5.2. Об'єкти та суб’єкти СРТ і форми трансферу технологій
Об'єкти СРТ
Усі речі навколишнього світу являють собою об'єкти-носії технологій: природних, виробничих, суспільних. Об'єкти СРТ виступають в уречевленому та в не уречевленому виглядах.
До перших належить абсолютно переважна в міжнародній торгівлі за кількісними й вартісними показниками найрізноманітніша номенклатура товарної продукції виробничої сфери. Ці товари є матеріальними носіями втіленої в них технології продукту. У США, наприклад, у структурі загальних витрат на промислові вдосконалення і розробки в останні десятиріччя на виробництво нових товарів припадало 35%, удосконалення існуючих товарів — 45 %, нових технологій — 20 %.
Товари класифікуються згідно з розробленим ЮНКТАД коефіцієнтом технологічної місткості торгівлі (ТМТ), який відображає частку витрат на дослідження і розробки в обсязі витрат на виробництво товарів і торгівлю ними. Так, у країнах ОЕСР високотехнологічномісткими вважаються аерокосмічне устаткування (22,7 %), комп'ютери (17,5 %), електроніка (10,4 %), ліки (8,7 %) тощо; середньотехнологічномісткими — автомобілі (2,7 %), хімікати (2,3 %), різна промислова продукція (від 1,6 % до 1,8 %) і т. д.; низькотехнологічномісткими — будівельні матеріали (0,9 %), продукти харчування (0,8 %), судна (0,6 %), горні метали (0,6 %), текстиль, одяг, взуття (0,2 %).
Загалом середній коефіцієнт ТМТ для першої групи товарів становить 11,4 %, другої — 1,7 %, третьої — 0,5 %.
Є й інші — якісні критерії віднесення продукції до високотехнологічної (наукоємної): частка зайнятих у науково-дослідних та дослідно-конструкторських роботах (НДДКР) — не менш ніж 2,5 % загальної чисельності працівників, досягнення світового рівня якості продукції, висока експортна квота, використання високих технологій (hi-tech) тощо.
Об'єкти СРТ у не уречевленому вигляді представлені результатами інтелектуальної, тобто невиробничої, діяльності і є нематеріальними носіями технологій продуктів, процесів та управління.
Класифікувати їх через внутрішню цілісність можливо лише умовно на:
· позаринкові: інформаційні масиви друкованої спеціальної періодики, довідників, підручників, науково-технічних видань;
знання, досвід і навички, що набуваються в ході досліджень і передаються при навчанні, стажуванні, перепідготовці кадрів, а також на дискусійних форумах, виставках, при обміні й міграції вчених і спеціалістів, при здійсненні програм міжнародного технічного сприяння тощо;
· потенційно ринкові: патенти, «ноу-хау», науково-технічна документація, копірайт, управлінський консалтинг тощо. Ймовірність ринкового використання цих об'єктів СРТ дуже невелика. За статистикою, з усього числа новацій, що патентуються у світі, використовується не більше 3—5 %, відсів ідей на стадії їх утілення в продукт чи процес сягає 99 із 100, а з кожних
· лізинг — довгострокова оренда устаткування, насамперед високотехнологічного, з метою його прибуткового використання за мінімальних стартових витрат;
· договори з приводу копірайту — уступка виключного права автора на інтелектуальну власність, зокрема друковану продукцію;
· франчайзинг — використання для збуту товарів торговельної марки (індивідуального символу) їх виробника зі збереженням за останнім права власності на технологію їх виготовлення;
· надання наукоємних послуг у сферах виробництва, обігу та управління, включаючи інжиніринг, консалтинг, інформінг, менеджмент, підготовку персоналу тощо.
На практиці зазначені форми трансферу технологій доповнюють одна одну, особливо в масштабних проектах, у міждержавних угодах про промислово-інвестиційне співробітництво, науково-технічну та виробничу кооперацію та ін.
Некомерційні форми руху технологій опосередковують процеси відтворення позаринкових об'єктів СРТ. Саме вони становлять «кореневу систему» розвитку міжнародного технологічного обміну, посилення інтелектуального потенціалу й пріоритетності «людського капіталу» як продуцента інновацій. Сучасні «соціальні технології» дифузії власності, дивізіоналізації управління, делегування повноважень, мотивації творчої праці можна порівняти з найрадикальнішими виробничими технологіями.
До некомерційних (квазікомерційних) форм трансферу і дифузії технологій належить міжнародне технологічне сприяння (допомога). Його цільова функція —через сферу технологій процесів, продуктів та управління допомогти країнам, що розвиваються, і країнам з перехідною економікою посилити ринкові основи економіки. Міжнародне технологічне сприяння надається у формах:
• технологічних грантів, тобто безоплатного передання технологій і устаткування, у вигляді консалтингу та підготовки національних кадрів;
• співфінансування, а саме реалізації спільних проектів з покриттям певної частини витрат за рахунок країни-реципієнта.
Таке технологічне сприяння може здійснюватися на двосторонній, багатосторонній (міжурядовій чи за участі регіональних організацій) та міжнародній (за участі міжнародних організацій) основі. В регулярних бюджетах більшості розвинутих країн, провідних міжнародних організацій (ПРООН, ЮНІДО, ЮНКТАД, МВФ, МБРР та ін.) передбачаються спеціальні кошти на міжнародне технологічне сприяння.
Суб'єкти СРТ і канали трансферу технологій
На сучасному СРТ функціонують суб'єкти всіх структурних рівнів світової економіки:
моно- і мікрорівень – університети та наукові заклади, бізнес центри, венчурні фірми, інноватори-індивідуали, на частку яких припадає до 2/3 світового обсягу «чистих» іновацій.
мезорівень – ТНК і МНК, національні компанії й науково-технічні комплекси, які є провідними патентувачами, впродовжувачами, що забезпечують комерційну і виробничу реалізацію до 2/3 світового обсягу іновацій.
макрорівень – держави і національні науково-технічні системи, роль яких в еволюції СРТ є визначальною
мегарівень – міждержавні утворення та інтеграційні угрупування, в межах яких зусилля зосереджують ся на окремих ключових напрямках НТР
метарівень – міжнародні організації, насамперед системи ООН, серед численних функцій яких особливо слід вирізнити технічне сприяння країнам, що розвиваються а також формування світового ринку економічно безпечних технологій
* Вирішальна роль продуцента інновацій і технологій залишається за національними науково-технічними (інноваційними) системами
Національна науково - технічна (інноваційна) система - сукупність взаємопов'язаних організацій (структур), зайнятих виробництвом і комерційною реалізацією наукових знань і технологій в межах національних кордонів - дрібні і крупні компанії, університети, держлабораторії, технопарки й інкубатори, а також комплекс інститутів правового, фінансового і соціального характеру, що забезпечують інноваційні процеси.
Складові національної науково - технічної (інноваційної) системи
Науково-технічний потенціал характеризується рівнем забезпеченості вченими і спеціалістами, матеріальними та інформаційними ресурсами, а також механізмом управління
Національна науково-технічна та
інноваційна політика
формує технологічну «траєкторію» розвитку країн. Включає прогнозування розвитку науки й техніки, вибір пріоритетних напрямів НТП, розробку національних програм фундаментальних і прикладних досліджень тощо.
+
Періоди розвитку науково-технічної (інноваційної) системи світу
І.ХІХ-поч.ХХст.
У Німеччині і США виникли перші експериментальні і науково-дослідні лабораторії. Першу дослідну лабораторію у Німеччині відкрила фірма «БАСФ» в 1877 р., в США - «Дженерал електрик» в 1900 р. У наступні роки стрімко зростає кількість наукових підрозділів приватних компаній, особливо в хімічній і нафтохімічній промисловості, металургії і приладобудуванні
II. 20 - 30-і рр. XX ст.
США і європейські країни цілеспрямовано фінансують наукову діяльність в
галузях, що мають загальноекономічне і військово-стратегічне значення
(авіація і військово-морський флот, сільське господарство. Основна частина
досліджень і розробок велась у корпораціях, решта - у держ. лабораторіях, у
вузах.
III. 40 - 70-і рр. XX ст.
Істотно розширилась мережа держ. лабораторій і інститутів, збільшувалась частка держ. фінансування і посилювалась регулююча функція держави у сфері науки (США, Велика Британія, Франція, Німеччина)
IV. 80 - поч. XXI ст.
Зменшення частки державних коштів у фінансуванні промислових досліджень і розробок (максимум - в США - в 2 рази за 10 років). Натомість збільшується самофінансування досліджень і залучаються зарубіжні кошти.
Процес формування державою своєї науково-технічної та інноваційної політики охоплює прогнозування розвитку науки й техніки, вибір пріоритетних напрямів НТП, розробку національних програм фундаментальних і прикладних досліджень тощо. З огляду на визначальний вплив технологій на міжнародну конкурентоспроможність, можливості «подвійного призначення» (в тому числі військового), соціальні наслідки їх використання держави здійснюють пряме і непряме втручання в процеси вивозу-ввозу технологій як засіб гарантування національної безпеки.
Географія поширення досягнень НТР є вкрай нерівномірною і має чітку залежність від науково-технічних потенціалів країн. 9/10 світового обсягу патентів та ліцензій, а також витрат на науково-дослідні та проектно-експериментальні розробки припадає на десятку ринкове розвинутих країн.
Як свідчать наведені в табл. 5.1 дані, домінуючі позиції нетто-експортера технологій на СРТ належать США. Надходження в цю країну за продаж патентів та ліцензій зросли в 1975—1995 рр. вдесятеро і сягають 27 млрд.. дол. США, тобто 56 % загальносвітового обсягу (48 млрд.. дол. США).
Наступні місця зі значним відставанням займають Японія, Велика Британія, Німеччина, Франція, а також Італія, Нідерланди, Швеція, Швейцарія. Хоча ці країни є основними «постачальниками» технологій на СРТ, більшість із них зостається нетто-імпортерами, їхні платежі за придбані патенти і ліцензії значно перевищують надходження за продаж власних. Позитивне сальдо ліцензійної торгівлі мають протягом останніх десятиріч лише США, і Велика Британія та Швеція. Характерним, як можна помітити з наведених даних, є надвисокий ступінь монополізації СРТ, що набагато вищий, ніж в інших сегментах міжнародної торгівлі. До 90 % нових технологій спрямовуються внутрішньокорпоративни-ми каналами, відповідна частина платежів надходить від закордонних філій до материнських компаній. «Внутрішній трансфер» є усталеною формою маскування і максимізації прибутку ТНК, збереження їхнього технологічного лідерства.
Зазначені країни утворюють своєрідний «високотехнологічний полюс» сучасної світової економіки. Його найближче оточуюче середовище становлять науково-технічні системи:
• інших розвинутих держав—членів ОЕСР;
• «нових індустріальних країн»;
• Китаю та кількох колишніх соціалістичних країн, що подолали кризу ринкової трансформації.
Ці групи країн—суб'єктів СРТ мають власні технологічні на розробки в деяких сферах НТР, для них характерні «нішеві прориви» на СРТ, адаптування до національних умов та імітація (реверсивна інженерія) інновацій і технологій, що генеруються «полюсом».
«Периферію» СРТ становлять країни, що розвиваються. На ці, найбільші за кількістю та чисельністю населення, країни припадає лише 4 % світових витрат на НДДКР, 10 % інженерно-технічних кадрів. У більшості з них науково-технічні потенціали перебувають у зародковому стані і виступають, як правило, в ролі реципієнтів міжнародної технічної допомоги. Деякому пожвавленню їх діяльності сприяла стратегія ТНК, спрямована на залучення до технологічного пошуку місцевих дослідницьких центрів і персоналу, хоч обсяг відповідних витрат не перевищує 10 % власних витрат цих країн на НДДКР. Платежі країн, що розвиваються, за технології сягають 1/3 зростання їхньої величезної зовнішньої заборгованості, не перевищуючи водночас 20 % світового обсягу платежів за ліцензії.
Діяльність суб'єктів СРТ спрямовується такими основними каналами трансферу інновацій і технологій, як:
• міжнародна торгівля інноваційноємною продукцією — найдинамічніша складова світового товарообміну, яка віддзеркалює тенденцію переходу суспільного виробництва від предметного до технологічного поділу праці;
• ліцензійна торгівля, яка, не перевищуючи за обсягом кількох відсотків зовнішнього товарообміну ринкове розвинутих країн, відіграє ключову роль у комерційному трансфері «чистих» технологій, формуванні сучасного СРТ;
• наукоємний сервіс —надання високопрофесійних послуг у сфері виробництва, обігу та управління (інжиніринг, консалтинг, інформінг, підготовка кадрів та ін.) —найдинамічніша складова всієї сукупності міжнародних економічних відносин;
• міжнародне науково-технічне співробітництво (комерційне й некомерційне) при здійсненні замовлених, кооперованих чи спільних досліджень і розробок на міжвідомчому, міжурядовому, міждержавному рівнях, в інтеграційних угрупованнях і ТНК; при обміні досвідом, друкованою та комп'ютеризованою інформацією;
• комплексний трансфер технологій (стосовно країн, що розвиваються, дифузії вже «зрілих» технологій) може охоплювати вищезазначені та деякі інші різновиди господарських взаємовідносин суб'єктів СРТ і формується у вигляді:
1) прямих зарубіжних інвестицій, які забезпечують контроль прямого інвестора за об'єктом;
2) дво- або багатостороннього підприємництва (співробітництва) зі спільним контролем за об'єктом;
3) підрядних, контрактних угод та операцій (управлінських, будівельних, лізингових, «під ключ», «ринок у руки», «товар у руки», франчайзингу, технічного сприяння та ін.) з контролем за об'єктом країни-реципієнта.
Стратегії та економіка трансферу технологій
Розвиток СРТ характеризується, як уже зауважувалося, надвисоким рівнем ринкової невизначеності, комерційного ризику. Набула розмаху «тіньова» діяльність у науково-технічній сфері: нелегальна торгівля технологічними секретами, промисловий і комерційний шпіонаж, несанкціонований франчайзинг, підробка товарів-інновацій.
Утім, удало відібрана й апробована, надалі вчасно освоєна й позиціонована на ринку технологія-інновація (чи її продукти) може забезпечити монопольне високу прибутковість, набагато перевищити стартові виграти виробника чи споживача. Тож технологічний бізнес, тим більше в межах СРТ, вимагає обгрунтованого і цілеспрямованого стратегічного вибору і сталого моніторингу мінливих альтернатив організаційно-маркетингового та економічно-комерційного забезпечення інноваційної діяльності.
Сучасна модель стратегічної поведінки суб'єктів СРТ має таку конфігурацію:
• перша її фаза (національна) полягає здебільшого у власному освоєнні технологій-інновацій і наповненні новими товарами внутрішнього ринку, спрямована на здобуття конкурентних переваг, формування ринкової ніші продукту, зняття «цінових вершків»;
• друга фаза (транснаціональна — внутрішньофірмова) спрямовується на закріплення здобутих переваг, розширення «географії» виробництва і поставок, нарощування маси прибутку шляхом трансферу технологій закордонним філіям ТНК, прямих іноземних інвестицій;
• третя фаза (міжнаціональна — міжфірмова) охоплює комерційну, а також некомерційну дифузію вже «зрілих» технологій. Залежно від дії численних факторів внутрішнього й зовнішнього середовища, завдань і можливостей фірми (корпорації) основні інноваційні стратегії суб'єктів СРТ класифікуються таким чином:
• наступальна, що орієнтована на використання радикальних інновацій, плодотворних технологій, випуск новітніх продуктів, лідерство на ринку;
• захисна, що пов'язана з удосконалювальними інноваціями, мінливими технологіями і є найпоширенішою в розвинутих країнах;
• імітаційна, що передбачає копіювання піонерних технологій з залученням модернізувальних інновацій і є найхарактернішою для попереднього періоду економічного зростання Японії, «нових індустріальних країн» Азії («що Європа зробить, то Азія підробить»).
До інших — квазіінноваційних стратегій належать: 1) залежна (субпідрядна, кооперативна); 2) традиційна (майже незмінна в часі); 3) «за нагодою» (кон'юнктурна, «нішева»). Для суб'єктів СРТ характерним є використання «змішаних» стратегій залежно від виду продукту, процесу, факторів ринкового середовища.
Реалізації вказаних інноваційних стратегій притаманне специфічне маркетингове наповнення. Якщо для останніх трьох можуть застосовуватись класичні виробнича, товарна, збутова та традиційна концепції маркетингу, то для першої трійки стратегій мають залучатися нові концепції соціально-економічного та інноваційно-технологічного маркетингу (див. рис. 5.1).
За умов інформаційного етапу НТР, переходу від примату Продуктів до примату процесів (послуг), від техно- до антропогенної цивілізації в сучасному маркетингу відбулися суттєві зміни. Його характеристика як інноваційне -технологічного віддзеркалює нагальні суспільні потреби й можливості в перспективному ринковому моделюванні, екологізації світогосподарських зв'язків, гармонізації процесів техноглобалізму.
Дослідження перспективних потреб покупця, суспільства, вимог НТР ІСРТ
Визначення перспективних можливостей ринку
Науково-технічні можливості
Просування продукції на ринок
Інтереси суспільства
Ресурси / виробництво
Інтереси покупця
Програма маркетингу
Вимоги НТР і СРТ
Рис.5.1
Концепція соціально-економічного та інноваційно-технологічного маркетингу
Головну мету зазначених інноваційних стратегій і маркетингу становить забезпечення їх максимальної продуктивності, економічної ефективності. Для ліцензійної торгівлі як ключового каналу комерціалізації «чистих» не уречевлених технологій основними формами платіжних відносин є:
- • роялті — періодичні (щомісячні, щоквартальні чи щорічні) відрахування продавцеві у вигляді фіксованих ставок (3—5 %, іноді більше) від доходу (прибутку, суми продажів, відпускної ціни) покупця, пов'язаного з комерційним використанням ліцензії на період дії угоди;
- • паушальний платіж — одноразовий платіж продавцеві за ліцензію у зафіксованих ліцензійною угодою розмірах без подальших зобов'язань покупця перед продавцем;
- • участь у прибутку — відрахування продавцеві фіксованої частини прибутку (10—ЗО %) покупця від комерційної реалізації ліцензії;
- • участь у власності — передання як платіж покупцем ліцензії продавцеві частки акцій своїх підприємств, що дає продавцеві можливість контролювати користувачів своїх технологій.
Розрахунки цих ліцензійних платежів мають свою «ахіллесову п'яту», а саме невизначеність очікуваних прибутковості, економічного й соціального ефекту впроваджуваних технологій, об'єктивну неповноту критеріїв та механізмів їх застосування. Для оцінки ефективності інноваційної діяльності в міжнародній практиці ЮНІДО рекомендує такі показники, як чистий дисконтований доход, внутрішня норма прибутку, проста норма прибутку, проста норма прибутку на акційний капітал, коефіцієнт фінансової автономності проекту, а також термін окупності інвестицій в інноваційний проект.
Усі речі навколишнього світу являють собою об'єкти-носії технологій: природних, виробничих, суспільних. Об'єкти СРТ виступають в уречевленому та в не уречевленому виглядах.
До перших належить абсолютно переважна в міжнародній торгівлі за кількісними й вартісними показниками найрізноманітніша номенклатура товарної продукції виробничої сфери. Ці товари є матеріальними носіями втіленої в них технології продукту. У США, наприклад, у структурі загальних витрат на промислові вдосконалення і розробки в останні десятиріччя на виробництво нових товарів припадало 35%, удосконалення існуючих товарів — 45 %, нових технологій — 20 %.
Товари класифікуються згідно з розробленим ЮНКТАД коефіцієнтом технологічної місткості торгівлі (ТМТ), який відображає частку витрат на дослідження і розробки в обсязі витрат на виробництво товарів і торгівлю ними. Так, у країнах ОЕСР високотехнологічномісткими вважаються аерокосмічне устаткування (22,7 %), комп'ютери (17,5 %), електроніка (10,4 %), ліки (8,7 %) тощо; середньотехнологічномісткими — автомобілі (2,7 %), хімікати (2,3 %), різна промислова продукція (від 1,6 % до 1,8 %) і т. д.; низькотехнологічномісткими — будівельні матеріали (0,9 %), продукти харчування (0,8 %), судна (0,6 %), горні метали (0,6 %), текстиль, одяг, взуття (0,2 %).
Загалом середній коефіцієнт ТМТ для першої групи товарів становить 11,4 %, другої — 1,7 %, третьої — 0,5 %.
Є й інші — якісні критерії віднесення продукції до високотехнологічної (наукоємної): частка зайнятих у науково-дослідних та дослідно-конструкторських роботах (НДДКР) — не менш ніж 2,5 % загальної чисельності працівників, досягнення світового рівня якості продукції, висока експортна квота, використання високих технологій (hi-tech) тощо.
Об'єкти СРТ у не уречевленому вигляді представлені результатами інтелектуальної, тобто невиробничої, діяльності і є нематеріальними носіями технологій продуктів, процесів та управління.
Класифікувати їх через внутрішню цілісність можливо лише умовно на:
· позаринкові: інформаційні масиви друкованої спеціальної періодики, довідників, підручників, науково-технічних видань;
знання, досвід і навички, що набуваються в ході досліджень і передаються при навчанні, стажуванні, перепідготовці кадрів, а також на дискусійних форумах, виставках, при обміні й міграції вчених і спеціалістів, при здійсненні програм міжнародного технічного сприяння тощо;
· потенційно ринкові: патенти, «ноу-хау», науково-технічна документація, копірайт, управлінський консалтинг тощо. Ймовірність ринкового використання цих об'єктів СРТ дуже невелика. За статистикою, з усього числа новацій, що патентуються у світі, використовується не більше 3—5 %, відсів ідей на стадії їх утілення в продукт чи процес сягає 99 із 100, а з кожних
· лізинг — довгострокова оренда устаткування, насамперед високотехнологічного, з метою його прибуткового використання за мінімальних стартових витрат;
· договори з приводу копірайту — уступка виключного права автора на інтелектуальну власність, зокрема друковану продукцію;
· франчайзинг — використання для збуту товарів торговельної марки (індивідуального символу) їх виробника зі збереженням за останнім права власності на технологію їх виготовлення;
· надання наукоємних послуг у сферах виробництва, обігу та управління, включаючи інжиніринг, консалтинг, інформінг, менеджмент, підготовку персоналу тощо.
На практиці зазначені форми трансферу технологій доповнюють одна одну, особливо в масштабних проектах, у міждержавних угодах про промислово-інвестиційне співробітництво, науково-технічну та виробничу кооперацію та ін.
Некомерційні форми руху технологій опосередковують процеси відтворення позаринкових об'єктів СРТ. Саме вони становлять «кореневу систему» розвитку міжнародного технологічного обміну, посилення інтелектуального потенціалу й пріоритетності «людського капіталу» як продуцента інновацій. Сучасні «соціальні технології» дифузії власності, дивізіоналізації управління, делегування повноважень, мотивації творчої праці можна порівняти з найрадикальнішими виробничими технологіями.
До некомерційних (квазікомерційних) форм трансферу і дифузії технологій належить міжнародне технологічне сприяння (допомога). Його цільова функція —через сферу технологій процесів, продуктів та управління допомогти країнам, що розвиваються, і країнам з перехідною економікою посилити ринкові основи економіки. Міжнародне технологічне сприяння надається у формах:
• технологічних грантів, тобто безоплатного передання технологій і устаткування, у вигляді консалтингу та підготовки національних кадрів;
• співфінансування, а саме реалізації спільних проектів з покриттям певної частини витрат за рахунок країни-реципієнта.
Таке технологічне сприяння може здійснюватися на двосторонній, багатосторонній (міжурядовій чи за участі регіональних організацій) та міжнародній (за участі міжнародних організацій) основі. В регулярних бюджетах більшості розвинутих країн, провідних міжнародних організацій (ПРООН, ЮНІДО, ЮНКТАД, МВФ, МБРР та ін.) передбачаються спеціальні кошти на міжнародне технологічне сприяння.
Суб'єкти СРТ і канали трансферу технологій
На сучасному СРТ функціонують суб'єкти всіх структурних рівнів світової економіки:
моно- і мікрорівень – університети та наукові заклади, бізнес центри, венчурні фірми, інноватори-індивідуали, на частку яких припадає до 2/3 світового обсягу «чистих» іновацій.
мезорівень – ТНК і МНК, національні компанії й науково-технічні комплекси, які є провідними патентувачами, впродовжувачами, що забезпечують комерційну і виробничу реалізацію до 2/3 світового обсягу іновацій.
макрорівень – держави і національні науково-технічні системи, роль яких в еволюції СРТ є визначальною
мегарівень – міждержавні утворення та інтеграційні угрупування, в межах яких зусилля зосереджують ся на окремих ключових напрямках НТР
метарівень – міжнародні організації, насамперед системи ООН, серед численних функцій яких особливо слід вирізнити технічне сприяння країнам, що розвиваються а також формування світового ринку економічно безпечних технологій
* Вирішальна роль продуцента інновацій і технологій залишається за національними науково-технічними (інноваційними) системами
Національна науково - технічна (інноваційна) система - сукупність взаємопов'язаних організацій (структур), зайнятих виробництвом і комерційною реалізацією наукових знань і технологій в межах національних кордонів - дрібні і крупні компанії, університети, держлабораторії, технопарки й інкубатори, а також комплекс інститутів правового, фінансового і соціального характеру, що забезпечують інноваційні процеси.
Складові національної науково - технічної (інноваційної) системи
Науково-технічний потенціал характеризується рівнем забезпеченості вченими і спеціалістами, матеріальними та інформаційними ресурсами, а також механізмом управління
Національна науково-технічна та
інноваційна політика
формує технологічну «траєкторію» розвитку країн. Включає прогнозування розвитку науки й техніки, вибір пріоритетних напрямів НТП, розробку національних програм фундаментальних і прикладних досліджень тощо.
+
Періоди розвитку науково-технічної (інноваційної) системи світу
І.ХІХ-поч.ХХст.
У Німеччині і США виникли перші експериментальні і науково-дослідні лабораторії. Першу дослідну лабораторію у Німеччині відкрила фірма «БАСФ» в 1877 р., в США - «Дженерал електрик» в 1900 р. У наступні роки стрімко зростає кількість наукових підрозділів приватних компаній, особливо в хімічній і нафтохімічній промисловості, металургії і приладобудуванні
II. 20 - 30-і рр. XX ст.
США і європейські країни цілеспрямовано фінансують наукову діяльність в
галузях, що мають загальноекономічне і військово-стратегічне значення
(авіація і військово-морський флот, сільське господарство. Основна частина
досліджень і розробок велась у корпораціях, решта - у держ. лабораторіях, у
вузах.
III. 40 - 70-і рр. XX ст.
Істотно розширилась мережа держ. лабораторій і інститутів, збільшувалась частка держ. фінансування і посилювалась регулююча функція держави у сфері науки (США, Велика Британія, Франція, Німеччина)
IV. 80 - поч. XXI ст.
Зменшення частки державних коштів у фінансуванні промислових досліджень і розробок (максимум - в США - в 2 рази за 10 років). Натомість збільшується самофінансування досліджень і залучаються зарубіжні кошти.
Процес формування державою своєї науково-технічної та інноваційної політики охоплює прогнозування розвитку науки й техніки, вибір пріоритетних напрямів НТП, розробку національних програм фундаментальних і прикладних досліджень тощо. З огляду на визначальний вплив технологій на міжнародну конкурентоспроможність, можливості «подвійного призначення» (в тому числі військового), соціальні наслідки їх використання держави здійснюють пряме і непряме втручання в процеси вивозу-ввозу технологій як засіб гарантування національної безпеки.
Географія поширення досягнень НТР є вкрай нерівномірною і має чітку залежність від науково-технічних потенціалів країн. 9/10 світового обсягу патентів та ліцензій, а також витрат на науково-дослідні та проектно-експериментальні розробки припадає на десятку ринкове розвинутих країн.
Як свідчать наведені в табл. 5.1 дані, домінуючі позиції нетто-експортера технологій на СРТ належать США. Надходження в цю країну за продаж патентів та ліцензій зросли в 1975—1995 рр. вдесятеро і сягають 27 млрд.. дол. США, тобто 56 % загальносвітового обсягу (48 млрд.. дол. США).
Наступні місця зі значним відставанням займають Японія, Велика Британія, Німеччина, Франція, а також Італія, Нідерланди, Швеція, Швейцарія. Хоча ці країни є основними «постачальниками» технологій на СРТ, більшість із них зостається нетто-імпортерами, їхні платежі за придбані патенти і ліцензії значно перевищують надходження за продаж власних. Позитивне сальдо ліцензійної торгівлі мають протягом останніх десятиріч лише США, і Велика Британія та Швеція. Характерним, як можна помітити з наведених даних, є надвисокий ступінь монополізації СРТ, що набагато вищий, ніж в інших сегментах міжнародної торгівлі. До 90 % нових технологій спрямовуються внутрішньокорпоративни-ми каналами, відповідна частина платежів надходить від закордонних філій до материнських компаній. «Внутрішній трансфер» є усталеною формою маскування і максимізації прибутку ТНК, збереження їхнього технологічного лідерства.
Зазначені країни утворюють своєрідний «високотехнологічний полюс» сучасної світової економіки. Його найближче оточуюче середовище становлять науково-технічні системи:
• інших розвинутих держав—членів ОЕСР;
• «нових індустріальних країн»;
• Китаю та кількох колишніх соціалістичних країн, що подолали кризу ринкової трансформації.
Ці групи країн—суб'єктів СРТ мають власні технологічні на розробки в деяких сферах НТР, для них характерні «нішеві прориви» на СРТ, адаптування до національних умов та імітація (реверсивна інженерія) інновацій і технологій, що генеруються «полюсом».
«Периферію» СРТ становлять країни, що розвиваються. На ці, найбільші за кількістю та чисельністю населення, країни припадає лише 4 % світових витрат на НДДКР, 10 % інженерно-технічних кадрів. У більшості з них науково-технічні потенціали перебувають у зародковому стані і виступають, як правило, в ролі реципієнтів міжнародної технічної допомоги. Деякому пожвавленню їх діяльності сприяла стратегія ТНК, спрямована на залучення до технологічного пошуку місцевих дослідницьких центрів і персоналу, хоч обсяг відповідних витрат не перевищує 10 % власних витрат цих країн на НДДКР. Платежі країн, що розвиваються, за технології сягають 1/3 зростання їхньої величезної зовнішньої заборгованості, не перевищуючи водночас 20 % світового обсягу платежів за ліцензії.
Діяльність суб'єктів СРТ спрямовується такими основними каналами трансферу інновацій і технологій, як:
• міжнародна торгівля інноваційноємною продукцією — найдинамічніша складова світового товарообміну, яка віддзеркалює тенденцію переходу суспільного виробництва від предметного до технологічного поділу праці;
• ліцензійна торгівля, яка, не перевищуючи за обсягом кількох відсотків зовнішнього товарообміну ринкове розвинутих країн, відіграє ключову роль у комерційному трансфері «чистих» технологій, формуванні сучасного СРТ;
• наукоємний сервіс —надання високопрофесійних послуг у сфері виробництва, обігу та управління (інжиніринг, консалтинг, інформінг, підготовка кадрів та ін.) —найдинамічніша складова всієї сукупності міжнародних економічних відносин;
• міжнародне науково-технічне співробітництво (комерційне й некомерційне) при здійсненні замовлених, кооперованих чи спільних досліджень і розробок на міжвідомчому, міжурядовому, міждержавному рівнях, в інтеграційних угрупованнях і ТНК; при обміні досвідом, друкованою та комп'ютеризованою інформацією;
• комплексний трансфер технологій (стосовно країн, що розвиваються, дифузії вже «зрілих» технологій) може охоплювати вищезазначені та деякі інші різновиди господарських взаємовідносин суб'єктів СРТ і формується у вигляді:
1) прямих зарубіжних інвестицій, які забезпечують контроль прямого інвестора за об'єктом;
2) дво- або багатостороннього підприємництва (співробітництва) зі спільним контролем за об'єктом;
3) підрядних, контрактних угод та операцій (управлінських, будівельних, лізингових, «під ключ», «ринок у руки», «товар у руки», франчайзингу, технічного сприяння та ін.) з контролем за об'єктом країни-реципієнта.
Стратегії та економіка трансферу технологій
Розвиток СРТ характеризується, як уже зауважувалося, надвисоким рівнем ринкової невизначеності, комерційного ризику. Набула розмаху «тіньова» діяльність у науково-технічній сфері: нелегальна торгівля технологічними секретами, промисловий і комерційний шпіонаж, несанкціонований франчайзинг, підробка товарів-інновацій.
Утім, удало відібрана й апробована, надалі вчасно освоєна й позиціонована на ринку технологія-інновація (чи її продукти) може забезпечити монопольне високу прибутковість, набагато перевищити стартові виграти виробника чи споживача. Тож технологічний бізнес, тим більше в межах СРТ, вимагає обгрунтованого і цілеспрямованого стратегічного вибору і сталого моніторингу мінливих альтернатив організаційно-маркетингового та економічно-комерційного забезпечення інноваційної діяльності.
Сучасна модель стратегічної поведінки суб'єктів СРТ має таку конфігурацію:
• перша її фаза (національна) полягає здебільшого у власному освоєнні технологій-інновацій і наповненні новими товарами внутрішнього ринку, спрямована на здобуття конкурентних переваг, формування ринкової ніші продукту, зняття «цінових вершків»;
• друга фаза (транснаціональна — внутрішньофірмова) спрямовується на закріплення здобутих переваг, розширення «географії» виробництва і поставок, нарощування маси прибутку шляхом трансферу технологій закордонним філіям ТНК, прямих іноземних інвестицій;
• третя фаза (міжнаціональна — міжфірмова) охоплює комерційну, а також некомерційну дифузію вже «зрілих» технологій. Залежно від дії численних факторів внутрішнього й зовнішнього середовища, завдань і можливостей фірми (корпорації) основні інноваційні стратегії суб'єктів СРТ класифікуються таким чином:
• наступальна, що орієнтована на використання радикальних інновацій, плодотворних технологій, випуск новітніх продуктів, лідерство на ринку;
• захисна, що пов'язана з удосконалювальними інноваціями, мінливими технологіями і є найпоширенішою в розвинутих країнах;
• імітаційна, що передбачає копіювання піонерних технологій з залученням модернізувальних інновацій і є найхарактернішою для попереднього періоду економічного зростання Японії, «нових індустріальних країн» Азії («що Європа зробить, то Азія підробить»).
До інших — квазіінноваційних стратегій належать: 1) залежна (субпідрядна, кооперативна); 2) традиційна (майже незмінна в часі); 3) «за нагодою» (кон'юнктурна, «нішева»). Для суб'єктів СРТ характерним є використання «змішаних» стратегій залежно від виду продукту, процесу, факторів ринкового середовища.
Реалізації вказаних інноваційних стратегій притаманне специфічне маркетингове наповнення. Якщо для останніх трьох можуть застосовуватись класичні виробнича, товарна, збутова та традиційна концепції маркетингу, то для першої трійки стратегій мають залучатися нові концепції соціально-економічного та інноваційно-технологічного маркетингу (див. рис. 5.1).
За умов інформаційного етапу НТР, переходу від примату Продуктів до примату процесів (послуг), від техно- до антропогенної цивілізації в сучасному маркетингу відбулися суттєві зміни. Його характеристика як інноваційне -технологічного віддзеркалює нагальні суспільні потреби й можливості в перспективному ринковому моделюванні, екологізації світогосподарських зв'язків, гармонізації процесів техноглобалізму.
Дослідження перспективних потреб покупця, суспільства, вимог НТР ІСРТ
Визначення перспективних можливостей ринку
Науково-технічні можливості
Просування продукції на ринок
Інтереси суспільства
Ресурси / виробництво
Інтереси покупця
Програма маркетингу
Вимоги НТР і СРТ
Рис.5.1
Концепція соціально-економічного та інноваційно-технологічного маркетингу
Головну мету зазначених інноваційних стратегій і маркетингу становить забезпечення їх максимальної продуктивності, економічної ефективності. Для ліцензійної торгівлі як ключового каналу комерціалізації «чистих» не уречевлених технологій основними формами платіжних відносин є:
- • роялті — періодичні (щомісячні, щоквартальні чи щорічні) відрахування продавцеві у вигляді фіксованих ставок (3—5 %, іноді більше) від доходу (прибутку, суми продажів, відпускної ціни) покупця, пов'язаного з комерційним використанням ліцензії на період дії угоди;
- • паушальний платіж — одноразовий платіж продавцеві за ліцензію у зафіксованих ліцензійною угодою розмірах без подальших зобов'язань покупця перед продавцем;
- • участь у прибутку — відрахування продавцеві фіксованої частини прибутку (10—ЗО %) покупця від комерційної реалізації ліцензії;
- • участь у власності — передання як платіж покупцем ліцензії продавцеві частки акцій своїх підприємств, що дає продавцеві можливість контролювати користувачів своїх технологій.
Розрахунки цих ліцензійних платежів мають свою «ахіллесову п'яту», а саме невизначеність очікуваних прибутковості, економічного й соціального ефекту впроваджуваних технологій, об'єктивну неповноту критеріїв та механізмів їх застосування. Для оцінки ефективності інноваційної діяльності в міжнародній практиці ЮНІДО рекомендує такі показники, як чистий дисконтований доход, внутрішня норма прибутку, проста норма прибутку, проста норма прибутку на акційний капітал, коефіцієнт фінансової автономності проекту, а також термін окупності інвестицій в інноваційний проект.