6.6. Екологічна свідомість

6.6. Екологічна свідомість

Взаємодія природи і суспільства в ХХ—ХХІ ст. набула планетарних масштабів. Це означає, що вже практично не залишилося такої частки нашої планети, де б не відчувались антропогенні впливи. Причому негативні для природи і людини наслідки цих впливів позначаються в наш час на житті діючої генерації. Саме це змусило людство визнати існування екологічних проблем сучасності. По-перше, з філософського погляду ці проблеми точніше слід називати соціально-екологічними (вони виникли як наслідки су-
спільно-виробничої діяльності людини). По-друге, вони мають універсально-комплексний характер (для їх розв’язання треба використовувати методи і досягнення багатьох галузей наукового знання). По-третє, вони є прогностичними (їх коректна постановка та успішне подолання неможливі без систематичних прогнозів-застережень на зразок тих, що з 70-х рр. ХХ ст. були зроблені у межах Римського клубу). По-четверте, вони мають перманентний характер (тобто їх ніколи не можна розв’язати повністю, більш того, на місці розв’язаних проблем виникають нові, складніші). По-п’яте, вони об’єктивні (ми можемо або перебільшувати, або применшувати їхню небезпеку, але хочемо ми того чи не хочемо, вони однаково існують та існуватимуть).

Є певні методологічні вимоги щодо їх розв’язання. До них насамперед належать такі принципи: 1) випереджаючого загального рішення (згідно з ним для розв’язання соціально-екологічних проблем необхідні загальні стратегії); 2) доповнення (згідно з ним не можна знайти якого-небудь специфічного підходу для їх ефективного розв’язання: недоліки одних підходів можна компенсувати лише перевагами інших); 3) реальної перспективи (згідно з ним орієнтуватися слід на ідеальні майбутні соціально-екологічні системи, а діяти — спираючись на сьогоденні можливості).

Існують також три підходи щодо розв’язання соціально-екологічних проблем сучасності: 1) превентивний (згідно з ним необхідно запобігати шкідливим впливам на природу, визначити міру таких впливів); 2) компенсаторний (згідно з ним необхідні рекреаційні заходи, відшкодування втрачених властивостей і функцій природи); 3) елімінаційний (від лат. eliminatio — винесення за поріг, згідно з ним треба усунути екологічно небезпечні виробництва і такі потреби людей, задоволення яких суперечить екологічній безпеці); 4) багатоваріантний (згідно з ним треба мати можливість вибору екологічно безпечних рішень з багатьох альтернатів); 5) системний (згідно з ним орієнтуватися треба не на суто економічні або суто екологічні показники, а на побудову виробничо-екологічних систем).

В. І. Вернадський пов’язував виживання людства з переходом «біосфери» в «ноосферу». Цей перехід, на його думку, дуже важкий, він потребує перегляду того, що утвердилося у нашій свідомості, у нашому складі думання. З його погляду, епоха ноосфери — це тільки можливість, і вона не обов’язково буде перетворена в дійсність. Епоху ноосфери слід будувати. Для цього необхідні певні зусилля й нові принципи нашої життєдіяльності. Необхідні нові знання, нове мислення, нова мораль і нові спільні зусилля.

Так чи інакше, сьогодні називають прагнення глобалістів побудувати нову цивілізацію. Мова йде про повернення до універсалістського принципу, який визнає єдність людства, про багатомірний, стохастичний світ, в якому нелінійність реалізується через людську свободу і творчість. Нелінійність цивілізаційного процесу пов’язана з самодетермінацією людини через діалог культур. Автохтонна логіка минулих обставин (традицій) людини відтворює певне коло, з якого можна вирватися, якщо звернутися до досвіду інших народів і культур. Потреба в такому зверненні зростає в періоди кризи, коли з’являється гостра незадоволеність підсумками власного шляху розвитку. Почуття краю власного досвіду веде нашу свідомість до місця зустрічі двох або кількох культур. Тільки за такого погляду на власне буття людини і її свідомість стає можливим дійсне докорінне перепрограмування її долі. За Г. Бейтсоном1, «висока цивілізація» характеризується: a) поверненням до втрачених архаїчних форм екологічного мислення, яке нині залишилось, мабуть, тільки у бушменів, ескімосів і деяких інших народів; б) наявністю сучасних інформаційних технологій для розповсюдження і збагачення вищезазначеної мудрості екологічного мислення; в) трансформацією певних інституцій (системи освіти, церкви) на підтримку мудрості екологічного мислення в людській популяції, на можливості «переадап­тації» людини при зустрічах з непередбаченими ситуаціями; г) обмеженістю трансакцій з навколишнім середовищем, що обумовлена вживанням невідтворних природних ресурсів, чеканням технологічного прориву в енергетиці.

На думку Г. Бейтсона, «розум є необхідною, неминучою функцією систем відповідної складності всюди, де складність подібного рівня виникає»2. Він визначив мінімальні вимоги для систем, що відповідають критеріям розумності: по-перше, система повинна оперувати з відмінностями і на основі відмінностей; по-друге, система повинна складатися із замкнених петель або мереж, уздовж яких повинні передаватися відмінності й трансформи відмінностей; по-третє, багато подій у системі повинні енергетизуватися швидше одержувачем, ніж стартером діяння; по-четверте, система повинна бути здатною до самокоригування в напрямку гомеостазу і/або в напрямку збігання. Існує дивовижна тотожність між одиницею еволюційного виживання й одиницею розуму. Раніше за одиницю виживання брали таксономічну (від грец. τάξις — порядок, розміщення; νόμος — закон, положення) ієрархію: індивід, підвид, вид. Тепер складається нова ієрархія одиниць: ген-в-організмі, організм-в-середовищі, екосистема і т. д. Тобто в наш час під екологією в найширшому понятті слова треба розуміти вивчення взаємодії та виживання ідей і програм у певних контурах, тобто відмінностей, комплексів відмінностей і т. д.

Епістемологічна помилка вибору неправильної одиниці може привести до тези «Людина проти природи». Така теза, в свою чергу, приведе до реалій типу «Чорнобильська зона відчуження» і заклику «Зробимо найміцнішу зброю, щоб знищити неприємних сусідів». Тобто існує певна екологія дурних ідей, так само, як існує екологія бур’янів. Характеристика системності така, що базова помилка відтворює сама себе. Вона, як ракова пухлина, проростає крізь тканину життя і все приводить до хаосу. Коли людина обмежує свою епістемологію і діє на базі передумови «крім мене самого, мого виду і моєї організації мене нічого не цікавить», то вона обрубає інші елементи так званої петльової структури. Такий склад мислення дуже логічно може привести до думки зробити, наприклад, з Чорнобильської зони відчуження смітник для відходів людської діяльності, або з тієї чи іншої країни «тигель» задля «переплавки» терористів з усіх країн. Той, хто так думає, забуває про те, що екоментальна система Чорнобильської зони є частиною ширшої екоментальної системи, і тому, якщо Чорнобильську зону «збожеволіти», то її божевілля інкорпорується в більшу систему нашого буття і мислення. Ще гірше, коли з тієї чи іншої країни за допомогою її сусідів створюють «смітник» всесвітнього тероризму. Першопричиною виникнення екологічних ніш для дурних ідей є наявність подвійних стандартів, релятивістської моралі. Еталоном таких стандартів і норм моралі можуть бути «норми» на кшталт: «Моя віра правильна, а всі інші єретичні або хибні», «Наші терористи не є терористами, а є борцями за свободу, а ваші так звані борці за свободу є насправді терористами», «Наша земля священна, тому її не можна забруднювати, а ваша територія приречена бути нашим смітником», «Наші люди — расово повноцінні, ваші — расово неповноцінні», «Наш народ — господарь, а ваш — приречений бути рабом».

Для В. І. Вернадського подібні зразки подвійної моралі принципово неможливі, бо в основі його моральних оцінок точні наукові висновки: «Геологічний еволюційний процес відповідає біологічній єдності й рівності всіх людей — Homo sapiens і його геополітичних предків Sinanthropos та ін., нащадки котрих для білих, червоних, жовтих і чорних рас — розвиваються будь-яким чином серед них усіх безперервно і в незчисленних генераціях. Це закон природи. Всі раси поміж собою схрещуються і дають плідних нащадків»1. Згадуємо в цьому зв’язку тезу К. Маркса про те, що «не може бути вільним той народ, який пригнічує інший народ. Сила, котра йому необхідна для пригнічення іншого народу, врешті-решт обертається проти нього самого»2. Теза, крім політичних аргументів, має, як бачимо, і екоментальні підстави. Але К. Маркс розумів історію як прояв «економічної стихії», яка втілює хаос, кризу, розруху, доки людство не зрозуміє, що ці обставини керують його долею. Саме для того, щоб керувати обставинами, треба позбутися, на думку К. Маркса, причини економічної стихії, тобто приватної власності. З цього засновку безпо­середньо робиться висновок про заміну її суспільною власністю і перехід до планової економіки.

Подолати всі антагонізми ринкової економіки, з поглядів Р. Арона і У. Ростоу, можна на шляху переходу до «індустріального суспільства», де виробництво контролюють не власники засобів виробництва, а освідчені менеджери-адміністратори. Але ідеї, породжені індустріальною революцією, можна звести до таких гасел: «Ми проти навколишнього середовища», «Ми проти інших людей», «Значуща одиниця — індивідуум, окрема компанія, окрема нація і т.п.», «Ми можемо в односторонньому порядку контролювати довколишнє середовище й повинні домагатися такого контролю», «Межі нашого оточення можуть нескінченно розширятися», «Репрезентом здорового глузду є економічний детермінізм», «Технологія і науково-технічний прогрес забезпечать нас усім».

На зміну концепції індустріалізму з’являється теорія постіндустріалізму (Д. Белл) і її модифікації (А. Тоффлер, Г. Кан, З. Бжезинський). Визначальним фактором у «постіндустріальному суспільстві» має бути не капітал, а нове знання і влада у вигляді «нового класу» технократів і висококваліфікованої інтелігенції. Нові інтелектуальні технології (системний аналіз, іміта­ційне моделювання, інформаційні технології, глобальне прогнозування тощо) позбавлять суспільство від національних, класових, расових та інших конфліктів, допоможуть створити суспільство загального добробуту, нівелювати різницю між капіталізмом і соціалізмом. Основою прогресу суспільства, як технічного, так і соціального, повинні були стати «мультиверситети» — конгломерати академічних інститутів, вищих навчальних закладів і «фабрик думок». Проголошується «ера мерітократії», тобто влади, яка визначається здібностями, талантом, знаннями. Усі державні, наукові, культурні інститути повинні стати меритократичними. Це і визначає одну з головних функцій меритократії — розробку ефективної техніки збереження влади. Дехто і сьогодні намагається у відносинах з природою, іншими організаціями, народами і країнами неодмінно одержати перемогу («Переможців не судять!»), але з погляду ноосферогенезу, той, хто одержує перемогу над навколишнім середовищем, руйнує сам себе. Тому сьогодні дуже актуальною стає проблема показників та індикаторів глобального розвитку, критеріїв прогресу й безпеки екосистеми «людство + природа». Розробка репрезентативної системи показників для глобального моделювання можлива лише при використанні системно-структурного підходу, широкому застосуванні сучасних методів багатокритеріального оцінювання, визнанні людини як вирішальної сили ноосферогенезу і неминучості кардинальних соціально-економічних, політичних і культурних перетворень суспільства в напряму його гуманізації та інтеграції.