5. 9. Розпад Габсбурзької імперії

З початком Першої світової війни австро-угорський уряд поступово перейшов до встановлення абсолютистського режиму. Були закриті рейхс­рат (парламент), ландтаги окремих земель, призупинені конституційні гарантії,

розпушені слов'янські політичні партії, заборонено користування чеською мовою в державних закладах, закрито більшість національних газет. Ма­сово інсценувалися політичні процеси у звинуваченні в "русофільстві".

Терор і посилення національного гноблення викликав опір. Чеські та південнослов'янські солдати здавалися в полон російським і сербським військам.

У 1916 р. група опозиційних угорських парламентарів почала пропагу­вати замирення і зближення Угорщини і Франції. Під впливом революції

1917 р. в Росії посилився революційний і національно-визвольний рух. В Австрії кількість страйкуючих в 1917 р. досягла майже 2 млн. чоловік.

Намагаючись заспокоїти країну, уряд скликав парламент, який не зби­рався три роки. Проте це не внесло спокою. Мешканці Праги вийшли на масову демонстрацію і направили до австрійського намісника депутацію з вимогою надання Чехії національного самовизначення. Українські депута­ти у віденському парламенті заявили, що галицькі землі були складовою частиною Київської держави (XI—XII ст.), тому Східна Галичина має існу­вати як окремий коронний край під Австрією або прилучитися до Україн­ської Народної Республіки.

Українське питання знову постало після підписання УНР у 1918 р. Берестейського мирного договору з Центральними державами. Спроба України змусити Австро-Угорщину і Німеччину приєднати до УНР Гали­чину, Буковину, Холмщину, Бессарабію і Закарпаття, де переважало україн­ське населення, викликала рішучий опір Габсбурзької монархії.

Між Австро-Угорщиною і Німеччиною велись гострі дебати щодо май­бутнього поділу польських губерній. У той же час польські організовані політичні сили дбали про завоювання незалежної держави. Австро-угорські правлячі кола на'магалися не лише зберегти імперію, а й після війни значно розширити її за рахунок анексії значних територій Росії, Італії Румунії, Сербії, Албанії.

Це були авантюристичні плани. Національно-визвольний і революцій­ний рух в умовах поразок Центральних держав на фронтах зростав. У

1918 р. під час загального страйку 250 тис. робітників зажадали від уряду припинення війни, вирішити продовольче питання, укласти мир з Росією. Антивоєнний характер мало і повстання моряків у бухті Котор, яке було придушене, а його учасники передані воєнно-польовому суду.

Восени 1918 р. австро-угорська монархія в результаті революційної та національної боротьби внаслідок поразок на фронтах почала розпадатися.

У жовтні розпочався політичний страйк у Празі, який охопив практич­но всю Чехію. Чеська Національна рада проголосила незалежність Чехо-словаччини. У Словаччині селяни захоплювали поміщицькі землі.

Восени Національна рада сербів, хорватів і словенців у Загребі взяла у свої руки владу в південнословенських землях і висловилася за об'єднан­ня з Сербією. У Львові було започатковано Українську національну раду,

яка пізніше проголосила створення Західно-Української Народної Респуб­ліки. Закарпатські українці висловилися за входження до Чехословаччини.

Повсталі мешканці Будапешта захопили всі центральні урядові уста­нови і стратегічні пункти угорської столиці та оголосили загальний страйк. Влада перейшла до місцевих органів. Від Австрії відокремились польські землі, частина земель відійшла до Румунії і Югославії, відповідно перестав існувати імперський флот, який був переданий Національній раді в Загре­бі, а Дунайська флотилія — Угорщині.