7.1. Стан відтворення робочої сили на ринку праці України

Україна зараз перебуває на етапi переходу до ринку. Пiд перехiдним перiодом, на наш погляд, слiд розумiти тi часовi межi переходу вiд адмiнiстративно-командної економiки до ринкових вiдно­син, у яких у державi відбуваються докорiннi перетворення в еконо­мiчному базисi, в змiнi виробничих вiдносин, в упорядкуваннi власностi, адаптацiї суспiльства до цих вiдносин, у запровадженнi та розвитку дiлової конкуренцiї виробникiв і вiдносної стабiлiзацiї економiчних i соцiальних процесiв з переструктуризацiєю суспiльства.

Аналіз показує, що в Україні ринковi реформи до цього часу майже не реалiзованi, а соцiально-економiчна криза поглиблюється, про що свідчать:

рiзкий спад реального ВВП, промислового і сiльськогоспо­дарського виробництва;

розбалансованiсть бюджетних доходiв і витрат;

поглиблення руйнiвних iнфляцiйних процесiв, якi деформують систему грошово-кредитного обiгу та пiдривають валютно-фiнан­сову i економiчну стабiльнiсть держави;

темпи зростання iндексу споживчих цiн;

зростання негативних тенденцiй у демографiчних процесах, якi призводять до скорочення населення України;

безробiття, зростання кiлькостi безробiтних за статусом, змiни соцiа­льно-класової структури суспiльства за рахунок формування мафiозно-номенклатурної елiти суспiльства на тлі збiднення основної маси населення.

Аналiзуючи динамiку зайнятостi населення України, треба зауважити, що рiвень зайнятостi населення в Українi завжди був одним із найвищих серед республiк колишнього СРСР i перевищував 95 %. Iз загальної чисельностi населення України 52 млн чол. чисельнiсть трудових ресурсiв на початку 90-х рокiв становила 29,5 — 29,7 млн чол., з яких було зайнято 25,4 — 26 млн чол.

Останнiми роками рiвень зайнятостi населення в Українi постійно знижується. Особливiстю процесу вивiльнення працiвникiв є те, що значну частину вивiльнюваних становлять особи з вищою та середньою спецiальною освiтою, працевлаштування яких є проблематичним.

За офiцiйними даними, зайнятiсть в Українi характеризується показниками, наведеними в табл. 7.1. Зауважимо при цьому, що офiцiйнi данi не завжди об’єктивно вiдбивають реальну картину. Так, незайняте населення не завжди шукає роботу через державну службу зайнятостi. Нерідко люди шукають роботу самостiйно, через знайомих, за допомогою комерцiйних агентств по працевлаштуванню з орiєнтацiєю на заявленi пiдприємствами робочi мiсця. У сучасних умовах ефективнiсть самостiйного пошуку виявляється дещо вищою, нiж через державну службу зайнятостi. Так, в Українi в 1993 р. число зареєстрованих незайнятих громадян становило 557 512 чол., а працевлаштовано було 199 538, тобто 35,8 %. Самостiйно влаштувались на роботу 234 543 чол. Схожа картина спостерiгалась i в наступні роки.

Таблиця 7.1. Загальна чисельність населення, трудових ресурсів та зайнятих в україні в 1990 — 1997 рр.

Зауважимо, що в розвинених країнах рiвень безробiття 10 % не ста­новить потенцiйної загрози, тому що амортизується системою держав­них пiльг і страхування. Проте для України, за даними РВВС України НАН України, рiвень безробiття 2,0 — 2,4 млн чол. може призвести до суттєвих соцiальних потрясiнь через вiдсутнiсть надiйних механiзмiв соцiального страхування. Отже, соцiально допустимий рiвень безробiт­тя в Українi не повинен перевищувати 1,0 — 1,5 млн чол. (Рынок труда и вопросы социальной защищен­ности населения Украины. — К.: СОПС Украины АН Украины, 1991. — Вып. 1, 2. — C. 45).

Макроекономiчний колапс в Українi призвiв до того, що тi, хто до колапсу не був бiдним, став ним, а тi, хто були бiдними, збiднiли ще бiльше. Українськi родини вiдчули на собi негативну дiю економiчного спаду через швидке падiння реальної заробiтної плати, а також через стрiмку iнфляцiю, яка звела нанiвець їхнi заощадження i перетворила соцiальнi блага на додатковий тягар.

Наприкiнцi 80-х рокiв в економiцi України вже спостерігалися значнi викривлення. Україна споживала в 6 разів бiльше нафти на еквiвалентну одиницю ВВП, нiж країни Захiдної Європи, i мусила iмпортувати бiльше половини потрiбних їй енергоносiїв. Таке становище залишило її беззахисною перед рiзкими змiнами цiн на енергоносiї, подiбними до тих, яких зазнали iншi країни свiту в 1973 р. Пiсля розпаду Радянського Союзу Україна була змушена платити свiтову цiну за iмпорт енергоносiїв та iнших продуктiв, вартiсть яких зросла з 2,5 % ВВП у 1990 р. до 15,5 % у 1994 р., незважаючи на те, що обсяг iмпорту за цей перiод скоротився на 44 %. Майже чверть усiх пiдприємств країни працювали на вiйськовi потреби. Попит на вироби промисловостi значно знизився пiсля того, як послаблення напруженості мiж Сходом і Заходом дало змогу скоротити виробництво озброєння, а торговельнi стосунки з багатьма країнами, зокрема з Росiєю, погiршились. Незважаючи на те, що Україна має сприятливi для сiльського господарства клiматичнi умови та родючi ґрунти, незважена полiтика в аграрнiй сферi, зокрема у тваринництвi, до кiнця 80-х рокiв пiдiрвала здатнiсть галузi до розвитку i протистояння загальноекономiчним негараздам.

На початку 1996 р. Уряд вжив конкретних заходiв для стабiлi­зацiї економiки. Монетарна полiтика стала жорсткiшою, а бюджетна полiтика була змiцнена через збiльшення рiвня окупностi житлового господарства, комунальних послуг і громадського транспорту.

Нерiвномiрний поступ реформ в Українi призвiв до серйозних наслiдкiв, зокрема до зниження рiвня споживання, що негативно позначилося на багатьох родинах. Цей вплив макроекономiчного спаду проявився в трьох головних аспектах.

Праця: скорочення попиту на ринку працi та зниження рiвня реальної заробiтної плати значною мірою вплинули на купiвельну спроможнiсть багатьох сiмей, для яких заробiтна плата є головним джерелом прибутку. За перiод з 1990 до 1993 рр. реальна заробiтна плата знизилась на 63 %, а до 1996 р. — на 65 %. Зниження реальної заробітної плати відбувалося й в 1997 р., але вже повільніше (індекс реальної заробітної плати за 1997 р. становив 97,6 %, а за 1996 р. — 86,2 %). Хоча офiцiйний рiвень безробiття залишається невисоким, приховане безробiття у формi вимушених вiдпусток і неповного робочого дня стало повсякденним явищем.

Заощадження: висока iнфляцiя знецiнила бiльшiсть заощаджень населення. На момент проголошення незалежностi України сiм’ї мали на рахунках у Державному ощадбанку в середньому по 163 дол. США. До 1993 р. середня вартiсть вкладiв знизилась до 2,4 дол. США.

Соцiальнi пiльги: українська система «соцiальних пiльг для всiх» не була пристосована до виживання в умовах загальної економiчної кризи. Фiнансування бiльшостi пiльг здiйснюється за рахунок податку на заробiтну плату, а загальна сума коштiв, яка видiляється на її виплату, зменшилась навiть бiльше, нiж реальна середня заробiтна плата, оскiльки водночас скоротилася зайнятість. Через зменшення надходжень вiд податку на заробiтну плату неминуче скорочується обсяг пiльг, що можуть надаватись. Громадяни, якi значною мірою залежать вiд системи соцiального забезпечення, вiдчули значне зниження свого рiвня життя. Загалом програми соцiального забезпечення можуть нацiлюватись на тих, хто його найбiльше потребує, забезпечуючи в такий спосіб надання саме цим людям переважної частини пiльг за цими програмами. Проте органи влади не виявили особливого ентузiазму в тому, що стосується вжиття реформаторських заходiв для перерозподiлу пiльг.

Зниження заробiтної плати стало основним зв’язком через ринок працi мiж макроекономiчним спадом і бiднiстю. Нарахування на фонд заробiтної плати в розмiрi 52 % ФЗП означало, що пiдприємс­тва мали платити за трудовi ресурси бiльше, нiж отримували самi працiвники. Це не стимулювало зайнятiсть i призвело до зниження заробiтної плати, крiм того, вiдштовхнуло неофiцiйний, незареєстрований бiзнес вiд переходу до офiцiйного сектора.

Ще одним фактором, що впливає на економічний добробут сімей, крім заробітної плати, є безробіття. За даними обстежень домашніх господарств, в 1995, 1996, 1997 рр. рівень безробіття в Україні становив відповідно 5,6; 8,6; 8,9 %. Це в багато разів перевищує рівень безробіття, зареєстрований службою зайнятості. На кінець 1997 р. останній становив 2,27 %. Значним є також приховане безробіття. Проте офіційні оцiнки прихованого безробiття за­вищують його величину, оскiльки вони мають за основу звiтнiсть пiдприємств. Люди, що перебувають у вимушенiй вiдпустцi за власний рахунок, або тi, хто змушений працювати неповний робочий день, не можуть собi дозволити не працювати, тому вони нерідко задiянi в неофiцiйному секторi.

Стрiмке зниження заробiтної плати i, меншою мiрою, зниження зайнятостi призвели до зниження частки доходу сiмей, отримуваної за рахунок заробiтної плати, з 71 % у 1990 р. до лише 49 % у 1993 р. Згодом, оскiльки iншi форми доходу сiмей також знизились, частка зарплати почала зростати, i вона зросла ще бiльше в 1995 р., коли спостерігалося деяке пiдвищення заробiтної плати. В серединi 1995 р. зарплата становила майже 60 % доходу сiмей.

Ця середня величина приховує значнi вiдмiнностi у важливос­тi заробiтної плати для рiзних сiмей. Зокрема, зарплата як частина доходу, як правило, є найнижчою для сiмей у нижнiй частинi роз­подiлу доходу. Така структура означає, що навiть значне зростання реальної заробiтної плати саме по собi лишить багато сiмей за ме­жею бiдностi. Стабiлiзацiя, лiбералiзацiя цiн і торгiвлi, що зумовлю­ють економiчний ріст і вiдновлення попиту на робочу силу, будуть надзвичайно важливими для пом’якшення бiдностi як безпосередньо через реальну заробiтну плату, так i опосередковано через зростання доходу з iнших джерел. Результати економiчного росту мають доповнюватись реформою системи соцiального захисту.

Оскiльки бiднiсть в Українi досягла значних розмiрiв і глибин i лише вiдродження на ринку працi не зможе вилiкувати бiднiсть, не можна вiдкладати запровадження реформи системи соцiального захисту до часiв, коли полiпшиться економiчний клiмат.

Участь населення в тiньовому секторi економiки (який не представлено в офiцiйнiй статистицi) швидко зростає, але збiльшення прибуткiв тiньового сектора не впливає на зниження реальної заробiтної плати в офiцiйнiй економiцi.

Звичайно, пiдвищення попиту на робочу силу є необхiдним, оскiльки це дуже важливий фактор для зменшення рiвня бiдностi в Українi. Проте це не панацея. Навiть якщо попит на робочу силу значно зросте i сприятиме пiдвищенню заробiтної плати, багато сiмей в Українi все ж не зможуть подолати свою бiднiсть, оскiльки вони або не беруть повноцiнної участi в ринку працi, або перебувають надто далеко за межею бiдностi. Навiть дуже велике збiль­шення попиту на робочу силу не вiдкидає потреби реформування системи соцiального захисту в Українi.

Оскiльки заробiтна плата в бiльшостi галузей економiки встановлювалась адмiнiстративними методами, спад її на 65 % з 1990 по 1996 р. не можна розцiнювати лише як вiдповiдь ринку на змiни умов, а й як адмiнiстративно обумовлений результат посилення бюджетних обмежень i високої iнфляцiї. Через таке зниження реальної заробiтної плати дуже змiнились доходи сiмей.

До 1990 р. Україна мала систему контролю заробiтної плати, типову для бiльшостi країн з централiзованим плануванням в економiцi. В цiй системi є два основних iнструменти: контроль фонду заробiтної плати як захiд макроекономiчної ситуацiї, що обмежує зростання споживання, та контроль за рiвнем зарплати й рiзницею в оплатi працi рiзних категорiй працiвникiв. Фонд заробiтної плати затверджувався на загальнодержавному рiвнi, а потiм доводився до окремих пiдприємств, де розподiлявся мiж працiвниками залежно вiд шкали заробiтної плати або тарифної системи, що застосовувалась в кожнiй галузi. Отже, уряд визначав рiвнi заробiтної плати та припустиму рiзницю в оплатi рiзних видiв працi, а також залишав за собою право змiнювати рiвень зарплати в рiзних галузях виходячи з полiтичних та економiчних мiркувань.

Дiю цiєї системи було призупинено в перiод з квiтня 1991 р., коли пiдприємства, вiдповiдно до Закону України «Про пiдпри­ємства в Українi», отримали право самостiйно визначати рiвень заробiтної плати, але за умови збереження тарифної сiтки, що передбачала рiзницю в оплатi залежно вiд посади та умов працi. Така система скоро викликала чимало труднощiв, оскiльки монопольне становище багатьох пiдприємств дозволило їм задовольняти свої потреби в коштах для заробiтної плати (нерідко це вiдбувалось з «благословiння» профспiлок) через збiльшення цiн на продукцiю. Цi тенденцiї призвели до збiльшення iнфляцiї, i вiд такої системи довелось вiдмовитись.

У перiод вiд грудня 1992 р. по квiтень 1995 р. фактично повернулися до старої системи контролю заробiтної плати. Обмеження фонду заробiтної плати стимулювалося введенням податку на надлишковi витрати (300 %); було знову введено тарифну систему як основу для визначення рiзницi в оплатi рiзних видiв працi. Єдиною реальною рiзницею порiвняно зі старою системою контролю було введення в загальнодержавному масштабi мiнiмальної заробiтної плати в розмiрi, що визначався як вартiсть споживчого кошика iз 70 найважливiших продуктiв, причому з полiтичних мiркувань встановлювався вищий рiвень, що слугував нижньою межею заробiтної плати найбiльш низькооплачуваним працiвникам кожного пiдприємства. Однак вiдно­шення найнижчої зарплати до офiцiйно­го мiнiмуму час од часу коригувалося в бiк збiльшення (наприклад, з 1,2 до 2,0 у червнi 1993 р.), а зв’язок його найменшого припустимого розмiру з мiнiмальним споживчим кошиком було скасовано в сiчнi 1993 р.

Зараз не iснує жодного контролю цих питань у приватному секторi, за винятком вимоги платити зарплату, не нижчу за офiцiйний мiнiмум. У застосуваннi цiєї системи за межами приватного сектора також вiдбулись певнi змiни в бiк лiбералiзацiї. Також було скасовано тарифну систему, за винятком пiдприємств та органiзацiй бюджетної сфери (охорона здоров’я, освiта та культура), хоча уряд контролює заробiтну плату державних службовцiв, як це вiдбуваєть­ся в усiх країнах.

Нарахування на фонд заробітної плати (податки на робочу силу) i далi створюють велику прiрву мiж вартiстю працi з точки зору пiдприємств і компенсацiєю, що її отримують працiвники. Податки на заробiтну плату в Українi (їх іще називають «обов’язковими платежами») платять як працiвники, так i роботодавцi. До податкiв, якi платять роботодавцi, включають:

а) внески до фонду соцiального страхування;

б) внески до пенсiйного фонду;

в) внески до Чорнобильського фонду;

г) внески до фонду зайнятостi населення.

Працiвники також роблять внески до пенсiйного фонду (1 % суми заробiтної плати) і до фонду сприяння зайнятості (0,5 %). Частка заробiтної плати в ВВП становила 47,6 % в 1997 р. Для економiки країни, де зарплата є основним джерелом прибутку трудящих, це небагато. Податки на робочу силу, особливо для програм, де вiдсутнiй зв’язок мiж внеском і прибутком, сприяють поширенню бiдностi, оскiльки вони провокують скорочення зайнятостi та зниження заробiтної плати.

В системі регулювання заробiтної плати в Українi рiзниця в оплаті праці на одному й тому самому пiдпри­ємствi залежно вiд квалiфiкацiї була дуже незначною. Як правило, тарифна система встановлювала вiдношення найвищої зарплати до найнижчої на рiвнi 2 : 1, хоча вважається, що на спiльних пiдприємствах цi контрольнi механiзми практично не застосовуються. Залежнiсть зарплати вiд рiвня освiти, за мiжнародними стандартами, В Україні надзвичайно низька. Статистичні дані свiдчать, що рiзниця в оплатi працi працівників з вищою освiтою i тими, хто має лише початкову освiту, становить лише 85 %. За мiжнародними стандартами це дуже низький показник, оскiльки в багатьох країнах прийнято рiвень у 200 % i бiльше. Рiзниця в заробiтнiй платi в рiзних галузях дiйсно змiнилась, проте невiдповiдно до критерiїв, що застосовувались для визначення обсягу фонду заробiтної плати. Найвищий вiдносний прибуток був у фiнансовiй сферi, а найбiльшi вiдноснi витрати — в сiльському господарствi.

Отже, проведений аналiз показує, що економiчна криза охопила майже всi сфери життя в країнi, вона пронизала всi механiзми структури та iнфраструктури ринку працi. Шляхи виходу з кризи можуть бути знайденi в результатi аналiзу причин, якi її породили. Бiльшiсть дослiдникiв сходяться на тому, що основними з них є:

майже повне одержавлення економiки та власностi, яке призвело до панування монополiзму, вiдсутностi рiзних форм власностi та конкуренцiї;

розрив господарських зв’язкiв мiж пiдприємствами колишнього СРСР;

глибокi диспропорцiї в економiцi, якi проявляються в тому, що виробництво засобiв виробництва (група «А») становить 70 %, а виробництво предметiв споживання (група «Б») — 30 %;

нерацiональна структура промислового виробництва, в якiй значна частка належить галузям оборонного комплексу. Виробництво характеризується високою матерiало- та трудомiсткiстю, понаднормативним зносом основних виробничих фондiв, низькими темпами оновлення засобiв виробництва, технiко-технологiчною вiдсталiстю, низькою iнтенсивнiстю працi тощо;

нерацiональне використання природних ресурсiв;

проведення непродуманої бюджетної та податкової полiтики, полiтики цiно­утворення;

вiдсутнiсть вiдповiдальностi уряду за недостатнє обґрунтування економiчних програм виходу з кризи i за невиконання запропонованих ранiше програм;

зволiкання з прийняттям Конституцiї України;

вiдсутнiсть законодавчо-правової основи функцiонування демократичного суспiльства;

прiоритет полiтичних заходiв над економiчними в дiях Уряду та Верховної Ради;

посилення негативних явищ, пов’язаних із зростанням корупцiї, крадiжок, спекуляцiї та iнших економiчних злочинiв.

Парадокс полягає в тому, що i вченi, i практики добре розумiли з самого початку i розумiють зараз, якими шляхами треба йти Українi до ринку. Так, академiк Ю. М. Пахомов на науковiй конференцiї в колишньому Iнститутi народного господарства ще в 1991 р. наголошував, що процес переходу має починатися з приватизацiї та роздержавлення власностi пiдприємств, органiзацiй та установ, переструктуризацiї української економiки пiд протекцiєю держави, а вже потiм переходити до забезпечення реальної самостiйностi та економiчної вiдповiдальностi державних пiдприємств за кiнцевi результати виробничої дiяльностi, а також лiбералiзацiї цiн і роз­дрiбної торгiвлi. Натомiсть процес переходу пiшов за iншим сценарiєм i почався з лiбералiзацiї цiн та торгiвлi, чого нiяк не можна було робити в умовах превалювання державної власностi.

Отже, навiть зараз актуальним залишається дотримання таких умов реалiзацiї переходу до ринкових вiдносин i в такiй послiдовностi:

завершення процесу роздержавлення та приватизацiї державних пiдприємств, органiзацiй та установ;

реалiзацiя заходiв щодо демонополiзацiї народного господарства та активiзацiї конкуренцiї серед товаровиробникiв; переструктуризацiя економiки; забезпечення реальної самостiйностi та економiчної вiдповiдальностi пiдприємств рiзних форм власностi за результати їхньої дiяльностi;

забезпечення вiдповiдностi структури виробництва платоспро­можному попиту;

закiнчення формування фiнансово-кредитної системи країни, зокрема створення банкiвської системи, приведення у вiдповiднiсть безготiвкової та готiвкової грошової маси, що перебуває в обiгу, з тiєю кiлькiстю грошей, яка потрібна для обслуговування процесiв виробництва, розподiлу та споживання створюваного суспiльством продукту, збалансування бюджетних доходiв і витрат;

розробка i запровадження ефективної системи соцiального захисту населення;

удосконалення механiзму цiноутворення, який чутливо реагує на динамiку попиту та пропозицiї;

завершення законодавчо-правових основ забезпечення ринкових реформ.

Тверезий аналiз стану економiки України свiдчить про те, що виконання цих умов неможливе протягом короткого вiдрiзку часу. Процес переходу до ринку в Українi за тих умов, що склалися з самого початку внаслідок неправильних дiй владних структур за минулi бiльш як 5 рокiв, триватиме щонайменше 10 — 15 рокiв. Протягом цього перiоду мають виникнути класичнi умови створення вiльного ринку, зокрема, як i товарного виробництва загалом: суспiльний подiл працi, завдяки якому здiйснюється спецiалiзацiя виробникiв на виробництвi тих чи iнших конкретних товарiв; економiчна відокремленiсть виробникiв на основi приватної власностi на засоби виробництва, що забезпечує еквiвалентнiсть товарного обмiну; самостiйнiсть виробника та свобода пiдприємництва; наявнiсть попиту на товар, що виробляється, з боку покупцiв.

Тiльки пiсля цього можливо створити умови виникнення повноцiнного ринку працi.

Зауважимо, що цi умови реалiзуються та виражаються в свободi громадян України розпоряджатись своєю робочою силою, закрiпленою Законом України «Про власнiсть», а також у персонiфiкацiї засобiв виробництва в суб’єктах, якi здiйснюють госпо­дарську дiяльнiсть.

Створення та функцiонування ринку працi в Українi може принести ряд позитивних моментiв. Зокрема, вiн:

полегшить і прискорить процес узгодження особистих, колективних та загальнонародних iнтересiв при розмiщеннi працiвникiв у системi суспiльного подiлу працi;

надасть необхiдної гнучкості процесу пiдготовки та розподiлу робiтникiв і спецiалiстiв;

сприятиме пiдвищенню ефективностi працi за рахунок рацiо­нального розмiщення працiвникiв за соцiальними сферами вироб­ництва;

виконуватиме функцiю зв’язуючої ланки мiж професiйною пiдго­товкою працiвникiв та їхнім використанням;

надасть необхiдної гнучкостi процесу формування пропорцiй пiдготовки та розподiлу працiвникiв;

полiпшить вибiр людьми професiй вiдповiдно до їхніх здiб­ностей i бажань, з урахуванням суспiльних потреб;

буде сильним важелем регулювання iндивiдуальних доходiв, наближення їх до суспiльно необхiдного рiвня з урахуванням квалi­фiкацiї та дефiцитностi професiй;

у результатi конкуренцiї роботодавцiв за залучення кращих працiвникiв полiпшить умови працi та iндивiдуального вiдтворення робочої сили;

буде сильним засобом оптимiзацiї потокiв розподiлу та перерозподiлу працiвникiв.

З iншого боку, як свiдчить зарубіжний досвiд, ринок працi має ряд недолiкiв:

розвиток ринку працi, як правило, супроводжується вiдрод­женням і поглибленням товарно-грошового фетишизму;

груповi та особистi iнтереси вiдособлених групових та iндивi­дуальних виробникiв, як правило, переважатимуть над загальнонародними цiлями та завданнями. Цей недолiк ринку працi пом’як­шується, якщо в країнi пiдтримується прагнення державних органiв, роботодавцiв та найманих працiвникiв досягти загального блага в суспiльствi. Останнє визначається чотирма показниками: зростанням продук­тивностi працi, що має перевищувати зростання середньої заробiтної плати; збiльшенням валового нацiонального продукту; вдосконаленням технiки та технологiї виробництва (науково-технiч­ний прогрес); зростанням рiвня життя населення. Представники держави, пiдприємцiв і найманих працiвникiв мають бути зацiкав­леними учасниками регулювання соцiально-трудових вiдносин, однаковою мiрою вiдповiдати за розробку взаємоприйнятних рішень;

ринку працi притаманна стихiйнiсть, яка загострює проблеми працевлаштування населення i ускладнює реалiзацiю права на працю i доходи. Бiльш жорсткими стануть вимоги до професiоналiзму, посилиться динамiчнiсть структурних змiн у виробництвi, виникне безробiття, знизиться життєвий рiвень частини населення. Як наслідок, може виникнути соцiальна напруженість.

Отже, в умовах ринкової трансформацiї економiки України перед органами державного та регiонального управлiння постає ряд нових завдань: роздержавлення та приватизацiя; змiна форм власностi господарюючих суб’єктiв; створення для всiх форм господарювання надiйних умов і гарантiй рiвностi; змiна форм управлiння господарською дiяльнiстю пiдприємств та органiзацiй, якi залишаються в державнiй власностi; зняття всiх обмежень на перемiщення робочої сили та стимулювання її професiйної мобiльностi; розробка ефективних заходiв щодо соцiального захисту населення i насамперед його найбiднiших верств; формування потреби народного господарства в робочiй силi та розвиток структури зайнятостi; створення iнститутiв iнфраструктури ринку, орiєнтованих на забезпечення виконання перелічених завдань.

За оцiнками експертiв, рiвень «тiнiзацiї» економiки в Українi сягнув понад 50 % валового внутрiшнього продукту. Цей показник дорiвнює вiдповiдним статистичним даним Аргентини та Фiлiппiн напередоднi ринкових реформ 50-х рокiв та перевищує вiдповiдну частку «тiньової» економiки у валовому внутрiшньому продуктi сучасної Росiї. У республiках Балтiї тiньовий сектор виробляє близько 30 % товарiв і послуг. У Польщi його потужнiсть не перевищує 20 %, а в європейських iндустрiально розвинених країнах становить вiд 7 до 12 % ВВП (Оболонський С. Як здолати вiдстань мiж «диким капiталiзмом» та «цивiлiзованим» ринком? // Демократична Украї­на. — 1997. — 30 сiчня. — С. 2).

У складi Ради Мiнiстрiв СРСР налічувалося сiмнадцять мiнiстерств і вiдомств. Згодом, у 1992 — 1993 рр., мiнiстерства втратили функцiю адмiнiстративного контролю за економiчною дiяльнiстю пiдприємств, якi дiстали повну свободу в господарчiй дiяльностi. Однак пізніше кiлькiсть мiнiстерств і вiдомств почала невпинно збiльшуватись. На кінець 1998 р. їх налічувалось вже бiльш як 50. Збiльшення кiлькостi мiнiстерств, без сумнiву, було пов’язане не лише з державним будiвництвом пiсля здобуття незалежностi, а й з посиленням суто бюрократичних тенденцiй. У цьому полягає одна з причин хронiчних бюджетних складнощiв і загострення проблеми дефiциту бюджету останнiми роками. Вузьковiдом­чi iнтереси, поряд з переходом на свiтовi цiни в розрахунках за енер­гоносiї, посприяли гiгантському iнфляцiйному стрибку в 10800 % у 1993 роцi.

Усi країни «соцiально орiєнтованих економiк» мають моделi змi­шаних економiк, тобто поєднують приватний (приблизно 60 —80 %) i державний (вiдповiдно 40 — 20 %) сектори. Основу економiчного механiзму в цих країнах становлять ринковi вiдносини, тобто основнi економiчнi проблеми розв’язуються по-ринковому на основi еквiвалентного обмiну. Водночас досить значна, а в деяких країнах дедалi зростаюча частка ВВП розподiляється i перерозподiляється на засадах, вiдмiнних вiд суто ринкових.

Отже, якщо модель країни соцiально орiєнтованої економiки передбачає спiввiдношення мiж приватним i державним секторами у середньому як 70 — 30, то для сучасних постсоцiалiстичних країн треба, на наш погляд, розпочати змiну iснуючого в них спiв­вiдношення секторiв 30 — 70 принаймнi навпаки. Однак цього не можна домагатись «кавалерiйською атакою» на державний сектор економiки i його насильницьким зламом.

З економiчної точки зору роль приватизацiї полягає в запровадженнi ефективного корпоративного управлiння i забезпеченні в такий спосіб додаткових джерел фiнансування пiдприємств. З полi­тичної точки зору вона розглядається як важлива умова полiтичної трансформацiї суспiльства.

У ході проведення трансформацiї економiки потрiбно чiтко визначитись, що нам потрiбно: приватизацiя заради приватизацiї, ринок заради ринку чи, може, принципово нова соцiально-економiчна органiзацiя, яка дасть змогу пiднести добробут сус­пiльства загалом i кожного його члена зокрема. Якщо так, центральною стає проблема прiоритетностi «соцiального» та «економiчного». На нашу думку, визначальним принципом усiєї стратегiї реформ має бути соцiальний принцип спрямованостi. Ознака ж «ринковостi» — другорядна. Головне, що вiдрiзняє соцiально орiєнтовану економiку вiд колишньої капiталiстичної, полягає в тому, що добробут не тiльки заможних верств населення, а й осіб найманої працi та незахищених верств населення значною мірою залежить вiд динамiки продуктивностi суспiльної працi та нацiонального доходу країни загалом.