6.2. 5. Християнський культ

Водночас із становленням віровчення відбувався про­цес формування християнського культу (сукупність свят, ритуалів, звичаїв, обрядів). Релігійні свята й обряди похо­дять від первісних вірувань та магічних дій. Безсилі перед могутньою природою первісні люди, намагаючись забезпе­чити собі успішне полювання або рибальство, хороший приплід тварин або врожай колективними обрядами, діями розраховували вплинути на надприродне. Так поступово склався календар свят і обрядів. Усі вони мають спільну функцію — зміцнюють віру в надприродне, безсмертя  душі, загробне життя. Вони є важливим елементом релі­гійного культу.

ХРИСТИЯНСЬКІ ТАЇНСТВА

 

Найважливіші елементи християнської обрядовості на­зивають таїнствами. Серед обрядових дій вони посідають важливе місце. У них "під видимим образом передається віруючим невидима благодать Божа". Однак більшість протестантських течій з усіх християнських таїнств здійснює лише хрещення і причастя.

хрещення

Це таїнство означає прилучення до християнства зану­ренням у воду або окропленням. Здійснюється служите­лем культу. Слово "хрещений" рівнозначне слову "хрис­тиянин". Обряд окроплення водою як магічна дія виник ще в далекому минулому. Багато народів вважали, що во­да має здатність відганяти від людини "нечисту силу". То­му ще до виникнення християнства існував звичай окроп­лювати немовля водою і при зануренні в неї давати йому ім'я.

Раннє християнство не знало обряду хрещення. Він впроваджувався поступово і тільки рішеннями перших вселенських соборів (IV ст. н.е.) хрещення було оголоше­не обов'язковим. Форма обряду у різних християнських церков різноманітна: католики обливають хрещеною во­дою, протестанти — окроплюють або занурюють у воду. У православній церкві обряд хрещення здійснюють над не­мовлям, якого в перші дні після народження приносять до церкви, де священик тричі занурює його у "святу" воду. Цією дією він наче змиває "первородний гріх", наслідува­ний дитиною від "прабатьків людства" і відкриває перед ним шлях до спасіння.

Здійснюючи обряд хрещення, віруючі вважають, що вода і проголошені заклинання визволяють хрещеного від "злісного впливу сатани". Ідеї про злу силу непокірного Богові сатани і про "первородний гріх", від якого слід очищатися окропленням водою, лежить в основі церков­ного обряду хрещення.

причастя (євхаристія)

Формальним виявом його є частування віруючих хлібом та вином, які символізують тіло та кров Христа. Відбувається воно здебільшого після сповіді. Причащаю­чись віруючий приймає "подячну жертву" і "прилучається до божественного єства". В деяких протестантських церквах і сектах специфічною формою причастя є хлібопереломлення. Але, на відміну від православ'я та католицизму, причастя у них вважається не таїнством, а обрядом, що символізує духовну єдність віруючих у їхній вірі в друге пришестя Христа.

Першоджерелами таїнства причастя також є давні віру­вання та обряди. З появою землеробства хліб і вино поча­ли вважати кров'ю рослинницьких духів і божеств, до яких люди "причащалися". Християни запозичили своє таїнство причастя із давніх релігій, пов'язавши його з ученням про жертовну смерть Ісуса.

миропомазання

Означає воно передавання хрещеному "благодаті Свя­того Духа", змазуванням його ароматичною речовиною — миром, що символізує освячення і зміцнення духовних сил на шляху до спасіння.

Обряд змазування тіла маслянистими речовинами ви­ник значно раніше від християнства. Люди того часу віри­ли в магічні властивості речовин. Пізніше помазання здійснювали, наприклад в Індії, при хрещенні, на весіллях і похоронах. У Єгипті застосовували помазання при освя­ченні жерців; змазували голову при освяченні первосвя­щеником згідно з обрядом іудаїзму.

Запозичивши із давніх релігій обряд миропомазання, християни оголосили його таїнством. У ранніх христи­янських церквах миропомазання здійснювали тільки на Пасху. Таїнство миропомазання виконували, як правило, над немовлям.

Сповідь

Вона є покаянням віруючого у власних гріхах перед священиком, який відпускає йому гріхи. Джерела таїнства

сповіді, або покаяння, — в первісних віруваннях про зло та гріх, "бісові сили", що переслідують людину і яких можна позбутися, розповівши про свої гріхи іншим людям або промовляючи слова закляття.

У християнстві сповідь спочатку була прилюдною і ли­ше наприкінці IX ст. замінена таємною, тобто сповідаю віруючого тільки священику, хоча в православ'ї поряд з таємною існує й загальна сповідь.

Якщо православ'я та католицизм вважають сповідь таїнством, то протестанти започаткували прилюдне пока­яння і таїнством його не вважають. У багатьох протес­тантських громадах покаяння здійснюють люди, що вирішили вступити до секти, а також віруючі, які мають "гріхи" перед релігійною общиною або єдиновірцями.

шлюб

Символізує він освячення подружнього союзу іменем Божим, надання нареченим благодаті однодушності в на­родженні та вихованні дітей. Обряд одруження сформу­вався за первісного ладу, коли люди зверталися до "доб­рих духів" з проханням допомогти їм народити дітей, відігнавши "нечисту силу". Лякали цю "нечисту силу" во­гнем, димом, водою, шумом. Елементи цього ритуалу збе­реглися і в сучасному церковному шлюбному обряді: свя­щеник обмазує нареченого і наречену хрестом, обкурює їх димом ладану, наречені тримають при цьому запалені свічки.

У християнській релігійній обрядовості таїнство шлю­бу утвердилося в XVI ст.

священство

Це — посвята у сан диякона, священика або єпископа, Що символізує надання Богом чоловікам повноважень і си­ли для здійснення спасительних обрядів. У православній і католицькій церквах священство є таїнством, у протестан­тизмі — обрядом. Рукоположении служитель культу після Цього стає посередником між Богом і людьми.

Обряд священства існував і в дохристиянських ре­лігіях, був запозичений християнами в період утверджен­ня перших релігійних громад і посідав значне місце. Після

228   Світові релігії

проголошення християнства державною релігією розпоча­лося становлення церковної ієрархії — священновладдя церковних чинів зверху донизу. Усі християнські релігії визнають божественне походження церковної ієрархії.

Католицька церква встановила власну ієрархію за фео­дальним зразком. Те ж відбулося і в православ'ї. У протестантизмі священновладдя спрощене.

У християнстві священство здійснюється лише чо­ловіками і має три ступені: диякон, пресвітер (священик), єпископ. Диякон — священнослужитель першого ступеня. Він бере участь у богослужінні, прислужує при таїнствах, але не має права робити це самостійно. Пресвітер може са­мостійно проводити богослужіння, обряди і шість таїнств із семи, визнаних у католицизмі й православ'ї, крім руко­положения. Єпископ — священнослужитель найвищої ка­тегорії, здійснює всі сім таїнств і має право висвячувати у сан диякона і пресвітера.

маслосвяття (соборування, єлеосвячення)

Формально — це помазання хворого освяченою оли­вою — єлеєм. Здійснення цього таїнства православною і католицькою церквами має свої відмінності. Згідно з учен­ням православної церкви, маслосвяття зцілює хвороби ду­ховні й тілесні, які є наслідком гріхів; у католицизмі це — один із останніх обрядів переходу людини у вічне життя. У православ'ї маслосвяття здійснюють над особами старши­ми 7 років, що хворіють тілесними або душевними хворо­бами (відчай, скорбота тощо).

Таїнство маслосвяття в православній церкві спочатку  здійснювали сім священиків. Вони запалювали свічки, читали сім молитов про одужання хворого, сім послань апо­столів, сім віршів з Євангелія, потім сім разів змазували єлеєм хворого. Тепер цей обряд здійснює один священик, але, як і раніше, збереглися сім прохань за хворого, сім молитов.

богослужіння

Воно є своєрідною формою звернення до Бога через обрядові дії, церемонії з метою одержання від нього підтримки. Це важливий елемент будь-якого релігійного

культу, під час якого служителі культу, всі присутні віру­ючі "вступають у прямий контакт з Богом". Богослужіння відправляють у культових приміщеннях. Головне його призначення — прищепити віру у всесилля і могутність Бога та його служителів, у залежність людини від Божої волі.

Служителі культу намагаються надати богослужінню урочистості та яскравості. І не тільки віруючі, а й люди, далекі від релігії, відвідуючи культові споруди, пережива­ють почуття втаємниченості, схвильованості, емоційного піднесення. Цій меті служать архітектура та оздоблення храмів, живопис, музика, співи.

Християнство відводить важливу роль і похоронному обряду, в основу якого покладено віру в існування душі та потойбічного життя. Сама процедура складна: панахиди, читання псалмів над покійником тощо.

християнські свята

Християнство, як і кожна релігія, у певні дні календа­ря вшановує святих або відзначає певні події в житті церк­ви. Походять вони від давніх побутових свят, пов'язаних з певними етапами господарської діяльності чи річним ас­трономічним або календарним циклом. Назви найваж­ливіших з них походять від назв місяців року і належать до так званих дванадесятих свят, що їх церква відзначає уро­чистими богослужіннями.

Різдво христове

Одне з основних свят християнства, яке бере початок від євангельських оповідей про дивне народження Ісуса Христа — сина Божого і водночас людини. А сама традиція своїми джерелами сягає у первісні культові дії. У Давньому Єгипті, наприклад, 6 січня святкували день народження бога води, рослинності, володаря загробного світу — Осіріса. В Давній Греції того ж дня святкували народжен­ня Діоніса. 25 грудня — день народження давнього ірансь­кого бога сонця, чистоти й правди — Мітри. Утверджую­чись у різних країнах, це свято вбирало в себе обряди і зви­чаї інших релігій, а також народних свят, набуваючи особ­ливих рис, що відповідали християнським догмам.

До Київської Русі прийшло воно разом з християнст­вом у X ст. і злилося із зимовим старослов'янським свя­том — святками. Православна церква всіляко намагалася замінити їх святом Різдва Христового, але існуючі у східних слов'ян свята і звичаї вкоренилися настільки гли­боко, що вона змушена була поєднувати церковні свята з народними. Так, колядки церква поєднала з євангельсь­ким міфом віфлеємської зірки, що сповіщала про народ­ження Христа. "Язичницькі" колядки перетворилися на ходіння христославів із зіркою по домівках. Для прослав­ляння Христа широко залучали дітей. Віруючі віддячували їм подарунками. Для християнства це особливе свято.

Головну роль у його догматичному змісті церква відво­дить вченню про народження Ісуса Христа, який з'явився, щоб спокутувати гріхи людей, вказати людству шлях до спасіння. Весь зміст свята, його урочистого богослужіння покликаний довести віруючим, що всі земні страждання — наслідок гріхів роду людського, а вихід з тяжкого земного життя — в досягненні блаженства у потойбічному світі.

хрещення Господнє

Одне з головних свят у християнстві, проголошене на честь хрещення Ісуса Христа в річці Йордан. Ця подія описана в Євангелії досить суперечливо. На ранній стадії розвитку християнство взагалі не знало обряду хрещення. Його запозичено з давніх культів. Окроплення водою існу­вало в багатьох дохристиянських релігіях. Одухотворяючи явища природи, наші далекі предки одухотворяли й во­ду — важливе джерело життя людини. Вона втамовувала спрагу, забезпечувала родючість полів.

Дохристиянські культи важливу роль відводили обряду "очищення" людини від будь-якої "скверни", "нечисті" за допомогою води. Згідно з давніми віруваннями, вода очи­щувала людей від "нечистої сили", "злих духів", що мог­ли завдавати людям шкоди. Тому в давніх народів існував звичай окроплювати водою новонароджених.

Про здійснення хрещення вперше згадується в христи­янській літературі кінця І — поч. II ст. Тоді ж і виникло свято хрещення, пов'язане з хрещенням Ісуса Христа в Йордані. Воно було завжди дуже урочистим. Головний йо­го обряд — освячення води в церкві і в ополонках. До опо­лонки вирушав хрестовий хід, лунали урочисті молебні.

Освячення води в храмах відбувається і в наші дні. Відзна­чають 19 січня.

стрітення

Свято, яке відзначають 2(15) лютого з нагоди зустрічі (стрітення) праведника Симеона з немовлям Ісусом, яко­го батьки принесли в Єрусалимський храм на сороковий день після народження для зустрічі з Богом. Мета його — поширення ідей християнства, надання правди фактам біографії Христа, підкреслення обов'язку для віруючих приносити в храм немовлят протягом 40 днів після народ­ження.

Впроваджуючи це свято, християнська церква намага­лася відмежувати народ від давніх культів. Римляни в лю­тому святкували "очищення", покаяння, дотримувалися посту, вважаючи, що перед початком весняних польових робіт необхідно "очиститися від гріхів" і "нечистої сили" відповідними жертвопринесеннями духам і богам. Голо­вний очищувальний обряд цього свята припав на 2 люто­го, коли люди на чолі з жерцями з факелами в руках вига­няли злих духів зимових холодів і хвороб.

Прихильники православ'я тривалий час не визнавали свята Стрітення. Тільки поступово вони надали йому зна­чення свята очищення. Саме таким воно стало на Русі, ут­вердившись в основному як церковне свято. У народній свідомості Стрітення знаменувало кінець зими і початок весни.

Вхід Господній в єрусалим

Свято, яке відзначають в останню неділю перед Пас­хою. Побутова його назва — Вербна неділя.

Вербна неділя — переддень страсного тижня, приуро­ченого "згадкам про страждання Христа". Свято безпосе­редньо примикає до Пасхи і не має постійної календарної Дати. В основі його — біблейська легенда про прихід Ісуса Христа зі своїми учнями в Єрусалим, куди він йшов для страждань і смерті. Похід супроводжувався творінням див. За день до входу в Єрусалим, у суботу, Ісус здійснив одне 3 найбільших див — оживив Лазаря. У неділю увійшов у Єрусалим. Народ радісно вітав Сина Божого пальмовими   гілками. На Русі ритуальне значення пальмових гілок пе­ренесене на гілки верби, які розпукуються на цей час, і, згідно з народним повір'ям, захищають від злих духів. Святкування входу Господнього в Єрусалим повинно було спонукати віруючих відкрити свої серця для вчення Хрис­та, як це зробили жителі Давнього Єрусалима.

вознесіння Господнє

Свято, яке відзначають на сороковий день після Пас­хи. Вознесіння на небо воскреслого після страти Христа завершує земну його біографію.

Ґрунтуючись на біблійних легендах, християнська тео­логія запевняє, що вознесіння Христа відкриває праведни­кам шлях на небо, до воскресіння після смерті. Ще задов­го до виникнення християнства вірування у вознесіння на небеса людей, героїв і богів були поширені серед фінікійців, іудеїв та інших народів. Християнство запози­чило цю ідею.

Це свято в побуті віруючих не дуже поширене і зали­шилося суто релігійним, церковним святом. Своїм змістом породжує у віруючих думку про тлінність земного життя і націлює їх на християнське подвижництво заради досяг­нення "життя вічного".

ТРІЙЦЯ (П'ЯТИДЕСЯТНИЦЯ)

Свято, встановлене на честь сходження Святого Духа на учнів Христа у п'ятдесятий день після його вос­кресіння, внаслідок чого вони заговорили різними мова­ми, яких раніше не знали. Покликане зосередити увагу віруючих на голосі церкви, яка несе "слово Боже", залу­чити їх до проповідування християнства іншими "мо­вами", тобто іншим народам.

Міфи про божественну трійцю ще задовго до христи­янства існували у давніх народів. У процесі становлення християнства виникла необхідність пов'язати нову релігію з легендами Старого Завіту. Тому в новозавітних книгах зроблено спробу показати Христа як сина давньоєврейсь­кого бога Ягве, представивши його разом з образом Бо­га — Духа Святого — як постать єдиного Бога. В цьому ви­явився перехід від політеїзму до монотеїзму. Пояснюючи

походження Христа від іудейського бога Ягве, християнсь­ке духовенство запозичило й багато інших іудейських свят, у тому числі свято П'ятидесятниці. У давніх євреїв воно виникло з переходом їх до землеробства і було присвяче­не завершенню жнив, які тривали "сім седмиць", тобто сім тижнів. Спочатку, в період багатобожжя, це свято кінця жнив мало своїм обрядовим призначенням жертво­принесення хліба з нового урожаю місцевим польовим ду­хам і божествам як продавцям урожаю і хазяям землі. Хри­стиянство ж дало йому своє обґрунтування.

У більшості східних слов'ян свято Трійці злилося з місцевим святом — семиком (інша назва "зелені свята") і запозичило у нього побутовий зміст. Давні слов'яни семик пов'язували із завершенням осінніх робіт, намагаючись за­добрити духів рослинності у відповідальний період цвітіння і косіння хлібів. У православне свято Трійці вхо­дить обряд поминання духів померлих родичів (поминаль­на субота). В Україні з 1990 р. є офіційним святковим днем.

спас

Одне з трьох свят, приурочених Ісусу Христу. В його основу покладено євангельську оповідь про перетворення Христа, який наприкінці свого земного життя привів своїх учнів (Петра, Якова, Івана) на гору і під час молитви "пе­ретворився": обличчя його засяяло, одяг його став білим, блискучим, а голос з неба підтвердив його божественне походження. Християнське вчення стверджує, що Ісус хотів закріпити в учнях віру і довести їм, що він справді Син Божий.

Свято Спаса є поєднанням християнської легенди про Христа з давніми народними звичаями відзначати завер­шення сільськогосподарського року, з міфами про очи­щення природи від злих духів. Невипадково того дня не тільки уславляють Христа та його спасіння, а й освячують яблука, виноград, інші фрукти (звідси й назва — "яблуч­ний спас"), який відзначають 19 серпня. А перший спас, медовий — 14 серпня; третій, хлібний, — 29 серпня. Це ще одне свідчення того, що християнство не змогло перебо­роти звичаї в народів, серед яких воно поширювалося, і було змушене асимілювати їхні традиції і повір'я у свою культову практику.

покрова богородиці

Пов'язане з видінням Богородиці, яке начебто явилося в 910 р. у Влахернському храмі Богородиці в Константи­нополі. Під час нічного богослужіння юродивий Андрій, прийнятий до сонму святих, і його учень Єпіфаній нібито бачили, як Богоматір, яку обступили ангели і святі, з'яви­лася над ними, помолилась про спасіння світу від бід і страждань і розпростерла над усіма біле покривало. На Русь свято прийшло разом із православ'ям, і церква вико­ристовувала його для витіснення осінніх язичницьких свят, що влаштовувалися по закінченні польових робіт.

пасха (великдень)

Серед багатьох християнських релігійних свят особливе місце належить святу Пасхи. Встановлене воно перши­ми християнами в пам'ять про страждання, смерть і "чу­десне воскресіння" Ісуса Христа.

У деяких давніх народів Близького Сходу (вавилонян, єгиптян, євреїв), які займалися скотарством, існувало свя­то, під час якого в жертву злим духам приносили ягнят, те­лят з першого приплоду худоби. Скотарі-кочівники віри­ли, що цією жертвою вони задобрять злих духів, і ті вже не будуть нищити худобу й насилати на неї хвороби. З пере­ходом до землеробства весняні свята задобрювання духів набули іншого характеру. Як спокутну жертву духам при­носили, наприклад, хліб і коржі, випечені із зерна нового врожаю, фрукти тощо. Ці землеробські свята злилися з скотарською пасхою і перейняли її назву. Оскільки мрії людей знайти щастя на землі не здійснилися, то надії пе­реносилися на небо, на нові божества, які вмирають і вос­кресають, культ яких був дуже поширений на Близькому Сході. Християнство запозичило ці легенди, обряди, зви­чаї і втілило їх у вчення про жертовну смерть Ісуса Хрис­та. Але основна ідея — самопожертва Бога заради людей — збереглася. Релігійна сутність обряду залишилася такою, як і тисячоліття тому: принесенням жертви очистити лю­дей від злих духів, хвороб, нещасть і трагедій.

Ідея спасіння, хоча б після смерті, отримала значне по­ширення, особливо серед простолюддя. Образ Христа, який добровільно прийняв мученицьку смерть, немовби закликає їх терпіти земні страждання. Утверджуючись й  розвиваючись, християнське вчення розробило церемонію святкування Пасхи і з И ст. зробило це свято одним з най­головніших.

У Київській Русі святкування Пасхи було запровадже­но в X ст. Тут воно злилося з місцевими слов'янськими весняними святами. Давні слов'яни кожну весну перед по­чатком сільськогосподарських робіт також влаштовували багатоденне свято на честь сонця, що "воскресає". Під час цього свята вони приносили жертви духам і божествам рослинності, прагнули задовольнити духів померлих предків. Християнська Пасха ввібрала в себе багато чого із давньослов'янських релігійних обрядів, зокрема гро­мадські сімейні трапези, до яких готували хліб, сир, яйця, копчене м'ясо тощо.

Оскільки у ранньому християнстві святкування вос­кресіння Христа збігалося з іудейською пасхою, на Нікейському (325), Антіохійському (381) соборах було вирішено святкувати Великдень першої неділі після по­вного місяця, яка наставала або у день весняного рівно­дення (21 березня), або після нього, але обов'язково іншого дня, ніж іудеї. Тому Великдень не має точно встановленного календаря. Для визначення його дати вдають­ся до спеціальних правил і таблиць, які називають пас­халіями.

Загалом календар християнських свят пов'язаний з християнським літочисленням, яке бере свій початок від народження Христа, дату якого близько 525 р. обчислив римський чернець Діонісій Малий. Воно запроваджене у більшості європейських країн у XVI ст. У Росії — в 1699 р. замість літочислення від "створення світу".

Християнське літочислення здійснювалося тривалий час за юліанським календарем (старий стиль), затвердже­ним у 325 р. на Нікейському соборі. Згідно з ним кожно­го четвертого року в лютому слід додавати 29-ий день. З ініціативи папи Григорія XIII у 1582 р. до нього було вне­сено поправку, за якою протягом кожних чотирьох століть на три скорочувалося число високосних років. Датування за новим стилем відрізняється від попереднього на 13 днів.

Деякі автокефальні православні церкви (Болгарська, Сербська, Єрусалимська) календарі свят складають за юліанським календарем, католики — за григоріанським.

238   Світові релігії

храмові свята

Значного поширення у православ'ї свого часу набули місцеві свята — храми, встановлені на честь святих або Бо­городиці, іменем яких названі місцеві парафіяльні церкви чи прибудови до них.

У давнину, коли Русь було поділено на багато князівств, князі й бояри намагалися мати своїх угодників і святих, яких вважали "небесними покровителями" їхніх! князівств і вотчин. Згодом, коли кожна парафія вже мала святого чи богородицю, їх почали вважати "небесними! покровителями" віруючих даної парафії. В одній парафії могло бути кілька храмових свят, залежно від того, скільки прибудов мала місцева церква. У храмові дні в місцевих церквах проводили особливо урочисті богослужіння на честь того чи іншого святого, богородиці чи чудотворної ікони. Працювати в цей день вважалося великим гріхом. Віруючим здавалося, що місцеві "святі" чи місцеві "чудо­творці" є особливими покровителями саме даної парафії, села, що вони краще за всіх інших святих розуміють місцеві справи і що саме від них залежить врожай, приріст худоби та сімейне щастя. Поширені храмові свята й тепер.