Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

7.2. Ринкові відносини в АПК.

7.2. Ринкові відносини в АПК.

Аграрна реформа в Україні спрямована насамперед на перехід до ринкової економіки. у зв'язку із цим реальне значення ринку і розширення товарно-грошових відносин у розвитку агропромислового комплексу непомірно зростає. Ринок, як система товарно-грошових відносин виробників і споживачів матеріальних благ стає все більшим стимулюючим чинником розвитку товарного виробництва в умовах приватної власності на землю, основні засоби і вироблену продукцію. Ринкові відносини характеризують ступінь розвитку кожної країни, обміну, стан і співвідношення попиту і пропозиції, як на окремі товари або якийсь один із них в масштабі однієї країни, або світової економічної системи. У більш вузькому розумінні ринок - це місце продажу товарів. В залежності від територіального і суспільного поділу праці, масштабів суспільного виробництва, його спеціалізації і концентрації формуються ринки місцеві, національні і світові. Ринок виникає на основі суспільного і територіального поділу праці тобто на основі розміщення і спеціалізації агропромислового виробництва, спеціалізація на виробництві певних видів продукції, які обходяться господарствам найдешевше дає можливість постійно розширювати сферу товарного виробництва.

Місткість ринку визначають обсяг виробництва, його спеціалізація і купівельна спроможність населення та інші чинники. Найвищого розвитку ринкові відносини досягають за капіталізму, де товарне виробництво стає масовим. Тут існує ринок землі, мінерально-сировинних і трудових ресурсів, капіталу і товарів особистого споживання. В умовах приватної власності на засоби виробництва і відособленості товаровиробництва ринок стає єдиною формою економічних зв'язків між ними, основним регулятором розвитку господарського комплексу і окремих галузей, оптимізації, розподілу, матеріально-технічних і трудових ресурсів, основним засобом реалізації основної мети суспільного виробництва - одержання максимального прибутку. Ринкові відносини в умовах приватної власності розвивається в умовах нормального процесу розширеного відтворення і стабільності суспільного виробництва.

Наявність ринку зумовлює необхідність врахувати при виробництві і реалізації товарів суспільно-необхідні затрати праці. Ринкова вартість визначається середніми умовами виробництва певного товару. В тих товаровиробників в яких індивідуальна вартість нижча від суспільної одержують додатковий продукт, що є формою надлишкової додаткової вартості. Ці товаровиробники, в яких індивідуальна вартість вища від ринкової не витримують конкуренції і змушені знижувати індивідуальні затрати виробництва.

Характерною особливістю ринкової економіки є конкуренція тобто боротьба між приватними товаровиробниками вигідні умови виробництва і збуту готової продукції та одержання максимального прибутку. Конкурентна боротьба між крупними монополіями і не монополізованими підприємствами (аутсайдерами, а також між окремими державами за ринки збуту та джерела сировини, за сфери прикладання капіталу, праці і науки стала основною рушійною силою розвитку продуктивних сил.

В агропромисловому комплексі можливі такі основні види конкуренції:

Конкуренція між різними формами власності в тому числі і приватної колективної, державної і змішаної. Ринок покликаний визначити рівень соціально-економічні умови кожної із них.

Конкуренція між різними формами господарювання, стосовно яких повинен реалізовуватися принцип самостійності і самозабезпеченості і відповідальності за якісні показники товарної продукції.

Конкуренція між виробниками однорідної продукції. Сільськогосподарські підприємства можуть стати конкурентами у виробництві у виробництві тих чи інших видів продукції рослинництва і тваринництва та продуктів їх переробки.

Конкуренція між виробниками і посередниками, оскільки суспільний поділ праці створює умови для експлуатації партнерів, які знаходяться в одному ланцюгу: виробник - посередник і споживач.

Конкуренція виступає як спроможність товаровиробників створювати для себе певні переваги в конкурентному ринковому середовищі на основі максимального використання досягнень агротехнічного прогресу організації праці, виробництва і управління, товаровиробники, які домагаються високої продуктивності праці, низької собівартості продукції підвищення її якості і споживної вартості стають конкурентноздатними на ринку. Таким чином умови конкуренції стимулюють розвиток агротехнічного прогресу, впровадження наукової організації праці, виробництва і управління. В умовах ринкової економіки саме конкуренція змушує впроваджувати найпродуктивніші методи ведення землеробства і тваринництва, систематично підвищувати родючість грунтів здійснювати комплексно-меліоративні роботи, постійно удосконалювати систему утримування і годівлі продуктивної худоби, та розвивати селекційно-племінну роботу.

Однак треба відзначити, що в сучасних кризових умовах конкуренція обертається дуже великим лихом для багатьох сільськогосподарських виробників . Так господарства Карпат , Полісся та деяких інших районів, які використовують найменш родючі землі і ведуть своє сільське господарство в малосприятливих умовах не витримують конкуренції і згортають сільськогосподарське виробництво. Не обмежена конкуренція, веде до банкрутства  великої  кількості  підприємств,  зростання  їх  збитковості, сповільнення    агропромислового    виробництва.     Необмежена конкуренція породжує безробіття, стагнацію розвитку продуктивних сил, скорочення   виробничих   потужностей   підприємств,   зміцнює   привілеї корумпованих і мафіозних груп суспільства, підриває роль економічних стимулів розвитку економіки.

Конкуренція породжує нерівномірність заробітків за рівну працю, а різниця оплати праці залежить від залежності від людини, її працездатності і території. Вплив власних закономірностей форм вартості призводить до того, що кожен одержує не стільки за затрачену працю, а за реалізацію готової продукції на ринку. Орієнтація на відповідність доходів по відношенню до затрат праці втрачає силу, вибір трудової діяльності відбувається, не у відповідності з кваліфікацією, трудовими навиками, здібностями і фізичними можливостями, а на реалізацію продукції на ринку, за більш високими цінами і доходами. Отже конкуренція вносить деякі конструктивні зміни у можливості раціонального використання в сучасних кризових умовах та розмірах агропромислового виробництва при значній взаємозалежності окремих його частин. Стихійні ринкові зв'язки породжують досить значні диспропорції у розвитку АПК і можуть дестабілізувати не тільки його одного, але і всю національну економіку.

Про це свідчить досвід попередніх років економічних реформ, коли в результаті лібералізації та обмінних процесів в Україні відбулася дестабілізація ринку цукру, олійних продуктів, м'яса, молока, картоплі, свіжих фруктів та інших видів продукції. Ми втратили не тільки зовнішній але і внутрішній ринок і головною причиною цього стало зниження економічної ефективності сільськогосподарського виробництва.

Формування ринку продовольчої продукції, особливо в умовах її дефіциту повинно стати із необхідності створення державного фонду і запасів продовольства, сировини та продукції її переробки, збереження повної частини централізованих запасів продовольства і сировини і продуктів її переробки.

Оскільки спад виробництва сільськогосподарської продукції значно більшим ніж в інших галузях то можна зробити висновок, що відносна конкурентоспроможність сільського господарства нижча ніж в інших галузях промисловості. Торгівля сільськогосподарською продукцією сильно потерпіла через скорочення її виробництва, розриву територіальних зв'язків з колишніми союзними республіками і країнами сходу, не конкурентоспроможність на світовому ринку . якщо у 80-х роках експорт сільськогосподарської продукції становив 18=20% то в 1990р. його питома вага знизилась до 10-12%.

Отже проблема підвищення експортної спроможності агропромислового комплексу стає однією із дуже важливих. Стосовно до тваринницько промислового-комплексу то тут головним має бути розвиток промислового, польового і лужнопасовищного кормовиробництва, відновлення поголів'я продуктивної худоби і птиці, підвищення її продуктивності, стабільне нарощування виробництва всіх видів продукції тваринництва і заповнення нею містимості внутрішніх і зовнішніх ринків.

Кожний учасник ринкових відносин повинен мати повні права і гарантії , які мають зводитись до слідуючого: право на виробництво тієї чи іншої ринкової продукції, самостійно приймати рішення про асортимент і обсяги, кількісні і якісні показники виробництва тої чи іншої продукції, вступати в договірні відносини зі своїми партнерами, встановлювати ринкові ціни, вільний вибір постачальників сировини і збуту продукції, виробники товарної продукції мають право на оплату своєї праці відповідно до її кількості і якості і кваліфікації в розмірі яка забезпечує розширене відтворення робочої сили. Ринкова економіка функціонує як багатогалузева ієрархічно організована система, де процес виробництва підпорядковано процесу споживання на основі розширеного відтворення.

Україна розвиває свою економіку в специфічний спосіб. Труднощі і проблеми полягають в тому, що практично відсутнім був ринковий сектор економіки в аграрному господарстві. Не було також людей, які б мали б досвід господарювання і комерційної діяльності в умовах ринкової економіки. І це в умовах, які характеризуються високою мілітаризацією економіки, низьким рівнем науково-технічним прогресу, відсталими технологіями, приоритетом галузей, що виробляли промислові засоби виробництва і предмети праці, нерозвиненістю соціально-економічної структури, високою зношеністю основних фондів. Враховуючи кризову ситуацію, що склалася в Україні і досвіду регулювання ринкової економіки в Китаї, Японії, та країнах західної Європи держава змушена жорстко регулювати перехід економіки до ринкових відносин, стимулювати розвиток товарного виробництва і промислового обігу. Для України з огляду на її потенційні можливості, перехідний період до ринку не може бути таким швидким і безболісним, як для інших постсоціалістичних країн і зокрема країн Прибалтики та Західної Європи. Стартові умови при вході до ринку, які мала Україна виявилися надзвичайно складними. Дуже висока енергомісткість економіки, велика залежність України від поставок енергоносіїв з Росії , постійне підвищення цін на нафту, газ, пальне мастила та інші матеріали, матеріально-технічні засоби виробництва і предмети праці дуже ускладнюють перехід до ринкової економіки. Отже здійснення структурної перебудови господарського комплексу і перехід до ринкової економіки слід починати насамперед з пріоритетності розвитку паливно -енергетичного комплексу.

Серед пріоритетів розвитку економіки нашої країни на друге місце необхідно поставити агропромисловий комплекс і його основну частку -сільськогосподарське виробництво. Слід визначити, що в Україні воно має унікальні умови для свого розвитку. Найкращі умови для свого розвитку має тваринництво. Розвиток м'ясного, м'ясомолочного і молочного скотарства, м'ясного, м'ясо-сального і беконного свинарства, вівчарства і птахівництва та м'ясомолочної промисловості відкриває досить великі можливості наповнення місткості зовнішнього і внутрішнього ринків великою кількістю продовольчих товарів. Ліквідація товарного дефіциту та інфляційних явищ при умові розвитку тваринницько-промислового комплексу була досягнута мінімальнім потребі в капітальних вкладеннях і в короткі строки. Перехід до ринкових відносин агропромислового комплексу ускладнюється через відсутність відповідних ринкових структур. Адже в нас фактично відсутній грошовий обіг, тільки що починають функціонувати торгові палати, біржі, та інші торгові організації.

На ринок повинні виходити вільні товаровиробники, які мають право власності на землю, основні засоби виробництва і вироблену продукцію. Але продовольчий ринок може розвиватися при умові ринку промислових засобів виробництва і предметів праці. Поки що Україна не має досить розвиненого сільськогосподарського машинобудування, комбікормової мікробіологічної та інших галузей промисловості. Отже перехід від планової до ринкової економіки мусить бути довготривалим, складним і регульованим. На сьогодні наукові дослідження в цьому в цьому напрямі зводяться до абстрагування пропозиції і рекомендації виходу агропромислового комплексу з кризового стану і розвитку ринкових відносин. Найважливіші із них органічно входять в нову парадигму управління. Її основні положення з одного боку, враховують все те прогресивне, що знає світова наука з проблем управління ринковою економікою, а з другого узагальнення теоретичних і методологічних положень про особливості управління економікою в перехідний до ринку період. Виходячи з цих теоретико-методологічних положень можна сформулювати науково-організаційні основи ринкової економіки. Вони зводяться до слідуючого:

1. Оптимальне поєднання методів ринкового регулювання з державним, які грунтуються на зворотних зв'язках соціально-економічного розвитку країни і розширення ринкових відносин досить складний, в окремих випадках навіть суперечливий, але цілеспрямований процес обов'язковим і активним регулятором повинна бути держава. Стихійність і може дати такі негативні наслідки , які навіть трудно передбачити. Більшість вчених справедливо вказує , що в перехідний період держава мусить регулювати не тільки розвиток економіки але й товарно-промислові відносини. Маючи в своєму розпорядженні інвестиційні, цінові, податкові, рентні, фінансово-кредитні, страхові та інші механізми може регулювати як розвиток економіки а так і розвиток товарно-грошових відносин.

2. В нових  умовах  господарювання   суб'єктів   (підприємств   і організацій), як відкритих соціально організаційних систем мають бути спрямовані насамперед на максимальне задоволення потреб населення. У зв'язку із цим значно розширюються функції господарських суб'єктів. Маркетингові  дослідження  розширення  зовнішньоекономічних  зв'язків, залучення іноземного капіталу, самостійність господарських рішень, які в минулому    були    поза   межами    промислових    сільськогосподарських підприємств і організацій стали тепер предметом їх господарської діяльності,
одержання   прибутків   необхідних   для   розширеного   відтворення   і високопродуктивного     господарювання     в     конкретному    ринковому середовищі.

Враховуючи не тільки економічну, але й соціальну роль кожного підприємства і господарства, яка в умовах ринкової економіки посилюється у справі соціального розвитку населення і зокрема своїх працівників державне стимулювання їх розвитку має важливе значення для соціального захисту населення.

3. Самоуправління і перехід від поліцентричної системи управління до регіональної. Слід підкреслити, що на сучасному розвитку економіки центри господарювання дедалі зміщуються в регіони, економічна самостійність яких все більше зростає. Крім управління процесами формування територіальних виробничих комплексів, з заплутаними циклами виробництва і споживання, особливе місце відводиться розв'язанню таких питань як регулювання балансу ввозу продукції, міжрегіональної торгівлі, зовнішньоекономічної діяльності, поглиблення фінансоспроможності, розширення регіональних економічних торгівельних зв'язків. реалізація цього положення вимагає здійснення науково-обгрунтованої політики.

4. Поєднання ринкових і адміністративних методів управління підприємствами і організаціями державного сектору економіки. у перехідний період дуже велика кількість державних підприємств і господарств приватизуються і переходять у приватний сектор економіки. Однак як і державний так і приватний сектор економіки повинні залишатися в колі зору держави. однак державний сектор економіки представляє собою досить стійку, потужну і державну основу фінансово-промислових груп та агропромислових формувань конкурентноспроможних не тільки на внутрішньому, але і на міжнародному ринку і він повинен бути в полі зору фінансово-економічної політики, суть якої повинна заключатися в оптимальному поєднанні методів ринкових і адміністративного регулювання цього сектора економіки.

В умовах перехідного періоду ринок продовольства повинен теж в якійсь мірі стимулюватися державою. досить велике дефіцит продовольчих товарів, постійний спад виробництва сільськогосподарської продукції і продуктів їх переробки, постійне зростання цін на продовольчі товари, агресія зовнішніх товаровиробників на внутрішні продовольчий ринок вимагають розробки і впровадження нової ринкової політики, суть якої заключається у максимальному стимулюванні постійного нарощування товарів, з цією метою повинні бути задіяні всі економічні стимули.

Ринок сільськогосподарської продукції і продуктів її переробки формується суб'єктами господарювання і ринкових відносин, якими виступають колективні державні підприємства, кооперативні об'єднання, спілки та асоціації кооперативів, агрофірми і агротворчі міжгосподарські сільськогосподарські підприємства, спілки селянських господарів та інші селянські і фермерські господарства, підприємства системи заготівлі, зберігання, переробки і реалізації готової продукції. Залежно від особливостей суб'єкти ринку, що вступають товарообмін, вони формують, забезпечують    державу    та    кооперативну    торгівлю    всіма    видами агропромислової продукції або входять у більш складну систему товарообігу, як наприклад агропромислові біржі.

Характерною особливістю формування ринкових відносин полягає в тому, що сільськогосподарське виробництво більше ніж яка небуть інша галузь залежить від стабільності ринкової кон'юнктури, а продовольчий ринок найуразливіший з соціальної точки зору, оскільки його розвиток безпосередньо пов'язаний з платіжопроможністю населення. Слід підкреслити, що вона протягом всього періоду реформування, економіка постійно знижується. Мотиваційний потенціал ринкової поміж ще недостатньо стимулюється через відносини власності, розподілу, виробничі затрати, собівартість, рентабельність, цінт, прибутки та інші стимули.

Заперечною стадією обігом товарів є торгівля і без неї ринок функціонувати не може. Вона представляє собою продаж товарів, населенню, переробним підприємствам і установам для виробничого споживання. Основними формами торгівлі є приватна, кооперативна і державна. Протягом останього часу у зв'язку з роздержавленням і приватизації майна, розширенням приватного сектору економіки все більших масштабів набирає приватна торгівля. Вона включає продаж товарів через мережу роздрібних торгових ринків, підприємств громадського харчування. Отож товар з ????? тривалістю існує ще і кооперативно, яка базується на кооперативній, колективній та інших суспільних формах власності які ще існують у нашій державі. Торгівля у такій формі здійснює переважно споживча корпорація. Однак перехід до ринкової економіки період, коли ще в державній власності, залишається ще земля, фабрики і заводи домінуючою залишається ще державна торгівля яка забезпечує обмін товарів та економічні зв'язки між виробництвом і споживанням, між окремими галузями і підприємствами, яка між окремими регіонами кожної країни. Державна торгівля - це форма обміну за якої обіг товарів та просування їх сфери виробництва у сферу споживання відбувається на основі ринку через продаж і купівлю. Виникла торгівля з появою товарного виробництва і найбільшого розвитку досягла в умовах капіталізму, коли товарне виробництво стає можливим і у сферу обміну залучається все більша частина валового суспільного продукту, створюється внутрішній і зовнішній ринок. Торгівля перетворюється у невід'ємну частину суспільного виробництва. Фінансовий результат торгівлі - торговельний прибуток. Це частина додаткової вартості, яку товаровиробники віддають торгівцям за реалізацію своїх товарів, він визначається середньою нормою прибутку. Отже торговець одержуючи середню норму прибутку джерелом, якої є додаткова вартість створена у матеріальному виробництві формує свій торгівельний капітал. Це частина суспільного капіталу, яка перебуває у двох формах товарно-торговій і грошово торговій.

Торгівля не може розвиватися без підприємництва і бізнесу. Ці поняття ідентичні між собою, які означають діяльність окремих осіб, підприємств чи організацій спрямованих на розвиток виробництва і торгівлі, або надання послуг обміну на інші товари чи послуги. Бізнес або підприємництво відбувається у відповідному середовищі: географічному, економічному, технологічному, соціально-культурному, нормативно правовому, ринковому та іншому. Географічне середовище характеризує природні умови і ресурси і їх територіальне поєднання. Тому розвиток бізнесу і підприємництва має дуже великі регіональні особливості і зумовлює необхідність. В агропромисловому комплексі, де на розміщення спеціалізацію сільськогосподарського виробництва формуються зони і райони товарного виробництва зерна, цукрових буряків, соняшнику, ллянопродукції, картоплі, городини закритого і відкритого ґрунту, плодів, ягід, винограду, м'яса яловичини і свинини, молока, вовни, яєць і продуктів їх переробки. В зонах і районах масового виробництва товарної продукції, землеробства і тваринництва формуються торгові біржі, компанії та інші торгуючі організації, які торгують як на внутрішньому так і на зовнішньому ринках.

Економічна ситуація визначає сприятливість середовища для розвитку бізнесу   і   підприємництва.   В   залежності   рівня   розвитку   економіки, економічної ефективності функціонування його різних галузей, обсягів виробництва продукції, її собівартості і рентабельності формуються товарні маси продукції які є предметом бізнесу і підприємництва. І чим більше товарної маси, чим дешевше вона обходиться тим більша сфера бізнесу і підприємництва. Економіка кожної країни чи регіону визначає масу товарної продукції, її структуру, наявність робочих місць, рівень оплати праці, покупну спроможність населення та місткість ринку.

Бізнес і його учасники діють в межах правового поля і чим воно сприятливіше для їх розвитку, тим інтенсивніше розвивається торгівля. Розвиток бізнесу має регламентуватися законами про біржі, торгові палати, якість товарів і послуг тощо. Технологічне середовище визначає рівень технологізації, автоматизації і комп'ютеризації підприємницької діяльності та здійснення торгових операцій.

Ринкове середовище пов'язане насамперед з місткістю ринку, його платоспроможністю населення, можливостями ринкового капіталу і його використання для розвитку ринкової торгівлі.

Розвиток бізнесу і підприємницької діяльності грунтується на плануванні і прогнозуванні ділової активності. Для цього складаються насамперед бізнес плани - документи які містять систему взаємозв'язаних в часі і просторі та узгоджених між собою показників підприємницької і господарської діяльності.

Ефективне функціонування ринку, розвиток бізнесу і підприємництва неможливі без існування маркетингу, що в перекладі з англійської мови (marketing, market) ринок, збут. Маркетинг - це підприємницька діяльність на ринку зорієнтована на проходження товарів і послуг від виробника до споживача. У більш широкому розумінні маркетинг - це система теоретичних, методологічних положень і практичних знань, що допомагають оптимізувати відносини між виробництвом товарів і послуг та іншими споживачами.


З маркетингом тісно пов'язано менеджмент у переводі з англійського management - управління. Це сукупність принципів методів, засобів і форм управління виробництвом, переробкою і реалізацією готової продукції з метою одержання максимального прибутку. Іншими словами менеджмент науково-практична діяльність спрямована на узгодження виробництва народногосподарських потреб у різних видах продукції, для приведення в дію усіх резервів і можливостей розвитку економіки і досягнення поставленої мети.

Теорія і практика менеджменту базується в основному на трьох основних підходах: традиційному, системному і ситуаційному. При традиційному підході перевага надається розробці універсальних принципів управління. До них слід віднести: владу і відповідальність за результати виробництва, його організацію, поділ праці, узгодженість результатів, підпорядкованість особистих інтересів загальним, винагороду за працю, ієрархію, централізацію, порядок і справедливість, постійність персоналу.

При системному підході менеджмент розглядається як управління системами, особлива увага приділяється вивченню її складових та їх взаємодії в системі всього агропромислового комплексу. Управління розглядається як процес узгодження, збалансування і взаємопов'язаного розвитку усіх складових агросистеми, які у своїй совокупності забезпечують її ефективне функціонування АПК. Воно включає постійне удосконалення його функціонально-комплектної і територіальної структури збалансування усіх його галузей і основних складових елементів, розвиток і поглиблення інтеграційних процесів, комбінування, комплектування і кооперування сільськогосподарського і промислового виробництва, регулювання економічних взаємовідносин між сільськогосподарськими підприємствами, економічне стимулювання постійного нарощування виробництва продукції, формуванням ринків її збуту, сприятливого економічного середовища для розширення відтворення.

Ситуаційний підхід базується на тому, що менеджмент має враховувати економічну ситуацію, в залежності від неї застосовуються різні методи і прийоми управління, які можна використати для кожної конкретної ситуації. В умовах аграрної кризи, великого спаду виробництва, зниження його економічної ефективності, порушення економічних зв'язків і зростанням дисбалансу між виробництвом сировини і виробничими потужностями підприємств м'ясної промисловості основним завданням має бути забезпечення прискореного виходу тваринницько-промислового комплексу з кризової ситуації. В цих умовах все більшого значення набуває не тільки оперативне, але і стратегічне управління економікою і організацією виробництва, економічних зв'язків і торгівлі, котре спирається на людський фактор, орієнтує на досягнення мети в довгостроковій перспективі. Його можна розглядати як сукупність таких взаємопов'язаних процесів: аналіз і оцінка економічної ситуації у тваринницько-промисловому комплексі і основних причин кризової ситуації; аналіз і оцінка агро ресурсного потенціалу і ресурсної забезпеченості тваринницько-промислового комплексу; визначення основних завдань і мети його розвитку на далеку перспективу; мобілізація всіх резервів і можливостей для її досягнення; вибір стратегії і тактики реформування тваринницько-промислового комплексу; планування і прогнозування перспективних показників виробництва і реалізації готової продукції; пошук ринків збуту; оцінка і контроль за виконанням управлінських рішень.

Таким чином, агро-промисловий комплекс представляє собою досить складну територіально-виробничу систему, в якій взаємообумовлене і взаємозв'язане поєднання галузей промислового і сільськогосподарського виробництва на конкретній території, основне завдання якої полягає в максимальній забезпеченості населення високоякісними, калорійними і дієтичними продуктами харчування.

Функціонально-компонентна і територіальна структура територіально-промислового комплексу підпорядкована максимальному залученню до виробництва усіх природних, матеріально-технічних і фінансових ресурсів агропромислового виробництва з метою стабільного нарощування виробництва продовольчої продукції, поліпшення харчування населення, підвищення його життєвого рівня і добробуту.

Розвиток агро-промислового комплексу є результатом поглиблення суспільного і територіального поділу праці, постійного удосконалення територіальної організації агропромислового виробництва, розміщення галузей сільськогосподарських культур і територіальних підприємств, формування зон і районів товарного виробництва тих видів продукції для яких вони мають найкращі природньо-економічні умови і які обходяться їм найдешевше.

Розвиток агропромислового комплексу, в тому числі і тваринницько-промислового базується на інтеграції, комбінуванню комплексуванні і кооперуванні сільськогосподарського виробництва, формуванні галузевих і міжгалузевих територіально-виробничих комплексів, різного рангу спеціалізованих агро формувань, які у своїй совокупності утворюють агропромисловий комплекс.

Функціонально компонентна територіальна структура агропромислового комплексну має бути спрямована на максимальне залучення до виробництва місцевих природних, сировинних, матеріально-технічних і трудових ресурсів з метою максимального збільшення виробництва агропромислової продукції, повного забезпечення нею потреб населення, заповнення місткості внутрішнього і зовнішнього ринку.

Розвиток сільськогосподарського виробництва має базуватися на кооперативних засадах. Об'єднання сільськогосподарських підприємств і господарств в кооперативи з метою об'єднання зусиль для стабільного нарощування виробництва сільськогосподарської продукції. Кооперація — це процес добровільного об'єднання зусиль і ресурсів сільськогосподарських підприємств і господарств, зацікавлених у досягненні максимальних соціально-економічних результатів, які можуть отримати при об'єднанні спільних зусиль і групових дій. Таким чином ці спрямовані дії сільських    товаровиробників,    об'єднаних    спільними    економічними інтересами, складають основну суть процесу кооперації.

Розвиток агропромислового комплексу має бути тісно пов'язаним з розвитком товарно-грошових відносин, ринку агропромислової продукції, його кон'юнктури, місткості, попиту і пропозиції, купівельної спроможності населення, роздрібних і оптових цін. В умовах переходу до ринкової економіки оптимальне поєднання ринкових регуляторів, планових і адміністративних методів управління набуває особливо важливого значення.