5.1.3. Соціальний захист у системі управління трудовим потенціалом

5.1.3. Соціальний захист у системі управління трудовим потенціалом

Соціальна політика у вузькому розумінні реалізується як соціальний захист усього населення і передусім працездатного та економічно активного тому, що саме ця частина населення несе на собі економічне навантаження, тобто утримання всього суспільства. Для останнього захист відбувається через надання свобод для реалізації права на працю та гідну винагороду. Соціальний захист — це комплекс організаційно-правових та економічних заходів щодо забезпечення добробуту кожного члена суспільства в конкретних економічних умовах. Кінцевою його метою є надання кожному членові суспільства, незалежно від соціального походження, національної чи расової належності, можливостей вільно розвиватися, реалізувати свої здібності, а також запобігання соціальній напруженості, що виникає у зв’язку з майновою, расовою, культурною, соціальною нерівністю та виявляється у страйках, актах громадянської непокори, сутичках між окремими групами населення. Складові соціального захисту по­казано на рис. 5.1.3.

Рис. 5.1.3. Складові соціального захисту

Заходи соціального захисту, з одного боку, мають забезпечувати пасивну підтримку тих членів суспільства, котрі з якихось причин опинилися у скрутному становищі. Пасивна підтримка виражається у соціальній допомозі особі чи сім’ї, які не мають достатніх засобів для існування. З другого боку, соціальна допомога за своєю суттю має бути адресною, тобто надаватися тільки тим, хто її потребує. Соціальний захист виконує свою реабілітаційну функцію, яка полягає в тому, щоб допомогти людям, котрі потрапили у скрутну життєву ситуацію, та подолати зубожіння.

В Україні соціальний захист здійснюється в таких організаційно-правових формах: державне соціальне страхування робітників і службовців, прирівняних до них осіб та їх сімей; соціальне страхування; додаткові форми соціального страхування за ра­хунок коштів окремих підприємств, фондів, творчих спілок. Найважливішим видом соціального захисту є пенсії (за віком, через інвалідність, за вислугу років, у разі втрати годувальника) і допомоги (через тимчасову непрацездатність, за вагітністю і пологами, на дітей малозабезпечених сімей, багатодітних і одиноких матерів, на оплату проїзду в санаторії тощо).

У соціальному захисті людей похилого віку та інвалідів значну роль відіграє соціальне обслуговування: мережа будинків-інтернатів, протезування та безплатне або пільгове надання засобів пересування; пільги інвалідам і деяким іншим категоріям пенсіонерів на проїзд міським та приміським транспортом, а також житлові, побутові й податкові пільги. У віданні органів соціального захисту — технікуми-інтернати та професійно-технічні училища-інтернати, де інваліди отримують спеціальність, за якою після закінчення навчання працюють. У даний час очевидним є посилення ролі держави у побудові розвинутої та ефективної системи соціального захисту населення. Щодо найважливіших його напрямів — потрібні міцні державні гарантії.

Щоб полегшити адаптацію населення до нових умов життя у перехідний перехід, потрібно розширювати коло суб’єктів соціальної політики за рахунок недержавних організацій. Вони можуть узяти на себе захист найнезахищеніших верств населення, а, наприклад, у пенсійному забезпеченні істотно доповнити діяльність державних органів.

Кожна форма соціального захисту має свою специфіку, та все ж, усі вони побудовані за єдиними принципами: всезагальності соціального захисту, всебічності та різноманітності його видів; забезпечення за рахунок державних і суспільних коштів без будь-яких утримань із заробітної плати працівників.

Соціальний захист в Україні ґрунтується передусім на диференційованому підході до різних соціально-демографічних прошарків і груп населення у разі вибору мети, форм, методів та джерел фінансування, механізмів соціального захисту залежно від рівня працездатності людини та способів і розміру одержуваних нею доходів. Щодо економічно активних груп населення, держава повинна створювати і створює макроекономічні передумови для їх матеріального самозабезпечення.

Важливим принципом соціального захисту є комплексність гарантій, які суспільство надає кожному своєму членові. Ці гарантії забезпечують збереження його найважливіших соціальних прав, у тому числі oxoплюють різні сторони життєдіяльності людини — умови праці, соціально-побутові умови, рівень життя. Використовуючи гнучкі нормативи, можна розподіляти суспільні фонди споживання на соціально справедливій основі.

Принцип інтегративності системи повинен діяти на рівні держави, регіону, трудового колективу з чітким визначенням функ­цій, прав і відповідальності кожного з них. Бажано було б, щоб соціальні гарантії, передбачені на державному (вищому) рівні і на нижчих рівнях, доповнювалися та розвивалися, щоб трудові колективи в межах зароблених коштів встановлювали додаткові до державних гарантій пільги й переваги для своїх працівників та їхніх сімей щодо забезпечення житлом, дитячими дошкільними закладами, належними умовами для відпочинку, поліпшення умов праці, пенсійного та соціального забезпечення.

Принцип суттєвого збільшення ролі особистих доходів у підвищенні рівня життя населення та задоволенні соціально значущих потреб слід розуміти так, що активність людини у сфері праці, заповзятливість та ініціатива не можуть бути задіяні ринковими чинниками за збереження зрівнялівки в розподілі сус­пільних фондів споживання. Значну частку цих фондів мають отримувати переважно непрацездатні члени суспільства.

Дедалі більшого значення в Україні набувають недержавні благодійні фонди, громадські організації, що в різних формах адресно допомагають окремим бідним категоріям населення — надають грошову допомогу, в лікуванні та забезпеченні ліками, організовують безплатне харчування, забезпечують продуктами хар­чування та товарами першої потреби, доглядають старших людей. Одним із засобів адресного соціального захисту є й субсидії за житло та комунальні послуги. Відповідно до Законів України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про основні заходи соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» було створено систему надання пільг найнезахищенішим групам населення.

У нинішніх умовах суспільні фонди споживання використовуються державою для підтримки найуразливіших верств населення. Форми розподілу суспільних фондів споживання змінюються залежно від пріоритетів тих чи тих соціально-економічних завдань, збільшення чи зменшення матеріальних можливостей держави. Протягом останніх років значно збільшилася кількість пенсіонерів, зріс виробничий і побутовий травматизм, погіршилася екологічна та криміногенна ситуація в країні. Усе це зумовило зростання витрат з Державного бюджету на суспільні фонди споживання, насамперед на виплату пенсій, на соціальні витрати для потерпілих унаслідок Чорнобильської катастрофи.

Слід зазначити також такий елемент соціального захисту населення, як захист прав споживачів. Згідно з прийнятим в Україні Законом «Про захист прав споживачів» держава повинна гарантувати належну якість продукції, торговельного та іншого видів обслуговування, безпеку продукції, достовірну інформацію про кількість, якість і асортимент, відшкодування збитків, заподіяних продукцією неналежної якості, тощо.

Соціальне страхування — найважливіший елемент системи соціального захисту. Виплати із соціального страхування, як правило, становлять більшу частину коштів соціального забезпечення. Основною метою соціального страхування є забезпечення високого рівня компенсації доходів працівниками у разі втрати працездатності або роботи й реабілітаційних заходів. Через систему соціального страхування здійснюються такі виплати: допомога у разі загального захворювання, трудового каліцтва та професійного захворювання, у зв’язку з вагітністю й пологами, з догляду хворої дитини та до досягнення нею трирічного віку, пен­сії, допомоги на поховання, компенсація вартості путівок на лікування та відпочинок.

Залежно від виду соціального ризику є такі види соціального страхування: похилого віку; інвалідності внаслідок загального захворювання; хвороби; професійного захворювання та нещасного випадку на виробництві; вагітності, материнства; смерті (втрата годувальника, поховання); безробіття тощо. За способом організації страхових закладів страхування кожного з названих видів соціального ризику може бути добровільним чи обов’язковим. За колом охоплених людей розрізняють страхування загальнодержавне, місцеве та регіональне, професійне, міжнародне. Разом з обов’язковим державним соціальним страхуванням у країнах ринкової економіки набули поширення інші додаткові (обов’язкові та добровільні) програми соціального страхування.

Постановою Верховної Ради України (1993 р.) «Про проект Концепції соціального забезпечення населення України» передбачено, що соціальне страхування є джерелом матеріального забезпечення громадян у разі безробіття, захворювання, нещасного випадку, а також у старості. Відповідно до цього визначено форми страхування: медичне, пенсійне, у разі безробіття, від нещасних випадків на виробництві.

У комплексі соціально-економічних реформ, що проводяться в Україні, розглядається можливість поступового переходу до бюджетно-страхової системи фінансування охорони здоров’я та запровадження страхової медицини. Це зумовлено специфікою ринкових відносин в охороні здоров’я та розвитком сектора платних послуг. Медичне страхування дає змогу кожній людині прямо зіставляти витрати на охорону здоров’я зі станом свого здоров’я. У соціально-економічному плані поступовий перехід на страхову медицину в Україні об’єктивно необхідний через незначні наразі прибутку Державного бюджету, соціальну незахищеність пацієнтів і працівників охорони здоров’я, недосконалість її технічного обладнання, незадовільне забезпечення об’єктів медико-індустрійного комплексу устаткуванням та інструментарієм, медикаментами, значний рівень амортизації наявного медичного обладнання. Система медичного страхування дає медичним установам низку додаткових переваг: розширення фінансових можливостей за рахунок залучення позабюджетних коштів; децентралізацію управління лікувально-профілактичною діяльністю завдяки передачі на місця основних прав щодо створення та використання фондів обов’язкового медичного страхування; роз­ширення господарської постійності об’єктів соціально-медичного комплексу; створення певних умов для переходу до ринку медичних послуг за збереження їх переважної безоплатності, створення матеріальної зацікавленості громадян і підприємств у поліпшенні умов праці, природоохоронної діяльності, зниженні захво­рюваності за рахунок комплексу профілактичних заходів.

Основними принципами організації страхової медицини є поєднання обов’язкового і добровільного медичного страхування, його колективної та індивідуальної форм, визначальність участі громадян у програмах обов’язкового медичного страхування, забезпечення однакових прав застрахованих, безплатність надання лікувально-діагностичних послуг у межах обов’язкового медичного страхування.