, благородному полковнику и наказному гетману, доброжелательный слуга" тощо126. Проте вже з другої половини серпня 1722 р., в умовах зростання конфронтації, укази Колегії набувають суто офіційного характеру. Протистояння Полу­ботка і Вельямінова, крім проявів формального приниження стату­су генеральної старшини щодо Колегії, було викликане також нама­ганням російської установи позбавити гетьманське правління права розпоряджатися фінансами, зосередити в своїх руках судові повно­важення, перетворити Генеральну канцелярію на виконавчий ор­ган при Колегії, забезпечити останній право втручання у внутріш­ні справи Гетьманату.

Опозиційну діяльність в умовах, що склалися, Полуботок міг проводити лише спираючись на існуючі традиції взаємин Гетьма­нату з російською династією, на офіційні зобов'язання російського монарха зберегти козачі вільності при зменшенні соціального на­пруження в суспільстві шляхом реформування, де це було вкрай необхідно, системи державного управління Гетьманату та шука­ючи покровителів у верхніх ешелонах влади імперії.

Полуботок, використовуючи суперечності між сенатським ука­зом від 16 (27) травня 1722 р. і діями Колегії у сфері судочинства та фінансів, бойкотував розпорядження останньої щодо "призвания до ответу" в колезький суд козаків, на яких було подано до російсь­кої установи судовий позов, але справа яких попередньо не розгля­далася в судових інстанціях нижчого рівня. Цією ж обставиною на­казний гетьман мотивував свою відмову надіслати до Колегії звіт військової канцелярії. Тактику бойкотування розпоряджень росій­ської установи Полуботок хотів унормувати. Так, наказ Вельяміно­ва "учинить почту" для організації пересилок від київського гене­рал-губернатора до Гадяча, де було розквартировано Псковський драгунський полк, він відмовився виконувати без спеціального се­натського указу127, хоча було зрозуміло, що ініціатива видання цьо­го наказу належала не Колегії, а центральному урядові.

Водночас наказний гетьман прагнув ліквідувати непорядки, що мали місце при організації владних структур Гетьманату, оскільки російський уряд використовував їх як привід для втручання у внут­рішні справи Гетьманату. Зокрема, було звернуто увагу на структу­рні та якісні зміни в організації українського судочинства (запрова­джено інститут асесорів Генерального суду, здійснено певну фор­малізацію судового процесу тощо). Приймаючи до Генеральної канцелярії на розгляд судові позови поспільства та козаків на старшину, Полуботок настійно рекомендував останнім "полюбовно" владнати справи, задовольнивши претензії позивачів. Генеральна старшина намагалася також ліквідувати найбільш поміт­ні недоліки в оподаткуванні населення. Зокрема, універсал Генеральної канцелярії забороняв старшині збирати так звані ралцові вибори, які надходили урядовцям128.

Разом з тим, Полуботок виявляв рішучість при забезпеченні со­ціального спокою в Гетьманаті. Не обмежуючись декларованими в універсалах "грозними увіщеваніями" населенню з приводу збере­ження громадського спокою та порядку, наказний гетьман, за твер­дженням О.Лазаревського, не залишав поза увагою жодної скарги державців на "непослушенства" підданих, наказуючи полковникам бунтівників "...до вязеня брать и оным до послушенства схи-лять...    .

Велику активність чернігівський полковник виявив під час пошу­ку сановних покровителів у Москві та Петербурзі, а також при апелю­ванні до Сенату й імператора з приводу протиправних дій Колегії130.

На початку листопада в Полуботка визрів план організації пре­дставницької делегації ("искаючи в нуждах малороссийских милос­ти") до імператора, який на той час перебував у військовому поході. 7 (18) листопада в Генеральній канцелярії було виготовлено спе-ціальну цедулу полковникам, у якій повідомлялося про наміри генеральної старшини та містився наказ "зо всякого полку по дві персони знатних до той виправи прибратися"132. Однак з невідомої причини задум гетьмана не було реалізовано.

Одночасно з апелюванням до Сенату з приводу зловживань Ко­легії наказний гетьман домагався дозволу на проведення нових геть­манських виборів. Так, направивши до Москви звістку про смерть І. Скоропадського 5 (16) серпня, через кілька днів Полуботок виря­див до Сенату військових товаришів С Рубця та В. Биковського для досягнення згоди на проведення виборів133. Не отримавши позитив­ної відповіді, наказний гетьман незабаром направив до імператора С. Тарнавського та М. Ханенка з аналогічним дорученням134, а 19 (ЗО) вересня з чолобитними він передав обер-секретареві Сенату І. Познякову особистий лист "о наказничестве"135.

Активність Полуботка, виявлена ним при домаганні дозволу на проведения гетьманських виборів, дала підставу деяким історикам бачити в його особі насамперед "честолюбця, котрий прагнув геть­манства"136. Однак, на нашу думку, більш слушними є міркування тих дослідників, які вважали, що діяльність чернігівського полков­ника сприяла збереженню гетьманського сану, а отже, залишків української державності. Виборна гетьманська влада була найголо­внішою рисою автономного устрою України, і її ліквідація "означала скасування самого цього устрою"137. Тому особисті мо­тиви, які, безперечно, відігравали певну роль у мотивації діяльності Полуботка, не можуть "..зменшити принципового значення його боротьби за право обрання гетьмана"138.

Бригадир Вельямінов на перших порах функціонування Малоро­сійської колегії не звертав уваги на опозиційну діяльність генераль­ної старшини, про що свідчить його перше донесення в Сенат від 14 (25) серпня 1722 р.139 В міру того, як бойкотування розпоряджень Ко­легії Генеральною канцелярією набувало дедалі ширшого розмаху, зростало занепокоєння ситуацією і в її президента. Так, у донесенні Вельямінова від 27 вересня (с.с.) містилася скарга на Полуботка і ге­неральну старшину за те, що Генеральна канцелярія "имеет слабое отправление дел Е.И.В." і це вкрай негативно позначається на діяль­ності Колегії, оскільки вона змушена контактувати з місцевими орга­нами влади Гетьманату через цю саму канцелярію140.

Результатом взаємних звинувачень генеральної старшини та членів Колегії в порушенні імператорських наказів і апелювання з цього приводу до монарха став сенатський указ від 10 (21) листопа­да 1722 р. Він містив 21 пункт і вирішував здебільшого всі супереч­ності та непорозуміння, які виникли в стосунках Колегії й канцеля­рії. Причому більшість із них розв'язувалася на користь останньої. Так, Сенат зобов'язав Генеральну канцелярію надсилати копії лише тих універсалів, які стосувалися "генерального правления", а "партикулярные" дозволялося надсилати й без відома Колегії.

Позитивно для генеральної старшини вирішувалася проблема спільних для неї і Колегії засідань, на що наполягав Вельямінов. Відтепер старшина була зобов'язана запрошувати президента, а не всіх членів Колегії і лише на ті засідання, на яких вирішувалися "генеральные дела". Крім того, російській установі заборонялося надсилати "без совету генералной старшины" накази місцевим ор­ганам самоврядування. На розгляд в Колегію дозволялося прийма­ти лише ті судові справи, які були апробовані в судових інстанціях Гетьманату. Крім того, президентові Вельямінову заборонялося надсилати до Генеральної канцелярії укази, натомість рекоменду­валося зноситися промеморіями, "с учтивостью".

Деякі положення сенатського указу стосувалися питань, що ви­никли в ході фінансової реформи. Більшість із них також вирішува­лася на користь української сторони. Так, Сенат ліквідовував "вновь положенные коллегией)" податки, відновлював привілеї старшини, церков і монастирів141.

Як зазначалося в історичній літературі, вирішальна роль у пев­ному гальмуванні реформування державного устрою Гетьманату, яке спостерігалося в середині листопада 1722 p., належала О. Меншикову. Сприяючи українській стороні при вирішенні супе­речки з Колегією, він розраховував на підтримку української ад­міністрації при розв'язанні судової тяжби, пов'язаної з його маєт-ностями в Україні — так званої почепської справи142.

Сенатський указ у Малоросійській колегії отримали 22 листо­пада (с.с). Генеральна старшина дізналася про його зміст із сенат­ської грамоти та "екстракту" указу, які привезли козацькі посланці 26 листопада (с.с). Полуботок та його однодумці сприйняли указ як важливу перемогу в боротьбі за збереження української автономії. Генеральна канцелярія розіслала в полки універсали, в яких повідо­млялося про зміст указу, та копії екстракту "для публикованія". По­лковникам наказувалося, "абы везде копіями по сотнях розосланы и при універсалах опубліковани, а кому здається за слушность, в кни­ги ратушніе актиковани были..."143. Так само сприйняли цю подію

представники місцевого самоврядування, які записали зміст указу

і/і/і до магістратських і ратушних актових книг   .

Указ від 10 (21) листопада був певною віхою на шляху прове­дення державної реформи. Попри його компромісний характер, який не міг повною мірою задовольнити жодну із сторін, інтереси української старшини в ньому були відображені більш чітко. Доку­ментом ліквідовувалися найрадикальніші нововведення Колегії, тобто реформа верталася на позиції, закріплені маніфестом та інст­рукцією від 16 (27) травня 1722 р.

Успіх, досягнутий у протиборстві з Вельяміновим, Полуботок прагнув закріпити. З цією метою 13 (24) грудня до Москви виїхав канцелярист П. Борзаківський, який віз грамоти, що містили (поряд із подякою "за милостивый указ") прохання дозволити проведення гетьманських виборів і нові скарги на зловживання бригадира.

Старшина порушувала також клопотання про повернення з Ко­легії медової десятини її власникам, видачу на потреби військової канцелярії коштів з індуктивного збору, заборону президентові ви­магати хлібні припаси на утримання денщиків, зменшення кількос­ті драгунських полків, розквартированих в Україні, тощо145.

Наприкінці 1722 р. в Глухові стало відомо про повернення з по­ходу імператора, що послужило для Полуботка сигналом до почат­ку реалізації задуманої ним широкомасштабної акції щодо дискре­дитації Колегії в очах монарха та отримання дозволу на проведення нових гетьманських виборів. Зокрема, він планував сформувати представницьку козацьку делегацію (до її складу було включено 24 знатні козаки), яка б виражала волю всього українського народу, доручивши їй досягти згоди на проведення виборів. З цією метою Генеральна канцелярія розіслала листи полковникам і запрошення знатним козакам146. Наступного дня наказний гетьман надіслав Бо-рзаківському, який виконував його доручення в Москві, додаткову інструкцію з приводу дій у нових умовах і "просительниц о патрон-ском ходатайстве" лист до Меншикова, в якому містилося прохан­ня про "...исправления скораго монаршого повеления, ижбы вско­рости... избрать с межи себе нового гетмана..."147.

Козацька делегація до Москви вирушила лише наприкінці січ­ня, до того ж, у значно скромнішому, ніж це планував Полуботок, кількісному складі. Взяти участь у посольській місії виявили ба­жання лише шість осіб: полковий суддя Г. Грабянка, знатні військо­ві товариші В. Кочубей і С. Гамалія, сотники П. Войцехович, І. Холодович та І. Добронізький. Делегати, крім чолобитної про до­звіл на проведення гетьманських виборів, повезли до Москви про­хання про "укомплектовании... вакантный чины генералной стар­шины и полковников" та "просительні листи" до впливових царсь-

148

ких сановників   .

Тим часом президент Колегії, який в сенатському указі від 10 (21) листопада виявив багато суперечностей порівняно з попере­дніми інструкціями, не поспішав його виконувати. Отримавши по­відомлення про повернення до Москви імператора, він також акти­візував свою діяльність. Опосередкованим свідченням того, що піс­ля повернення Петра І з походу в сановних колах перемогла партія, котра виступала за радикалізацію реформи в Гетьманаті, для Велья-мінова послужило повідомлення про запровадження комендантсь­кого правління в деяких українських полкових містах.

У січні 1723 р. Малоросійська колегія направила до Сенату ска­ргу з приводу того, що наказний гетьман не виконує сенатське роз­порядження про апробацію універсалів "в генеральних ділах" у президента Вельямінова (до неї було додано реєстр "незаконних", тобто незавізованих бригадиром універсалів Генеральної канцеля­рії). Однак цього разу бригадир основну увагу зосередив не на кон­статації незаконності дій генеральної старшини, а на виробленні програми з поглиблення інкорпораційної реформи. Протягом січня 1723 р. він підготував проект (відомий в історичній літературі під назвою "Дванадцять пунктів Вельямінова"), який наприкінці міся­ця власноручно відвіз до Москви.Тим часом з поверненням Петра І з походу ситуація у вищих ешелонах влади Російської імперії зазна­ла істотних змін. Імператор, ознайомившись зі звітами про діяль­ність уряду під час його відсутності, виявив у них чимало пору­шень. Для детального розслідування роботи вищих сановників створив спеціальну комісію. Остання висунула звинувачення проти багатьох сановників, у тому числі О. Меншикова.

Яскравим свідченням зміни політичного курсу уряду в україн­ських справах служив указ від 27 лютого (с.с), який декларував: "...в Малороссийские полки по их желанию (жителів полків. — Авт.) определяются полковники из русских"149. Саме тому Ко­легія вже 24 березня (с.с.) надіслала збирачам податків інструкції, що зобов'язували їх стягувати податки "...зо всіх безобходно дер-жавских и иных добр, як изначала чинили..."150 (останнє, як відомо, суперечило сенатському указові від 10 (21) листопада 1722 p.).

Зустріч імператора з президентом Малоросійської колегії, в хо­ді якої останній передав "Дванадцять пунктів", відбулася 31 берез­ня (с.с). А вже 5(16) квітня монарх наклав резолюції на запропоно­ваний Вельяміновим проект поглиблення реформ. Більшість про­позицій бригадира стосувалася фінансової реформи (пункти 1, 2, З, 4, 5, 6, 9). Вони були спрямовані на збільшення прибутків казни, а тому схвально оцінені імператором151, за винятком пропозиції уніфікувати подані статті на всій території Гетьманату. Решта пи­тань, піднятих президентом Колегії, торкалася опозиційної бороть­би Полуботка і генеральної старшини. Зокрема, Вельямінов скаржи­вся на порушення ними сенатського указу щодо участі президента Колегії в засіданнях Генеральної канцелярії при вирішенні важли­вих питань та розсиланні універсалів (п. 10), ігнорування вимог Ко­легії щодо пред'явлення фінансових відомостей, козацьких компу-тів тощо (п. 11) та протидію при запровадженні інституту комен­дантів (п. 12). Щодо даного комплексу проблем імператор наклав таку резолюцію: "Для ответу быть сюды Полуботку, Савичу и Чер-нишу (а когда сюди прибудуть то на их место выбрать добрых кол-легіи тамошней)"152.

На основі царських резолюцій у Сенаті було підготовлено і 16 (27) квітня схвалено указ, який значно радикалізував реформу дер­жавного устрою Гетьманату. Так Колегія з контролюючої установи Російської імперії, розміщеної в Україні, перетворювалась на влад­ну структуру, що функціонувала паралельно з Генеральною канце­лярією (а враховуючи межі її повноважень, фактично над нею). За­конодавчо закріплювалися також нововведення у сфері місцевого самоврядування та фінансів153.

Указ від 16 (27) квітня 1723 р. був грубим порушенням автоно­мних прав Гетьманату, тому російський уряд, побоюючись протес­ту автономно налаштованих козаків, розробив систему поетапного його обнародування. Так, розпорядження щодо "безобходного" зби­рання податків були розроблені російською адміністрацією в берез­ні 1723 p., тобто ще до схвалення в Сенаті указу в цілому. Положен­ня, в яких ішлося про повернення в козацьке товариство "шукачів", що або самі, або їхні батьки чи діди виконували козацькі повиннос­ті, а також стаття про ліквідацію "непотребных зборов", що стягу­вались переважно з поспільства та рядового козацтва відповідно до монаршого розпорядження, були оприлюднені на початку трав­ня154. У середині травня Колегія направила в полки укази про те, що універсали Генеральної канцелярії "...без подписа коллежского... в генеральных делах..." є неправомочними155.

На засіданні Сенату 23 квітня (с.с.) було схвалено ще низку ука­зів, що стосувались українських справ, зокрема порядок реалізації указу від 16 (27) квітня. Насамперед було підготовлено розпоря­дження, "...чтоб полковник Полуботок и старшины Савич и Чарныш (для ответу) были в Санк Петербурге..."156. Одночасно з ви­кликом до столиці імперії генеральної старшини М. М. Голіцину157 було надіслано наказ, який зобов'язував його вивести козацькі пол­ки в поле, нібито заради "...осторожности, для охранения Украины от татарского нападения..."158. Біограф Петра 11. Голіков стверджу­вав, що імператор, "у которого никогда предосторожности не не до­ставало", віддав наказ російським командирам, які несли службу в Україні, "...о имении всякой осторожности не только от татар и ту­рок, но и наблюдать за движением запорожских и малороссийских Козаков..."159.

У Глухові про виклик генеральної старшини до Петербурга ста­ло відомо 22 травня (с.с). Однак Полуботок не поспішав виконува­ти цей наказ, оскільки прагнув використати час для продовження опозиційної діяльності. Так, 24 травня (с.с.) наказний гетьман від­рядив до Сенату делегацію в складі наказних полковників П. Корецького та І. Даниловича, полкового судді Г. Грабянки, знат­ного військового товариша Д. Володьковського та канцеляриста М. Ханенка з грамотами, в яких порушувалося питання про геть­манські вибори, скасування комендантського правління в Україні та повернення власникам податків, зібраних колегією "над указ, з сената присланий"160.

Щоб виграти певний час, ЗО травня (с.с.) з Генеральної канцеля­рії до Сенату було надіслано донесення, в якому вказувалося, що старшина "...в указаній путь... до поизду готовы...", але "...за дале-костю того пути, конми своими ехать трудно будет...", просить на­діслати "...подорожну грамоту..., чтобы на подъем потребное число подвод везде по станам в предлежащой з Глухова до Санктьпитер-бурха дорозі давано...". Тим часом Полуботок направив до пол­ковників листи, в яких пропонував їм негайно прибути до Глу­хова "...для пилного интересу без умедленія; за которого пріез-дом тот интерес ему тут обявлен будет..."161.

Однак і цього разу намагання наказного гетьмана організувати опір інтеграційним планам російської адміністрації в масштабах всієї України не увінчалися успіхом. На його виклик до Глухова жо­ден полковник не з'явився. Натомість 1 (12) червня повернувся в Україну бригадир Вельямінов, приїзд якого знаменував початок якісно нового етапу протистояння. Насамперед президент спонукав генеральну старшину негайно виїхати до столиці імперії, що гаран­тувало б йому свободу дій в Україні. З цією метою Вельямінов ви­дав від свого імені подорожню до Санкт-Петербурга, на якій напо­лягав Полуботок. 5(16) червня Колегія надіслала до військової кан­целярії промеморію, яка передавала зміст сенатського указу від 16 (27) квітня (документ датований 3 (14) червня). Вона складалася з шести пунктів і, по суті, неадекватно відображала зміст указу. Зо­крема, у ній був відсутній пункт про скасування зборів на користь таршини (його було оприлюднено лише 4 (15) липня162). Наступ­ного дня, 6 (17) червня, Генеральна канцелярія отримала сенатсь­кий наказ "о вьіході в поход старшині енералной и всему войску малороссійскому при главному коммендиру г. князю М. М. Го-ліцину"163.

Після від'їзду Полуботка до Петербурга діяльність, спрямова­ну на реставрацію інституту гетьманства в Україні, очолив мирго­родський полковник Данило Апостол, найстаріший і найавторитет­ніший старшина Гетьманату. Заслуги Апостола у Війську Запоро­зькому були загальновизнані, тому Скоропадський, від'їжджаючи взимку 1722 р. до Москви, виконувати обов'язки наказного гетьма­на спочатку запропонував миргородському полковникові, а вже після його відмови — чернігівському164.

Коли помер гетьман Скоропадський, Апостол перебував у Ни­зовому поході, тому не міг претендувати на "наказничество". Очо­люючи під Дербентом 10-тисячну козацьку армію, Апостол мав змогу не лише проявити свої полководницькі здібності, а й засвід­чити відданість імператору під час їхніх особистих контактів165. Повернувшись наприкінці 1722 р. на короткий час в Україну, в се­редині лютого 1723 р. він надіслав до Петербурга листа, в якому, посилаючись на свою вірну службу монархові та заслуги перед Вій­ськом Запорозьким, а також на те, що "...старее из малороссийских полковников никого нет...", порушував перед імператором клопо­тання про "пожалование" його "гетманом"166.

Заходи Полуботка щодо організації широкомасштабних чоло­битних акцій, спрямованих на консервацію українських "давнин", Апостол не підтримував. Однак уже в червні 1723 р. він просив на­діслати з Генеральної канцелярії копії договірних статей українсь­ких гетьманів з Москвою, які 22 (с.с.) червня "...по желанію его мил. п. полковника миргородского стаття Богдана Хмелницко-го скопіованіе, при листі писанном к нему, послали..."167.

Наприкінці серпня у козацькому таборі на р. Коломак Апостол виступив ініціатором скликання представницьких старшинських нарад, на яких обговорювалася політична ситуація в Україні й вівся пошук оптимальних шляхів виходу з кризи, спричиненої реформа­ми Малоросійської колегії. У ході нарад миргородський полковник запропонував старшині для ознайомлення і підпису дві чолобитні на адресу імператора, в яких ішлося про збереження традиційного устрою Гетьманату. Підготовлені Апостолом документи в історич­ній літературі отримали назву "Коломацьких чолобитних". Одна з чолобитних була доопрацьованим миргородським полковником168 клопотанням, підготовленим Полуботком у зв'язку зі скасуванням введених Колегією податків. Обґрунтовуючи доцільність відміни нововведень у системі оподаткування, Апостол не лише посилався на кризовий стан господарства Гетьманату, спричинений "...то на­шествием неприятельским, то моровою язвою и неурожаем через многіе годы хліба и трав...", а й звертав увагу на попередні царські обіцянки, "...что всі тие тяжести и убитки, по окончаниі з королем шведським войны, награждении будут неотемленою вашею вели­чества милостию...", та найголовніше — вказував на юридичну не­правомірність дій російської адміністрації, які йшли в розріз з попе­реднім українсько-російським договором — "...в пунктах... нікому от великороссійских началников в права и суди наши вступатися, також от именія старшины и Козаков рядовых, жадных взимать збо­ров не написано..."169.

Досить сміливим кроком миргородського полковника була під­готовка другої чолобитної — про вибори гетьмана. Цим самим він ігнорував закріплену імператорським указом від 23 червня (с.с.) 1723 р. заборону на подачу клопотання з цього приводу. Небезпеч­ність такого кроку добре усвідомлював наказний полковник Лубен­ського полку, автор "Дневных записок" Яків Маркович, який вказу­вав Апостолу на наявність у першій чолобитній деяких висловів, що "...оные досадны кажуться...", і відмовився підписувати другу "супліку"170. Решта козацької старшини була або більш політично свідомою, або менш обережною і на початку вересня чолобитні бу­ли завізовані представниками всіх полків Гетьманату. Повернув­шись наприкінці вересня з табору, Апостол направив чолобитні в Глухів, а 20 (31) жовтня один із правителів Генеральної військової канцелярії генеральний осавул Жураківський, незважаючи на акти­вну протидію з боку Вельямінова171, відрядив військового канцеля­риста Івана Романовича до Санкт-Петербурга "...до его император-скаго Величества в високоправительствующій сенат з грамота­ми..."172.

Тим часом Павло Полуботок, який на початку серпня прибув до Санкт-Петербурга, переконавшись у доброзичливому ставленні цар­ських сановників до української старшини, вирішив продовжити діяльність, спрямовану на захист автономії Гетьманату. Зокрема, 13 (24) вересня наказний гетьман подав до Іноземної колегії чолобит­ну "...с прошеніем милості от всей Украины об оставленій зборов, о ненарушном содержаніи судов, прав и волностей козацких грамо­тами... за гетмана Хмелницкого утвержденных...""173. Причому, як свідчить царський маніфест від 8(19) лютого 1725 p., переписуючи російськомовний переклад чолобитної на чистий бланк, що містив менше підписів української старшини, Полуботок самочинно додав принципову вимогу — "...вместо Коллегии учинить суд генераль­ный..."174.

Подача чолобитних мала для наказного гетьмана фатальні на­слідки. Анонімний автор "Чернігівського літопису" (ймовірно, без­посередній учасник тих трагічних подій) зазначав: "...и уже с того виділи быть монарху загніваного"175. Роздратований непослухом Полуботка, який проігнорував конституйовану указом 23 червня (с.с.) 1723 р. заборону на дебатування проблем нової владної ситуа­ції в Україні, імператор "того ж часу" відрядив в Україну довірену особу — лейб-гвардії майора О. І. Рум'янцева — "...для... спросу старшины и черні малоросійской о тых челобитных: чи всі о том відают и просят..."176.

Втім, протягом вересня — початку листопада 1723 р. старшина, яка була викликана до Санкт-Петербурга, вільно почувалася в сто­лиці. До того ж, Полуботок активно зносився з Генеральною канце­лярією. Досить мляво велась у цей час і підготовка до від'їзду в Україну Рум'янцева. Ситуація докорінно змінилася лише після 10 (21) листопада, коли монарху було передано "Коломацькі чолобит­ні". Імператор, роздратований невиконанням указу від 23 червня (с.с.) 1723 p., який забороняв надалі клопотатися про проведення ге­тьманських виборів, "...изволил приказать своими устами... з вели­ким гнівом и яростію взять под караул..." генеральну старшину та "... всіх, хто за йми ассистовал..."177.

10 (21) листопада "по полночи, в 11 часу", генерал-майор О. І. Ушаков доставив у каземат Петропавловської фортеці 16 коза­цьких старшин, серед них: П. Полуботка, В. Савича, І. Чарниша, Г. Грабянку, П. Корецького, М. Ханенка. Одночасно були проведе­ні обшуки на квартирах арештованих178, у ході яких виявили деякі документи, що давали підстави для висунення проти Полуботка та його товаришів додаткових звинувачень. Зокрема, в руки слідства потрапила інструкція наказного гетьмана, яку він мав намір відпра­вити в Україну. У ній правителям канцелярії пропонувалося здійс­нити низку заходів, спрямованих на запобігання негативним на­слідкам місії Рум'янцева (щоб "...в сем отчизне их противником или счастливом случае поработать..."). 26 листопада (с.с.) із сенат­ської канцелярії надійшов наказ керівникам Таємної канцелярії "...малороссийских обывателей старшину... о непорядочных посту­пках и обидах и разорениях... допросить..."179.

Слідство велося на основі надісланих з Малоросійської колегії "доношений и челобитных" та документів, виявлених під час обшу­ку. Звинувачення, пред'явлені генеральній старшині в Таємній кан­целярії, стосувалися переважно ігнорування розпоряджень Колегії та перевищення владних повноважень, а саме: запровадження в Ге­неральному суді асесорів, надання старшині на ранґ так званих ра­тушних сіл, передача в полки універсалів без погодження з прези­дентом Вельяміновим тощо. Крім того, паралельно розслідувалася справа про звинувачення чернігівського полковника в державній зраді, згідно з доносом єпископа Ірадіона. 18 (29) грудня з Петербу­рга було відправлено наказ київському генерал-губернаторові про­вести розслідування обставин, що стосуються даної справи180. Для того, щоб розширити висунуті старшині звинувачення, в Україну виїхав царський емісар Олександр Рум'янцев, який на початку гру­дня розпочав активну роботу «по искоренению смуты». Так, було заарештовано канцеляриста Генеральної канцелярії П. Валькевича, опечатано папери канцелярії та відправлено до Санкт-Петербурга сотників С. Галецького та К. Криштофенка, заарештованих раніше Вельяміновим. Крім того, у дворах чернігівського полкового судді В. Тамари та брата генерального писаря С.Савича за наказом Рум'я-нцева поставлено караули. У паперах військової канцелярії Рум'ян­цеву не пощастило виявити документи, що компрометували б гене­ральну старшину та наказного гетьмана, оскільки останній встиг попередити канцеляристів про мету візиту царського емісара в Україну. Зважаючи на це, імператор наказав Рум'янцеву заарештувати й негайно доставити до Санкт-Петербурга старшину, "которые... пи­сали пункты по городам поучительные и приічч" к тому делу кто в важности явился". Чолобитчиків, які подали скарги на старшину, Петро І також розпорядився привезти до столиці, але попередньо емісарові наказувалось їх зібрати й "обнадежит..., чтоб без всякой опасности ехали сюды для обличения Полуботка..."181.

Значну увагу царський емісар приділяв розглядові інкриміно­ваної Полуботку справи про його таємні зносини з гетьманом на еміграції Пилипом Орликом. Як видно з царського указу від 15 (26) березня 1725 p., Рум'янцев доклав багато зусиль для розслідування цієї делікатної справи, залучивши велику кількість свідків і звину­вачених. Проте розслідування Рум'янцева, як і слідство, організова­не київським генерал-губернатором Трубецьким, не дало змоги ви­явити фактів "державної зради" з боку Полуботка.

Не могли довести вину наказного гетьмана і слідчі Таємної кан­целярії. На допитах Полуботок уперто повторював, що до Орлика нікого з жодними дорученнями не направляв, до того ж, останній "...под Васильков ни в пропілом, ни в третем году и никогда не при-хаживал..."182. Не допомогло петербурзьким слідчим і намагання ви­користати духовну сповідь смертельно хворої людини. Священик Петропавлівського каземату інформував слідство, що, залишаючись наодинці з арештантом, він не раз розпитував його про цю справу. Але Полуботок "...и в самой же тяжкой болезни...", перебуваючи на смертному одрі, заперечував факт таємних зносин з Орликом183.

Смерть Павла Полуботка 18 (29) грудня 1724 р.184 зняла з нього тяжке звинувачення, а 15 (26) березня 1725 р. спеціальним указом уряду Катерини І справу було закрито і щодо інших причетних до неї осіб. Свідків відпустили в Україну, а тих, хто вчасно не доніс про крамольні слова тих чи інших осіб (такі факти стали відомими в ході розслідування), "били батогом нещадно", після чого також до­зволили повернутися на батьківщину185.

А перед відправленим в Україну О.Рум'янцевим, крім збирання свідчень, що дискредитували наказного гетьмана, було поставлено завдання ліквідувати старшинську опозицію реформам Малоросій­ської колегії. З цією метою 13 грудня емісар розпочав інспекцію місцевих органів самоврядування. Протягом другої половини груд­ня 1723 — січня 1724 pp. він відвідав усі полкові та деякі сотенні міста Гетьманату, здійснивши при цьому кардинальні кадрові пере­міщення. Критерії, за якими емісар добирав кандидатів на старшин­ські уряди, були сформульовані імператором — щоб були "...люди добрые, которые к нынешнему делу (тобто — опозиційній боротьбі Полуботка. —Авт.) не приставали и желали быть коллегии..."186. У ході інспекції опозиціонерів не лише звільняли з урядів, а й нерідко кидали до в'язниці. Зокрема, наприкінці грудня було заарештовано миргородського полковника Д. Апостола187.

Під час розслідування, проведеного в Україні Рум 'яйцевим, бу­ло усунуто від виконання службових обов'язків правителів Гене­ральної канцелярії Жураківського та Лизогуба. На початку 1724 р. їм було пред'явлено звинувачення в підтримці опозиційної бороть­би Полуботка і за наказом Рум'янцева заарештовано, а 14 березня відправлено до Москви188. Правителями Канцелярії були призначе­ні маловідомі в Гетьманаті сотники Федір Потребич-Гречаний та Іван Мануйлович189 та колишній полковник Іван Левенець.

Зазначимо, що в умовах соціально-економічного та суспільно-політичного розмежування українського суспільства насильницькі дії уряду Петра І в Україні не викликали протесту. Більше того, ни­зи суспільства, які зазнавали утисків державців і старшини, сприй­няли арешт останніх як обнадійливий знак. Характерною щодо цьо­го є заява жителів с.Падалки (селом володів новопризначений "правитель" Ф. Потребич-Гречаний), які, відмовляючись виконува­ти "послушенство" на користь державців, говорили: "Не станемо панщину робити, годі вже, Полуботка і Чарниша немає, то і сих па-нов, которым тепер приказано началство, не будет"190.

Арешти опозиційно налаштованої старшини та кардинальні ка­дрові переміщення, проведені російською адміністрацією в Україні наприкінці 1723—початку 1724 pp., знаменували собою завершаль­ний етап опозиційної боротьби козацької старшини проти інкорпо-раційних дій уряду Петра І. Знищення опозиції та утвердження при владі Малоросійської колегії створювали для російського монарха умови, за яких на його шляху не стояли ні стрільці, ні патріарх, ні гетьмани , а повна асиміляція України видавалася питанням най­ближчого часу192.

Таким чином, процес утвердження Колегії при владі був трива­лим і неоднорідним, тому при дослідженні його умовно можна роз­членувати на певні етапи. Перший етап (кінець липня — початок листопада 1722 р.) характеризувався активними діями Колегії, спрямованими на оволодіння всією повнотою влади в Україні, та не менш рішучою протидією цьому процесові з боку Полуботка і його однодумців. Протистояння стосувалося субординації генеральної старшини і Колегії, широти владних повноважень останньої тощо. Найбільш повно воно виявилось у сфері фінансових відносин. Важ­ливу роль при цьому відігравала та обставина, що в цей час на роз­виток подій у Гетьманаті не впливав Петро І, який перебував у по­ході, а тому в імперії зріс вплив окремих царських сановників.

Другий етап (друга половина листопада 1722 р. — травень 1723 р.) відзначався певним переходом ініціативи до рук наказного гетьмана, оскільки сенатський указ від 10 (21) листопада 1722 р. ви­рішував проблеми відносин Генеральної канцелярії і Малоросійсь­кої колегії здебільшого на користь першої. Старшина в зазначений час, прагнучи закріпити успіх, досягнутий за сприяння Меншикова, насамперед виявляла активність у намаганні досягти згоди на про­ведення гетьманських виборів, збереження традиційної структури місцевого самоврядування, відшкодування збитків, завданих Коле­гією при проведенні реформи системи оподаткування. Зусилля Ве-льямінова були спрямовані на обґрунтування плану радикалізації реформи, запропонованої наприкінці березня 1723 р. на розгляд ім­ператорові.

Третій етап (червень 1723 р. — початок 1724 р.) розпочався реа­лізацією законодавчої ініціативи президента Колегії, схваленої ім­ператором і закріпленої сенатським указом від 16 (27) квітня 1723 р. На даному етапі участь Полуботка в організації опозиційної боро­тьби ускладнювалася викликом "для ответу" до Петербурга, а з 10 (21) листопада (моменту ув'язнення) взагалі стала неможлива. За відсутності Полуботка Генеральна канцелярія втратила значення штабу з організації опозиційної діяльності. Натомість на короткий час на чолі автономістичної старшини став миргородський полков­ник Апостол. Місія царського емісара Рум'янцева в Україні та реп­ресивні заходи, що її супроводжували, знаменували не лише завер­шення даного етапу протистояння, а й ліквідацію старшинської опозиції взагалі.

Наступний період функціонування Колегії в Україні характе­ризувався повновладдям президента Вельямінова, який, втілюю­чи в життя розпорядження імператора, Сенату та Верховної таєм­ної ради, а також власні проекти, реформував судову систему, фінанси, центральне та місцеве управління Гетьманату шляхом приведення її державних порядків до загальноімперських та під­порядкування державних структур центральним органам влади Російської імперії.