4.6. Логіка діяльності

4.6. Логіка діяльності

Перша сучасна праця, де аналізується дія з погляду логіки, була написана у 1951 році фінським філософом і логіком Г. Х. фон Врігтом. На той час його відкриття увійшло у науковий обіг як числення предикатів дії. З формальної позиції ця система є дуже простою, тому її засобами не можна виразити всі різновиди висловлювань дії. Але вона є еталоном, з яким так чи інакше погоджуються всі інші формальні теорії дії.

Теорія фон Врігта побудована відповідно до принципу свободи дії, тобто вона ґрунтується на постулаті: якщо той чи інший фрагмент Н поведінки суб’єкта х є дією, то х має можливість як здійснити Н, так і утриматись від його вчинення. Дії розрізняються в родовому й індивідуальному розумінні. Перші з них — це абстракт­ні сутності, які іменуються дієсловами (наприклад, «купувати», «відчиняти», «продавати» тощо). Другі конкретизуються щодо різ­них агентів і контекстів дії (наприклад, «Іван зараз купує акції», «Фінансист Дж. Сорос завжди відчиняє «закриті суспільства», «Римаренко сьогодні не може продавати товар» тощо).

Логіка дії користується двома видами змінних:

акціональними (p, q, r) і агентними (x, y, z). За допомогою цих змінних можна скомпонувати логічні формули. Наведемо приклад: формула [p] x інтерпретується як «агент х вчиняє (вчинив) дію р».

Атомарна акціональна формула має такий вигляд [A] a, де за-
мість А можна поставити як окрему акціональну змінну, так і складний вираз, скомпонований з акціональних змінних за допомогою внутрішніх сполучників ~ (внутрішнє заперечення) і ^ (внутрішня кон’юнкція), а замість а можна поставити будь-яку агентну змінну. Наведемо приклади атомарних акціональних формул: [~p] x («агент х утримується від вчинення дії р»); [p^q] х («х вчиняє складну дію, яка полягає у тому, що х вчиняє р і q»). У тому випадку, коли р позначає родову дію «палити» а q — родову дію «мити», то формула [~ p] x інтерпретується як «х утримується від паління», а формула [p ^ q] х інтерпретується як «х палить і миє».

Із атомарних акціональних формул за допомогою зовнішніх сполучників можна побудувати складні акціональні формули. Ато­марні і складні акціональні формули вичерпують клас правильних виразів мови числення предикатів дії. Ця логіка ґрунтується також як на певному синтаксисі, так і на певній семантиці. Її семантика може бути задана за допомогою методу таблиць істинності.

Дескриптивні елементи дії складаються з:

агента (відповідає на запитання: «Хто зробив?» — Суб’єкт, група, організація);

результату (відповідає на запитання: «Що зробив?»);

контексту (відповідає на запитання: «Коли, де, за яких обставин зробив?»);

інтенціональності мотивування (відповідає на запитання: «Чому зробив?»).

До структурних складових опису дій належать також поняття: «подія», «ситуація», «зміна», «альтернатива», «санкція», «імператив», «комунікація».

Подія — це результат дії, те що можна уявити собі в часі. Події можуть бути когнітивними, тобто локалізованими у просторі діючих суб’єктів (і бачить, і чує, і відчуває, і прагне завжди до конкретного суб’єкта). Вони мають у своєму складі імена (параметри) індивідів (суб’єктів і об’єктів) і операторів, що відповідають, головним чином, дієсловам природної мови, а також прикметникам, прислівникам тощо). У межах когнітивних подій існують так звані епістемічні події (переконання, сумніви, впевненість у майбутньому, впевненість у минулому) та інтенційні події (бажання, прагнення, наміри, цілі).

Ситуація — це складна подія, кон’юнкція описів декількох дій, що обов’язково відбуваються в певний час («тепер», «сьогодні», «у 2003 році», «у ХХІ ст.»).

Санкція — це покарання, яке є наслідком невиконання дії, що є обов’язковою, або виконання дії, що є забороненою. Якщо дія дозволена, то її виконання або невиконання не тягне за собою санкцій.

Зміна відповідає наявності суперечливих оцінок у певному інтервалі. Формальне визначення зміни: подія А в ситуації <t, M> з курсу подій k є зміною, якщо А належить до М та існує такий під­інтервал, де А не належить до t.

Альтернатива (від лат. alterno — чергую, змінюю) формально представляє дві ситуації з однаковими інтервалами, але з різними описами. Логіка припускає також наявність спектра (множини) альтернатив. Тобто логічно можливі системи ситуацій можуть бути комбінаторно сконструйовані, якщо відомі вихідні елементи описів. Однак практично вони створюються, виходячи з певних законів, принципів, правил, норм. У логіці дії очікування на певні альтернативні ситуації детермінуються ціннісними установками, емоціями, культурними традиціями.

Імператив — це висловлювання, в якому описується схема поведінки людини; за допомогою імперативу суб’єкт, що його проголошує, намагається нав’язати певну дію іншому суб’єкту. Важливим компонентом будь-якого імперативу є звернення до норми і на можливі наслідки виконання (нагорода) чи невиконання (покарання) певної дії.

Комунікації — це засоби когнітивного впливу одного суб’єкта на іншого. Один суб’єкт за допомогою комунікації повідомляє іншого про модуси і стани свого когнітивного світу, і тим самим впливає на його когнітивний світ. Елементами трансляції можуть стати знання, сумніви, переконання. Комунікативні функції виконують також прохання, вимоги, запитання, обвинувачення, покарання, поради тощо.

З логіки дії шляхом реконструкції схем практичних міркувань можна отримати логіку взаємодії. Проблема взаємодії в цілому виглядає таким чином: х звертається до у, тому що не може щось зробити самостійно. Але при цьому х вважає, що це зможе зробити у. Так виникає проблема: яким чином х може примусити у до взаємодії з ним. Найпростіше розв’язання цієї проблеми — це дати наказ у. Але цей механізм не є універсальним: у може підкоритися наказу, а може і не погодитися з ним. Більш ефективним у процесі взаємодії є врахування інтересів іншої людини, її можливостей. Розрізняють чотири основні типи взаємодії між двома суб’єктами: 1) вимога; 2) надавання; 3) заподіяння і 4) прийняття.

Вимога — це вираз бажання, щоб інша особа виконала певну дію на користь особи, що висловила вимогу (звернення кредитора до боржника з вимогою повернути борг; звернення суду до свідка давати правдиві свідчення; претензія покупця до продавця за продаж неякісного товару з вимогою поміняти його або повернути гроші тощо). Відповіддю на вимогу може бути надання або ненадання відповідної дії (повернення боргу, правдиві свідчення, обмін неякісного товару на якісний тощо).

Заподіяння — це здійснення однією особою дій, що обмежують свободу іншої особи; нав’язування однією особою певної ситуації іншій особі (відвід підсудним судді, що є особисто зацікавленим у справі; проголошення результатів іспиту недійсними через те, що студент користувався шпаргалкою; превентивний арешт людини, яка планувала вчинити злочин тощо). Відповіддю на заподіяння може бути прийняття чи не прийняття обмеження, яке нав’язується.

Логіка запитань і відповідей. Розвиток наукових і практичних знань відбувається у формі переходу від раніше встановлених до нових, більш точних і повних за змістом знань. Цей перехід має три етапи: 1) постановка запитання; 2) пошук нової інформації у певній галузі; 3) конструювання відповіді на поставлене запитання. Постановка запитання і пошук інформації для відповіді станов­лять запитально-відповідну форму розвитку знань.

Запитання — це речення у запитальній формі, яке спрямоване на уточнення або доповнення певного знання. Основні види запитань можна класифікувати за їхньою семантикою, структурою, відношенням до теми, функціями (табл. 19).

Таблиця 19

ТИПОЛОГІЯ ЗАПИТАНЬ

За відношенням до теми, яка обговорюється, запитання можуть бути змістовними і незмістовними. Змістовні запитання прямо або опосередковано пов’язані з темою дослідження, а незмістовні — не мають ніякого відношення до неї.

За своєю семантикою запитання не може бути ані істинним, ані хибним. Воно лише містить певну інформацію і спирається на певне базисне знання. Це знання є передумовою питання. Якість базисного знання визначає правильність або неправильність постановки запитання. Правильне (коректне) запитання спирається на істинний (несуперечливий) базис. Неправильне (неко-
ректне) запитання спирається на хибний (суперечливий) базис.

За гносеологічною функцією запитання можна поділити на уточнювальні «чи-запитання» і доповнювальні «що-питання». «Чи-запитання» спрямовані на з’ясування істинності вираженого у ньому судження (наприклад: «Чи є Л. Каденюк першим космонавтом України?»). Область пошуку відповіді на «чи-запитання» обмежена вибором одної з альтернатив, тому таке запитання називають також закритим, або альтернативним. «Що-запитання» спрямовані на з’ясування нових властивостей об’єкта дослідження (наприклад: «Хто є першим космонавтом незалежної України?»). Область пошуку відповіді на «що-запитання» багатоваріант­на, тому таке запитання ще називають відкритим.

За структурою запитання поділяються на прості й складні. Просте запитання має у своєму складі лише одне судження, склад­не запитання складається з двох і більше суджень. Залежно від типу зв’язки складні запитання можуть бути кон’юнктивними, диз’юнктивними і змішаними.

Відповідь — це нове судження, яке відповідно до поставленого запитання уточнює або доповнює знання. Відповіді розрізняють за семантичною характеристикою, граматичною структурою, обсягом інформації, ступенем точності та іншими параметрами. Передумовою пошуку відповіді є звернення до конкретної області емпіричних або теоретичних знань (табл. 20).

Таблиця 20

ТИПОЛОГІЯ ВІДПОВІДЕЙ

За відношенням до теми запитання відповіді можуть бути змістовними і незмістовними. Якщо відповідь має пряме або опосередковане відношення до запитання, то її називають змістовною; якщо вона не має ніякого відношення до теми запитання, то її називають незмістовною.

За семантичним статусом відповіді можуть бути істинними і хибними. Відповідь є істинною, якщо виражена в ній думка правильно відображає дійсність. Відповідь є хибною, якщо виражена в ній думка неправильно, неадекватно відображає дійсність.

За сферою пошуку можна виділити прямі й опосередковані відповіді. Прямою називають таку відповідь, яка не містить додат­кових міркувань. Опосередкованою називають відповідь, яка є висновком із певних засновків.

За граматичною формою відповідь може бути короткою і розгорнутою. Коротка відповідь — односкладним ствердженням або запереченням («так» або «ні»). Розгорнута відповідь включає ще й усі елементи запитання. Наприклад, на запитання («Чи є Україна незалежною державою?») можна дати як коротку відповідь («Так»), так і розгорнуту відповідь («Україна є незалежною державою»).

За обсягом поданої інформації відповідь може характеризуватися як повна або неповна. Повна відповідь включає інформацію за всіма складовими запитання. Неповна відповідь включає інформацію лише за окремими складовими запитання.

За логічною строгістю відповідь може бути точною і неточною. Точність відповіді визначається понятійно-структурною характеристикою запитання. Неточність відповіді виражається у двозначному застосуванні понять запитальних слів. Двозначні поняття часто містяться у так званих провокаційних запитаннях, софістичних хитрощах. Прикладом такої провокації є запитання: «Чи продовжуєш ти лихословити?». Приховане в цьому запитанні твердження приводить до того, що незалежно від характеру відповіді («так» або «ні») вона в обох випадках засвідчує визнання провини того, хто відповідає.

Логіка запитань і відповідей пов’язана за призначенням з логікою переконань. Її створення детермінується застосуванням операторів «переконаний» і «має сумнів». Власне логічні властивості оператора «переконаний» виявляються у зіставленні його з оператором «має сумнів». Наприклад, якщо суб’єкт Х є переконаним у чомусь, то це означає, що він не може уявити собі ситуацію, коли міг би мати сумнів у цьому.

Існують також інші логіки, до структури яких входять оператори. Так, логіка інтенцій пов’язана з використанням оператора «прагне», а логіка почуттів — операторів «сприймає», «переживає», «побоюється», «засмучений», «тривожиться», «сподівається», «радіє», «жалкує» тощо.

Надбудовою над логікою інтенцій є логіка оцінок. У ній фігурують ті самі імена-параметри когнітивних структур, що й у логіці інтенцій, але у своїх визначеннях вона незалежна від логіки почуттів. Припускається також, що логіка оцінок має у своєму складі визначення й самооцінки. Якщо не робити формальних розрізнень між свідомим і несвідомим, то всі попередні логіки інтенцій і почуттів можна було б розглядати як фрагменти логіки оцінок: переконання, очікування, спогади — не особливі ментальні сутності, а певний різновид оцінок когнітивних подій. Бажання ж увести формальні розрізнення, пов’язані з актуалізацією та усвідомленням, змушує нас не ототожнювати переконання з оцінками.

Найпростіший варіант ще одної логіки, логіки норм, є неістотною модифікацією логіки оцінок. Для цього у семантиці вводиться додаткова функція на універсумі інтенційно-потен­ційних пар, асоційовану з певним суб’єктом, яка б відповідала оператору «моє». Ускладнений варіант логіки норм, в якому явно є посилання на «авторитети» норм, з необхідністю має включати логіку імперативів, яку ми вважаємо фрагментом більш загальної логіки інтеракцій. Її створення пов’язане з введенням предикативних операторів «повідомляє» і «прохає». У модальну структуру логіки інтеракцій обов’язково входить множина ієрархій інтенційно-потенційних пар, що відповідають суб’єктам чи їхнім ролям. Елементи цих структур можна задіяти за певних умов для всіх розглянутих вище операторів. Для соціально-психологічних досліджень є достатніми схеми «соціоуніверсуму» у вигляді вказаної множини ієрархій, хоча деякі концепції політичної влади змушують розглядати відношення порядку на множині ієрархій. Побудова такої логіки влади має ґрунтуватися не тільки на аналізі соціально-психологічних механізмів дії, а й на дослідженнях економічних і політичних наук. Важливі моменти політико-економічних «механізмів» дії дістають відображення в ігрових схемах, і використання цих схем як семантичних структур спростило б формальні побудови і наблизило б їх до належного рівня адекватності.