7.1. Ринкова політика держави.
7.1 Ринкова політика держави.
Поняття ринкової економіки дуже складне, розпливчасте, багатогранне, яке
охопило цілий комплекс категоріальних понять, особливостей і закономірностей товарних і грошових відносин. Вона пройшла досить тривалий і великий шлях свого розвитку, структурного і якісного оновлення - від зародження первісних форм до сучасних високорозвинутих і досконалих систем з різними моделями їх формування та функціонування. Тому переходячи до економіки треба перш за все точно визначитися до якої ринкової економіки ідемо, який вплив вона матиме на розвиток економіки і кожної його галузі. Ринок це система товарно-грошових відносин, сфери обміну, які відбуваються в процесі виробництва і розподілу матеріальних благ. Ринкові відносини характеризують рівень розвитку виробництва і товарно-грошових відносин, стан і співвідношення попиту і пропозицій на товари і послуги в масштабах окремого регіону країни чи світової економічної системи. В масштабах окремого регіону міста чи села ринок це місце продажу товарів. Існують місцеві, регіональні, загальнодержавні, континентальні і світові ринки. Ринок виникає в результаті суспільного і територіального поділу праці, з яких перший представляє собою відособлення різних видів виробництв, при якому товаровиробники займаються виробництвом різних видів продукції, яка стає предметом обміну, другий-відособлення окремих адміністративних областей, економічних регіонів, природноекономічних зон по виробництву окремих видів. В аграрному секторі економіки суспільний поділ праці знаходить своє відображення у спеціалізації окремих господарств і підприємств на виробництві певних видів продукції так і в розміщенні сільськогосподарського виробництва
і спеціалізації окремих природноекономічних зон і районів. Спеціалізуючись на виробництві певних видів продукції господарства, райони, області, окремі економічні райони втягуються у ринкові відносини утворюючи внутрішній ринок продовольчих товарів. Його місткість залежить від обсягу їх виробництва в сільському господарстві, харчовій і переробній промисловості. Ринок не може розвиватися без торгівлі, тобто обміну товарів, які представляють собою процес їх проходження із сфери виробництва у сферу споживання. Торгівля це одна із галузей народного господарства, що забезпечує обіг товарів і економічний зв'язок між виробництвом і споживанням, між окремими галузями господарського комплексу, окремими економічними районами і природноекономічними зонами. Через торгівлю відбувається економічний зв'язок між окремими галузями сільськогосподарського виробництва, між ними і підприємствами харчової і переробної промисловості та підприємствами сільськогосподарського машинобудування, хімічної, нафтохімічної, мікробіологічної та інших галузей промисловості. Торгівля виступає найважливішим чинником розвитку економіки і її високоефективного функціонування.
Торгівля здійснюється на основі бізнесу і підприємництва, своєчасної діяльності окремих людей чи їх груп, підприємств і організацій спрямованих на розвиток товарообміну, розвиток внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Перший бізнес еквівалентний поняттю "підприємництво" під яким розуміється економічна діяльність спрямована на розвиток виробництва і одержання максимального прибутку. Аграрний сектор економіки пов'язаний з агробізнесом, який охоплює виробництво і реалізацію сільськогосподарської продукції і продовольчих товарів. Характерною особливістю ринкової економіки є конкуренція, тобто боротьба між товаровиробниками за збут готової продукції та за одержання найвищих прибутків. В умовах високо розвинутої економіки насичення ринку товарами, конкурентна боротьба набуває особливого гострого характеру, а в умовах кризової ситуації спаду виробництва і високого дефіциту продукції ринок заповняють товари іноземних товаровиробників.
В агропромисловому комплексі розвиваються різні форми конкуренції.
1. Конкуренція між господарствами різних форм власності в тому числі: приватної, колективної, державної і змішаної. Ринок має визначити оптимальні, соціальні, економічні сфери кожної із них. Несправедливою є постановка питання про тотальну приватизацію і функціонування тільки одних приватних господарств. На ринку можуть конкурувати різні господарські структури: агрофірми, агрооб'єднання, товариства з обмеженою і необмеженою діяльністю, селянські, фермерські особисті підсобні господарства.
2. Конкуренція між формами господарювання відносно яких повинен послідовно використовуватись принцип самозабезпечення, самоокупності і високої рентабельності виробництва. Однак держава не має права відмовлятися
від фінансової підтримки тих господарств, які знаходяться в найгірших природноекономічних умовах, використовують найменш родючі землі і виробляють ті види продукції, які не можуть виробляти інші господарства.
3. Конкуренція між господарствами, які виробляють однорідну продукцію. В Україні багато господарств, які спеціалізуються на виробництві однорідної продукції і створюють конкуренцію на її реалізацію як на внутрішньому так і на зовнішньому ринку.
4. Конкуренція між різними секторами економіки, які борються за ринки збуту своєї продукції. Економічна ефективність виробництва далеко не однакова в різних секторах економіки. Наприклад овочівництво, картоплярство, тваринництво найбільш вихідна в особистих і селянських господарствах, в той час коли зернове господарство, бурякоцукрове виробництво більш вигідне в господарствах громадського і колективного сектору.
5. Конкуренція між виробником і посередником оскільки суспільний поділ праці створює можливості для розмежування окремо виробництва сільськогосподарської продукції і продовольчих товарів і торгівлі ними, між якими виступає посередник, з'являється можливість експлуатації товаровиробників посередниками. Посередники конкурують між собою за вигідні для них умови закупівлі в господарства і реалізації на ринках продукції. В економічних умовах, що склалися, коли багато господарств не можуть продати свою продукцію на міських ринках посередницькі структури наживаються на експлуатації значної кількості селян, скуповуючи за безцінь у них велику кількість сільськогосподарської продукції реалізують їх на міських ринках за непомірне високими цінами.
Конкуренція виступає як спроможність товаровиробників створювати переваги у ринковому середовищі на основі найновіших досягнень агрозоотехнічного і технічного прогресу, нових технологій вирощування сільськогосподарських культур і виробництва тваринницької продукції. В цілому створення умов для конкуренції стимулює підвищення економічної ефективності сільськогосподарського виробництва, збільшення доходності господарств. Однак треба відзначити і той факт, що в сучасних умовах регульована конкуренція - це стимул для товаровиробників одержувати максимум продукції при оптимальних затратах на її виробництво. Проте конкуренцію не можна розглядати як стихійну силу, що діє в ринкових умовах. В умовах кризової ситуації і сучасних умовах кризової ситуації, обмеженій кількості сільськогосподарської продукції, продовольчих товарів, недостатньої насиченості ними ринку породжують значні диспропорції у розвитку агропромислового комплексу, підривають економіку держави. Зокрема недостатнє насичення внутрішнього ринку продовольчими товарами призвело до їх великого експорту із зарубіжних країн. Будучи більш конкурентними на нашому вітчизняному ринку, вони змушують вітчизняних товаровиробників скорочувати власне виробництво. Ось чому конкуренцію не слід розглядати як сліпу стихійну силу. Вона повинна бути предметом економічної політики держави, яка повинна знайти своє відображення у протекціонізмі. Політика протекціонізму має представляти собою систему науково-обгрунтованих заходів спрямованих на захист вітчизняних товаровиробників від іноземної конкуренції на внутрішньому ринку. Основними напрямами державної протекціоністської політики має бути підвищення митних зборів на імпорт продовольчих товарів, державні дотації, пільгові кредити, надання довгострокових позик, регулювання цін, державні замовлення та інші заходи. Тільки на основі протекціоністської політики держави можна стимулювати державне виробництво сільськогосподарської продукції і продовольчих товарів, захистити внутрішній ринок від напливу недоброякісних, знецінених товарів.
В умовах функціонування ринкової економіки важливе значення набуває маркетинг, який представляє собою діяльність на ринку, яка спрямована на вивчення місткості ринку, його кон'юнктури, просування товарів від виробника до споживача. Роль і значення маркетингу полягає в регулюванні товарного виробництва з врахуванням споживчого попиту, кон'юнктури ринку і цін на товари. Він повинен зорієнтувати виробництво на такі види продукції і такі товари, які користуються великим попитом на ринку, можуть бути швидко реалізованими і принести значні прибутки.
Схема 1. Структура маркетингу.
Основні функції, які має виконувати маркетинг це збирання, обробка достовірної і поточної інформації про територіальну організацію товарного виробництва, його структуру, обсяги, кількість і якість товарної маси, місткість, попит споживачів, ціни, інформаційне забезпечення товаровиробників і споживачів. Вивчення попиту, претензії, кон'юнктури, цін на товари дає можливість оптимізувати їх розподіл в середині країни, раціоналізувати обмін товарами між окремими областями, економічними районами і здійснювати їх експорт. Вивіз з країни товарів і реалізації їх на зовнішньому ринку дозволяє організувати міжнародний обмін товарами, одержувати великі валютні надходження і поповнювати національний бюджет.
Тісно з маркетингом пов'язаний менеджмент тобто управління виробництвом і ринком. Воно можливе тільки з допомогою глибокого аналізу масштабів виробництва, кон'юнктури ринку, його насиченості товарами, покупної спроможності населення, попиту на різні види продовольчої продукції, можливості аграрного сектору економіки у виробництві всіх видів сільськогосподарської продукції і продовольчих товарів. Отже, менеджмент слід розглядати як наукова, організаційна і практична діяльність спрямована на управління, регулювання і планування розвитку суспільного виробництва і товарообміну між його окремими галузями, областями, окремими природноекономічними зонами. Теорія і практика менеджменту базується на трьох основних підходах: ситуаційному, традиційному і системному. При системному підході менеджмент розглядається як управління системою, особлива увага приділяється управлінню її окремих складових і системи в цілому. Розглядаючи агропромисловий комплекс як досить складну систему менеджмент спрямований на оптимізацію її галузей, координацію їх взаємодії в єдиному структуризованому, цілісному і збалансованому комплексі. Менеджмент слід розглядати як координацію взаємодії всіх управлінських структур спрямовану на об'єднання всіх структуроутворюючих елементів в єдину систему на основі агропромислової кооперації, вертикальної та горизонтальної інтеграції, комплексування і комбінування виробництва. Ситуаційний підхід базується на тому, що синтезує в собі досить великий комплекс методів і прийомів управління, які у своїй сукупності забезпечують ефективне функціонування агропромислового комплексу. Ситуаційний підхід має базуватися на оцінці ситуації, яка складається на певних етапах розвитку економіки. В кризовій ситуації управління має бути спрямоване на координацію всіх управлінських структур (міністерств і відомств) на забезпечення прискореного виходу з кризової ситуації. Використовуючи адміністративний і економічний методи управління і ринкові регулятори держава виходячи із тої ситуації, що склалася регулює розвиток і розміщення продуктивних сил. В умовах постійного економічного зростання стабільного нарощування виробництва продукції, перенасичення ринку товарами управління має бути спрямоване на регулювання розвитку економіки, узгодження попиту і пропозиції і збалансування товарообміну. Товарообмін має бути збалансованим, тобто виробництво товарної маси повинно відповідати її потребам, її надлишок веде до затоварення і зниження економічної ефективності товарного виробництва, зменшення доходів товаровиробників. Отже, управління виробництвом має орієнтуватися на якість ринку.
При традиційному підході перевага надається розробці універсальних принципів управління тобто таких його методів і прийомів, які забезпечують координацію всіх управлінських структур, спрямованих на організацію матеріального виробництва у створювальному напрямі. До таких принципів можна віднести і відповідальність управлінських структур, прийнятті рішення, оцінку їх ефективності.
Складні і суперечливі процеси ефективного ринкового реформування мають відбуватися під впливом міцної державної влади та високоефективного діючого соціально-економічного управління тобто сучасного менеджменту. З боку держави це має здійснюватись на мікрорівні методами адміністративного і правового регулювання і контролю діяльності всіх господарських структур, фінанси-банківської системи, грошового і кредитного обігу, структурних змін в економіці в результаті розвитку науково-технічного прогресу, суспільного і територіального поділу праці, реалізації загальнодержавних програм економічних перетворень. Держава має створювати максимально сприятливі умови і забезпечувати надійну правову базу для розвитку агропромислового комплексу, розвитку ринкових відносин, підприємництва і агро бізнесу. Що ж стосується самого ринку то його місткість, ступінь дефіцитності, попиту і пропозиції, платоспроможності населення, цінова кон'юнктура виступають важливими стимулюючими чинниками розвитку власного товарного виробництва. Однак слід підкреслити, що конкурентоспроможність виробництва у свою чергу, визначає рівень розвитку і використання сучасного менеджменту в системі господарювання, його організаційну і технологічну досконалість, рівень мотивації виробництва, праці і підприємства. Саме тут ринкова конкуренція активно впливає на формування доходності, рентабельності, прибутків, інвестиційних нагромаджень, які стають основою постійного економічного зростання і розширеного відтворення.
Головна функція держави має зводитись перш за все до управління
соціально-економічними процесами, раціонально поєднуючи і оптимально сполучати централізоване регулювання економічних процесів і ринковорегулюючі механізми управління макро і мікроскопічним розвитком. І це поєднання повинно відігравати особливу роль моделі перехідного періоду від планової до ринкової економіки, коли відбуваються кардинальні соціально-економічні перетворення. Всі важелі економічного розвитку, регулювання і контролю економічних явищ і процесів необхідно спрямувати на стимулювання прискореного розвитку агропромислового виробництва, формування і розвиток конкурентноздатних підприємницьких і господарських структур. Ніякі "вільні ринки", ринкові кон'юнктури, шокова монетарна політика, самі по собі, без державного управління і планування, організації відповідного інвестиційного процесу знизу і доверху і навпаки не спроможні забезпечити економічні перетворення. Тільки на основі науково-обґрунтованої державної аграрної політики, розробки і реалізації науково-обґрунтованих програм та створення валових господарських структур, які б давали приріст ВВП і НД, а також фондів нагромадження і споживання. Вони мають стати реальним економічним чинником трудової господарської і підприємницької діяльності, насичення ринку продовольчими товарами і забезпечення в них попиту населення. Тому основним завданням державної економічної політики має стати розробка і реалізація науково-обґрунтованих програм, реформування агропромислового комплексу і створення відповідних виробничих структур з всебічним техніко-економічним обґрунтуванням. Формування нових господарських і підприємницьких структур має будуватися на технологічних, економічних та інженерних розрахунках, економіко-математичного моделювання і вибору їх оптимальних варіантів.
Всі складові ринкових перетворень мають базуватися на економічних, технологічних, інженерно-технічних обґрунтуваннях, економіко математичному моделюванні і вибору оптимальних варіантів господарських структур.
Використання найновіших методів і прийомів управління і планування сприятиме прискореному виходу агропромислового комплексу з кризової ситуації, забезпечення переходу на більш високоефективні соціальні, економічні, господарські і підприємницькі структури.