7.5. Інноваційна діяльність як творчість
7.5. Інноваційна діяльність як творчість
Як інструмент трансформації суспільства нововведення стали об’єктом самостійного вивчення. Внаслідок цього склалася нова галузь наукового знання — інноватика. В її межах сформувалися відносно самостійні напрями: формування інновацій, дифузія (розповсюдження) інновацій, адаптація до інновацій людини і пристосування їх до людських потреб, розробка інноваційних рішень тощо.
Добробут народу і багатство країни вимірюються не тільки природними й людськими ресурсами, валовим національним продуктом, курсом національної валюти на світовому ринку, а ще й інтелектуальним потенціалом. Наукові відкриття, винаходи, раціоналізаційні пропозиції, передовий досвід у наш час цінуються не менше, ніж нафта, газ, кольорові й чорні метали, дорогоцінне каміння та інші дари природи. Вони є не тільки часткою інтелектуальної власності вченого, винахідника, раціоналізатора, фірми, а й усієї країни в правовому та економічному сенсі.
Ще в 20 рр. ХХ ст. М. Д. Кондратьєв довів існування так званих великих циклів («довгих хвиль»). Вони виникають від кожного базового нововведення і являють собою множину вторинних удосконалюючих нововведень. На Заході цю ідею пристосували до економічних теорій, щоб зрозуміти і виправдати циклічні кризи виробництва. К. Шумпетер у цьому побачив можливості подолання чергового спаду за допомогою активізації радикальних техніко-економічних нововведень. З’ясувалася ще одна можливість нововведень як джерела прибутку шляхом радикальної зміни випуску продукції. Фірми стали розробляти власну інноваційну політику, тобто динамічну систему продуктивних нововведень, що забезпечують ринок відповідно до його кон’юнктури. У зв’язку з цим можна стверджувати, що теорія сучасного маркетингу базується не так на ціновому механізмі, як на інноваційному. Інноваційна політика поступово набуває соціального змісту, бо фірми отримали можливість перехоплювати в ринку ініціативу в питаннях формування попиту. Головне завдання вже не в тому, щоб встигнути за змінами попиту, а в тому, щоб формувати потреби масового покупця у нових предметах побуту. Відтепер необхідна була орієнтація фірм на світ перспективних наукових і технічних розробок, високі адаптаційні можливості їхнього персоналу до швидких змін і безперервних трансформацій.
Щодо нововведень використовується поняття «життєвий цикл». Воно відображає такі стадії: по-перше, зародження нововведення; по-друге, досвідне його втілення; по-третє, дифузія (тиражування нововведення на інших об’єктах; по-четверте, рутинізація (функціонування нововведень у стабільних системах).
Наприклад, «життєвий цикл» нової продукції включає: по-перше, розробку (фундаментальні й пошукові дослідження, теоретичні розрахунки); по-друге, проектування (оформлення документації, креслень, створення конструкцій, досвідних зразків); по-третє, випуск серійних виробів; по-четверте, використання їхніх ресурсів; по-п’яте, вичерпання їхніх можливостей, появу потреби в альтернативних виробах.
Існують різні підстави для систематизації нововведень: за типом новацій, інноваційним потенціалом, механізмом здійснення, особливостями ставлення до свого попередника тощо.
За типом новацій нововведення поділяються на дві основні групи: матеріально-технічні та соціальні. До перших належать: техніка (прилади й устаткування); технологія ( виробничі процеси); промислові матеріали (сировина і кінцевий продукт). Другі поділяються на: економічні (нові матеріальні показники, нормативи, стимули, системи оплати праці); організаційно-
управлінські (нові організаційні структури, форми організації праці, розробка рішень, контроль за їх виконанням тощо); соціально-управлінські (цілеспрямовані зміни внутрішньо-колективних відносин (структурні, ієрархічні); правові (трансформації в трудовому і господарському законодавстві); педагогічно-виховні (нові методи навчання, виховання).
За своїм інноваційним потенціалом нововведення поділяються на: радикальні або базові (принципово нові технології, методи управління, види продукції); комбінаторні (використання різних сполучень конструктивного поєднання елементів системи); модифікаційні (поліпшення, доповнення вихідних конструкцій, принципів, форм).
За принципом ставлення до свого попередника можна виділити такі нововведення, що: заміщають, тобто повністю витісняють застарілий предмет (наприклад, перехід з дискових телефонних апаратів на кнопкові); скасовують виконання якоїсь операції, випуск якого-небудь виробу і заміняють їх новими (наприклад, скасування старої форми податкової декларації й заміна її новою формою); повертають після негативного прояву нововведення, тобто знов відновлюють його попередника (наприклад, спочатку відмова від кондукторів на громадському транспорті, а потім повернення до цієї форми обслуговування пасажирів); відкривають нові засоби для виконання абсолютно нових функцій, яких не було у попередників (наприклад, радіо, телебачення тощо); є добре забутим старим, тобто ретровведенням (наприклад, нове життя дирижаблів, вітряних електростанцій тощо).
За особливостями механізму здійснення нововведення поділяться на: одиничні (здійснюються на одному об’єкті) і дифузні (тиражуються на багатьох об’єктах); завершені (з повним «життєвим циклом») і незавершені (з часткою стадій «життєвого циклу»); успішні (процес реалізації котрих відбувається своєчасно)
і неуспішні (процес реалізації яких відбувається із запізненням); результативні (з позитивним результатом) і нерезультативні
(з нульовим або негативним результатом).
За особливостями інноваційного процесу нововведення поділяються на внутрішньо-організаційні (тобто всередині певної організації, установи) та міжорганізаційні (тобто охоплюють декілька суміжних організацій, установ).
За джерелом ініціативи нововведення поділяються на ті, що є відповіддю на певний попит, соціальні замовлення (наприклад, міні-трактори для дрібних приватних господарств) або пропонуються виробником без наявного попиту (наприклад, телевізори).
За ступенем новизни нововведення поділяються на абсолютні, тобто досі принципово не відомі, та відносні, тобто частково нові.
Існують загальносистемні суперечності, що викликають опір нововведенням; по-перше, це коли інноваційні зміни порушують стабільність у функціонуванні системи, її врівноважений стан, до якого вже звик персонал; по-друге, коли нововведення викликають так звану вторинну хвилю наслідків, яка потребує нових, масштабніших новацій, посилює ризик, відповідальність; по-третє, коли несхожі різноманітні «місцеві умови» ведуть до різних кінцевих результатів нововведень, заважають синхронному їх втіленню; по-четверте, якщо порушення міри нововведень приводить систему до стану, коли вона не здатна засвоїти їх; по-п’яте, якщо є розрив між початковими і кінцевими стадіями нововведень; по-шосте, якщо має місце відрив піонерних зразків від серійних за якісними параметрами; по-сьоме, коли соціальні параметри життя і праці від деяких нововведень погіршуються.
Антиінноваційна установка виявляє себе в таких мовних штампах: «Так, але..», «Це ми вже маємо», «Це в нас не можна утворити», «Це потребує доробки», «З цим ми не розв’яжемо наших головних проблем», «Тут не все є рівноцінним», «У нас є інші пропозиції» тощо. Коли все ж таки на нововведення дається згода, то для їх припинення або мінімізації існує декілька «хитрощів». До них належать:
«конкретизація документів», яка допомагає у потоці інструкцій і уточнень обмежити або зменшити масштаб змін;
«часткове втілення», що допомагає з системи новацій вирвати і впровадити лише один несуттєвий елемент;
«нескінченний експеримент», за допомогою котрого обирається незначний об’єкт для якомога тривалішого експерименту без тиражування його результатів;
«звітне впровадження», за допомогою якого формально виконується наказ про нововведення, але фактично все залишається в звичайному стані;
«паралельне впровадження», за допомогою якого стара система продовжує функціонувати поряд з новою, яка працює безрезультатно.
Для формування такої системи перепон проти нововведень існують психологічні, організаційні, економічні й соціальні причини.
До психологічних причин неприйняття інновацій належать: по-перше, нерозвинута кінцева мотивація, коли орієнтація на запобігання невдачам є сильнішою, ніж орієнтація на досягнення успіху («краще синиця в руках, ніж журавель у небі»); по-друге, «місцевий патріотизм», який виникає на базі неприйняття всього того, що не створено в межах своєї організації, установи, фірми («Ми робимо краще»); по-третє, недовір’я до вітчизняних технічних систем («Простіше купити за кордоном»).
До соціальних причин опору інноваціям належать: по-перше, зацікавленість у збереження існуючого; по-друге, міжвідомчі компроміси; по-третє, соціологічна незабезпеченість переходу до інновацій.
До організаційних причин опору нововведенням належать: по-перше, необхідність численних узгоджень; по-друге, монополія головних установ і організацій; по-третє, дефіцит досвідних виробництв, ризикових фірм, що займаються впровадженням інновацій.
До економічних причин опору нововведенням належать: по-перше, наявність дешевої робочої сили (ефективність виробництва досягається не за рахунок нововведень, а за рахунок експлуатації персоналу); по-друге, безробіття (нововведення, як правило, спричиняють скорочення кількості робочих місць); по-третє, відсутність системи економічних стимулів для персоналу установ, організацій, де впроваджуються інновації.
Чи існують норми, соціальні стандарти для нововведень? Норми бувають політичними, правовими, професійними, моральними, естетичними та ін. Ще вони поділяються на природні («не завдай шкоди іншому») і конвенційні (договірні).
Одна річ, коли новаціям протидіють адміністративні обмеження: тоді скасування цих обмежень сприяє впровадженню нововведень. Зовсім друга річ, коли джерелом опору інноваціям стають традиції масової поведінки: в такому випадку адміністративний тиск не сприяє впровадженню нововведень. У структурі будь-якої норми є три компоненти: 1) узагальнений еталон поведінки; 2) оцінка реальної поведінки; 3) санкції (як караючі, так і стимулюючі). Щоб створити сприятливі умови для впровадження інновацій, треба цілеспрямовано формувати всі складові норми, треба формувати численний соціальний прошарок інноваторів, навчати й виховувати його. Але не кожна людина здатна до творчості й інновацій: існують соціонічні типи, більш здатні до плідної діяльності, і типи, що краще виконують рутинну роботу.