5.3. Теоретичні концепції й інноваційна практика України
Класичне тлумачення технологій і змін, пов'язаних з їхнім упровадженням у виробництво, базувалося на оцінці їх як надбудовного, а не базисного чинника економічного розвитку, тобто на невизнанні технологій окремим фактором виробництва поряд із працею і капіталом.
Нового теоретичного осмислення роль інновацій і технологій у господарській еволюції суспільства набула в працях фундатора інноватики австрійського економіста Йозефа Шумпетера (1883— 1950). Ним обґрунтовані правомірні й донині положення про інноваційно-технологічну діяльність як універсальну функцію будь-якої суспільної формації, «фактор творчого руйнування», «нестабільної стабільності», головну рушійну силу розвитку економічної системи. Неодмінними складовими її середовища визнаються ринок, господарська та особиста свобода підприємця-інноватора, тоді як відносини власності не є визначальними.
У витоків цієї теорії стояв і український дослідник Михайло Туган-Барановський, який у фундаментальній праці «Промислова криза в сучасній Англії, її причини та вплив на народне життя» (1894) довів ключове значення для мінімізування циклічності економічного розвитку нагромадження та інвестування позичкового капіталу в капітальні товари. За сучасною термінологією це інвестиційні, високотехнологічні, наукоємні товари.
Подальшого розвитку інноваційна теорія набула у творах Ф. Хайєка, М. Кондратьєва (теорія «довгих хвиль»), В. Вернадського (ноосферна теорія), Т. Веблена («соціотехнологічна еволюція»), В. Ерхарда (теорія «проривів»), Дж. Гелбрейта, Д. Белла та інших (теорії «технологічного детермінізму—конвергенції»).
Сучасні інтерпретації класичних інноваційних теорій пов'язані з іменами головним чином американських дослідників: Р. Солоу, Ґ. Менша, Дж. Досі, Г. Роседжера, І. Ансоффа, С. Фрімана. Їхня еволюція полягає в поступовому переході від технічної до техноекономічної, а нині — до соціотехноекономічної парадигми. Вона базується на уявленні про господарський розвиток як про нерівномірний хвилеподібний процес, основу якого становлять інноваційно-технологічні зміни та соціальне – інституційне середовище. Цю парадигму характеризує діалектичний характер, суттєва, хоча й далеко не повна універсальність. Вона відкриває можливість вірогідного моделювання глобального цивілізаційного розвитку.
Нагальну проблему світового співтовариства, яке об'єднує здебільшого країни з низьким рівнем науково-технічного й соціально-економічного розвитку, становить переведення положень і принципів інноватики в площину їх практичного послідовного системного втілення. Еволюцію «життєвого циклу» технологій-інновацій і формування складових сучасного міжнародного технологічного середовища охоплює матриця СРТ (див. рис. 10.2). Наведена матриця наочна і потребує лише деяких пояснень.
СРТ представлений в узагальненому вигляді як цілісна тріада до-, після- і ринкових стадій «життєвого циклу» технологій-інновацій. Саме інновацій, а не всіх технологій, переважна частина яких залишається потенційно ринковими, не будучи новаторськими чи перспективними. Доринкову стадію характеризує і значно більша порівняно з іншими часоємність: середній термін від виникнення ідеї до її матеріалізації сягає 25—ЗО років, а високо-атрибутивного використання і «старіння» інновацій — 10— 15 років.
Ринкова стадія охоплює як трансфер, переважно внутрішньо-корпоративний, так і частину комерційної дифузії технологій-інновацій. Усі типи їхнього життєвого циклу постають на цій стадії як середньодинамічна крива.
Важливо підкреслити, що наведені в матриці складові середовища СРТ, хоча й кількісно переважають інші, не є і не можуть бути всеосяжними. Суттєвою і навіть панівною, особливо для країн із трансформаційною економікою, має бути виважена селективність національних пріоритетів і технологічних «ніш» з урахуванням тенденцій і можливостей СРТ.
Доринкова стадія
Ринкова стадія
Післяринкова стадія
Переважні види власності
Типи конкуренції
Рівні техноглобалізму
Види ТІ
Фази життєвого циклу
Форми трансферу ТІ
Об’єкти СРТ
Суб’єкти СРТ
Економічна ефективність ТІ
Види маркетингу ТІ Інтелектуальна: при
ватна, колективна,
державна
Чиста конкуренція
Національний,
міжнаціональний
(регіональний)
Технології-новації
Генерування ТІ
Патенти, «ноу-хау»,
Патенти, „ноу-хау” контракти
Неуречевлені
Дослідницькі
структури, венчурний
бізнес, держави
Затратна
Дослідницький
Промислово-комерційна:
корпоративна,
транснаціональна
Чиста монополія,
монополістична
конкуренція
Національний,
транснаціональний
технології-інновації
трансфер ТІ
ліцензії, лізинг, франчайзинг
Уречевлені, неуречевлені
ТНК, ТНБ, національні
корпорації
Надприбуткова
Промисловий, комерційний,
експортний, міжнародний
Комерційна,
квазі- і не-
комерційна:
корпоратив
на, державна
Олігополія
Міжнарод
ний, гло
бальний
Стандартні
технології
Дифузія ТІ
Ліцензії, лізинг, інжиніринг, наукоємні послуги
Неуречевлені, уречевлені
Традиційн
Кількість ТІ
Доринкова стадыя
Ринкова стадыя
пысляринкова стадыя
Генерування ТІ
Трансфер ТІ
Дифузія ТІ
Час
Освоєні ТІ
Сучасні ринкові перетворення в Україні не сприяють технологічним змінам, включенню країни в техноглобалістський тренд СРТ. Вони порушили усталений адміністративний механізм регулювання науково-технічного розвитку і не створили належного конкурентного ринкового середовища, здатного до інноваційної синергетики (самоорганізації, самовідтворення). Не справдилися надії на трансфер прогресивної технології в Україну через спільні підприємства.
Найбільш «вузьке місце» в державно-господарському відродженні України становить відсутність сталої, ретельно обгрунтованої й перспективної економічної політики, ключову роль у якій має відігравати інноваційно-технологічна політика.
Концепція такої політики розроблена в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. В її основу покладено три принципи.
Перший — еколого-інноваційний імператив реформування економіки України. Він означає безумовну пріоритетність відтворення життєвого середовища, продовольчої й ресурсної бази і другорядність товарного насичення ринку на цьому етапі.
Другий принцип — інноваційно-випереджувальне спрямування науково-промислової революції в країні. Ідеться про обгрунтований вибір і концентрацію ресурсів на найперспективніших, адаптованих до умов України технологіях, виходячи з вимог «технології проривів», тобто рішень типу «переганяти, не наздоганяючи».
Третій принцип — масштабна «інтелектуалізація» професійно-кадрового потенціалу України в еколого-реноваційному та інноваційно-випереджувальному напрямах.
Усі три концептуальні принципи можуть стати базовими в обгрунтуванні вітчизняної моделі технологічного відродження України.
«Пропустивши» попередні етапи НТР (інформатика та ресурсозбереження), Україна стоїть перед необхідністю якнайшвидше визначити та розпочати освоєння своїх перспективних «ніш» на міжнародних ринках і в міжнародному поділі праці. У зв'язку з цим довгострокову мету має становити досягнення лідерських позицій у масштабній розробці, промисловій апробації та реалізації на світових ринках наукоємних природоохоронних технологій та послуг. Тим більше що, за компетентними прогнозами, альтернативою сучасній ціновій та якісно-продуктовій конкуренції стане в найближчому майбутньому екологічна та науково-технічна безпека товарів.
Вагомим чинником технологічного відродження України є забезпеченість країни науково-інженерним персоналом. За даними 00Н, вона є найвищою у світі й становить в Україні 6761 чол. на 1 млн населення, тоді як у СІЛА — 3873 чол., Швеції — 3081, Нідерландах — 2656, Франції — 2267. Ефективне поєднання систем вищої школи, науки та інноваційного бізнесу з опорою на досвід розвинутих країн сприятиме нарощенню науково-технічного потенціалу країни, прискоренню інтеграції її до СРТ.
Циклічність розвитку
Розвиток як філософська категорія — це процес самопросування від нижчого (простого) до вищого (складного), що розкриває і реалізує внутрішні тенденції та сутність явищ, які ведуть до виникнення нового і зумовлюють будь-які зміни різноманітних форм матерії.
Розвиток є імманентним (лат. іmmanentis — властивий, притаманний) процесом: перехід від нижчого до вищого виникає тому, що в нижчому в прихованому вигляді міститься тенденція, яка веде до вищого, а вище є розвитком нижчого.
Будь-який окремий процес розвитку має початок і кінець, причому вже на початку в тенденції міститься завершеність розвитку. Такий процес називається циклом (грец. — коло). Поняття циклу розглядається як сукупність явищ, процесів, робіт, які створюють певну завершеність розвитку протягом певного відрізку часу, наприклад, виробничий цикл — повне коло робіт, виконання яких дає готову продукцію.
Інноваційний цикл — коло інноваційних процесів, новин, нововведень, які реалізуються в системі певного технологічного укладу, забезпечуючи прогресивний розвиток суспільства. Завершеність одного циклу кладе початок новому, в якому можуть повторюватись деякі особливості першого. Для розвитку характерна спіралеподібна форма.
Інноваційна спіраль — це крива, яка робить постійно зростаючі витки від якоїсь первісної точки десь на зорі людства. Ця спіраль розкручується без зупинки і тільки вперед і вже в XXI ст, підводить розвинені країни до віртуальної (лат. virtualis — можливий, такий, що може проявитись за певних умов) економіки, про яку ще мало відомо.
Отже, усі процеси у світі, зокрема й економічні, підкоряються основним законам розвитку, діалектики як найбільш загальним законам будь-якого руху, будь-якого розвитку в усьому розмаїтті їх форм і в усій їх суперечності.
Серед цих законів важливо виділити закон переходу кількості в якість. Він нерозривно пов'язаний з іншими двома основними законами: єдності і боротьби протилежностей, який відображає
виток розвитку, і законом заперечення, який відбиває результат саморозвитку матерії.
Закон переходу кількості в якість свідчить, що процес розвитку здійснюється ступінчасте в порядку послідовного сходження з нижчого ступеня на вищий. Кожний такий ступінь характеризується своєю якісною визначеністю, яка виявляється явно і різко. Кількісні зміни протікають повільно і приховано, на початку вони не зачіпають якості, яка притаманна даному ступеню, але вони здатні накопичуватись, досягати несподіваної межі, коли вже не в змозі проходити в межах попередньої якості. Тому перехід кількості в іншу якість відбувається стрибкоподібне. Це означає, що
кількісні зміни себе вичерпали, тобто досягли своєї межі і починається новий цикл розвитку.
Циклічне повторення, наприклад, у виробництві знарядь праці, не слід розуміти як механічне повторення одних і тих самих стадій виробництва. Даний процес постійно несе в собі нові риси, тенденції змін якісних показників. Усі види нових знарядь праці походять від колись існуючих, під час створення нових використовується все краще, що було досягнуто раніше.
Закон заперечення припускає заміну виробництва старих виробів новими, сучасними і якісними. Цей закон яскраво виявляється в розвитку електронно-обчислювальної техніки, коли перехід від одного покоління ЕОМ до іншого відбувається запереченням елементної бази попереднього покоління при збереженні основних принципів роботи ЕОМ.
Закон єдності і боротьби протилежностей — це є взаємодія між позитивними і негативними сторонами, наприклад, науково-технічного прогресу чи будь-якого явища дійсності. Боротьба цих протилежностей і є процесом розвитку, зростання суперечностей робить їх головною рушійною силою розвитку. У світі природи розвиток не підлягає оцінці — існує об'єктивно.
Розвиток як об’єктивний процес змін
Стадії розвитку
Еволюційна
біфуркаційна
Форми розвитку
Прогресивна
Регресивна
Стагнаційна
Вичерпання ресурсів
Поступальний рух у перед
адаптація
Стійкість
Самодостатність системи
Технологічні прориви
Рух до гіршого
Погіршення
деградація
Піки соціальної напруги
підйом
Пожвавлення
Криза
Застій
Руйнування
Розвиток
фази
Зародження
Функціонування
Затухання
У суспільно-економічному житті ми оперуємо певною системою цінностей, за допомогою яких можна визначити напрями і характер розвитку. Існують два шляхи розвитку: еволюційний та біфуркаційний. Вони реалізуються у формах прогресу, регресу, революцій, стагнацій, криз, рівноваги (рис. 2.1).
Еволюційний шлях розвитку, який називають неперервним, стабільним, стійким, адаптаційним, характеризується відсутністю стрибків і розривів, тобто здійснюється послідовно внаслідок поступового формування та закріплення необхідних соціально-економічіш чинників без цілеспрямованого втручання людини. Він виявляється в поступовому накопиченні у виробництві техніки, що постійно вдосконалюється протягом існування технологічного укладу і базується на використанні відомих науково-технічних досягнень, на традиційних виробничо-технологічних методах (наприклад, у сільському господарстві, будівництві, видобувних галузях). Цей етал розвитку в економіці характеризується як переважно екстенсивний, що ґрунтується на кількісному накопиченні певних виробничих чинників (засобів виробництва і матеріальних ресурсів) на попередній технічній базі. Даному типу відповідає традиційна технологія економічної ефективності капітальних укладень, що забезпечує вибір виробничо-технічіїого рішення з альтернативних варіантів.
Біфуркація — це миттєвий перехід до якісно нового стану (закон переходу кількості в якість), тобто революційний тип розвитку, що характеризується нестійкістю, нестабільністю, технологічними проривами, винаходами, науковими відкриттями, які функціонують за новими принципами. Якщо біфуркаційний тип розвитку охоплює не одну якусь галузь науки чи техніки, а всю їх сукупність, тоді мова йде про науково-технічну революцію. Технічні революції характерні для всієї Історії розвитку людства
До середини XX ст. періоди, коли відбувалися наукові і технічні революції, не збігалися. Відомі технічні революції кінця XVIII— початку XIX ст. пов'язані з відкриттями в техніці, наприклад парового двигуна, що дало можливість виробництву перейти від застосування окремих машин до системи машин, які приводились у дію двигуном-машиною. Електротехнічна революція кінця XIX — початку XX ст. була пов'язана з винайденням двигуна внутрішнього згорання та електродвигуна.
Бурхливий розвиток науки (початок наукової революції) спостерігався наприкінці XIX — на початку XX ст.: було відкрито теорію відносності, закон розщеплення атома у фізиці, гени І генетичний код у біології, антибіотики в медицині, пізніше — телеграф, телефон, телебачення, ЕОМ, супутниковий зв'язок, оптичні квантові генератори (лазери) і багато іншого [75].
Провідну роль у науково-технічній революції, яку переживає світова економіка нині, відіграє саме наука. Техніка орієнтується на наукові відкриття, які стають вихідною базою для створення нових галузей виробництва. У самому виробництві розвиваються наукові дослідження, виникла творча співдружність учених, інженерів, робітників, спеціалістів, а самі підприємства переростають у науково-промислові комплекси різних видів. В економіці цей тип розвитку визначається як інноваційний. Він грунтується на використанні принципово нових прогресивних технологій, організаційно-управлінських систем. Важливу роль у житті суспільства відіграють галузі, що безпосередньо задовольняють потреби людей. Високими темпами зростає кількість нових підприємницьких структур, особливо малих та середніх підприємств, які спроможні швидко адаптуватись до вимог зовнішнього середовища.
Нова модель економічного зростання, ідо ґрунтується на інноваційному типі розвитку, передбачає зміну самого поняття науково-технічного прогресу і науково-технічного розвитку. З'явились нові пріоритети: інтелектуалізація виробничої діяльності, екологічність, використання високих технологій тощо. Ця модель потребує нової державної інноваційної політики ефективного стимулювання інновацій, розвитку наукомістких та скорочення природо експлуатуючих галузей.
Інноваційний розвиток здійснюється закономірно під впливом певних причин, які спричинили його і які лежать у його основі. Проте на його перебіг впливає багато інших чинників, різноманітних обставин. На рис. 2.2 показані рушійні сили змін. Їх сукупність і взаємозалежність створює синергічний ефект розвитку.
Соціальні чинники
Науково-технічні чинники
Політичні чинники
Демографічні чинники
Економічні чинники
Рис. 2.2. Рушійні сили інноваційного розвитку
Інноваційний розвиток має циклічний характер. В економічній літературі визнання циклічності розвитку— поширений факт, про що свідчать численні публікації {20, ЗІ, 51, 57, 73, 90, 99, 101].
Циклічність розглядається як загальна форма руху світового господарства і національних господарств, що виражає нерівномірність функціонування різних елементів національного господарства, зміну еволюційних та біфуркаційних стадій його розвитку. Ідеться про неперервне коливання ділової активності, зльоти і падіння ринкової кон'юнктури, чергування екстенсивного та інтенсивного типів економічного зростання. Циклічність — це рух від однієї макроекономічної рівноваги в масштабах щонайменше національної економіки до другої. Епіцентром циклічного руху є криза, у якій поєднуються межа та імпульс зростання економіки. Криза утворює вихідну базу для нових капіталовкладень і нововведень, спонукаючи до оновлення на базі нової техніки, яка здатна не лише відтворити докризовий рівень прибутку, а й забезпечити вищий його рівень.
На рис. 2.3 графічно показано економічний цикл, який являє собою інтервал розвитку в часі, протягом якого відбувається піднесення виробництва, розквіт, а потім його скорочення, застій (депресія), пожвавлення і знову піднесення. На графіку крайні точки розвитку фіксують піднесення і кризу.
Рис. 2.3. Графічне зображення економічного циклу 48
Фази піднесення розвитку починаються з пожвавлення ділової активності, тут важливу роль відіграють науково-технологічні нововведення, які впливають на зміну економічної кон'юнктури, реструктуризацію економіки, ділову активність.
На стадії занепаду хвилі виникає надзвичайна активність інноваційної діяльності, результатом якої є докорінне оновлення обладнання, створення нових товарів і нових галузей виробництва, нових ринків, нових робочих місць.
Спостерігається зміна технологічної парадигми, що в кінцевому підсумку виводить країну з кризи.
Проблема циклічності завжди привертала увагу вчених і тепер лишається однією з центральних проблем розвитку суспільства.
Розробка теорії циклів почалась із середини XIX ст., коли англійський учений X. Кларк звернув увагу на 54-річний розрив між двома економічними кризами 1793 і 1847рр. Він припустив, що це не випадково, що мають бути якісь на те причини, але не зміг їх сформувати.
Інший англійський учений В. Джевонс, який увійшов в історію як творець теорії, відповідно до якої кризи надвиробництва зумовлені появою через певні проміжки часу плям на Сонці, і, використовуючи статистичний матеріал, намагався вперше довести існування тривалих коливань в економіці. Він аналізував ряди цін і помітив у них повторення тривалих періодів зростання і падіння. Але Джевонс не зміг знайти пояснення цьому явищу [2].
Теорія циклічних криз розглядалась К. Марксом у 60-х роках XIX ст. Його ідея полягала в тому, що виникнення криз пов'язано з процесом перенакопичення основного капіталу. Виробництво «зайвого» спричиняє хвилеподібний рух. У теорії К. Маркса можна знайти важливі положення про тривалі коливання, які вказували на взаємозв'язок технічного прогресу і прибутку [69].
Наприкінці XIX ст. про існування довгострокових коливань писав український економіст М. І. Туган-Барановський, який, розглядаючи промислові кризи в Англії, довів, що циклічність економічного розвитку визначається обмеженістю позичкового капіталу та особливостями його інвестування в капітальні товари.
Теорія довгих хвиль М. Д. Кондратьєва
Російський учений М. Д. Кондратьєв, продовжуючи дослідження в галузі кризових явищ в економіці капіталістичних країн, ще у 20-ті роки XX ст. висунув концепцію великих циклів господарської кон'юнктури, які згодом дістали назву «довгі хвилі»
Кондратьєва [54, 80].
З метою обґрунтування великих циклів М. Д. Кондратьєв проаналізував великий фактичний матеріал. Були вивчені статистичні дані чотирьох провідних капіталістичних країн — Англії, Франції", Німеччини, США за період 100—140 років і досліджена велика кількість статистичних показників таких, як:
• динаміка цін;
• заробітна платня;
• відсоток на капітал;
• зовнішньоторговий обіг;
• виробництво основних видів продукції промисловості та ін. Проведені дослідження дали змогу виявити наявність циклічних хвиль у межах 50—60 років. Цикл має 4 фази:
•^ дві — піднесення;
^ дві — занепаду.
За оцінкою М. Кондратьєва, періоди великих циклів з кінця XVIII ст. були такими (табл. 5.2).
Таблиця 5.2
ПЕРІОДИ ВЕЛИКИХ ХВИЛЬ
Хвиля
Фази
піднесення
занепаду
І
3 кінця 80-х — початку 90-х до 1810—1817рр.
31810—1817рр. до 1844—1851 рр.
II
3 1844—1851 рр. до 1870—1875рр.
3 1870—1875рр. до 1890—1896рр.
III
3 1890—1896рр. до 1914—1920рр.
3 1914—1920рр.
М. Кондратьєв визначив, що перед і на початку піднесення хвилі кожного великого циклу виникають глибокі зміни в економічному житті суспільства, які виявляються в значних змінах техніки, виробництва, виникненні нових ринків збуту. Так, у розвитку першої хвилі піднесення (кінець XVIII ст.) визначальними були винаходи в текстильній промисловості та виробництві чавуну. Зростання в період другої хвилі (середина XIX ст.) було зумовлено насамперед будівництвом залізниць, розвитком морського транспорту, а третя хвиля піднесення (початок XX ст.) пов'язана з відкриттям електрики, радіо та.ін. Крім того, помічено, що на стадії «піднесення» хвилі супроводжуються нестабільністю в суспільстві — політичними негараздами, страйками, революціями, стадія «занепаду» хвилі характеризується активізацією інноваційної діяльності, пожвавленням у створенні нових робочих місць, нових галузей виробництва, зміною технологічної парадигми, що приводить до подолання кризи.
М. Кондратьєв довів, що є три типи «хвиль» — короткі (приблизно 3 роки), середні (15 років) і довгі (60 років) і всі вони впливають на економічну кон'юнктуру. При побудові системи регулювання економіки необхідно враховувати чинник часу і стежити за розвитком кризових явищ, що дає змогу з меншими витратами відновити рівновагу, замінити одну парадигму на іншу. Інноваційні процеси слід пов'язувати з різними чинниками кон'юнктури — з рівновагою «першого порядку» — попит і пропозиція; «другого порядку» — переливання капіталу в нове обладнання, машини, модернізацію виробництва; «третього порядку»— стосується зміни виробничої структури, сировинної бази, джерел енергії, кваліфікації та умов праці робітників тощо. Відхилення від першого типу рівноваги призводить до коротких хвиль, другого типу — до середніх хвиль, третього — до довгих хвиль.
Таким чином, основною закономірністю великих циклів М. Кондратьєв уважав науково-технічні винаходи, відкриття, зміни технологічного укладу, які впливають на соціально-економічне життя суспільства, утворення нових ринків, нових країн тощо.
М. Кондратьєв увів поняття «технічна революція як тяглова сила» циклу, розробив теорію «інноваційних» пакетів і показав, що нововведення розподіляються в часі нерівномірно і з'являються групами.
Зміни в техніці зумовлені попитом виробництва, створенням таких умов, за яких застосування винаходів стає можливим і необхідним. Війни і революції не падають з неба, а є наслідком створених економічних, соціальних і політичних обставин, які породжують черговий цикл, а кожна наступна фаза довгого циклу є результатом кумулятивних процесів попередньої фази.
На рис. 2.4 та 2.5 показано періодичність виникнення нововведень з 1740 р. дотепер та механізм циклу.
Нові якості
базових
нововведень
Усереднена
тенденція
розвитку
базових
нововведень
1740 1750 1800 1850 1900 19501960 2000 Роки
Рис. 2.4. Періодичність появи радикальних
нововведень з 1740 р. до 2000 р.
У наш час теорія «довгих хвиль» дає змогу багатьом аналітикам уважати, що закінчилась четверта хвиля, а кризу 80-х років сприймати як здійснений факт, що підтверджує циклічність розвитку.
Піднесення
9-10 р.
Розквіт
13-14р.
занепад
14-15р.
Піднесення
Тренд
Рис. 5.5. Механізм циклу 52
Траєкторію рівноваги економічного зростання (тренд) визначають два основні показники: швидкість оновлення виробничих фондів та ефективність нововведень.
Феномен циклу — це періодичність повторення характерних соціоекономічних і технологічних ситуацій через певні відрізки часу.
Середні цикли нанизуються на довгі хвилі.
М. Кондратьєв у книзі «Длинные волны коньюнктуры» [80] підкреслює, що хвилеподібний рух являє собою процес відхилення від стану рівноваги, до якої прагне економіка. Періодично ця рівновага порушується і виникає необхідність створення нового запасу «основних капітальних благ», які б відповідали виникаючому способу виробництва. Таке оновлення проходить не плавно, а поштовхами. Як уже зазначалось, вирішальну роль при цьому відіграють науково-технічні винаходи, відкриття, науково-технічні революції.
Слід зауважити, що дедалі більше дослідників підтримують хвильову, циклічну концепцію розвитку економіки. Так, американський дослідник Маркетті (Магсhetti, 1982), проаналізувавши появу винаходів і нововведень за останні 200 років, зробив висновок, що вони з'являються хвилями і мають певну конфігурацію і частоту: услід за хвилями винаходів з певним часовим лагом виникають хвилі нововведень [67, с. 32, 33]. Зіставлення й аналіз трьох хвиль дали йому підстави для висновку, що часова дистанція між центральними точками кожної хвилі залишається постійною і дорівнює 55 рокам для нововведень і 63 — для винаходів, що відповідає періодичності довгих хвиль, відкритих М. Д. Кондратьєвим.
Сучасні економічні методи вможливили виділення 1380 видів циклів [80], які стосуються економіки. Проте лише три з них мають практичне і теоретичне значення. Це — цикли товарно-матеріальних запасів Дж. Кітчина (з періодом до 3 років);
цикли інвестицій в обладнання та устаткування К. Жугляра (період 7—11 років); будівельні цикли С. Кузнеця (період 18— 22 роки).
На думку багатьох дослідників [67] економічної кризи 80-х років, світ переживає завершення циклу зростання, оскільки нововведення, які породили цей цикл, досягли стадії зрілості. Виникли нові проблеми, зокрема такі: швидке зменшення запасів мінеральної та енергетичної сировини; виснаження культурного шару землі; накопичення відходів і токсичних продуктів життєдіяльності; перегрів атмосфери, зміна повітряних потоків; утрата здатності навколишнього середовища (природи) до відтворення і саморегуляції. Народжується нова епоха, перехід до якої означає перервність неперервності або період кризи, що може бути фатальним як для фірм, які не зможуть адаптуватись до нових умов, так і для суспільства в цілому.
Фази винаходів і нововведень мають тенденцію до прискорення, що особливо наочно видно на прикладі деяких важливих винаходів, які реалізувались протягом останніх 250 років (рис. 2.6) та хвильової динаміки великих циклів (рис. 2.7). Чим ближче до нашого часу, тим більше скорочується розрив між винаходом та його втіленням у виробництво [23, 62].
Світовий досвід підтверджує, що тривалий розвиток виробництва в довгостроковому періоді залежить не стільки від ресурсних можливостей, скільки від інноваційного характеру виробництва в конкретному середовищі.
Залучені сьогодні у виробництво праця і капітал змінюють свою якість і продуктивність на базі нових технологій, що дає змогу різко підвищити рівень конкурентоспроможності фірм на світових ринках. Унаслідок дифузії нововведень ринки зростають швидше, ніж очікувалось за прогнозом у середині 90-х років (середнє зростання світової економіки становить 3 %). Кризові явища останніх років удавалось переборювати за рахунок підтримки високорозвиненими країнами високих темпів збільшення сукупного світового попиту. Проте ринкова економіка накопичує депресивні компоненти внаслідок перенасичення ринку товарами.
Більшість економістів-аналітиків [12, 17, 31] приходять до висновку, що вихід із кризи буде пов'язаний з виникненням нової хвилі нововведень, яка дасть тривалий стимул наступному періоду зростання, що нині виявляється в:
» бурхливому розвитку науки, що започатковує нові технології;
• зникненні або радикальній перебудові традиційних галузей господарства;
• перетворенні сільського господарства на науко- і капіталомістку галузь;
• розвитку сфери послуг;
• індустріалізації країн, що розвиваються;
• тенденції до децентралізації моделі життя населення, моделювання виробничого процесу і прийняття рішень;
• змінах навколишнього середовища і необхідності його захисту;
• виникненні нових концепцій організаційного розвитку.
Зародження класичної інноваційної теорії припадає на початок XX ст.
Одним з перших західних теоретиків, який прийняв ідею циклів М. Кондратьєва, був австрійський учений Йозеф Алоїз Шум-петер1 і його німецькі колеги В. Зомбарт та В. Мітчерліх. У своїх працях, написаних до 20-х років, вони виходили з того, що капіталістичне підприємство є клітиною господарської системи капіталізму, джерелом життя, оскільки в ньому діє рушійна сила капіталістичного господарювання — підприємництво.
В. Зомбарт у статті «Капіталістичний підприємець» (1909) описує тип підприємця, характеризує його функції і бачить його основне завдання в просуванні технічних новинок на ринок. На думку В. Зомбарта, підприємець, що зробив винахід, надалі не зупиняється на його впровадженні, а намагається розповсюдити новинку, що і характеризує його як носія технічного прогресу. Внесок В. Зомбарта в теорію інновацій полягає саме в цьому твердженні, яке подаємо досить узагальнено: підприємець є носієм інновацій.
Цю концепцію нині поділяє П. Друкер [33]. Він наголошує, що інноваційність — особливий інструмент підприємництва. Його новаторство полягає в тому, щоб знайти в існуючих ресурсах нові якості з метою створення нових благ. Більш того, у процесі нововведення створюються нові ресурси. П. Друкер підкріпляє свої твердження таким прикладом: будь-яка рослина залишається порослю (бур'яном) на полі, а будь-який мінерал — породою. Ні боксити, ні нафта, яка просочувалась із землі сотні літ тому, не вважались ресурсами, а навпаки, були перешкодою для обробки ґрунту та його родючості. Ресурсу не існує доти, доки підприємець не відшукає в природі щось корисне і не надасть йому економічної цінності.
Погляди В. Мітчерліха теж стосувались ролі підприємця в поширенні досягнень прогресу. Його наукова праця «Економічний прогрес» (1910) присвячена проблемам економічного розвитку і значенню нововведень, а висновки схожі з висновками В. Зомбарта.
Крок уперед порівняно зі своїми колегами, як з теоретичної, так і практичної точок зору, зробив Йозеф Шумпетер, погляди якого на процес упровадження новинок викладено в опублікованій у 1911 р. праці під назвою «Теорія економічного розвитку», що стала згодом класичною [154]. У ній він розглядає технічну інновацію як економічний засіб, застосований підприємцем з метою підвищити свій прибуток.
З цього дослідження починається класична теорія інновацій, яка започаткувала багато напрямів досліджень і мала безліч наукових послідовників.
Слід зауважити, що протягом півстоліття теорія Й. Шумпетера не мала визнання в економічному середовищі і тепер переживає своє друге народження, прямо чи опосередковано впливає на теоретичні та практичні висновки багатьох дослідників нововведень.
Вихідним пунктом міркувань Шумпетера, як і попередніх авторів, був динамічний розвиток капіталізму;
Динамічна теорія розвитку, на думку Й. Шумпетера, ґрунтується на постійних «коливаннях»» кон'юнктури, які він пов'язує із «здійсненням нових комбінацій» чинників виробництва, що викликаються до життя «динамічним підприємцем». Шумпетер розрізняє п'ять характерних випадків нових комбінацій:
1. Виготовлення нового продукту або відомого продукту з новими властивостями.
2. Впровадження нового, ще невідомого в даній галузі методу виробництва.
3. Освоєння нового ринку збуту.
4. Отримання нового джерела сировини або напівфабрикатів.
5. Проведення реорганізації (організаційна перебудова), включаючи створення монополії або її підрив у конкурентів.
Ці комбінації різні за своєю сутністю, але мають в основі дещо спільне — елемент новизни. Саме новизну Шумпетер уважав вирішальним критерієм у визначенні нововведення.
Шумпетер дав визначення інновацій як економічної категорії і вперше серед економістів зробив спробу дослідити можливості здійснення нововведень. Найважливішим, за теорією Шумпетера, є впровадження нових продуктів і нових методів виробництва, і він також першим серед теоретиків визначив відмінність між товарами (1) і технологічними (2) новаціями. Однак і інші комбінації (3—5) він пов'язував із впливом технічного прогресу та нововведень. Масова поява «нових комбінацій», за Шумпетером, свідчить про початок піднесення економіки.
У наступних своїх працях і перш за все в роботі «Кон'юнктурні цикли» (1939) Шумпетер удосконалює свою теорію, підходить до класифікації нововведень, уводить поняття базових і з вторинних нововведень. Кожна інновація, що реалізує великий винахід, створює передумови для формування нових поколінь технологій і техніки — це базова інновація.
Слідом за нею виникає низка дрібніших інновацій (вторинних). Так сформувалась теорія інноваційних пучків («кластерів»), Й. Шумпетер відіграв велику роль у розвитку теорії економічних циклів. Проаналізувавши теорію «довгих хвиль» М. Кондратьєва, він зробив висновок про те, що розвиток економіки являє собою складний циклічний процес, у якому спалахи нововведень і є причиною чергування фаз кризи і процвітання. Він доводить, що інноваційну діяльність слід розглядати тільки за умов циклічності і динамічного змагання старих товарів і технологій з новими, які приходять їм на зміну, і визнає руйнування, що постійно повторюється, «процесом творчого руйнування», дорогою від застарілого до сучасного.
Отже, узагальнюючи, зазначимо, що Й. Шумпетер став засновником усіх інноваційних концепцій, розроблених західними економістами в наступний період.
Основні положення інноваційної теорії Шумпетера, які безперечно сприймаються і на які послідовники спираються, зводяться до такого:
1. Рушійною силою прогресу у формі циклічного розвитку є не будь-яке інвестування у виробництво, а лише в інновації, тобто впровадження принципово нових товарів, техніки, форм виробництва і обміну.
2. Уперше вводиться поняття життєвого циклу інновацій як «процесу творчого руйнування».
3. Численні життєві цикли окремих нововведень зливаються у вигляді пучків («кластерів»).
4. Шумпетер сформував концепцію рухомої, динамічної рівноваги, яка пов'язана з різними видами інновацій.
Головна особливість концепції Й. Шумпетера полягає в тому, що він концентрує увагу на інших виробничих чинниках, на відміну від тих, що традиційно розглядались економістами. Шумпетер увів чітке розмежування між процесом пристосування системи в межах її кругообігу (простого відтворення) і процесом розвитку, який перетворює структуру кругообігу (динаміка). Сутність динамічних змін — це поява нових технологій, товарів, ринків сировини. При цьому рушійною силою є підприємці, до яких належать не всі, хто займається виробництвом, а тільки ті, хто володіє особливими якостями — ініціативою, готовністю до ризику, тобто новатори. Їх меншість, але вони є рушійною силою нововведень.
Ці поняття були досконально обґрунтовані, поставлені ж навіть у загальній формі питання стали основою для майбутніх досліджень.
До теоретиків класичного напряму інноваційної теорії належить Саймон Кузнець. Це відомий американський економіст, лауреат Нобелівської премії, виходець із Росії. Він розкрив теорію будівельних циклів тривалістю 15—20 років, пов'язаних з періодом масового оновлення житла і виробничих споруд. Основне пояснення цьому явищу Кузнець знаходив у демографічних процесах.
Протягом своєї наукової діяльності Кузнець кілька разів звертався до кондратьєвських циклів і вступав у полеміку з Шумпе-тером.
У 1930 р. у праці «Віковий рух у виробництві і цінах» Кузнець на підставі аналізу великої кількості показників п'яти країн установив закономірності їх довгочасової динаміки і прийшов до висновку, що тренд будь-якого з виробничих рядів відображає цикл домінуючої для кожного з них технічної інновації (або відкриття нових ринків, або природних ресурсів) [80]. Кузнець повністю не погоджувався з інноваційною теорією Шумпетера, проте всупереч самому собі підтвердив своїми дослідженнями наявність об'єктивних механізмів, з яких складається великий цикл. Так, він підтвердив думку Шумпетера про взаємозв'язок між підприємницькою активністю і «кластерами» інновацій та довів, що бажання інвестувати нові товари або нові види техніки, а також сама можливість цього виникають лише в особливих умовах— якщо зростає виробництво, але довгий час не впроваджується ніяких принципово важливих нововведень, тоді накопичується капітал застарілого зразка, що не сприяє зростанню продуктивності праці. Це все призводить до зниження ефективності виробництва, зростання капіталомісткості, поточних витрат, що зрештою спричиняє уповільнення загального економічного зростання, а далі і і його занепад.
Таким чином, Кузнець досить близько підходить до ідеї коливань в органічній структурі капіталу і його ефективності.
Слід зазначити, що на позиції теорії Й. Шумпетера перейшло багато визначних економістів, таких як Самуельсон, Тинберген, Форрестер, Мандель.
Неокласична теорія нововведень
Подальшого розвитку теорія нововведень набула після Другої світової війни, передусім у США, у результаті всебічних емпіричних досліджень і спроби теоретичного узагальнення процесів упровадження інновацій. Проблеми нововведень у цей час вивчалися багатьма вченими. Найвідомішими серед них є Г. Менш, Б. Твісс, Барнетт, Е. Менсфілд, Роджерс.
На той час виробництво стикається з проблемами освоєння нових технологій. У 1947 р. розпочинається впровадження напівпровідникової технології, яка являла собою справжнє базисне нововведення. Мікроелектронна технологія справила всеосяжний вплив на всі аспекти життя суспільства. У виробничих організацій виникали серйозні проблеми, оскільки нова технологія викликала «адаптаційний лаг», тобто сама технологія розвивалась набагато швидше, ніж відбувались відповідні їй соціальні, психологічні й організаційні зміни. Нова технологія зумовлювала зміни в різних видах діяльності: від управлінських, інформаційних, гнучких виробничих систем до контролю виробничих запасів, наукових досліджень і розробок, канцелярських операцій, зміни організаційних структур підприємств та їх стратегій.
З метою обговорення комплексу проблем, пов'язаних з нововведеннями, у 1985р. в Нідерландському інституті досліджень прогресу був проведений симпозіум. Розглядались конкретні сфери діяльності, у яких упроваджувалися нововведення: виробництво, маркетинг, робота з кадрами та ін. Симпозіум був міжнародним, у ньому брали участь представники країн Європи, США. Вивчення інноваційних змін було зумовлене перш за все прагматичними цілями. Комп'ютери і роботи уособлювали найбільш очевидні прогресивні зрушення у виробничих і управлінських технологіях. Цій тематиці присвячено безліч публікацій. Тільки за 1975 р. у світі опубліковано понад дві тисячі праць, присвячених даній проблемі, і кількість їх продовжувала зростати'.
Починаючи з 60-х років широкі дослідження з вивчення нововведень проводились у ФРН, зокрема, професором Г. Меншем. Він став найпослідовнішим продовжувачем теорії Й. Шумпетера і розвинув його концепцію на сучасному рівні наукових знань.
Внеском західноберлінського вченого Г. Менша в теорію інновацій було уточнення класифікації інновацій і висування «гіпотези перервності». Г. Менш дотримувався тієї точки зору, що нововведення революціонують виробництво, базисні інновації «приходять групами, або хвилями і перебувають у безпосередньому зв'язку з кризовими явищами або процвітанням економіки». Ця теза підтверджує теорію кон'юнктури Шумпетера і теорію циклів М. Кондратьєва.
З метою обґрунтування твердження про «чисельність нововведень», з одного боку, і «недостатність нововведень» — з іншого Г. Менш провів аналіз історії техніки з 1740 до 60-х років XX ст. На основі одержаних даних висунув гіпотезу «про перервність », яка постулює «драматичне чергування періодів, багатих нововведеннями, і нестачі їх». Ця гіпотеза використовується для пояснення циклічних криз, депресії, проблематика яких актуальна і для України. На думку Г. Менша, кризові явища пояснюються саме тим, що не вистачає базових інновацій і відсутні умови для розвитку науки і винахідництва. Він висуває тезу про необхідність усунення перешкод стосовно інновацій через «доповнення до глобального регулювання» шляхом участі держави в здійсненні проектів нововведення для компенсації ризику, особливо відносно базових інновацій, щоб через взаємодію держави і підприємництва створити економічні умови для розроблення, реалізації та поширення інновацій.
Г. Менш приділяє багато уваги дослідженню технологічних циклів, їх аналізу присвячена праця «Технологічний пат», яка вийшла в 1975 р. Слід зазначити, що Менш був одним з небагатьох дослідників, які зуміли розпізнати за показниками стану ринків праці і капіталу перші симптоми загрозливої кон'юнктурної ситуації 70-х років, коли ознаки нової всесвітньої стагнації ще не були очевидні. Менш назвав кризу 70-х «технологічним патом», тобто закономірною паузою в поступальному розвитку економіки. Це така пауза (виникає регулярно), коли країни впадають у кризу, вихід з якої неможливий у рамках існуючої техніки й існуючого міжнародного розподілу праці.
У Кондратьєва еволюційна теорія, або теорія рівноваги, показувалась плавною лінією, а цикл — хвилеподібною кривою навколо неї. У Шумпетера траєкторія рівноваги є ступінчатою, а теоретична модель Г. Менша інша. Він називає її «моделлю метаморфоз». За Меншем кожний тривалий цикл має форму 8-по-дібної або логістичної кривої, яка описує траєкторію життєвого циклу даного технологічного способу виробництва. На завершальній стадії попереднього технологічного базису виникає новий. | Момент злиття двох послідовних життєвих циклів Менш називає ' «технологічним патом», або точніше, структурною кризою, бо попередня 8-подібна крива не зливається плавно з новою. Їх накладення породжує нестабільність. Американський дослідник Р. Фостер називає таку ситуацію технологічним розривом.
Основний висновок, зроблений Меншем, такий: «Поширена думка, що технічний прогрес розвивається неперервно (гіпотеза неперервності) не відповідає дійсності, на противагу цьому гіпотеза дискретності пояснює драматичну суперечність між періодами насичення нововведень і їх недостатності. Динаміка потоків, припливи і відпливи базових нововведень визначають зміни в економіці, які відображаються в зміні періодів зростання і стагнації».
Г. Менш також досліджував співвідношення між базовими і покращуючими інноваціями. Покращуючі нововведення йдуть слідом за базовими, бо розкривають усі можливості базисної технології — засоби виробництва, продукти стають якіснішими, прогресивнішими, дешевшими. Обидві форми інновацій — базові і покращуючі постійно конкурують одна з одною. Саме це і приводить врешті-решт до періодичного 8-подібного руху — довгим циклам Кондратьєва [83].
Концепцію Г. Менша поділяє американський економіст Р. Фостер, який у книзі «Обновление производства. Атакующие виграють» (1985), узагальнюючи великий фактичний матеріал і використовуючи 8-подібні логістичні криві як основний аналітичний засіб, зробив висновок про наявність технологічних меж та технологічних розривів і довів об'єктивність циклічного розвитку. Вивчаючи успіхи та невдачі корпорацій протягом тривалого часу (20—25 років), Фостер виявив закономірності і принципи цих подій. Він установив, що нововведення підкоряються певній логіці та прогнозуванню і на цій основі можлива оцінка глибини тих змін, які стануться. А для цього, на думку Фостера, компанії повинні вести продуману і сконцентровану програму накопичення наукових знань за допомогою досліджень.
Незважаючи на широкі дослідження проблеми інноваційного розвитку у світовому масштабі, всеохоплюючої теорії поки що не створено. Одна з основних причин — це прагматичні, позитивістські настанови дослідників, які істинними знаннями визнають лише конкретні емпіричні дослідження і відкидають цінність філософських узагальнень. Зокрема, роботи американських учених в основному орієнтовані на прикладні знання, на вирішення окремих практичних питань фірм.
Нового теоретичного осмислення роль інновацій і технологій у господарській еволюції суспільства набула в працях фундатора інноватики австрійського економіста Йозефа Шумпетера (1883— 1950). Ним обґрунтовані правомірні й донині положення про інноваційно-технологічну діяльність як універсальну функцію будь-якої суспільної формації, «фактор творчого руйнування», «нестабільної стабільності», головну рушійну силу розвитку економічної системи. Неодмінними складовими її середовища визнаються ринок, господарська та особиста свобода підприємця-інноватора, тоді як відносини власності не є визначальними.
У витоків цієї теорії стояв і український дослідник Михайло Туган-Барановський, який у фундаментальній праці «Промислова криза в сучасній Англії, її причини та вплив на народне життя» (1894) довів ключове значення для мінімізування циклічності економічного розвитку нагромадження та інвестування позичкового капіталу в капітальні товари. За сучасною термінологією це інвестиційні, високотехнологічні, наукоємні товари.
Подальшого розвитку інноваційна теорія набула у творах Ф. Хайєка, М. Кондратьєва (теорія «довгих хвиль»), В. Вернадського (ноосферна теорія), Т. Веблена («соціотехнологічна еволюція»), В. Ерхарда (теорія «проривів»), Дж. Гелбрейта, Д. Белла та інших (теорії «технологічного детермінізму—конвергенції»).
Сучасні інтерпретації класичних інноваційних теорій пов'язані з іменами головним чином американських дослідників: Р. Солоу, Ґ. Менша, Дж. Досі, Г. Роседжера, І. Ансоффа, С. Фрімана. Їхня еволюція полягає в поступовому переході від технічної до техноекономічної, а нині — до соціотехноекономічної парадигми. Вона базується на уявленні про господарський розвиток як про нерівномірний хвилеподібний процес, основу якого становлять інноваційно-технологічні зміни та соціальне – інституційне середовище. Цю парадигму характеризує діалектичний характер, суттєва, хоча й далеко не повна універсальність. Вона відкриває можливість вірогідного моделювання глобального цивілізаційного розвитку.
Нагальну проблему світового співтовариства, яке об'єднує здебільшого країни з низьким рівнем науково-технічного й соціально-економічного розвитку, становить переведення положень і принципів інноватики в площину їх практичного послідовного системного втілення. Еволюцію «життєвого циклу» технологій-інновацій і формування складових сучасного міжнародного технологічного середовища охоплює матриця СРТ (див. рис. 10.2). Наведена матриця наочна і потребує лише деяких пояснень.
СРТ представлений в узагальненому вигляді як цілісна тріада до-, після- і ринкових стадій «життєвого циклу» технологій-інновацій. Саме інновацій, а не всіх технологій, переважна частина яких залишається потенційно ринковими, не будучи новаторськими чи перспективними. Доринкову стадію характеризує і значно більша порівняно з іншими часоємність: середній термін від виникнення ідеї до її матеріалізації сягає 25—ЗО років, а високо-атрибутивного використання і «старіння» інновацій — 10— 15 років.
Ринкова стадія охоплює як трансфер, переважно внутрішньо-корпоративний, так і частину комерційної дифузії технологій-інновацій. Усі типи їхнього життєвого циклу постають на цій стадії як середньодинамічна крива.
Важливо підкреслити, що наведені в матриці складові середовища СРТ, хоча й кількісно переважають інші, не є і не можуть бути всеосяжними. Суттєвою і навіть панівною, особливо для країн із трансформаційною економікою, має бути виважена селективність національних пріоритетів і технологічних «ніш» з урахуванням тенденцій і можливостей СРТ.
Доринкова стадія
Ринкова стадія
Післяринкова стадія
Переважні види власності
Типи конкуренції
Рівні техноглобалізму
Види ТІ
Фази життєвого циклу
Форми трансферу ТІ
Об’єкти СРТ
Суб’єкти СРТ
Економічна ефективність ТІ
Види маркетингу ТІ Інтелектуальна: при
ватна, колективна,
державна
Чиста конкуренція
Національний,
міжнаціональний
(регіональний)
Технології-новації
Генерування ТІ
Патенти, «ноу-хау»,
Патенти, „ноу-хау” контракти
Неуречевлені
Дослідницькі
структури, венчурний
бізнес, держави
Затратна
Дослідницький
Промислово-комерційна:
корпоративна,
транснаціональна
Чиста монополія,
монополістична
конкуренція
Національний,
транснаціональний
технології-інновації
трансфер ТІ
ліцензії, лізинг, франчайзинг
Уречевлені, неуречевлені
ТНК, ТНБ, національні
корпорації
Надприбуткова
Промисловий, комерційний,
експортний, міжнародний
Комерційна,
квазі- і не-
комерційна:
корпоратив
на, державна
Олігополія
Міжнарод
ний, гло
бальний
Стандартні
технології
Дифузія ТІ
Ліцензії, лізинг, інжиніринг, наукоємні послуги
Неуречевлені, уречевлені
Традиційн
Кількість ТІ
Доринкова стадыя
Ринкова стадыя
пысляринкова стадыя
Генерування ТІ
Трансфер ТІ
Дифузія ТІ
Час
Освоєні ТІ
Сучасні ринкові перетворення в Україні не сприяють технологічним змінам, включенню країни в техноглобалістський тренд СРТ. Вони порушили усталений адміністративний механізм регулювання науково-технічного розвитку і не створили належного конкурентного ринкового середовища, здатного до інноваційної синергетики (самоорганізації, самовідтворення). Не справдилися надії на трансфер прогресивної технології в Україну через спільні підприємства.
Найбільш «вузьке місце» в державно-господарському відродженні України становить відсутність сталої, ретельно обгрунтованої й перспективної економічної політики, ключову роль у якій має відігравати інноваційно-технологічна політика.
Концепція такої політики розроблена в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. В її основу покладено три принципи.
Перший — еколого-інноваційний імператив реформування економіки України. Він означає безумовну пріоритетність відтворення життєвого середовища, продовольчої й ресурсної бази і другорядність товарного насичення ринку на цьому етапі.
Другий принцип — інноваційно-випереджувальне спрямування науково-промислової революції в країні. Ідеться про обгрунтований вибір і концентрацію ресурсів на найперспективніших, адаптованих до умов України технологіях, виходячи з вимог «технології проривів», тобто рішень типу «переганяти, не наздоганяючи».
Третій принцип — масштабна «інтелектуалізація» професійно-кадрового потенціалу України в еколого-реноваційному та інноваційно-випереджувальному напрямах.
Усі три концептуальні принципи можуть стати базовими в обгрунтуванні вітчизняної моделі технологічного відродження України.
«Пропустивши» попередні етапи НТР (інформатика та ресурсозбереження), Україна стоїть перед необхідністю якнайшвидше визначити та розпочати освоєння своїх перспективних «ніш» на міжнародних ринках і в міжнародному поділі праці. У зв'язку з цим довгострокову мету має становити досягнення лідерських позицій у масштабній розробці, промисловій апробації та реалізації на світових ринках наукоємних природоохоронних технологій та послуг. Тим більше що, за компетентними прогнозами, альтернативою сучасній ціновій та якісно-продуктовій конкуренції стане в найближчому майбутньому екологічна та науково-технічна безпека товарів.
Вагомим чинником технологічного відродження України є забезпеченість країни науково-інженерним персоналом. За даними 00Н, вона є найвищою у світі й становить в Україні 6761 чол. на 1 млн населення, тоді як у СІЛА — 3873 чол., Швеції — 3081, Нідерландах — 2656, Франції — 2267. Ефективне поєднання систем вищої школи, науки та інноваційного бізнесу з опорою на досвід розвинутих країн сприятиме нарощенню науково-технічного потенціалу країни, прискоренню інтеграції її до СРТ.
Циклічність розвитку
Розвиток як філософська категорія — це процес самопросування від нижчого (простого) до вищого (складного), що розкриває і реалізує внутрішні тенденції та сутність явищ, які ведуть до виникнення нового і зумовлюють будь-які зміни різноманітних форм матерії.
Розвиток є імманентним (лат. іmmanentis — властивий, притаманний) процесом: перехід від нижчого до вищого виникає тому, що в нижчому в прихованому вигляді міститься тенденція, яка веде до вищого, а вище є розвитком нижчого.
Будь-який окремий процес розвитку має початок і кінець, причому вже на початку в тенденції міститься завершеність розвитку. Такий процес називається циклом (грец. — коло). Поняття циклу розглядається як сукупність явищ, процесів, робіт, які створюють певну завершеність розвитку протягом певного відрізку часу, наприклад, виробничий цикл — повне коло робіт, виконання яких дає готову продукцію.
Інноваційний цикл — коло інноваційних процесів, новин, нововведень, які реалізуються в системі певного технологічного укладу, забезпечуючи прогресивний розвиток суспільства. Завершеність одного циклу кладе початок новому, в якому можуть повторюватись деякі особливості першого. Для розвитку характерна спіралеподібна форма.
Інноваційна спіраль — це крива, яка робить постійно зростаючі витки від якоїсь первісної точки десь на зорі людства. Ця спіраль розкручується без зупинки і тільки вперед і вже в XXI ст, підводить розвинені країни до віртуальної (лат. virtualis — можливий, такий, що може проявитись за певних умов) економіки, про яку ще мало відомо.
Отже, усі процеси у світі, зокрема й економічні, підкоряються основним законам розвитку, діалектики як найбільш загальним законам будь-якого руху, будь-якого розвитку в усьому розмаїтті їх форм і в усій їх суперечності.
Серед цих законів важливо виділити закон переходу кількості в якість. Він нерозривно пов'язаний з іншими двома основними законами: єдності і боротьби протилежностей, який відображає
виток розвитку, і законом заперечення, який відбиває результат саморозвитку матерії.
Закон переходу кількості в якість свідчить, що процес розвитку здійснюється ступінчасте в порядку послідовного сходження з нижчого ступеня на вищий. Кожний такий ступінь характеризується своєю якісною визначеністю, яка виявляється явно і різко. Кількісні зміни протікають повільно і приховано, на початку вони не зачіпають якості, яка притаманна даному ступеню, але вони здатні накопичуватись, досягати несподіваної межі, коли вже не в змозі проходити в межах попередньої якості. Тому перехід кількості в іншу якість відбувається стрибкоподібне. Це означає, що
кількісні зміни себе вичерпали, тобто досягли своєї межі і починається новий цикл розвитку.
Циклічне повторення, наприклад, у виробництві знарядь праці, не слід розуміти як механічне повторення одних і тих самих стадій виробництва. Даний процес постійно несе в собі нові риси, тенденції змін якісних показників. Усі види нових знарядь праці походять від колись існуючих, під час створення нових використовується все краще, що було досягнуто раніше.
Закон заперечення припускає заміну виробництва старих виробів новими, сучасними і якісними. Цей закон яскраво виявляється в розвитку електронно-обчислювальної техніки, коли перехід від одного покоління ЕОМ до іншого відбувається запереченням елементної бази попереднього покоління при збереженні основних принципів роботи ЕОМ.
Закон єдності і боротьби протилежностей — це є взаємодія між позитивними і негативними сторонами, наприклад, науково-технічного прогресу чи будь-якого явища дійсності. Боротьба цих протилежностей і є процесом розвитку, зростання суперечностей робить їх головною рушійною силою розвитку. У світі природи розвиток не підлягає оцінці — існує об'єктивно.
Розвиток як об’єктивний процес змін
Стадії розвитку
Еволюційна
біфуркаційна
Форми розвитку
Прогресивна
Регресивна
Стагнаційна
Вичерпання ресурсів
Поступальний рух у перед
адаптація
Стійкість
Самодостатність системи
Технологічні прориви
Рух до гіршого
Погіршення
деградація
Піки соціальної напруги
підйом
Пожвавлення
Криза
Застій
Руйнування
Розвиток
фази
Зародження
Функціонування
Затухання
У суспільно-економічному житті ми оперуємо певною системою цінностей, за допомогою яких можна визначити напрями і характер розвитку. Існують два шляхи розвитку: еволюційний та біфуркаційний. Вони реалізуються у формах прогресу, регресу, революцій, стагнацій, криз, рівноваги (рис. 2.1).
Еволюційний шлях розвитку, який називають неперервним, стабільним, стійким, адаптаційним, характеризується відсутністю стрибків і розривів, тобто здійснюється послідовно внаслідок поступового формування та закріплення необхідних соціально-економічіш чинників без цілеспрямованого втручання людини. Він виявляється в поступовому накопиченні у виробництві техніки, що постійно вдосконалюється протягом існування технологічного укладу і базується на використанні відомих науково-технічних досягнень, на традиційних виробничо-технологічних методах (наприклад, у сільському господарстві, будівництві, видобувних галузях). Цей етал розвитку в економіці характеризується як переважно екстенсивний, що ґрунтується на кількісному накопиченні певних виробничих чинників (засобів виробництва і матеріальних ресурсів) на попередній технічній базі. Даному типу відповідає традиційна технологія економічної ефективності капітальних укладень, що забезпечує вибір виробничо-технічіїого рішення з альтернативних варіантів.
Біфуркація — це миттєвий перехід до якісно нового стану (закон переходу кількості в якість), тобто революційний тип розвитку, що характеризується нестійкістю, нестабільністю, технологічними проривами, винаходами, науковими відкриттями, які функціонують за новими принципами. Якщо біфуркаційний тип розвитку охоплює не одну якусь галузь науки чи техніки, а всю їх сукупність, тоді мова йде про науково-технічну революцію. Технічні революції характерні для всієї Історії розвитку людства
До середини XX ст. періоди, коли відбувалися наукові і технічні революції, не збігалися. Відомі технічні революції кінця XVIII— початку XIX ст. пов'язані з відкриттями в техніці, наприклад парового двигуна, що дало можливість виробництву перейти від застосування окремих машин до системи машин, які приводились у дію двигуном-машиною. Електротехнічна революція кінця XIX — початку XX ст. була пов'язана з винайденням двигуна внутрішнього згорання та електродвигуна.
Бурхливий розвиток науки (початок наукової революції) спостерігався наприкінці XIX — на початку XX ст.: було відкрито теорію відносності, закон розщеплення атома у фізиці, гени І генетичний код у біології, антибіотики в медицині, пізніше — телеграф, телефон, телебачення, ЕОМ, супутниковий зв'язок, оптичні квантові генератори (лазери) і багато іншого [75].
Провідну роль у науково-технічній революції, яку переживає світова економіка нині, відіграє саме наука. Техніка орієнтується на наукові відкриття, які стають вихідною базою для створення нових галузей виробництва. У самому виробництві розвиваються наукові дослідження, виникла творча співдружність учених, інженерів, робітників, спеціалістів, а самі підприємства переростають у науково-промислові комплекси різних видів. В економіці цей тип розвитку визначається як інноваційний. Він грунтується на використанні принципово нових прогресивних технологій, організаційно-управлінських систем. Важливу роль у житті суспільства відіграють галузі, що безпосередньо задовольняють потреби людей. Високими темпами зростає кількість нових підприємницьких структур, особливо малих та середніх підприємств, які спроможні швидко адаптуватись до вимог зовнішнього середовища.
Нова модель економічного зростання, ідо ґрунтується на інноваційному типі розвитку, передбачає зміну самого поняття науково-технічного прогресу і науково-технічного розвитку. З'явились нові пріоритети: інтелектуалізація виробничої діяльності, екологічність, використання високих технологій тощо. Ця модель потребує нової державної інноваційної політики ефективного стимулювання інновацій, розвитку наукомістких та скорочення природо експлуатуючих галузей.
Інноваційний розвиток здійснюється закономірно під впливом певних причин, які спричинили його і які лежать у його основі. Проте на його перебіг впливає багато інших чинників, різноманітних обставин. На рис. 2.2 показані рушійні сили змін. Їх сукупність і взаємозалежність створює синергічний ефект розвитку.
Соціальні чинники
Науково-технічні чинники
Політичні чинники
Демографічні чинники
Економічні чинники
Рис. 2.2. Рушійні сили інноваційного розвитку
Інноваційний розвиток має циклічний характер. В економічній літературі визнання циклічності розвитку— поширений факт, про що свідчать численні публікації {20, ЗІ, 51, 57, 73, 90, 99, 101].
Циклічність розглядається як загальна форма руху світового господарства і національних господарств, що виражає нерівномірність функціонування різних елементів національного господарства, зміну еволюційних та біфуркаційних стадій його розвитку. Ідеться про неперервне коливання ділової активності, зльоти і падіння ринкової кон'юнктури, чергування екстенсивного та інтенсивного типів економічного зростання. Циклічність — це рух від однієї макроекономічної рівноваги в масштабах щонайменше національної економіки до другої. Епіцентром циклічного руху є криза, у якій поєднуються межа та імпульс зростання економіки. Криза утворює вихідну базу для нових капіталовкладень і нововведень, спонукаючи до оновлення на базі нової техніки, яка здатна не лише відтворити докризовий рівень прибутку, а й забезпечити вищий його рівень.
На рис. 2.3 графічно показано економічний цикл, який являє собою інтервал розвитку в часі, протягом якого відбувається піднесення виробництва, розквіт, а потім його скорочення, застій (депресія), пожвавлення і знову піднесення. На графіку крайні точки розвитку фіксують піднесення і кризу.
Рис. 2.3. Графічне зображення економічного циклу 48
Фази піднесення розвитку починаються з пожвавлення ділової активності, тут важливу роль відіграють науково-технологічні нововведення, які впливають на зміну економічної кон'юнктури, реструктуризацію економіки, ділову активність.
На стадії занепаду хвилі виникає надзвичайна активність інноваційної діяльності, результатом якої є докорінне оновлення обладнання, створення нових товарів і нових галузей виробництва, нових ринків, нових робочих місць.
Спостерігається зміна технологічної парадигми, що в кінцевому підсумку виводить країну з кризи.
Проблема циклічності завжди привертала увагу вчених і тепер лишається однією з центральних проблем розвитку суспільства.
Розробка теорії циклів почалась із середини XIX ст., коли англійський учений X. Кларк звернув увагу на 54-річний розрив між двома економічними кризами 1793 і 1847рр. Він припустив, що це не випадково, що мають бути якісь на те причини, але не зміг їх сформувати.
Інший англійський учений В. Джевонс, який увійшов в історію як творець теорії, відповідно до якої кризи надвиробництва зумовлені появою через певні проміжки часу плям на Сонці, і, використовуючи статистичний матеріал, намагався вперше довести існування тривалих коливань в економіці. Він аналізував ряди цін і помітив у них повторення тривалих періодів зростання і падіння. Але Джевонс не зміг знайти пояснення цьому явищу [2].
Теорія циклічних криз розглядалась К. Марксом у 60-х роках XIX ст. Його ідея полягала в тому, що виникнення криз пов'язано з процесом перенакопичення основного капіталу. Виробництво «зайвого» спричиняє хвилеподібний рух. У теорії К. Маркса можна знайти важливі положення про тривалі коливання, які вказували на взаємозв'язок технічного прогресу і прибутку [69].
Наприкінці XIX ст. про існування довгострокових коливань писав український економіст М. І. Туган-Барановський, який, розглядаючи промислові кризи в Англії, довів, що циклічність економічного розвитку визначається обмеженістю позичкового капіталу та особливостями його інвестування в капітальні товари.
Теорія довгих хвиль М. Д. Кондратьєва
Російський учений М. Д. Кондратьєв, продовжуючи дослідження в галузі кризових явищ в економіці капіталістичних країн, ще у 20-ті роки XX ст. висунув концепцію великих циклів господарської кон'юнктури, які згодом дістали назву «довгі хвилі»
Кондратьєва [54, 80].
З метою обґрунтування великих циклів М. Д. Кондратьєв проаналізував великий фактичний матеріал. Були вивчені статистичні дані чотирьох провідних капіталістичних країн — Англії, Франції", Німеччини, США за період 100—140 років і досліджена велика кількість статистичних показників таких, як:
• динаміка цін;
• заробітна платня;
• відсоток на капітал;
• зовнішньоторговий обіг;
• виробництво основних видів продукції промисловості та ін. Проведені дослідження дали змогу виявити наявність циклічних хвиль у межах 50—60 років. Цикл має 4 фази:
•^ дві — піднесення;
^ дві — занепаду.
За оцінкою М. Кондратьєва, періоди великих циклів з кінця XVIII ст. були такими (табл. 5.2).
Таблиця 5.2
ПЕРІОДИ ВЕЛИКИХ ХВИЛЬ
Хвиля
Фази
піднесення
занепаду
І
3 кінця 80-х — початку 90-х до 1810—1817рр.
31810—1817рр. до 1844—1851 рр.
II
3 1844—1851 рр. до 1870—1875рр.
3 1870—1875рр. до 1890—1896рр.
III
3 1890—1896рр. до 1914—1920рр.
3 1914—1920рр.
М. Кондратьєв визначив, що перед і на початку піднесення хвилі кожного великого циклу виникають глибокі зміни в економічному житті суспільства, які виявляються в значних змінах техніки, виробництва, виникненні нових ринків збуту. Так, у розвитку першої хвилі піднесення (кінець XVIII ст.) визначальними були винаходи в текстильній промисловості та виробництві чавуну. Зростання в період другої хвилі (середина XIX ст.) було зумовлено насамперед будівництвом залізниць, розвитком морського транспорту, а третя хвиля піднесення (початок XX ст.) пов'язана з відкриттям електрики, радіо та.ін. Крім того, помічено, що на стадії «піднесення» хвилі супроводжуються нестабільністю в суспільстві — політичними негараздами, страйками, революціями, стадія «занепаду» хвилі характеризується активізацією інноваційної діяльності, пожвавленням у створенні нових робочих місць, нових галузей виробництва, зміною технологічної парадигми, що приводить до подолання кризи.
М. Кондратьєв довів, що є три типи «хвиль» — короткі (приблизно 3 роки), середні (15 років) і довгі (60 років) і всі вони впливають на економічну кон'юнктуру. При побудові системи регулювання економіки необхідно враховувати чинник часу і стежити за розвитком кризових явищ, що дає змогу з меншими витратами відновити рівновагу, замінити одну парадигму на іншу. Інноваційні процеси слід пов'язувати з різними чинниками кон'юнктури — з рівновагою «першого порядку» — попит і пропозиція; «другого порядку» — переливання капіталу в нове обладнання, машини, модернізацію виробництва; «третього порядку»— стосується зміни виробничої структури, сировинної бази, джерел енергії, кваліфікації та умов праці робітників тощо. Відхилення від першого типу рівноваги призводить до коротких хвиль, другого типу — до середніх хвиль, третього — до довгих хвиль.
Таким чином, основною закономірністю великих циклів М. Кондратьєв уважав науково-технічні винаходи, відкриття, зміни технологічного укладу, які впливають на соціально-економічне життя суспільства, утворення нових ринків, нових країн тощо.
М. Кондратьєв увів поняття «технічна революція як тяглова сила» циклу, розробив теорію «інноваційних» пакетів і показав, що нововведення розподіляються в часі нерівномірно і з'являються групами.
Зміни в техніці зумовлені попитом виробництва, створенням таких умов, за яких застосування винаходів стає можливим і необхідним. Війни і революції не падають з неба, а є наслідком створених економічних, соціальних і політичних обставин, які породжують черговий цикл, а кожна наступна фаза довгого циклу є результатом кумулятивних процесів попередньої фази.
На рис. 2.4 та 2.5 показано періодичність виникнення нововведень з 1740 р. дотепер та механізм циклу.
Нові якості
базових
нововведень
Усереднена
тенденція
розвитку
базових
нововведень
1740 1750 1800 1850 1900 19501960 2000 Роки
Рис. 2.4. Періодичність появи радикальних
нововведень з 1740 р. до 2000 р.
У наш час теорія «довгих хвиль» дає змогу багатьом аналітикам уважати, що закінчилась четверта хвиля, а кризу 80-х років сприймати як здійснений факт, що підтверджує циклічність розвитку.
Піднесення
9-10 р.
Розквіт
13-14р.
занепад
14-15р.
Піднесення
Тренд
Рис. 5.5. Механізм циклу 52
Траєкторію рівноваги економічного зростання (тренд) визначають два основні показники: швидкість оновлення виробничих фондів та ефективність нововведень.
Феномен циклу — це періодичність повторення характерних соціоекономічних і технологічних ситуацій через певні відрізки часу.
Середні цикли нанизуються на довгі хвилі.
М. Кондратьєв у книзі «Длинные волны коньюнктуры» [80] підкреслює, що хвилеподібний рух являє собою процес відхилення від стану рівноваги, до якої прагне економіка. Періодично ця рівновага порушується і виникає необхідність створення нового запасу «основних капітальних благ», які б відповідали виникаючому способу виробництва. Таке оновлення проходить не плавно, а поштовхами. Як уже зазначалось, вирішальну роль при цьому відіграють науково-технічні винаходи, відкриття, науково-технічні революції.
Слід зауважити, що дедалі більше дослідників підтримують хвильову, циклічну концепцію розвитку економіки. Так, американський дослідник Маркетті (Магсhetti, 1982), проаналізувавши появу винаходів і нововведень за останні 200 років, зробив висновок, що вони з'являються хвилями і мають певну конфігурацію і частоту: услід за хвилями винаходів з певним часовим лагом виникають хвилі нововведень [67, с. 32, 33]. Зіставлення й аналіз трьох хвиль дали йому підстави для висновку, що часова дистанція між центральними точками кожної хвилі залишається постійною і дорівнює 55 рокам для нововведень і 63 — для винаходів, що відповідає періодичності довгих хвиль, відкритих М. Д. Кондратьєвим.
Сучасні економічні методи вможливили виділення 1380 видів циклів [80], які стосуються економіки. Проте лише три з них мають практичне і теоретичне значення. Це — цикли товарно-матеріальних запасів Дж. Кітчина (з періодом до 3 років);
цикли інвестицій в обладнання та устаткування К. Жугляра (період 7—11 років); будівельні цикли С. Кузнеця (період 18— 22 роки).
На думку багатьох дослідників [67] економічної кризи 80-х років, світ переживає завершення циклу зростання, оскільки нововведення, які породили цей цикл, досягли стадії зрілості. Виникли нові проблеми, зокрема такі: швидке зменшення запасів мінеральної та енергетичної сировини; виснаження культурного шару землі; накопичення відходів і токсичних продуктів життєдіяльності; перегрів атмосфери, зміна повітряних потоків; утрата здатності навколишнього середовища (природи) до відтворення і саморегуляції. Народжується нова епоха, перехід до якої означає перервність неперервності або період кризи, що може бути фатальним як для фірм, які не зможуть адаптуватись до нових умов, так і для суспільства в цілому.
Фази винаходів і нововведень мають тенденцію до прискорення, що особливо наочно видно на прикладі деяких важливих винаходів, які реалізувались протягом останніх 250 років (рис. 2.6) та хвильової динаміки великих циклів (рис. 2.7). Чим ближче до нашого часу, тим більше скорочується розрив між винаходом та його втіленням у виробництво [23, 62].
Світовий досвід підтверджує, що тривалий розвиток виробництва в довгостроковому періоді залежить не стільки від ресурсних можливостей, скільки від інноваційного характеру виробництва в конкретному середовищі.
Залучені сьогодні у виробництво праця і капітал змінюють свою якість і продуктивність на базі нових технологій, що дає змогу різко підвищити рівень конкурентоспроможності фірм на світових ринках. Унаслідок дифузії нововведень ринки зростають швидше, ніж очікувалось за прогнозом у середині 90-х років (середнє зростання світової економіки становить 3 %). Кризові явища останніх років удавалось переборювати за рахунок підтримки високорозвиненими країнами високих темпів збільшення сукупного світового попиту. Проте ринкова економіка накопичує депресивні компоненти внаслідок перенасичення ринку товарами.
Більшість економістів-аналітиків [12, 17, 31] приходять до висновку, що вихід із кризи буде пов'язаний з виникненням нової хвилі нововведень, яка дасть тривалий стимул наступному періоду зростання, що нині виявляється в:
» бурхливому розвитку науки, що започатковує нові технології;
• зникненні або радикальній перебудові традиційних галузей господарства;
• перетворенні сільського господарства на науко- і капіталомістку галузь;
• розвитку сфери послуг;
• індустріалізації країн, що розвиваються;
• тенденції до децентралізації моделі життя населення, моделювання виробничого процесу і прийняття рішень;
• змінах навколишнього середовища і необхідності його захисту;
• виникненні нових концепцій організаційного розвитку.
Зародження класичної інноваційної теорії припадає на початок XX ст.
Одним з перших західних теоретиків, який прийняв ідею циклів М. Кондратьєва, був австрійський учений Йозеф Алоїз Шум-петер1 і його німецькі колеги В. Зомбарт та В. Мітчерліх. У своїх працях, написаних до 20-х років, вони виходили з того, що капіталістичне підприємство є клітиною господарської системи капіталізму, джерелом життя, оскільки в ньому діє рушійна сила капіталістичного господарювання — підприємництво.
В. Зомбарт у статті «Капіталістичний підприємець» (1909) описує тип підприємця, характеризує його функції і бачить його основне завдання в просуванні технічних новинок на ринок. На думку В. Зомбарта, підприємець, що зробив винахід, надалі не зупиняється на його впровадженні, а намагається розповсюдити новинку, що і характеризує його як носія технічного прогресу. Внесок В. Зомбарта в теорію інновацій полягає саме в цьому твердженні, яке подаємо досить узагальнено: підприємець є носієм інновацій.
Цю концепцію нині поділяє П. Друкер [33]. Він наголошує, що інноваційність — особливий інструмент підприємництва. Його новаторство полягає в тому, щоб знайти в існуючих ресурсах нові якості з метою створення нових благ. Більш того, у процесі нововведення створюються нові ресурси. П. Друкер підкріпляє свої твердження таким прикладом: будь-яка рослина залишається порослю (бур'яном) на полі, а будь-який мінерал — породою. Ні боксити, ні нафта, яка просочувалась із землі сотні літ тому, не вважались ресурсами, а навпаки, були перешкодою для обробки ґрунту та його родючості. Ресурсу не існує доти, доки підприємець не відшукає в природі щось корисне і не надасть йому економічної цінності.
Погляди В. Мітчерліха теж стосувались ролі підприємця в поширенні досягнень прогресу. Його наукова праця «Економічний прогрес» (1910) присвячена проблемам економічного розвитку і значенню нововведень, а висновки схожі з висновками В. Зомбарта.
Крок уперед порівняно зі своїми колегами, як з теоретичної, так і практичної точок зору, зробив Йозеф Шумпетер, погляди якого на процес упровадження новинок викладено в опублікованій у 1911 р. праці під назвою «Теорія економічного розвитку», що стала згодом класичною [154]. У ній він розглядає технічну інновацію як економічний засіб, застосований підприємцем з метою підвищити свій прибуток.
З цього дослідження починається класична теорія інновацій, яка започаткувала багато напрямів досліджень і мала безліч наукових послідовників.
Слід зауважити, що протягом півстоліття теорія Й. Шумпетера не мала визнання в економічному середовищі і тепер переживає своє друге народження, прямо чи опосередковано впливає на теоретичні та практичні висновки багатьох дослідників нововведень.
Вихідним пунктом міркувань Шумпетера, як і попередніх авторів, був динамічний розвиток капіталізму;
Динамічна теорія розвитку, на думку Й. Шумпетера, ґрунтується на постійних «коливаннях»» кон'юнктури, які він пов'язує із «здійсненням нових комбінацій» чинників виробництва, що викликаються до життя «динамічним підприємцем». Шумпетер розрізняє п'ять характерних випадків нових комбінацій:
1. Виготовлення нового продукту або відомого продукту з новими властивостями.
2. Впровадження нового, ще невідомого в даній галузі методу виробництва.
3. Освоєння нового ринку збуту.
4. Отримання нового джерела сировини або напівфабрикатів.
5. Проведення реорганізації (організаційна перебудова), включаючи створення монополії або її підрив у конкурентів.
Ці комбінації різні за своєю сутністю, але мають в основі дещо спільне — елемент новизни. Саме новизну Шумпетер уважав вирішальним критерієм у визначенні нововведення.
Шумпетер дав визначення інновацій як економічної категорії і вперше серед економістів зробив спробу дослідити можливості здійснення нововведень. Найважливішим, за теорією Шумпетера, є впровадження нових продуктів і нових методів виробництва, і він також першим серед теоретиків визначив відмінність між товарами (1) і технологічними (2) новаціями. Однак і інші комбінації (3—5) він пов'язував із впливом технічного прогресу та нововведень. Масова поява «нових комбінацій», за Шумпетером, свідчить про початок піднесення економіки.
У наступних своїх працях і перш за все в роботі «Кон'юнктурні цикли» (1939) Шумпетер удосконалює свою теорію, підходить до класифікації нововведень, уводить поняття базових і з вторинних нововведень. Кожна інновація, що реалізує великий винахід, створює передумови для формування нових поколінь технологій і техніки — це базова інновація.
Слідом за нею виникає низка дрібніших інновацій (вторинних). Так сформувалась теорія інноваційних пучків («кластерів»), Й. Шумпетер відіграв велику роль у розвитку теорії економічних циклів. Проаналізувавши теорію «довгих хвиль» М. Кондратьєва, він зробив висновок про те, що розвиток економіки являє собою складний циклічний процес, у якому спалахи нововведень і є причиною чергування фаз кризи і процвітання. Він доводить, що інноваційну діяльність слід розглядати тільки за умов циклічності і динамічного змагання старих товарів і технологій з новими, які приходять їм на зміну, і визнає руйнування, що постійно повторюється, «процесом творчого руйнування», дорогою від застарілого до сучасного.
Отже, узагальнюючи, зазначимо, що Й. Шумпетер став засновником усіх інноваційних концепцій, розроблених західними економістами в наступний період.
Основні положення інноваційної теорії Шумпетера, які безперечно сприймаються і на які послідовники спираються, зводяться до такого:
1. Рушійною силою прогресу у формі циклічного розвитку є не будь-яке інвестування у виробництво, а лише в інновації, тобто впровадження принципово нових товарів, техніки, форм виробництва і обміну.
2. Уперше вводиться поняття життєвого циклу інновацій як «процесу творчого руйнування».
3. Численні життєві цикли окремих нововведень зливаються у вигляді пучків («кластерів»).
4. Шумпетер сформував концепцію рухомої, динамічної рівноваги, яка пов'язана з різними видами інновацій.
Головна особливість концепції Й. Шумпетера полягає в тому, що він концентрує увагу на інших виробничих чинниках, на відміну від тих, що традиційно розглядались економістами. Шумпетер увів чітке розмежування між процесом пристосування системи в межах її кругообігу (простого відтворення) і процесом розвитку, який перетворює структуру кругообігу (динаміка). Сутність динамічних змін — це поява нових технологій, товарів, ринків сировини. При цьому рушійною силою є підприємці, до яких належать не всі, хто займається виробництвом, а тільки ті, хто володіє особливими якостями — ініціативою, готовністю до ризику, тобто новатори. Їх меншість, але вони є рушійною силою нововведень.
Ці поняття були досконально обґрунтовані, поставлені ж навіть у загальній формі питання стали основою для майбутніх досліджень.
До теоретиків класичного напряму інноваційної теорії належить Саймон Кузнець. Це відомий американський економіст, лауреат Нобелівської премії, виходець із Росії. Він розкрив теорію будівельних циклів тривалістю 15—20 років, пов'язаних з періодом масового оновлення житла і виробничих споруд. Основне пояснення цьому явищу Кузнець знаходив у демографічних процесах.
Протягом своєї наукової діяльності Кузнець кілька разів звертався до кондратьєвських циклів і вступав у полеміку з Шумпе-тером.
У 1930 р. у праці «Віковий рух у виробництві і цінах» Кузнець на підставі аналізу великої кількості показників п'яти країн установив закономірності їх довгочасової динаміки і прийшов до висновку, що тренд будь-якого з виробничих рядів відображає цикл домінуючої для кожного з них технічної інновації (або відкриття нових ринків, або природних ресурсів) [80]. Кузнець повністю не погоджувався з інноваційною теорією Шумпетера, проте всупереч самому собі підтвердив своїми дослідженнями наявність об'єктивних механізмів, з яких складається великий цикл. Так, він підтвердив думку Шумпетера про взаємозв'язок між підприємницькою активністю і «кластерами» інновацій та довів, що бажання інвестувати нові товари або нові види техніки, а також сама можливість цього виникають лише в особливих умовах— якщо зростає виробництво, але довгий час не впроваджується ніяких принципово важливих нововведень, тоді накопичується капітал застарілого зразка, що не сприяє зростанню продуктивності праці. Це все призводить до зниження ефективності виробництва, зростання капіталомісткості, поточних витрат, що зрештою спричиняє уповільнення загального економічного зростання, а далі і і його занепад.
Таким чином, Кузнець досить близько підходить до ідеї коливань в органічній структурі капіталу і його ефективності.
Слід зазначити, що на позиції теорії Й. Шумпетера перейшло багато визначних економістів, таких як Самуельсон, Тинберген, Форрестер, Мандель.
Неокласична теорія нововведень
Подальшого розвитку теорія нововведень набула після Другої світової війни, передусім у США, у результаті всебічних емпіричних досліджень і спроби теоретичного узагальнення процесів упровадження інновацій. Проблеми нововведень у цей час вивчалися багатьма вченими. Найвідомішими серед них є Г. Менш, Б. Твісс, Барнетт, Е. Менсфілд, Роджерс.
На той час виробництво стикається з проблемами освоєння нових технологій. У 1947 р. розпочинається впровадження напівпровідникової технології, яка являла собою справжнє базисне нововведення. Мікроелектронна технологія справила всеосяжний вплив на всі аспекти життя суспільства. У виробничих організацій виникали серйозні проблеми, оскільки нова технологія викликала «адаптаційний лаг», тобто сама технологія розвивалась набагато швидше, ніж відбувались відповідні їй соціальні, психологічні й організаційні зміни. Нова технологія зумовлювала зміни в різних видах діяльності: від управлінських, інформаційних, гнучких виробничих систем до контролю виробничих запасів, наукових досліджень і розробок, канцелярських операцій, зміни організаційних структур підприємств та їх стратегій.
З метою обговорення комплексу проблем, пов'язаних з нововведеннями, у 1985р. в Нідерландському інституті досліджень прогресу був проведений симпозіум. Розглядались конкретні сфери діяльності, у яких упроваджувалися нововведення: виробництво, маркетинг, робота з кадрами та ін. Симпозіум був міжнародним, у ньому брали участь представники країн Європи, США. Вивчення інноваційних змін було зумовлене перш за все прагматичними цілями. Комп'ютери і роботи уособлювали найбільш очевидні прогресивні зрушення у виробничих і управлінських технологіях. Цій тематиці присвячено безліч публікацій. Тільки за 1975 р. у світі опубліковано понад дві тисячі праць, присвячених даній проблемі, і кількість їх продовжувала зростати'.
Починаючи з 60-х років широкі дослідження з вивчення нововведень проводились у ФРН, зокрема, професором Г. Меншем. Він став найпослідовнішим продовжувачем теорії Й. Шумпетера і розвинув його концепцію на сучасному рівні наукових знань.
Внеском західноберлінського вченого Г. Менша в теорію інновацій було уточнення класифікації інновацій і висування «гіпотези перервності». Г. Менш дотримувався тієї точки зору, що нововведення революціонують виробництво, базисні інновації «приходять групами, або хвилями і перебувають у безпосередньому зв'язку з кризовими явищами або процвітанням економіки». Ця теза підтверджує теорію кон'юнктури Шумпетера і теорію циклів М. Кондратьєва.
З метою обґрунтування твердження про «чисельність нововведень», з одного боку, і «недостатність нововведень» — з іншого Г. Менш провів аналіз історії техніки з 1740 до 60-х років XX ст. На основі одержаних даних висунув гіпотезу «про перервність », яка постулює «драматичне чергування періодів, багатих нововведеннями, і нестачі їх». Ця гіпотеза використовується для пояснення циклічних криз, депресії, проблематика яких актуальна і для України. На думку Г. Менша, кризові явища пояснюються саме тим, що не вистачає базових інновацій і відсутні умови для розвитку науки і винахідництва. Він висуває тезу про необхідність усунення перешкод стосовно інновацій через «доповнення до глобального регулювання» шляхом участі держави в здійсненні проектів нововведення для компенсації ризику, особливо відносно базових інновацій, щоб через взаємодію держави і підприємництва створити економічні умови для розроблення, реалізації та поширення інновацій.
Г. Менш приділяє багато уваги дослідженню технологічних циклів, їх аналізу присвячена праця «Технологічний пат», яка вийшла в 1975 р. Слід зазначити, що Менш був одним з небагатьох дослідників, які зуміли розпізнати за показниками стану ринків праці і капіталу перші симптоми загрозливої кон'юнктурної ситуації 70-х років, коли ознаки нової всесвітньої стагнації ще не були очевидні. Менш назвав кризу 70-х «технологічним патом», тобто закономірною паузою в поступальному розвитку економіки. Це така пауза (виникає регулярно), коли країни впадають у кризу, вихід з якої неможливий у рамках існуючої техніки й існуючого міжнародного розподілу праці.
У Кондратьєва еволюційна теорія, або теорія рівноваги, показувалась плавною лінією, а цикл — хвилеподібною кривою навколо неї. У Шумпетера траєкторія рівноваги є ступінчатою, а теоретична модель Г. Менша інша. Він називає її «моделлю метаморфоз». За Меншем кожний тривалий цикл має форму 8-по-дібної або логістичної кривої, яка описує траєкторію життєвого циклу даного технологічного способу виробництва. На завершальній стадії попереднього технологічного базису виникає новий. | Момент злиття двох послідовних життєвих циклів Менш називає ' «технологічним патом», або точніше, структурною кризою, бо попередня 8-подібна крива не зливається плавно з новою. Їх накладення породжує нестабільність. Американський дослідник Р. Фостер називає таку ситуацію технологічним розривом.
Основний висновок, зроблений Меншем, такий: «Поширена думка, що технічний прогрес розвивається неперервно (гіпотеза неперервності) не відповідає дійсності, на противагу цьому гіпотеза дискретності пояснює драматичну суперечність між періодами насичення нововведень і їх недостатності. Динаміка потоків, припливи і відпливи базових нововведень визначають зміни в економіці, які відображаються в зміні періодів зростання і стагнації».
Г. Менш також досліджував співвідношення між базовими і покращуючими інноваціями. Покращуючі нововведення йдуть слідом за базовими, бо розкривають усі можливості базисної технології — засоби виробництва, продукти стають якіснішими, прогресивнішими, дешевшими. Обидві форми інновацій — базові і покращуючі постійно конкурують одна з одною. Саме це і приводить врешті-решт до періодичного 8-подібного руху — довгим циклам Кондратьєва [83].
Концепцію Г. Менша поділяє американський економіст Р. Фостер, який у книзі «Обновление производства. Атакующие виграють» (1985), узагальнюючи великий фактичний матеріал і використовуючи 8-подібні логістичні криві як основний аналітичний засіб, зробив висновок про наявність технологічних меж та технологічних розривів і довів об'єктивність циклічного розвитку. Вивчаючи успіхи та невдачі корпорацій протягом тривалого часу (20—25 років), Фостер виявив закономірності і принципи цих подій. Він установив, що нововведення підкоряються певній логіці та прогнозуванню і на цій основі можлива оцінка глибини тих змін, які стануться. А для цього, на думку Фостера, компанії повинні вести продуману і сконцентровану програму накопичення наукових знань за допомогою досліджень.
Незважаючи на широкі дослідження проблеми інноваційного розвитку у світовому масштабі, всеохоплюючої теорії поки що не створено. Одна з основних причин — це прагматичні, позитивістські настанови дослідників, які істинними знаннями визнають лише конкретні емпіричні дослідження і відкидають цінність філософських узагальнень. Зокрема, роботи американських учених в основному орієнтовані на прикладні знання, на вирішення окремих практичних питань фірм.