Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

7.3. Торговельна політика

Дві тенденції в міжнародній торговельній політиці
Центральне питання торговельної політики — що обрати для забезпечення економічного зростання і добробуту нації; сво­боду торгівлі чи протекціонізм?
Класичні теорії міжнародної торгівлі відповідають на це пи­тання однозначно — свободу торгівлі. Критикуючи протекціонізм, прихильники торгівлі без обмежень стверджують, що він шкідли­вий для національної економіки, оскільки знищує конкуренцію, обмежує можливості споживачів задовольняти свої потреби, при­зводить до зростання цін. Свобода торгівлі, що ґрунтується на принципі порівняльних переваг, навпаки, сприяє економічному розвитку країни і світової економіки ц цілому, оскільки уможлив­лює міжнародну спеціалізацію і завдяки цьому дозволяє повністю використати потенціал кожної країни для створення багатства, стимулює конкуренцію і обмежує монополію, розширює коло то­варів і послуг, пропонованих споживачам.
Класична модель вільного міжнародного обміну досить пе­реконлива і в цілому знаходить підтвердження в торговельній практиці, але, головним чином, промислове розвинутих країн з ринковою економікою. Після Другої світової війни ці країни послідовно усували (і продовжують усувати) обмеження на шляху взаємного обміну і досягли значного економічного та соціаль­ного прогресу. А відтак у західному світі концепція вільної торгівлі залишається переважаючою. Водночас твердження, що лише вільна торгівля оптимізує використання чинників вироб­ництва, вже ніким беззастережно не визнається. Багато еко­номістів-теоретиків при розгляді проблеми вибору торговельної політики застерігають від безоглядного застосування принципів вільної торгівлі, вважаючи, що дотримання їх повинно погоджу­ватися з реальним станом світового господарства і реальними умовами конкретної країни.
Річ у тім, що висновки класичної теорії міжнародної торгівлі правильні лише за певних умов: вільна конкуренція рівність торговельних партнерів. Але в реальному житті вільна конкуренція, особливо в сучасних умовах, скоріша за все є винят­ком, ніж правилом. Пануюча на світовому ринку олігополістична конкуренція є за своєю структурою близька до монополії (таємна змова, лідерство в цінах). Практика ведення бізнесу транс­національними корпораціями істотно порушує принцип чистої і досконалої конкуренції, а їхні анти конкурентні дії не підпадають під національні законодавства, які обмежують монополію. Ціни, що встановлюються ТНК, не відображають у кожному конкрет­ному випадку ні витрат виробництва, ні рівноваги ринку. Вони визначаються політикою адаптування до специфіки певного національного ринку і внутрішньою стратегією максимізації при­бутку (трансфертні ціни). Це—з одного боку. З іншого — партне­ри в міжнародній торгівлі найчастіше істотно відрізняються між собою і знаходяться в нерівному становищі: а) за рівнем еко­номічного розвитку; б) за ступенем залежності від зовнішньої торгівлі; в) за ступенем можливості впливати на обмін, зокрема націни.
Деякі економісти (наприклад, французький економіст Ф. Перру) вважають, що світова ціна є не ціною рівноваги між попи­том і пропозицією, а результатом взаємодії не рівноважних сил та інтересів, які мають лише віддалене відношення до ринкового механізму [71, с. 71]. Ця обставина, природно, ставить слаборозви­нуті країни, так само, як і країни з перехідною економікою, в за­лежне становище від сильніших країн і ТНК. За цих умов пробле­матичною стає можливість спромогтися економічного зростання шляхом вільного обміну, без захисту національного виробника від іноземної конкуренції. Відтак, незважаючи на теоретично до­ведені вигоди вільної торгівлі і той факт, що лібералізм був основ­ною рушійною силою економічного зростання на Заході, поки що жодна країна світу не відмовилась від протекціоністської політи­ки і тією чи іншою мірою вдається до заходів регулювання торгівлі.
Зберігаються дві тенденції в розвитку міжнародних торговельних відносин. Одна тенденція — до розширення зони вільної торгівлі, друга — до періодичного посилення про­текціоністських заходів, застосування практики "селективного протекціонізму", коли ті чи інші галузі захищаються від конку­ренції. Лібералізація міжнародної торгівлі як переважаюча тен­денція відноситься тільки до ПРК, і для них, головним чином, політика вільної торгівлі забезпечує значне економічне зростан­ня, У цих країнах панує розуміння того, що розвиток національної економіки відбувається внаслідок і шляхом розвитку міжнарод­ного обміну, що нині міжнародна торгівля є базовим моментом економічного життя країн і що, в кінцевому підсумку, лише кон­курентоспроможність може слугувати єдиним справжнім арбітром в торгівлі, вона має бути головною метою економічної політики будь-якої країни.
І все ж і в цій групі країн протекціоністські тенденції ще не подолані. Лібералізація торгівлі має регіональний характер і су­проводиться збереженням торговельних бар'єрів між угрупован­нями. Усі основні промислове розвинуті країни, за винятком Японії, входять до однієї з чотирьох груп вільної торгівлі: ЄС, ЄАВТ, НАФТА і Австралійсько-новозеландська угода про вста­новлення тісніших економічних відносин. Суперечності в торговельній політиці і протекціоністські бар'єри між цими угру­пованнями не усунені. Залишається предметом суперечностей то­варний обмін між країнами і в рамках регіональних зон вільної торгівлі. Держава зберігає можливість обмежувати конкуренцію шляхом надання допомоги національним виробникам. Гак, усередині спільного ринку обіг товарів у принципі був вільним; він не обкладався митом і не піддавався ніяким кількісним обмежен­ням. Водночас Римським договором передбачені захисні застере­ження, котрі дозволяли тимчасово відступати від принципу вільної торгівлі всередині спільного ринку у випадку виникнення труднощів з платіжним балансом тощо.
Із середини 90-х років відбувся черговий сплеск неопротекціонізму, ініціаторами якого були ПРК, але торкнувся він насамперед країн, що розвиваються, які обрали шлях ринкової економіки. Це проявилось у тому, що посилився двосторонній характер торговельних відносин (у формі самообмежень і ком­пенсаційної торгівлі). Протекціонізм (крім галузей, що тра­диційно захищаються — енергетики, текстильної та швейної промисловості, сільського господарства), завоював і інші га­лузі. Об'єктом захисних заходів стали: виробництво взуття, ав­томобілів, верстатів, електроніки. У кінцевому підсумку, у 1986 р. лише 20% світового обміну здійснювалось за правила­ми ГАТТ, тобто зовсім вільно. Чверть обсягу торгівлі була піддана квотам і дії обмежувальних угод, чверть — перебувала в руках ТНК, чверть становила предмет компенсаційних угод [71.С.116].
Чим можна пояснити таку живучість протекціоністських тенденцій?
Пояснюється це не лише тим, що не для всіх країн вільна торгівля приносить вигоду, й тим, що вона неоднаково впливає на економічне становище різних галузей, фірм, а також на соціально-економічне становище різних верств населення. Обмеження імпорту (наприклад, автомобілів) по-різному можуть позначи­тись на робітниках автомобільної промисловості (збільшення зайнятості) і на робітниках інших галузей (скорочення зайнятості у випадку прийняття заходів у відповідь з боку країн - експор­терів автомобілів), споживачі автомобілів матимуть менший вибір і платитимуть більш високу ціну. Відтак конкретна торговельна політика складається як результат боротьби між гру­пами (лобі), що мають різні інтереси, які залежать від змін у пра­вилах регулювання зовнішньої торгівлі. Завжди слід мати на увазі, що оцінка і вибір торговельної політики є питанням не ли­ше економічним, а й соціальним.
Міжнародна економіка
Проблеми орієнтації торговельної політики країн, що розвиваються
Для країн, що розвиваються, за всіх відмінностей між ними, вибір торговельної політики має особливі труднощі, пов'язані з рядом обставин: а) залежністю їх становища від ПРК ; б) пе­рехідним станом економіки, незважаючи на загальну орієнтацію на формування розвинутих ринкових відносин; в) в цілому нижч­им рівнем розвитку продуктивних сил; г) такою структурою еко­номіки. котра вимагає експортно-імпортної орієнтації.
З одного боку, країни, що розвиваються (КР), зацікавлені в лібералізації торговельних відносин, оскільки їхня інвес­тиційна політика залежить від імпорту з ПРК. Частка імпорту інвестиційного товару (засоби виробництва) у внутрішніх інве­стиціях КР приблизно вдвічі перевищує аналогічну частку в розвинутих країнах, А головне, цей імпорт є наслідком недо­статньо ефективної спеціалізації (як у ПРК) і, найчастіше, — наслідком структурних диспропорцій. Крім того, КР важко кон­курувати з ПРК па ринку сільськогосподарської продукції, оскільки в ПРК діє система урядової підтримки і захисту свого сільського господарства, яка дозволяє встановлювати експортні ціни нижчими від витрат виробництва. Наскільки збільшується конкурентоспроможність сільськогосподарської продукції ПРК, настільки ж зменшуються порівняльні переваги сільсько­господарського виробництва країн, що розвиваються (так само, як і країн з перехідного економікою). Скасування або обмежен­ня цих заходів поліпшили 6 позиції КР на ринку сільськогоспо­дарських товарів. По-третє, більшість КР залежить від імпорту енергоносіїв і, природно, зацікавлені в лібералізації торгівлі цим товаром.
З іншого боку, з ряду причин, головною з яких є дис­кримінаційний характер торговельних політик ПРК по відно­шенню до КР, рівень протекціонізму в КР набагато вищий, ніж у ПРК, де середня ставка тарифів становить 5%. В КР пересічна ставка тарифів становить 24%, досягаючи в деяких країнах (на­приклад, у Південній Америці) 34%. Справа в тому, що для по­криття своїх Імпортних потреб КР повинні нарощувати свій ек­спорт, і тут вони зіштовхуються з політикою протекціонізму з боку ПРК, котрі прагнуть захистити свої ринки від товарів країн, що розвиваються. Внаслідок цього частка останніх у міжнародній торгівлі скорочується. Прагнучи захистити свої інтереси, КР (незважаючи на те, що протекціонізм як форма за­хисту національного підприємництва і місцевого ринку — склад­не явище, яке часто призводить до протилежних від очікуваних наслідків) дедалі частіше застосовують протекціонізм як ре­акцію у відповідь,
Торговельна політика країн з перехідною економікою
Країни з перехідною економікою, хоч у своїй більшості і ма­ють людський капітал на рівні ПРК з ринкового економікою, стикаються з проблемами, аналогічними проблемам країн, що розвиваються: зміна економічної структури, адаптація до ринко­вої економіки, модернізація виробничого апарату та інфраструк­тури і т. ін. Завдання ці не можуть бути вирішені лише за допомо­гою ринкових сил. В умовах спаду виробництва і масового без­робіття "відкритість" економіки може стати руйнівним чинником, якщо не буде супроводитись системою нормального про­текціонізму, тобто селективним (вибірковим) захистом окремих видів виробництв від іноземної конкуренції, якщо торговельні відносини з партнерами не матимуть характеру співробітництва і не ґрунтуватимуться на погодженні та координації економічної політики (на зразок ЄС).
Для країн з перехідною економікою, саме через їх слабку го­товність до комерційної діяльності, до міжнародної конкуренції необхідний період адаптації до принципів лібералізму, а з боку світового співтовариства — вироблення таких форм довір'я і співробітництва у відносинах з цими країнами, які були покладе­ні в основу Плану Маршалла після Другої світової війни. Без цьо­го, на думку французького економіста М. Пебро, неможливо уникнути проблем з цієї й іншої сторони: промисловість країн з перехідною економікою потрапляє в залежність від великих концернів Заходу, а на Заході можуть виникнути проблеми зайня­тості у зв'язку з прямим демпінгом щодо деяких товарів з країн Центральної та Східної Європи.
Отже, перед країнами, що розвиваються, і країнами з пе­рехідною економікою стоїть дилема: з одного боку, неможливо відгородитись протекціоністськими бар'єрами, бо це обмежує можливість оволодіти досягненнями технологічної та уп­равлінської революції, стимулюючий вплив міжнародної конку­ренції на параметри виробництва; з іншого - дотримання принци­пів свободи торгівлі приводить до виникнення об'єктивної ситу­ації "економічного колоніалізму". У такій ситуації для цих країн особливо важливою є пересторога про неприпустимість маніхей­ства в галузі торговельної політики.
Мистецтво торговельної політики полягає в тому, щоб знай­ти точку рівноваги між двома тенденціями: вільної торгівлі і про­текціонізму. Кожна політика має свої позитивні якості і недоліки, які залежать від обставин місця і часу її застосування,
Історичний досвід дозволяє сформулювати деякі зако­номірності в торговельній політиці, які повинні враховуватись державними діячами при ухваленні рішень [39,с.267 - 271]:
1. Коли групи, зацікавлені в експорті, мають лобістську ор­ганізацію, державна політика великою мірою орієн­тується на вільну торгівлю.
2. Політика здебільшого орієнтована на вільну торгівлю в країнах, де імпортована продукція не конкурує з внутрішнім виробництвом або є сировиною для важливих галузей. Протекціонізм непереконливий, коли нічого за­хищати,
3. Економічна депресія і швидке зростання конкуруючого імпорту сприяє виникненню протекціонізму як природної реакції на захист зайнятості і доходів. Хоча це не означає, що протекціонізм — найкращий спосіб захисту робочих місць і доходів, яким загрожує конкуренція імпорту.
 Державний вплив на міжнародну торгівлю
Загальна характеристика країн світу в напрямку соціально-орієнтованої ринкової економіки породжує дві тенденції в дер­жавному регулюванні економіки. Одна тенденція — це послаблен­ня економічної влади держави над суб'єктами ринкової еко­номіки, особливо над ТНК. котрі, можна сказати, набули майже повної незалежності від своїх урядів. Друга — наростання особли­вої значущості державних рішень щодо міжнародної торгівлі (так само як фінансової і валютної) для внутрішньо соціально-економічного розвитку країни. Національне виробництво і спожи­вання (особливо у ПРК) стає дедалі залежністю від зовнішньої торгівлі, щораз більшою мірою інтегрується в міжнародний обмін: зростаюча частина виробництва товарів і послуг призна­чається для експорту, а споживана — імпортується. Далі, стан платіжного балансу країни впливає на можливості економічного зростання і добробуту нації. Нарешті, необхідність у ході госпо­дарської інтеграції координації соціально-економічної політики різних країн неминуче вимагає державного втручання у всі її на­прямки, в тому числі і в торговельний.
Державний вплив у галузі міжнародної торгівлі може здійснюватись по лінії розширення або обмеження торгівлі за до­помогою управління торговельними бар'єрами або по лінії мобілізації внутрішніх можливостей (ресурсів) конкурентної по­зиції національних фірм у різних сегментах світового ринку.

Причини протекціоністського втручання держави
У кожній країні є економічні, соціальні та політичні причини і гру­пи тиску на користь протекціоністсь­ких заходів.
Основними аргументами обмеження зовнішньої торгівлі є:
-    необхідність забезпечення оборони;
-    збільшення внутрішньої зайнятості;
-    диверсифікація заради стабільності;
-    захист молодих галузей;
-    захист від демпінгу;
-    дешева робоча сила.
Необхідність       забезпечення  оборони
 Захист у мирний час галузей,  обхідних для військового виробництва, з   тим, щоб під час війни не залежати від за­рубіжних постачальників. Звучить до­сить переконливо. Однак при детальнішому розгляді цього аргу­менту з'ясовується, що, по-перше, під категорію необхідної для військового виробництва практично можна підвести будь-яку га­лузь; по-друге, така політика може бути дієвою, якщо допустити, що не буде заходів у відповідь, що мало ймовірно. Відтак більшість економістів вважає, що альтернативні методи (напри­клад, прямі субсидії) захисту стратегічних галузей більш ефек­тивні як в економічному, так і в соціальному плані.
Збільшення внутрішньої  зайнятості
 Серйозною причиною застосування  протекціоністських заходів    є безробіття.   Безробітні утворюють найпотужнішу групу   тиску на підтримку обмеження імпорту як умови збільшення зайнятості всередині країни.
Справді, твердження, що вільна торгівля може призвести до безробіття, має під собою реальний грунт. Імпорт знижує попит на деякі товари вітчизняного виробництва і призводить до безробіття в галузях, що їх виготовляють. Однак невикористані ресурси не можуть залишитись без застосування, бо ми живемо у світі з обме­женими ресурсами. За відсутності обмежень у торгівлі країни, які виготовляють товари на експорт, потребують припливу робочої сили, компенсуючи скорочення робочих місць у галузях, що кон­курують з імпортом. Вільна торгівля не стільки впливає на загаль­ну зайнятість, скільки змінює тип зайнятості. Вважається, що без­робіття, що виникає внаслідок вільної торгівлі, -- це короткостро­кова проблема, яка може бути вирішена альтернативними метода­ми: професійною перепідготовкою, переїздом на нове місце, над­бавкою до грошової допомоги по безробіттю і т. ін,
При прийнятті рішення про обмеження імпорту слід порівнювати витрати, пов'язані з можливим підвищенням цін, з витратами, які спричинили безробіття, маючи при цьому на увазі ще й соціальні витрати, які торкаються людей і посилюються тим, що потенційними кандидатами на звільнення найчастіше виявля­ються ті, хто неспроможний знайти альтернативну роботу.

Диверсифікація          заради стабільності.
 Суть цього протекціоністського аргументу  полягає  в  тому,  що  торговельні бар'єри необхідні для про­мислової диверсифікації, котра лежить в основі зменшення за­лежності країни від соціально-економічної і політичної кон'юнк­тури, яка складається па світових ринках тих чи інших продуктів. Справді, диверсифікація допомагає захистити внутрішню еко­номіку від впливу міжнародних політичних подій, спаду виробництва за кордоном, від випадкових коливань попиту і пропозиції на один чи два конкретних товари і, таким чином, забезпечує велику внутрішню стабільність. Але слід мати на увазі, що економічні витрати дивер­сифікації можуть бути дуже значними і вкрай неефективними (особ­ливо в країнах з монокультурною економікою). Крім того, аргумент диверсифікації заради стабільності практично не може бути застосо­ваним до ПРК з уже диверсифіковапою структурою економіки.
Захист молодих      галузей.
 Логіка аргументу на захист молодих галузей полягає в тому, що їх        виробництво стає конкурентоспроможним лише через деякий час. Підприємства галузі повинні досягти конкурентного рівня ви­трат виробництва за рахунок ефекту масштабу виробництва з ча­сом, підвищення з часом кваліфікації і досвіду працівників тощо, і лише тоді можна зняти протекціоністські заходи.
Є галузі, які виросли до конкурентоспроможних завдяки дер­жавному захисту. Це виробництво автомобілів у Бразилії та Південній Кореї. Але є й інші приклади, коли протекціоністські захо­ди не дали очікуваних результатів. Наприклад, виробництво автомобілів в Аргентині та Австралії залишилося слабким навіть після ба­гатьох років роботи. Аби політика захисту молодої галузі була дієвою, потрібна висока імовірність того, що майбутні вигоди перевищать по­чаткові витрати. І не лише це. Має бути впевненість, що так званий "перепочинок" не знизить прагнення підприємців до мінімізації вит­рат і вдосконаленню якості виробів. Немале значення при виборі спо­собу тимчасової підтримки молодих галузей (торговельний про­текціонізм І пряме субсидування) має і питання проте, хто повинен платити витрати: інвестори, платники податків чи споживачі?
Міжнародна економіка
Захист від      демпінгу.
Демпінг, або продаж товарів нижче від собівартості, використовується,    як пра­вило, для усунення конкурентів, захоплення монопольного становища і в подальшому зниження цін. В цьому розумінні демпінг — це "економічне піратство". Воно цілком за­слуговує антидемпінгового мита.
Але демпінг не повинен використовуватись як виправдання постійних торговельних бар'єрів, як форма цінової дискримінації. Крім того, за демпінг може видаватись і результат дії закону порівняльних переваг, що в кінцевому підсумку підриває саму ос­нову міжнародної торгівлі .
Дешева іноземна       Ті, хто підтримує цей аргумент, вважають, що за допомогою робоча сила           про­текціонізму вітчизняні фірми і робітни­ки можуть бути захищені від руйнівної конкуренції з боку тих країн, де низька зарплата. Іншими словами, без захисних заходів з боку держави вітчизняні працівники можуть отримувати так само низьку заробітну плату, як робітники з менш розвинутих країн. Розглянемо, що відбувається, коли добре оплачуваний юрист най­має підлітка для роботи "на підхваті" за 4 долари за годину. Чи збідніє юрист? Ні. Навіть навпаки, виграє, бо тепер у юриста з'явиться більше часу, щоб вести більше справ. Так само, якщо, наприклад, американські робітники сконцентрувались на вироб­ництві високо цінної складної продукції, то що дає можливість аме­риканським фірмам сплачувати високу заробітну плату робітни­кам США. Ця можливість залежатиме від того, як довго збере­жеться високий рівень людського капіталу у Сполучених Штатах. Більше того, рівень заробітної плати, що виплачується робітни­кам-іноземцям, сам по собі не означає, що вироблюваний ними товар буде дешевим. Щоб це довести, потрібно порівняти за­робітну плату і продуктивність робітників обох країн. Якщо більш високооплачуваний американський робітник має більшу продуктивність, то він може успішно конкурувати, не побоюю­чись при цьому, що йому менше плататимуть. Отже, аргумент, що висувається на користь протекціонізму, виявляється, отже, до­сить спірним, бо існують витрати на робочу силу, котрі мають більшу значущість, ніж рівень заробітної плати. Це видно з такої формули;
Наведемо близький до дійсності приклад. Припустимо, що американський робітник, маючи більш високу продуктивність праці, виготовляє на день 10 моторів і отримує 80 доларів. Витрати на робочу силу в моторі, зробленому в США, становитимуть 8 до­ларів. Мексиканський виробник виплачує робітникові, який виго­товляє за день лише 2 мотори, еквівалент 20 доларів США. Витра­ти на робочу силу у зробленому в Мексиці моторі становитимуть 10 доларів. Це більше, ніж за мотор, зроблений у США, незважаю­чи на "вигоду від дешевої робочої сили". Зрозуміло, що за такої си­туації імпорт товарів (моторів) до Сполучених Штатів з країн з "низьким рівнем заробітної плати" не може бути дешевшим.
Припустимо, що вітчизняні робітники все ж не зможуть конкурувати в одній з будь-яких галузей. Однак це не означає, що вони не матимуть відносної переваги в іншій галузі. Торгівля, що ґрунтується на принципі порівняльних переваг, взаємовигідна. І навпаки, ігнорування цього принципу знижує загальний обсяг продукції і рівень життя в обох країнах.
Протекціоністські інструменти торговельної політики
Вибір інструментів, які застосовуються для обмеження торгівлі, залежить від двох основних чинників: співвідношення сил груп тиску, що наполягають на реалізації тих чи інших за­ходів, а також від можливих заходів у відповідь з боку урядів інших країн.
Обмеження торгівлі може бути досягнуте за допомогою та­рифних і нетарифних бар'єрів. Тарифні бар'єри впливають на ціни, нетарифні — або на ціни, або безпосередньо на обсяг товарів.
Тарифи.
        Найпоширенішим інструментом про­текціоністської політики є тариф або мито, — дер­жавний податок, застосовуваний при ввезенні (ввізне мито), ви­везенні (вивізне мито) або провезенні товарів через країну (тран­зитне мито). Найпоширенішим є ввізне мито. Якщо тариф вво­диться лише для того, щоб добути гроші для держави, він нази­вається фіскальним. Якщо ж тариф введено для скорочення або усунення імпорту, то такий тариф називається протекціо­ністським.
Податок на імпорт може стягуватись різними способами. У зв'язку з цим виділяють вартісний тариф і специфічне мито.
• Вартісний тариф — це податок, представлений у вигляді відсотка від вартості товару. Наприклад, вартісний тариф розміром в 10% від ціни імпортованого автомобіля в 3000 доларів становитиме 300 доларів.
• Специфічне мито — це податок, який стягується у відповідності з фізичною величиною імпорту. Так, пода­ток за кожну тонну імпортованої пшениці є специфічним митом.
Як же впливає митний тариф на добробут різних груп насе­лення і країни в цілому?
• Митний тариф завжди вигідний виробникам товарів, що конкурують з імпортом, навіть якщо сукупний добробут нації при цьому знижується. Але це лише в тому випадку, якщо введення тарифу справді призводить до обмеження імпорту і підвищення внаслідок цього цін на вітчизняний товар або обсягу продаж, або того й іншого. Митний тариф, якщо він не є заборонним, приносить дохід державі, може бути використаний на соціальні потреби, і тоді він слугуватиме зростанню добробуту нації.
Споживачі програють від введення імпортних мит. Вони втрачають більше, ніж отримують у сумі виробники і держава, в чий дохід потрапляють тарифні збори. Митний тариф, обмежуючи імпорт, призводить до погіршення споживчих можливостей:
підвищення цін на імпортні і, як правило, вітчизняні товари, ско­рочення обсягу пропозицій. Тариф перерозподіляє доходи спожи­вачів імпортованої продукції на користь інших суспільних груп.
У діяльності ГАТТ/СОТ одним з основних напрямів є ор­ганізація переговорів по укладанню угод про скорочення митних тарифів. Автор підручника "Економіка мирохозяйственных связей" вважає, що "тарифи можуть бути повністю виправдані лише в тому випадку, коли країна бідна, а її уряд настільки без­порадний, що тарифи є життєво важливим джерелом коштів для фінансування соціальних програм та інвестиційної діяльності" [39,с.147].
Нетарифні      бар'єри.
 Нетарифні бар'єри —  це  обмеження    міжнародної торгівлі за допомо-     гою квот, системи ліцензування, добровільних експортних обме­жень, субсидій та компенсаційних мит, стандартів тощо.
Квоти         Найпоширенішим видом регулювання імпорту та експорту в кількісному вираженні є встановлення квоти яка визначає загальну кількість товару, що надходить у зовнішню торгівлю за певний період часу або роз­поділяє кількість товару по країнах.
Імпортні    квоти застосовуються для захисту вітчизняних ви­робників або для диверсифікації імпорту з метою уникнення за­лежності від будь-якої країни. Імпортну квоту розцінюють як більш ефективний (у порівнянні з митом) інструмент стримуван­ня міжнародної торгівлі, бо вона повністю забороняє імпорт това­ру понад певну кількість.
Експортні квоти встановлюються з метою забезпечення вітчизняних споживачів достатньою кількістю товарів за низьки­ми цінами, попередження виснаження природних ресурсів, підви­щення цін на експорт шляхом обмеження обсягу поставок.
Тип квотування, який повністю забороняє торгівлю пев­ними видами товарів або всіма товарами, називається ембарго.
Експортні субсидії та      компенсаційні мита    
            За допомогою експортних субсидій стимулюється просування товарів за кордон через використання державних дотацій та пільг.     
 Насправді вони являють собою (за визначен­ням ГАТТ/СОТ) "нечесну            конкуренцію", що завдає шкоди як субсидуючи державі, так і міжнародній торгівлі в цілому, оскільки спричиняють зайві (з точки зору економічної доцільності) зростання торгівлі. Експортні субсидії спричиняють зворотну реакцію, здійснювану за допомогою стягування про­текціоністського "компенсаційного мита". Останні (за згодою ГАТТ/СОТ) спрямовуються проти субсидованого експорту. Во­ни завдають збитків країні, що їх встановлює. Але в цілому для міжнародної торгівлі компенсаційні мита виграшні, оскільки нейтралізують експортні субсидії. Оптимальне поєднання експорт­них субсидій і компенсаційних мит залишає сукупний добробут у світі в цілому без змін. Однак платники податків країни, що суб­сидує експорт, приховано доплачують платникам податків імпонуючої країни.
У сучасних умовах дедалі частіше спостерігається надання субсидій, більш обґрунтованих з економічної точки зору. Це суб­сидії, які призначені для подолання недосконалості ринку: набір послуг експортером у вигляді інформації, допомоги в організації торговельних виставок і встановлення контактів для ведення справ за кордоном тощо.
Ліцензування       У багатьох країнах потенційні імпорте­ри та експортери повинні одержати дозвіл на торговельні операції від органів державної влади. Ця процедура називається торговельним ліцензуванням. Підвищуючи ціну ліцензій і обмежуючи їх кількість, можна добитися не лише обме­ження імпорту або експорту, й погіршення умов торгівлі у зв'язку з додатковими витратами, затримками в часі і невизначеністю, що зумовлюються цією процедурою.
Схожими з вимогами спеціальних дозволів є також про­текціоністські інструменти, пов'язані з жорстким бюрократичним контролем або з так званими адміністративними рогатками у мит­них процедурах. Великі труднощі імпорту (в рамках нетарифних бар'єрів) створюють невиправдані стандарти якості товарів та їх безпеки.
Добровільні експортні обмеження
Це інструмент обмеження експорту на добровільних засадах. Його мета — уникнути жорстких торговельних бар'єрів.


Демпінг.     Антидемпінгові    заходи

Демпінг — це інструмент проведення протекціоністської політики і  засобом міжнародної цінової дискримінації.
            Порушення принципів вільної торгівлі через посередництво демпінгу відбувається тоді, коли засобом тимчасового встановлення низьких цін витісняється конкурент з даного ринку. У подальшому рівень цін відновлюється або підви­щується. Цьому демпінгу слід протиставити тариф в імпонуючій країні. Але існує демпінг довготривалий. Він можливий тоді, коли низькі ціни досягаються внаслідок дії принципу порівняльних пе­реваг. Але в цьому випадку можуть бути введені антидемпінгові мита. Вони приносять вигоди імпортуючи країні, примушуючи імпортера ще більше знизити ціну. Дії довготривалого демпінгу може протистояти структурна перебудова економіки на основі принципу порівняльних переваг.
Підсумки. Використання протекціоністських інструментів у торговельній політиці має своїх переможців і переможених. Споживачі програють, коли не одержують більше дешевих іно­земних товарів. Платники податків програють, якщо платять за експортні субсидії. Світовий банк підрахував, що об'єднані про­текціоністські заходи США, Західної Європи та Японії лише на продукцію сільського господарства коштують споживачам і плат­никам податків у 100 млрд. доларів щорічно. Робітники і виробни­ки в захищених галузях виграють від торговельних обмежень, як­що ці обмеження допомагають їм конкурувати з іноземними ви­робниками. Однак торговельні обмеження не є "грою з нульовим* наслідком", виграші нееквівалентні витратам. Нерозвиненість спеціалізації і торгівлі призводить до зниження життєвого рівня населення світу в цілому, бо виробництво товарів ведеться менш ефективно. Оптимізувати відносини міжнародної торгівлі покли­кані насамперед міжнародні економічні інститути такі, як ГАТТ/СОТ, ЮНКТАД, ЮНСІТРАЛ та ін.
Економічні інститути, що регулюють міжнародну торговельну політику
Світоторговельні зв'язки — це досить розгалужена система, яка регулюється різними спеціалізованими міжнародними економічними інститутами. Найважливішими з цих інститутів є:
Світова організація торгівлі (СОТ), Конференція Організації Об'єднаних Націй з торгівлі й розвитку (ЮНКТАД), Міжнарод­ний торговельний центр (МТЦ), Комісія Організації Об'єднаних Націй з прав міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ), Міжнародні організації з урегулювання світових товарних ринків.
Світова організація торгівлі - СОТ  - головний міжнародний регулятор світо­вої торгівлі. Вона перетворена з Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ) у 1995 р. Оскільки основні положення й принци­пи ГАТТ увійшли до СОТ, іноді організацію означають спільною абревіатурою: ГАТТ/СОТ.
Ідея утворення міжнародної організації з регулювання світової торгівлі, яка мала б дієвий характер, спромоглась, на­решті, подолати перешкоди, що муруються протекціоністською політикою держав. Ініціатором цієї ідеї в середині 40-х років виступили США, які були в цьому особливо зацікавлені. По закінченню Другої світової війни Сполучені Штати стали наймогутнішою державою світу, обсяг їхньої промисловості стано­вив 51% всього виробництва несоціалістичних країн. Але аме­риканські товари не так уже й легко просувались на закордонні ринки, бо скрізь наштовхувалися на тарифні й нетарифні бар'єри. Справа ускладнювалася ще й тим, що колоніальні дер­жави (Велика Британія, Франція, Португалія та ін.) в торгівлі зі своїми колоніями застосовували преференційну систему, тобто мали необмежені пільги, вільний доступ до ринків вели­кої кількості країн, чого були позбавлені США. Тому ще в лис­топаді 1945 р. американці розробили "Пропозиції по розширен­ню торгівлі й зайнятості", які передбачали скасування деяких обмежень у світовій торгівлі й забезпечення рівних для всіх країн можливостей щодо доступу до світових джерел сировини. На ґрунті цих пропозицій було розроблено статут Міжнародної організації торгівлі, головною метою якої була б лібералізація світової торгівлі.
Прийняття статуту планувалось на конференції 00Н у Гавані, яка відбувалася в 1947 — 1948 рр. Але статут так і не був ратифікований через суперечливість у його тексті й через неоднаковість підходів до вирішення проблеми серед країн, що
зібрались у Гавані (їх тоді було 23). Отож, утворення МТО не відбулося; проте залишився в силі один документ - протокол про тимчасову угоду, що регулює міжнародні торговельні відносини до ратифікації статуту. Цей документ мав назву Генеральної угоди з тарифів і торгівлі - ГАТТ . Таким чином, тимча­сова угода стала основою організації, що діяла майже півсторіччя.
Головною метою ГАТТ було забезпечення умов для роз­витку міжнародної торгівлі, послаблення торговельних бар'єрів та регулювання торговельних спорів. У тексті Генеральної угоди були такі основні положення;
• визначення сфери застосування режиму найбільшого сприяння в міжнародній торгівлі;
• порядок митного оподаткування;
• правила торговельної політики в міжнародній торгівлі (національний режим щодо внутрішнього оподаткування, застосування податків, субсидії в торгівлі тощо).
• сприяння розвиткові зовнішньої торгівлі країн, що розви­ваються.
Основною формою діяльності ГАТТ було проведення міжнародних багатосторонніх торговельних переговорів - ра­ундів, на яких обговорювались актуальні проблеми торговельної політики і визначались юридичні норми, правила й принципи світової торгівлі. Таких раундів (а кожний з них тривав по декілька років) до 1995 р. відбулося вісім. Восьмий, Уругвайсь­кий раунд (1986 — 1993 рр.) і прийняв рішення про перетворення ГАТТ у Світову організацію торгівлі (СОТ).
СОТ налічує 133 держави-члени. Україна, як і деякі інші країни СНД, поки що не прийнята до цієї організації, хоч заяв­ку до вступу подала. Штаб-квартира СОТ знаходиться в Же­неві.
Головною метою СОТ є лібералізація міжнародної торгівлі, усунення дискримінаційних перешкод на шляху потоків товарів та послуг, вільний доступ до національних ринків І дже­рел сировини. Досягнення цієї мети забезпечить зміцнення світо­вої економіки, зростання інвестицій, розширення торговельних зв'язків, підвищення рівня зайнятості й доходів в усьому світі.
Функції СОТ:
• нагляд за станом світової торгівлі й надання консультацій з питань управління в галузі міжнародної торгівлі;
• забезпечення механізмів улаштування міжнародних тор­говельних спорів;
• розробка й прийняття світових стандартів торгівлі;
• нагляд за торговельною політикою країн;
• обговорення нагальних проблем міжнародної торгівлі (97, с, 102].
Основні принципи діяльності СОТ:
Принцип найбільшого сприяння (принцип недискримінації). Він полягає в тому, що країна мусить надати своєму партнерові по СОТ такі ж самі привілеї, які вона надає будь-якій іншій державі. Якщо уряд країни застосовує якусь нову пільгу в торгівлі з іншого державою, то ця пільга обов'язково поши­рюється на торгівлю з рештою країн - членів СОТ. Тобто не мо­же бути односторонніх пільг, бо це означатиме дискримінацію інших партнерів.
Принцип національного режиму. Його суть у тому, що країни-учасниці повинні встановлювати для товарів своїх парт­нерів по СОТ такий самий режим, як і для своїх товарів, на влас­ному ринку.
Принцип захисту національної промисловості. Якщо все ж таки країна мусить ввести імпортні тарифи для захисту своєї про­мисловості, то це мають бути саме митні тарифи, а не торговельно-політичні заходи (квоти, дискримінаційні стандарти тощо). Справа в тому, що багато урядів країн намагаються адміністра­тивне обмежити імпорт. Іноді вони вдаються до дотепних заходів. Так, у 60-х роках, у розпал "автомобільних війн" між розвинути­ми державами, Японія прийняла жорсткі стандарти щодо викиду шкідливих речовин з авто, завчасно перебудувавши технологію виготовлення своїх автомобілів. США й країни Західної Європи до цього готові не були, й поставки їх машин до Японії практично припинилися на деякий час.
Принцип утворення стійкої основи торгівлі. Це означає, що тарифні рівні, які узгоджені в рамках СОТ, не можуть перегляда­тися окремою країною-членом в односторонньому порядку.
Принцип сприяння справедливій конкуренції має відно­шення до субсидій і демпінгу. Ці заходи засуджуються. Якщо ж якась країна їх застосовує, то її торговельний партнер має право використати компенсаційні заходи, які нівелювали б ці дії. Але ос­новна позиція СОТ полягає в забороні застосування субсидій та демпінгу.
Принцип дій у надзвичайних ситуаціях. Якщо країна по­терпає від якогось непередбаченого лиха (стихії, соціальних заво­рушень), то вона може тимчасово вийти за межі взятих на себе торговельних обов'язків (може підвищити тариф, увести квоти тощо), але за узгодженням з СОТ.
Принцип регіональних торговельних домовленостей означає, що для регіональних Інтеграційних угрупувань може встанов­люватись особливий режим, виняток з узгоджених правил. На­приклад, в ЄС країни - члени встановили між собою найсприят­ливіший торговельний режим без усяких обмежень. Такі надзви­чайні пільги жодна країна ЄС не надає іншим партнерам по СОТ, що є порушенням принципу найбільшого сприяння. Вирішення цієї суперечливості вбачається у створенні міжрегіональних зон вільної торгівлі, де всі торговельні бар'єри будуть усунені. Напри­клад, ЄС і ЄАВТ утворили в 1994 р. Європейський економічний простір (по суті, зону вільної торгівлі) [13, с.146-148],
Принцип найбільшого сприяння, який, за задумом, має стати стрижневим принципом у міжнародному торговельному механізмі, в практичному застосуванні спричиняє значні суперечливості між країнами. Різні рівні економічного розвитку держав-членів ставлять їх в неоднакові умови в процесі усунення тарифних і нетарифних пе­репон. Слабша країна, в якій промисловість тільки-но проростає, ви­являється беззахисною перед натиском товарів індустріальне розви­нутої держави. Ось чому країни, що розвиваються, вже тривалий час ведуть боротьбу проти формальної рівності всіх членів організації. В 1965 р. (в рамках так званого "Кенеді-раунду") їм вдалося відстояти резолюцію, за якою для них було   проголошено "принцип невзаємності". Він означає: якщо багата країна надає бідному члену ор­ганізації якісь пільги, то вона не повинна очікувати від нього відповідного еквівалентного надходження. Тобто, якщо розвинуті країни мусять знімати торговельні бар'єри, то країни, що розвива­ються, мають право їх зберігати певною мірою і певний.
Водночас розвинуті країни наполягли на прийнятті "прин­ципу градації", за яким бідна країна позбавляється пільгового ре­жиму "невзаємності", якщо її індустріальний рівень підвищився.
Попри те, що СОТ є спадкоємицею ГАТТ, між цими ор­ганізаціями є певні розбіжності. По-перше, ГАТТ вважалась тим­часовим закладом, а СОТ - постійна організація; ГАТТ не мала статусу спеціалізованого закладу 00Н, а СОТ - має. По-друге , сфера діяльності ГАТТ обмежувалася торгівлею товарами, а Світова організація торгівлі займається також торгівлею послуга­ми й торговельними аспектами інтелектуальної власності.
Сфера діяльності СОТ охоплює: митно-тарифне врегулю­вання; антидемпінгове врегулювання; використання субсидій і компенсацій; нетарифні обмеження; діяльність митних союзів і зон вільної торгівлі; торговельні аспекти захисту прав інтелекту­альної власності; торгівлю окремими товарами (текстиль, сільгосппродукція, авіатехніка тощо); торговельні аспекти інвес­тиційних заходів та ін.
Найактуальнішою проблемою залишається вдосконален­ня торговельних правил, які задовольнили б усіх учасників СОТ. Насамперед, це стосується ліквідації тарифних і нетарифних об­межень, а також встановлення єдиних технічних стандартів на то­вари. Щодо торговельних аспектів інвестицій, то передбачається поширити на зарубіжні Інвестиції такий же режим найбільшого сприяння, що Існує в міжнародній торгівлі. Зберігається політика надання пільг країнам, що розвиваються: їх товари мають доступ на ринки розвинутих країн без тарифних обмежень і квотування. На першій Конференції СОТ (Сінгапур, 1996) одним з найваж­ливіших завдань проголошено сприяння інтеграції країн, що роз­виваються, найменш розвинених країн і країн з перехідною еко­номікою в "багатосторонню систему регулювання світової торгівлі".
Організаційна структура СОТ
• Конференція міністрів.
• Генеральна рада.
• Рада з торгівлі товарами.
• Рада з торгівлі послугами.
• Рада з торговельних аспектів прав інтелектуальної влас­ності.
• Галузеві комітети, робочі групи,
• Секретаріат.
Конференція міністрів є вищим органом СОТ. Вона складається з міністрів торгівлі (або Інших відповідних міністерств) і скликається раз па два роки. Усі члени мають один голос, а рішення приймаються консенсусом. На Конфе­ренції розглядаються найактуальніші питання регулювання торговельної політики, подальшої лібералізації міжнародної торгівлі, вдосконалення правил і стандартів у торгівлі. Однією з проблем, зокрема, є узгодження стандартів і правил, що існу­ють у найменш розвинутих країнах, із західними стандартами. Справа в тому, що трудові й екологічні стандарти розвинутих країн вищі, а це здорожує товар і знижує його конкурентос­проможність. Природно, що на підтягуванні стандартів до західного рівня наполягають розвинуті країни; країни що роз­виваються, — проти, бо низький рівень заробітної плати й відсутність (переважно) витрат на екологічну безпеку здешев­лює їх товари [13, с.152].
Генеральна рада - виконавчий орган. Вона складається з представниць країн-членів і здійснює поточну роботу. Окремі засідання Рада проводить як Комісія з регулювання спорів або як Комісія з контролю торговельної політики. Раді підпорядко­вані органи, що відають деякими групами товарів: цивільна авіація; молочні продукти; яловичина. Генеральній раді підпо­рядковані також комітети: Комітет з торгівлі й довкілля;
Комітет з торгівлі й розвитку; Комітет з бюджетних, фінансо­вих і адміністративних питань; Комітет з обмежень, пов'язаних з платіжним балансом. Окремі функції Генеральна рада делегує радам з торгівлі товарами, послугами й інтелектуальною власністю.
Рада з торгівлі товарами здійснює контроль за дотриман­ням багатосторонніх угод з торгівлі товарами. ЇЙ підпорядковано 14 комітетів, які відають питаннями доступу до ринків, сільсько­го господарства, заходами щодо санітарії й фітосапітарії, інвес­тицій, субсидій і компенсацій, мита, технічних перешкод у торгівлі, антидемпінгової практики, ліцензування імпорту тощо. Комітет з регіональних торговельних угод розробляє механізм уз­годження між регіональними угрупованнями й багато сторонньою торговельною системою щодо застосування принципу найбільшо­го сприяння.
Рада торгівлі послугами надає допомогу групам перего­ворів з таких питань: базові телекомунікації, рух фізичних осіб, послуги з морських перевезень. Їм підпорядковані Комітет з торгівлі фінансовими послугами й Робоча група з професійних послуг.
Рада з торговельних аспектів прав інтелектуальної влас­ності (ТРІПС) здійснює контроль за дотриманням інтелектуаль­ної власності (права на літературні твори, твори мистецтва, вина­ходи тощо), а також бореться з міжнародною торгівлею підробле­ними товарами.
Секретаріат - виконує поточну адміністративну роботу очолюється генеральним директором. До секретаріату входить відділ технічного співробітництва й професійної підготовки; він надає допомогу країнам, що розвиваються, в формі інформації, довідкової документації, посилання місій, організації семінарів. Діють також курси підготовки кадрів у галузі торговельної політики (до них також залучаються слухачі з країн Східної Європи).
Спільно з ЮНКТАД Світова організація торгівлі утвори­ла Міжнародний торговельний центр (МТЦ), про який ітиметься далі.
Таблиця 9
Організаційно-функціональна структура СОТ
 
Головні органи
    
     Допоміжні органи
       
Конференція
    
           
1
    
    2
       
Генеральна рада
    К
1. 2. 3. 4.
    Комітети:                          Органи:
3 торгівлі й розвитку.        1. 3 моніторингу
/. 3 торгівлі й довкілля.         торговельної
3 платіжного балансу.           політики.
 3 бюджету, фінансів .        2. 3 розглядання . та адміністративних                     спірних питань
питань
    

 
1    2       
Рада з торгівлі товарами    Комітети:
1. З технічних бар'єрів у торгівлі.
2. З адміністративної політики.
3. З імпортного ліцензування.
4. Із захисних заходів.
5. З доступу на ринки.
6- Із сільського господарства.
7. Із санітарних заходів.
8. З інвестицій.
9. З прав походження.
10.Із субсидій та компенсацій.
11.3 оцінювання митної вартості.
12.3 моніторингу за торгівлею технічними
товарами.
13.3 регіональних торговельних угод.
 14.3 державних закупівель              
Рада з торгівлі
послугами    1. Комітет з торгівлі фінансовими послугами.
2. Робоча група з професійних послуг       
Рада з
торговельних
прав
Інтелектуальної
власності
           
Секретаріат     Відділ технічного співробітництва й професійної підготовки кадрів    
Країни, що не входять до СОТ, знаходяться в невигідних умовах. По суті, вони підлягають торговельній дискримінації, бо" на них не поширюються пільги, які члени СОТ надають один од­ному. До нечлена СОТ можуть бути застосовані санкції, такі, на­приклад, як встановлення квот, звинувачення в демпінгу тощо. Ось чому Україна намагається вступити до цієї організації й про­вадить відповідні переговори,
Вступ до СОТ — довга й складна процедура [32, с.286]. Спочатку країна подає в СОТ меморандум про свою торговельну політику. СОТ утворює робочі групи з вивчення меморандуму: чи відповідають принципи торговельної політики країни правилам СОТ. Далі СОТ провадить з країною-претендентом двосторонні переговори з питань доступу на її ринок товарів та послуг інших країн. Якщо переговори виявились успішними, робоча група складає доповідь для Конференції міністрів СОТ з відповідною рекомендацією. Голосування на Конференції визначає, прийнято країну до СОТ, чи ні.
Конференція Організації Об'єднаних Націй з торгівлі й розвитку — ЮНКТАД— орган Генеральної Асамблеї 00Н, заснована в 1964 р. Її утворення ґрунтувалося на тій підставі, що ГАТТ була напівзакритою організацією, своєрідним "клубом обра­них", вхід до якого був закритим для багатьох країн. Тому за ініціативою соціалістичних і рядку країн, що розвиваються, було вирішено створити орган у системі 00Н, який би регулював міжнародну торгівлю за принципами, як передбачалося, більш справедливими. Головна ідея полягає в перенесенні наголосу в ме­ханізмі регулювання на користь країн, що розвиваються, особливо найменш розвинутих. Ці принципи знайшли особливе відбиття в Хартії економічних прав і обов'язків держав, яку було розроблено ЮНКТАД і прийнято Генеральною Асамблеєю в 1976 р.
До складу ЮНКТАД входять 186 держав, серед них і Україна. Штаб-квартира організації знаходиться в Женеві.
Головна мета ЮНКТАД — сприяти міжнародній торгівлі для прискорення міжнародного розвитку, особливо країн, що роз­виваються.
Цілі:
• активізація міжурядового співробітництва розвинутих "; країн і країн, що розвиваються;
   • зміцнення співробітництва країн, що розвиваються, між собою;
   • координація дій багатосторонніх інститутів в галузі міжнародної торгівлі й розвитку;
   • мобілізація людських і матеріальних ресурсів через спільні дії урядів і суспільства;
   • активізація співробітництва між державами І приватним секторами.
Цілі ЮНКТАД визначили її функції:
1. Регулювання торговельних та економічних відносин між державами.
2. Розробка заходів з регулювання міжнародної торгівлі си­ровиною.
3. Розробка принципів торговельної політики.
4. Аналіз тенденції світового розвитку й міжнародної торгівлі.
5. Обговорення актуальних проблем міжнародних еко­номічних відносин.
6. Координація діяльності органів і закладів 00Н з питань міжнародної торгівлі й розвитку.
7. Співробітництво з міжнародними організаціями в сфері міжнародної торгівлі (насамперед із СОТ) [13, с.155-159].
Діяльність ЮНКТАД виходить з таких принципів: рівно­правність держав в міжнародних торговельних відносинах; недо­пустимість дискримінації й економічного тиску; поширення ре­жиму найбільшого сприяння в міжнародній торгівлі; падання пільг країнам, що розвиваються, па основі «невзаємності»; скасу­вання преференцій, якими користуються розвинені країни на ринках найслабших країн; сприяння розширенню експорту з країн, що розвиваються. Ці й деякі інші принципи задекларовані в документі під назвою «Принципи міжнародних торговельних відносин і торговельної політики».
ЮНКТАД брала активну участь у розробці принципів «Но­вого міжнародного економічного порядку», який був ініційова­ний політиками країн, що розвиваються. В цьому напрямку,-зок­рема, Конференція наполягає на обмеженні практики анти­демпінгових заходів, які широко застосовуються розвинутими країнами проти менш розвинутих (Україна також від цього потер­пає); на відмові від торговельних блокад та ембарго, ЮНКТАД визначає, що різні групи країн мають неоднакові можливості, то­му в міжнародній торгівлі необхідно врахувати проблеми розви­нутих країн. Напередодні сесії ЮНКТАД (1996 р.) була проведе­на зустріч міністрів «Групи - 77&, яка складається з країн, що роз­виваються; вони обговорювали проблеми стимулювання розвит­ку економіки в умовах лібералізації й глобалізації світової економіки.
Оскільки сировина залишається поки що основним екс­портним товаром для найменш розвинутих країн, ЮНКТАД приділяє торгівлі сировиною особливої уваги. Утворено спеціальні дослідні групи з сировинних товарів, укладено відповідні міжнародні угоди, підписані конвенції щодо умов торгівлі сировиною. За ініціативою ЮНКТАД була розроблена й прийнята Інтегрована програма для сировинних товарів (ІПСТ) в 1976 р.; метою програми є стабілізація цін на сировину й сприян­ня найменш розвинутим країнам щодо її промислової обробки.
В розробці міжнародного механізму торговельної політики важливе місце посідають заходи по визначенню преференцій для країн, що розвиваються, з усунення тарифних перепон, з поліпшення структури їх експорту. Особлива увага приділяється найменш розвинутим країнам, що не мають виходу до моря (та­ких багато в Африці), й острівним країнам.
Окрім суто торговельних, ЮНКТАД відає й іншими питан­нями міжнародного економічного співробітництва. Це валюта і фінанси; морські перевезення; страхування передачі технологій;
міжнародні інвестиції.
Аналітична діяльність ЮНКТАД охоплює такі сфери: тен­денції світової економіки та їх вплив на процес розвитку; макроекономічна політика; конкретні проблеми розвитку. Використан­ня успішного досвіду розвитку країнами, що розвиваються, й країнами з перехідною економікою; питання, пов'язані з фінансовими потоками й заборгованостями. За результатами досліджень складається банк інформації, яка надається країнам-членам [50, с. 442].
Організаційна структура ЮНКТАД:
1. Конференція.
2. Рада з торгівлі та розвитку.
3. Секретаріат.
Конференція — найвищий орган ЮНКТАД. Вона зби­рається на сесії раз на чотири роки на рівні міністрів і визначає го­ловні напрями політики міжнародної торгівлі й розвитку. За всю історію ЮНКТАД (включаючи 2000 р.) відбулося десять сесій Конференції. Рішення Конференції переважно рекомендаційні, вони не обов'язкові до прийняття всіма членами; цим ЮНКТАД суттєво відрізняється від СОТ, де рішення обов'язкові до вико­нання.
Рада з торгівлі та розвитку — виконавчий орган; особ­ливістю є можливість участі в його роботі представників усіх країн-членів, які побажають. Рада проводить щорічні сесії, на яких обговорюються питання глобальної політики, проблеми торгівлі, валютно-фінансових відносин, торговельної політики, економічних реформ.
Раді підпорядковані функціональні комісії; Комісія з торгівлі товарами й послугами та з сировини; Комісія з інвес­тицій, технології й фінансів; Комісія з підприємницької діяль­ності.
Секретаріат є частиною Секретаріату 00Н; очолюється Генеральним секретарем, який є заступником Генерального сек­ретаря 00Н. До Секретаріату входять дві служби: координації й політики; зовнішніх зносин. Крім того, в своїй роботі Секретаріат спирається па 9 відділів:
• сировинних товарів;
• міжнародної торгівлі;
• сфери послуг;
• економічного співробітництва між країнами, що розвива­ються;
• глобальної взаємозалежності;
• ТНК й інвестицій;
• науки та техніки;
• найменш розвинутих країн;
• послуг у сфері управління.
У спільному із СОТ відомі ЮНКТАД керує Міжнародним торговельним центром.
Фінансування ЮНКТАД здійснюється з таких джерел: ко­шти ПРООН, Європейської комісії, Світового банку, окремих країн - донорів. Серед останніх — переважно західноєвропейські країни та Японія.
ЮНКТАД має непрості відносини з СОТ; по суті, вони є конкурентами в сфері регулювання світової торгівлі. Серед членів ЮНКТАД чисельно переважають країни, що розвиваються; їх нім представникам вдається втілювати принципи й рішення, які час­то не в інтересах розвинутих країн (хоч би, наприклад, поширен­ня принципу «невзаємність”). Ось чому держави, які мають без­заперечний авторитет у СОТ, намагаються надати більшу вагу в міжнародних торговельних відносинах саме цій організації. І дійсно, авторитет СОТ вищий, ніж у ЮНКТАД. Не останню роль у цьому відіграє принцип прийняття рішень: рекомендаційний Їх характер у ЮНКТАД дає змогу подекуди їх ігнорувати, а це по­слаблює авторитет. Висловлювалися навіть думки: а чи потрібна взагалі ЮНКТАД? Але згодом вдалося розмежувати функції двох організацій: ЮНКТАД розроблює загальні торговельно-політичні принципи в контексті розвитку, а СОТ відає суто торго­вельними питаннями.
Міжнародний торговельний центр ЮНКТАД/СОТ - МТЦ є спільним до­поміжним органом СОТ та 00Н. Був утворений у 1964 р. в рам­ках ГАТТ, а з 1968 р. увійшов також до структури ЮНКТАД. Чле­нами МТЦ є члени СОТ та ЮНКТАД. Штаб-квартира знахо­диться в Женеві.
Головна мета МТЦ — усунути дублювання й паралелізм у діяльності СОТ і ЮНКТАД по сприянню розвиткові торгівлі в країнах, що розвиваються.
Основні функції МТЦ:
• надання країнам, що розвиваються, технічної допомоги в розвитку торгівлі, насамперед в стимулюванні експорту;
• забезпечення країн-членів інформацією про ринкові мож­ливості для традиційних і нетрадиційних товарів;
• удосконалення техніки імпортних операцій з метою раціонального використання валютних ресурсів;
• навчання урядових службовців, підприємців і викладачів технології експортно-імпортних операцій;
• здійснення наукових дослідів з питань зовнішньої
торгівлі.
Цілі й функції МТЦ відповідають змісту основних сфер діяльності Центру:
1. Розвиток ринку продуктів.
2. Розвиток ринку послуг.
3. Торговельна інформація.
4. Підготовка кадрів.
5. Міжнародне управління попитом і пропозицією.
6. Планування заходів, Спрямованих на стимулювання
торгівлі [97,с.45].
Ці напрями діяльності МТЦ були визначені резолюцією ЕКОСОР у 1973р.
Розвиток ринку продуктів передбачається здійснити за ра­хунок підвищення якості товарів, підтримки експорту (особливо приватного сектору), його диверсифікації. Надання послуг по техніці торгівлі також спрямоване, насамперед, на приватний сектор.
Значна увага приділяється утворенню національної системи інформації по товарах, послугах, ринках і торговельній діяльності підприємств та організацій; кожна країна повинна мати таку сис­тему. Для успішного прориву на міжнародні ринки країна, що розвивається, має потребу в кадрах фахівців. Для цього МТЦ сприяє Їх підготовці в національних навчальних закладах (надан­ня стипендій тощо), організує практичне навчання на торговель­них підприємствах.
МТЦ розроблює і втілює національні й регіональні програ­ми розвитку торгівлі, надає консультації з розробки національної зовнішньоторговельної політики.
Особлива увага в діяльності МТЦ приділяється найменш розвиненим країнам. В 1995 р. була прийнята програма технічної допомоги під назвою «Технічне співробітництво для Африки в рамках багатосторонньої торговельної системи на базі «Уруг­вайського раунду. Вона спрямована на посилення конкурентос­проможності найменш розвинених африканських країн.
Організаційна структура:
1. Генеральна рада СОТ, Рада з торгівлі й розвитку ЮНК­ТАД.
2. Об'єднана консультативна група (ОКГ) у справах МТЦ.
3. Наради заступника генерального секретаря ЮНКТАД, заступника генерального директора СОТ і директора-ви­конавця МТЦ.                          
4. Секретаріат.
Генеральна рада СОТ і Рада з торгівлі й розвитку ЮНК­ТАД визначають керівні принципи діяльності МТЦ, вони утворюють його вищий орган.
Об’єднана консультативна група (ОКГ) є виконавчим ор­ганом. Вона надає рекомендації з розробки програм вищому орга­нові; розроблює план роботи Центру. Цей план становить части­ну загального Середньострокового плану 00Н. У 1991 р. ОКГ визначила такі пріоритети діяльності МТЦ:
• сприяння торгівлі з метою скорочення злиденності (особ­ливо через стимулювання експорту із сільських районів);
• технічна допомога найменш розвинутим країнам;
•торговельне й економічне співробітництво по напрямку «Південь — Південь^ між країнами, що розвиваються;
• участь жінок у розвитку торгівлі;
• розвиток підприємництва в галузі експорту;
• врахування екологічного фактора в процесі розвитку екс­порту (наприклад, слід уникати культивування монокуль­тури, щоб запобігти виснаженню земель);
• розвиток людських ресурсів.
Секретаріат очолюється директором-виконавцем; він вико­нує адміністративну роботу, узгоджує діяльність усіх органів МТЦ, організує роботу консультантів по проектах.
Фінансування МТЦ здійснюється рівними коштами від СОТ і 00Н. Діяльність МТЦ з технічної допомоги країнам, що розвиваються, й країнам з перехідною економікою фінансується за рахунок внесків ПРООН, міжнародних організацій і доб­ровільних внесків. Робочі програми фінансуються Глобальним трастовим фондом.
МТЦ має розвинуту інформаційну структуру з питань міжнародної торгівлі- Регулярно друкуються книжки, довідники, огляди ринків, навчальні матеріали. Центр має бібліотеку, яка містить широку інформацію, призначену переважно для ор­ганізацій. Служба новин ринку видає збірку
Комісія Організації Об'єднаних націй з прав міжнародної торгівлі — ЮНСІТРАЛ  заснована в 1966 році. Во­на є головним правовим органом 00Н у галузі прав міжнародної торгівлі.
Функції ЮНСІТРАЛ:
• уніфікація права міжнародної торгівлі;
• координація роботи міжнародних організацій у сфері пра­ва міжнародної торгівлі;
• сприяння широкої участі держав в існуючих міжнародних конвенціях і розробці нових міжнародних конвенцій з права міжнародної торгівлі;
• підготовка кадрів у галузі права міжнародної торгівлі, особливо для країн, що розвиваються.
Діяльність ЮНСІТРАЛ знаходить головне вираження в розробці й прийнятті конвенцій — документів, у яких містяться узгоджені норми, принципи й стандарти в галузі міжнародного торговельного права. Найвідоміші конвенції:
• Конвенція про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів (1974 р.);
• Конвенція 00Н про морське перевезення вантажів (•« Гам­бурзьке право», 1978 р.);
• Конвенція О ОН про договори міжнародної купівлі-прода­жу товарів (Віденська конвенція, 1980 р.);
• Конвенція 00Н про міжнародні перевідні векселі й міжнародні прості векселі (1988 р.).
Найбільш змістовною була Віденська конвенція про догово­ри міжнародної купівлі-продажу товарів [13, с.359]. Вона встано­вила єдині норми регулювання купівлі-продажу, що багато де в чому усунуло розходження в національних законодавствах. Єдині норми створюють передумови д