8.2. Індивідуальний, колективний, інтегральний та штучний інтелекти

8.2. Індивідуальний, колективний, інтегральний та штучний інтелекти

Інтелект індивіда характеризується передусім евристичніс­тю (від грец. εύρίοκω — знаходжу, здатність розв’язувати творчі завдання), тобто наявністю методів розв’язання творчих завдань. Вони можуть бути повністю або частково новими.

Ще одна творча характеристика інтелекту — креативність (від лат. сreatio — створювати, вміння зробити щось нове). Вона характеризує здатність розв’язувати будь-які творчі завдання, бачити неясні суперечності й формулювати їх у формі парадоксів.

Інтелектуальна мобільність (від лат. mobilis — рухливість, здатність щось швидко виконувати) — ще одна необхідна характеристика інтелекту дослідника. Вона характеризує здатність швидко переходити від розв’язання завдань одного типу до зав­дань іншого типу. Існують два різновиди інтелектуальної мобільності: монодисциплінарна і полідисциплінарна. Перший має на увазі здатність дослідника переходити від одного до іншого типу завдань у межах своєї професійної діяльності, другий — здатність здійснювати такі переходи в різних галузях науки.

Предикторність інтелекту — це здатність передбачати майбутній стан об’єкта або наслідок застосування тих чи тих методів і знань. Розум людини взагалі можна визначити через його здатність враховувати майбутні наслідки дій або можливий кінцевий результат будь-якої діяльності.

Розумність означає здатність інтелекту забезпечити «розчистку ґрунту для садіння нових дерев», тобто здатність відмовлятися від старих методів, систем, що заважають проникненню дослідника на нові поверхи знання. Механізмом такої відмови від «старого» є декартівський конструктивний сумнів («Піддавай усе сумніву»).

Незалежність мислення також повинна характеризувати інтелект дослідника. Тому успіх у науковому дослідженні приходить до того, хто здатний мислити і діяти незалежно від традиційних методів і авторитетів. Історія науки свідчить про те, що до відкриття Д. І. Менделєєвим періодичного закону молодий англійський хімік А. Ньюлендс запропонував на семінарі в Кембриджі розташувати хімічні елементи в певному порядку за їхньою атомною вагою. В процесі своєї доповіді він почув від головуючого (видатного вченого) репліку: «А ви спробуйте розташувати хімічні елементи за абеткою, може, тоді ще один закон знайдете!» Цей молодий дослідник забув про свою ідею і пригадав її лише після того, як Д.І. Менделєєв оприлюднив своє відкриття.

Відкритість інтелекту — це здатність брати і трансформувати будь-які ідеї крізь призму своїх інтересів. Є. С. Жариков відкритий інтелект порівнював з воронкою, в яку входить багато різноманітної інформації для фільтрації відповідно до потреб пев­ного дослідження.

Саморефлексія інтелекту — це, по-перше, його здатність до самоаналізу, а по-друге, до контролю власної діяльності. Саморефлексія — це передумова самонавчання. Дослідник повинен знати свої сильні й слабкі сторони, щоб уміти використати позитивні якості й виправити недоліки.

Схильність, за термінологією Г.С. Сковороди, до «сроднього деланія» — це схильність займатися саме тією справою, що перебуває у центрі його уваги. Існують різні ступені схильності: від інтересу до захоплення і пристрасної жаги. Схильність проявляється через потреби — безпосередні й опосередковані. Перші функціонують як мотивація до наукової діяльності прямо й незалежно від інших потреб, другі є наслідком інших потреб, які часто не мають нічого спільного з науковою діяльністю.

Допитливість як характеристика інтелекту пов’язана зі схиль­ністю знаходити питання і проблеми навіть там, де все виглядає очевидним. Існує два її різновиди: пасивна, яка задовольняється пошуком і «вживанням» вже отриманого наукою знання, і активна, яка потребує самостійного дослідження і власних рішень.

Незадоволеність досягнутим, самокритичність — відповідно до цих характеристик інтелекту дослідник розглядає свої досягнення як щаблинку на шляху до більш вагомих результатів. Вони є ознакою прихованих потенцій інтелекту. Незадоволеність буває конструктивною і деструктивною. Перша її форма є інструментом для самовдосконалення, отримання нових результатів, друга форма лише руйнує накопичені знання і не вказує, як задовольнити надмірні вимоги до знання.

Оптимізм — це зовнішній прояв успішності й потенцій інтелекту, впевненість у результативності наукового пошуку, він підштовхує дослідника до поміркованого ризику. Оптимізм є позитивним проявом інтелектуальної діяльності; він відрізняється від самовпевненості, яка базується на випадкових досягненнях, приводить до стратегічних помилок у пізнавальній діяльності.

Почуття гумору є емоційною реакцією інтелекту. Воно допомагає йому потенційно негативні емоції перетворити на джерело позитивних емоцій. Найвищий прояв гумору — це бачення смішного в собі, у власних діях і вчинках. Той, хто має почуття гумору, той може зрозуміти прихований у словах і ситуаціях смисл. Для цього потрібна своєрідна робота інтелекту, інверсія змісту слова, характеру вчинків і ситуацій. Розуміння за зовнішньою формою несмішних ситуацій або слів певного смішного змісту є ознакою вишуканого інтелекту.

Якість мовлення є репрезентом розвинутого інтелекту. Сучасна психіатрія пов’язує різні рівні розвитку мовлення з дефектами розуму: при ідіотії (найтяжчій формі недоумства) мовлення зовсім відсутнє; при імбецильності (середній формі недоумства) у словниковому складі відсутні абстрактні поняття; при дебільності (слабкій формі недоумства) мовлення складається лише з мовних штампів. Ознакою нормального інтелекту є рівномірний розподіл оригінальних конструкцій мови і штампів. Мовлення геніальної людини характеризується величезним запасом абстрак­цій і відсутністю мовних штампів.

Простота рішень є симптомом конструктивних можливостей інтелекту. Йдеться про прості рішення складних проблем і завдань, про кінцеві результати досліджень. Серед американських інженерів поширена така оцінка того чи іншого автора якої-небудь невиправдано складної технічної системи: «Він недостатньо розумний, щоб створити прості речі».

Селективність мислення, тобто вміння відсіювати безперспективні варіанти досліджень, є також ознакою розвинутого інтелекту. Інструментом селекції виступає так звана логіка віддання переваг. Вона поєднує раціональні рішення з інтуїцією й емоційним станом дослідника.

Перманентність, тобто продовження пізнавальної діяльності навіть після того, як проблема вже розв’язана й поставлена мета досягнута. Вона проявляється у бажанні продовжити справу після її завершення у формі уточнення, вдосконалення, пристосування до нових завдань, постановки нових проблем на базі отриманих результатів.

Цей перелік якостей розвинутого творчого інтелекту дає змогу назвати і деякі ознаки нездатності до творчого мислення. До них належать нерозвинуте мовлення (відсутність абстракцій, мовні штампи тощо), мизонеїзм (побоювання нового), надмірний конформізм (сприйняття дійсності винятково очима більшості або окремих авторитетів, схильність до сліпого імітування їхніх поглядів і дій тощо).

Сучасна наука виконує різні за масштабами, рівнем складності й практичного застосування завдання. Найважливішу роль при цьому виконує фактор часу. Тобто масштабні завдання треба вирішувати за обмежений час. З ними можуть упоратися не одинаки-генії,
а скомпоновані за певними правилами численні наукові колективи. Необхідно насамперед зрозуміти, що науковий колектив — це не проста сума одинаків-учених, де кожний працює сам по собі. Це «колективний інтелект» (КІ), де вчені за своїми якісними даними доповнюють один одного і разом виробляють набагато більше знань, ніж змогли б створити самотужки поза колективом.

Розглянемо базові принципи, за якими можна створити КІ, що повинен працювати як єдиний організм із колективним розумом.

Насамперед це принцип гетерогенності (від грец. έτερος — інший, у складних словах означає різнорідність і γενναω — породжую, створюю), тобто різнорідності складових КІ. Відповідно до цього принципу науковий колектив має формуватися з людей, здатних розв’язувати той чи інший тип проблем (фундаментальних, пошукових, прикладних, аналітичних, конструкторських, організаційно-управлінських). Згідно з існуючими типами проб­лем є певні типи дослідників, що можуть впоратися з ними. Так, наприклад Х. Гоу і Д. Вудворд виділяють такі вісім типів учених: 1) «фанатики» — люди, захоплені наукою до самозабуття; 2) «піонери» — відкривачі нових шляхів; 3) «діагности» — люди, здатні виявити сильні й слабкі сторони наукової праці; 4) «ерудити» — люди, що легко орієнтуються в будь-яких галузях знання; 5) «техніки» — люди, які вміють надати завершеності будь-яким результатам; 6) «естети» — люди, що захоплюються вишуканими рішеннями; 7) «методологи» — люди, які знають загальні принципи розв’язання проблеми і добре володіють математичним апаратом; 8) «незалежні» — люди, котрі люб­лять працювати без стороннього втручання.

В. Оствальд розрізняв два типи вчених — класики та романтики. Характерні риси класиків: методичність, послідовність, логічність (аргументовано створюють нове на базі старого), інерційність (перехід від однієї галузі науки до іншої їм дається дуже важко). Характерні риси романтиків: асоціативність мислення, безмежна ерудованість (у тому числі поза сферою професійної діяльності), схильність до ризикових експериментів, безінерційність.

Оригінальну класифікацію вчених запропонував П. Матуссек. На його думку, існують чотири групи дослідників: «учений з примусу» (педант, формаліст, за дрібницями не бачить головного — творчої сутності науки), «депресивна особистість» (надто болюче сприймає критику, легко втрачає мужність, обережно ставиться до нових ідей, має слабкі контакти, дистанціюється у груповій діяльності, на основі чужих апробованих результатів може зробити для колективу важливу роботу), «істерик» (постійно перебуває на грані психічного зриву, незадоволений результатами роботи колег, нездатний працювати надійно, ініціатор перманентних конфліктів), «шизоїдна особистість» (творча людина, але не придатна для колективної роботи).

Г. Сельє запропонував класифікацію з трьох груп учених: виконавців, мислителів та емоціоналістів. До першої групи входять «колекціонер фактів» (безсистемно збирає різні факти: потрібні і непотрібні) і «вдосконалювач» (може будь-яку покращити ідею); до другої групи — «книжковий черв’як» (знає все про все: Що? Де? Коли?), «класифікатор» (кожну проблему може розкласти по полицях), «аналітик» (майстер аналізу проблем і ситуацій) і «cин­тетик» (може систематизувати будь-які знання); до третьої групи — «великий керманич» (може тільки керувати), «кваплива людина» («палкий бобер», метушливий кар’єрист), «флегматик» (як «холодна риба» не має емоцій, працює суто раціонально, без любові до предмета дослідження), «засушена у лабораторії жінка» (цілком віддана науці людина, жертвенна служниця науки, не має особистого життя), «нарцисист» (полюбляє тільки себе у науці), «акула» (вміє привласнити, приписати собі всі результати діяльності колективу), «я завжди правий» (самовпевнений войовничий критик, довічний опонент, його цікавить не істина, а власна правота, часто блефує), «цяцінька» («школяр-відмінник», безконфліктний і безініціативний виконавець).

У типології Кона—Брейєра «приборист» уміє «подати» себе; «публікатор» уміє проштовхнути будь-яку роботу в друк, збільшуючи список своїх наукових праць; «мультиплікатор» розкладає результати своєї роботи у велику кількість статей; «пережовувач» повторює чужі роботи з несуттєвими власними доповненнями; «кореспондент» публікується на останніх сторін­ках журналів під рубриками «замітка», «попередні повідомлення»; «експлуататор» і «співавтор» володіють мистецтвом наукової дипломатії, за допомогою якої включаються у списки виконавців будь-якої праці; «поліпшувач» може нескінченно вдосконалювати незначні результати своїх досліджень і кожного разу представляти їх як новий внесок у науку; «винахідник» постійно відкриває те, що вже давним-давно відкрито; «цінитель» за допомогою хвалебних рецензій на значні наукові праці прилучається до слави видатних учених.

Якщо виключити з цих класифікацій явно негативні типи, то все, що залишиться, складатиме ідеальний науковий колектив.

Не менш важливим є принцип комплексності. Суть його полягає в залученні до наукового колективу не тільки профільних фахівців, а й фахівців із суміжних галузей наук. Потреба в дотриманні цього принципу пов’язана з необхідністю інтеграції надзвичайно диференційованих наукових напрямів і вимагає застосування методів багатьох наук для вивчення будь-яких об’єктів. Проблеми, що стоять перед сучасним суспільством, комплексні, тому успішно розв’язати їх зможуть лише комплексні за складом наукові колективи. Наприклад, якщо взяти сучасну глобальну проблему міжнародного тероризму, то вивчати її повинні комплексні наукові колективи, сформовані з релігієзнавців, сходознавців, правознавців, економістів, політологів, конфліктологів, соціологів, етнографів та інших фахівців.

Творення КІ за принципом комплексності допомагає подолати і наслідки так званого інформаційного вибуху включенням до складу наукових колективів фахівців з системотехніки, інформаційних систем і технологій.

Дедалі більше дослідники звертають увагу на принцип сумісності, згідно з яким необхідно, щоб за своїми фізіологічними, психологічними, моральними та інтелектуальними показниками люди були здатні, незважаючи на всі свої індивідуальні відмінності, до плідної спільної праці. Нині без перевірки на сумісність не можна підібрати не тільки команди космічних експедицій або атомних субмарин, а й наукові колективи, від котрих чекають пев­них результатів праці за обмежений час. Розрізняють сумісність фізіологічну, психологічну, моральну, етнокультурну, інтелектуальну, професійну, політичну й соціонічну.

Не можна залишити поза увагою принцип відповідності. Можливості КІ залежать також від того, наскільки формальна структура наукового колективу відповідає фактичному стану субординації його членів. Повна відповідність формальної (за штатним розкладом) і реальної структур (неформальна субординація) є вимогою принципу відповідності. Реальні можливості для реалізації цього принципу існують уже тепер: більшість колективів, які плід­но працюють, виникають спочатку неофіційно довкола особи якогось ученого, чиї достоїнства мають притягальну силу і змушують підкорятися йому не тільки внаслідок формально встановлених вимог, а й із суто наукової доцільності. Крім того, певні демократичні традиції мають місце в науковому середовищі: діяль­ність учених рад, виборні посади керівників наукових підрозділів, відкриті процедури захисту результатів наукових досліджень, діяльність тимчасових наукових колективів тощо.

Науковий колектив також повинен формуватися за принципом перманентності, тобто безперервно змінюватися за своїм складом. Отже, колектив формується, існує, змінюється за своїм складом, а можливо, й повністю розформується в прямій залежності від потреб науки. Цей принцип поширюється також на процес діяльності КІ, тобто науковий колективи не повинен простоювати. Замість розв’язаної проблеми або завдання, ставиться інша. І цей процес переходу від одного об’єкта дослідження до іншого триває безперервно.

Науковий колектив повинен формуватися за принципом «команди» (стабільності), відповідно до якого окремі дослідники можуть приходити в команду (науковий колектив) ззовні й виходити з неї, але традиції, «дух команди», її специфічний творчий почерк розв’язання наукових проблем повинні залишатися за будь-яких обставин.

Нарешті треба дотримуватися принципу оптимального кількісного і якісного складу КІ. Відповідно до сучасних даних наукознавців, оптимальна кількість первинного наукового колективу не повинна перевищувати 20 осіб. Звичайно, за середньостатистичними даними, колектив з 15 учених працює набагато результативніше, ніж п’ять груп із трьох осіб кожна, і тільки наполовину поступається за продуктивністю групі з 45—50 науковців. Український наукознавець Г. М. Добров ще в 70 рр. ХХ ст. підрахував, що оптимальні за кількісним складом наукові колективи у природознавстві, витрачаючи менш як половину всіх ресурсів (кадри, гроші, технічні прилади тощо) дають понад половину від загальної кількості наукових результатів. Дотримування цих вимог при формуванні наукових колективів відповідає принципу оптимальності щодо кількісного складу.

Критерію оптимума повинен відповідати і віковий склад наукового колективу. Оптимальною наукознавці називають структуру наукового колективу, де працює 40 % молодих співробітників, 40 % середнього та 20 % похилого віку. Чітко визначеної оптимальної статевої структури наукового колективу не існує, але практика підтверджує, що суто чоловічий або суто жіночий його склад набагато менше стимулює творчу діяльність, ніж змішаний склад.

Названі принципи формування колективного інтелекту можна за певними критеріями наочно представити у табличній формі (табл. 28).

Таблиця 28

ПРИНЦИПИ ФОРМУВАННЯ «КОЛЕКТИВНОГО ІНТЕЛЕКТУ» (КІ)

Для того щоб КІ нормально працював, необхідне функціонування його за певними принципами.

По-перше, це принцип наукової рівності. Він означає, що ідеї, висунуті будь-яким співробітником колективу, оцінюються не за статусом джерела, а за змістом самої ідеї. Інакше кажучи, не має значення, хто висунув ідею, а має значення, яка ідея. Він доповнюється принципом незамінності (вищості). Згідно з ним серед членів наукового колективу не повинно бути жодної випадкової людини. Саме тому кожна з них стає незамінною. Тобто в ідеально сфор­мованому КІ кожний співробітник може так виконувати свою роботу, як ніхто інший, і тому стає незамінним. Втрата хоча б одного члена такого колективу дуже болюче впливає на його працездатність.

По-друге, оптимальне функціонування КІ залежить від реалізації права на індивідуальну творчість кожного його члена. Тобто кожний має право на свою думку, свій підхід до розв’язання завдань, поставлених перед колективом. Це право доповнюється єдиною метою щодо розв’язання проблеми у визначений термін.

По-третє, науковий колектив у цілому і кожний його член зокрема повинні мати «право на помилку», бо лише той не помиляється, хто не працює. За даними наукознавців, з моменту постановки й формулювання проблеми ймовірність її розв’язання для окремих конструкторських розробок становить 95—97 %, для прикладних досліджень — 85—90 %, для пошукових — 60 %, для фундаментальних — 5—7 %. Тобто право на помилку має об’єктивну основу. Спроби обмежити або скасувати це право призводять до приховування помилок і як наслідок цього — до неможливості їх виправити. Це право не стосується кінцевої мети, воно діє лише на проміжних етапах дослідження. Кінцевий результат повинен бути бездефектним.

По-четверте, право на помилку доповнюється правом на критику. Воно означає, що будь-яка ідея в процесі критики може бути спростована, якщо вона хибна, або вдосконалена, якщо вона правильна. Причому критика повинна бути конструктивною, доброзичливою, тактовною. На думку П. Л. Капиці, коли в якійсь науці нема протилежних поглядів, нема боротьби, ця наука прямує до цвинтаря. Існує також правило «заборони критики» в момент генерації ідей. Воно не скасовує критику, а переносить її на іншу фазу діяльності КІ. Критика в будь-якому випадку повинна бути безособистісною, тобто наукова критика — це критика ідей, а не людей, що їх висунули.

По-п’яте, два принципи КІ — «мінімального контролю» і «максимального контролю» повинні забезпечити оптимальне творче рішення будь-яких проблем. Сутність першого з них у тому, щоб не заважати вільному розвитку думок кожного науковця, а сутність другого — щоб забезпечити максимальний контроль за кінцевою продукцією, результатами досліджень.

По-шосте, КІ може ефективно працювати при запровадженні системи стимулів до наукової творчості. Сутність її полягає у використанні всього діапазону моральних і матеріальних стимулів. Серед моральних стимулів використовують публікації вчених і про них, посилання на їхні праці та їхні імена, особисті запрошення до участі в роботі конференцій, симпозіумів, семінарів, урядові нагороди тощо. До матеріальних стимулів належать грошові премії, пер­сональні ставки зарплатні, подарунки у вигляді комфортного житла у престижних районах тощо. При справедливому й достатньому для життя матеріальному забезпеченні вченого на перше місце виступають моральні стимули. Для того щоб справедливо використовувались моральні й матеріальні стимули, мають бути чітко визначені індивідуальні службові обов’язки кожного співробітника за штатним розписом. Тільки тоді можна зрозуміти, наскільки ефективно працює той чи інший член наукового колективу.

По-сьоме, функціонування КІ повинно здійснюватися за прин­ципами універсалізації та спеціалізації його діяльності. Спеціалізація характеризує підвищення професійного рівня КІ, є наслідком розподілу праці, диференціації науки. Універсалізація є наслідком міграції наукових методів, інтеграції наук, глобалізації сучасних проблем.

Вказані вище принципи функціонування КІ можна згрупувати за певними параметрами у табличній формі (табл. 29).

Таблиця 29

ПРИНЦИПИ ФУНКЦІОНУВАННЯ «КОЛЕКТИВНОГО ІНТЕЛЕКТУ»

Наприкінці 60-х років у науковій літературі з’явилися перші прогнози щодо «інтегрального інтелекту». Вперше подібне поняття застосував російський інженер і письменник Є. Замятін. У його романі-антиутопії «Ми» будується нова штучна цивілізація «Інтеграл», що матиме єдині універсальні розум, мораль, засоби задоволення фізіологічних потреб, однакові функціональний одяг і штучну їжу з нафти, штучне місце життя для обранців у вигляді великої космічної станції.

Більш предметно поняття «Інтегральний Інтелект» (ІІ) вводить у науковий обіг Ю. Шейнін1. Ця ідея, на його думку, покликана розв’язати одну з найактуальніших проблем НТР — проб­лему різноякісності інтелектів, утягнутих у сферу творчої науково-технічної діяльності. По-перше, йдеться про різні якості людського інтелекту, по-друге, про «інтелектуальну» діяльність тварин, по-третє, про «інтелект» комп’ютерних систем, які нині з успіхом використовує людство для розв’язання різних практичних і теоретичних завдань.

Модель «Інтегрального Інтелекту» давно існує у вигляді єдиних енергосистем різних країн. Подібно до того, як ту чи іншу енергосистему живлять електростанції найрізноманітніших типів і потужностей (атомні, теплові, гідро, вітряні, термічні, приливні), має бути створена єдина система, що інтегрує інтелекти найрізноманітнішої якості й потенціалу. Інтернет є першим наближенням до «Інтегрального Інтелекту». Він доступний для різних інтелектів: кожен може поповнити його інформацією «за власними здібностями» і брати з нього «за потребами». Інтернет може використати не тільки різноякісні людські інтелекти, а й «штучні інте­лекти». Він дає змогу здійснити якісно нові функції у забезпеченні корпоративної й особистісної комунікації в межах Інтегрального Інтелекту, безмежно поширити можливості людини, інтелектуальної праці, створити нові інформаційні технології, організувати новий інформаційний та економічний простір, нове довкілля.

Проблема «штучного інтелекту» (ШІ) — одна з найпріоритет­ніших науково-технічних проблем другої половини ХХ — початку ХХІ ст., у межах якої здійснюється моделювання тих сфер людської діяльності, котрі традиційно вважались інтелектуальними. Ця проблема виникла у загальному комплексі кібернетичних досліджень і має глибокі історичні корені. Люди, пізнаючи складні процеси і явища дійсності, водночас прагнули осягнути сутність самого мислення, проникнути у його таємниці, розкрити закономір­ності функціонування головного мозку як органу інтелектуальної діяльності, створити його механічні, математичні, електронні та інші моделі. Багато в цьому напряму зробили Аристотель, Р. Луллій, Б. Паскаль, Г. В. Лейбніц, Дж. Буль, К. Гедель, Н. Віннер, А. Тьюрінг, У. Р. Ешбі, Дж. фон Нейман, В. М. Глушков та ін. Огляд цих імен вказує, що, з одного боку, ідея ШІ визрівала протягом століть, а з другого боку, його реалізація стала реальністю лише з виникненням кібернетики і створенням комп’ютерних систем і технологій. Подальший прогрес, досягнутий у моделюванні, імітації процесів мислення, машинному розв’язанні інтелектуальних завдань, лише посилив статус комп’ютерів, покоління яких, постійно змінюючи одне одного, стають дедалі досконалішими, компактнішими, потужнішими. Підсилювачі розумових можливостей, інтелектуальних здібностей людини наділяються епітетами «інтелектуальні», «розумні», «мислячі». На жаль, вживання цього терміна за семантикою несе певні антропоморфні уявлення. Вони, звичайно, викликають емоційні реакції у читачів, мало знайомих зі справжнім станом справ. Для одних «штучний інтелект» — це наукова омана, міф про думаючі машини, для інших — це перші невмілі спроби людини створити машинні методи розв’язання низки обтяжливих завдань, котрі варто було б із повним правом передати машинам. Нарешті, для деяких «штучний інтелект» асоціюється з небезпекою, що насувається з пануванням машин над людиною.

Термін «штучний інтелект» запропоновано у 1956 р. одним із засновників концепції ШІ Дж. Маккарті. Цей термін був офіційно узаконений у 1969 р. на І Міжнародній об’єднаній конференції з проблем штучного інтелекту (м. Вашингтон, США). «Штучний інтелект» — це метафора, з якою пов’язана необхідність переходу до якісно нового, вищого ступеню мислення, руйнування стереотипного мислення, органічне злиття гуманітарних, технічних і природничих наук.

У дослідженнях ШІ важливе місце посідає філософська проблематика. Саме філософсько-епістемологічні дослідження з цієї проблематики сприяли появі можливості по-новому глянути на інтелектуальну діяльність, глибше проникнути у сутність мислення. Привертає увагу оцінка значення проблем ШІ для філософії А. Сломаном: «Я готовий визнати, що через кілька років тих філософів, які не знайомі з основними досягненнями у галузі ШІ, можна буде звинуватити у професійній некомпетентності і що навчати філософії розуму, епістемології, естетики, філософії науки, філософії мови, етики, метафізики та інших головних галузей філософії без обговорення релевантних аспектів ШІ буде так само безвідповідально, як і вести аспірантуру з фізики без квантової теорії»1. Як третю революцію у науці характеризує Г. М. По­варов появу терміна «штучний інтелект»: «Зближення людського мозку з «електронним мозком» викликало не менш бурхливу реакцію, ніж колись дарвінівське зближення людини з мавпою. Мабуть, після Коперника і Дарвіна це було третім великим ураженням нашого звичного антропоцентризму»[1].

Серед питань філософського рівня, пов’язаних з проблемами ШІ, насамперед слід виділити такі: Якою буде поведінка комп’ютера, якщо в ньому реалізовані функції, іманентні людському мозку? Якими будуть майбутні стосунки між людиною і комп’ютером? Чи здатний комп’ютер мислити? Чи може він бути розумнішим, ніж його творець? Чи загрожує людині і чим саме поява й еволюція комп’ютерних систем і технологій? Чи може виникнути поряд із людською «комп’ютерна цивілізація»?

Американський учений і письменник-фантаст А. Азимов спро­бував відповісти на деякі з цих питань в одному з своїх науково-фантастичних творів під назвою «Сучасна машина». За змістом цього твору два техніки обслуговують гігантський комп’ютер Мультивак. Вони питають його, як знову ввімкнути Сонце, якщо воно почне гаснути. Іншими словами, їх цікавить метод істотного змен­шення ентропії. Мультивак відповідає, що для розумного рішення він не має достатньої інформації. Минули віки, людство розселилося по просторах Всесвіту, досягнувши планет навколо інших сонць нашої галактики. У кожному міжзоряному кораблі є свій Мікровак, більш потужний, ніж Мультивак, на кожній планеті є гігантський комп’ютер, що керує всіма планетними справами. Мікроваку одного з кораблів знову поставлено те саме запитання. І знову в нього не вистачало інформації, щоб дати відповідь. Минули мільйони років. Людство засвоїло простори галактики Чумацького шляху. Люди приборкали смерть, побудували єдину всегалак­тичну комп’ютерну систему, яка жила власним життям, а кожна людина мала до неї свій особистий доступ, але машина вже вийшла з-під її контролю. Ще через кілька мільйонів років людство колонізує всі галактики. Люди вже замінили свої біологічні тіла згустками радіаційної енергії, яка зберегла риси людської особистості та індивідуальності. Всесвітня розумна машина на їхнє попереднє запитання знов не змогла дати відповіді за браком інформації. Ще через мільярди років людство втрачає індивідуальність своїх членів, стає єдиною цілісною особистістю, сформованою трильйонами трильйонів людських істот, кожна з яких усвідомлює свою нерозривність з усім людством, яке, як і раніше, залежить від випро­мінювання енергії затухаючих зірок, що постійно зменшувалась. Комп’ютер стає всекосмічною розумною машиною, що перемістився у гіперпростір, тобто він ніде і всюди. Проте відповіді на запитання, як подолати ентропію, знову не може дати за браком інформації. Через трильйони років почали гаснути останні зірки, теплова смерть Всесвіту стала невідворотною, люди інтегрувались із комп’ютером у єдине ціле. Напередодні цього злиття машина знову не зуміла дати відповіді на сакраментальне запитання про подолання ентропії тієї ж самої причини — браку інформації. Настає останній акт історії. Матерія та енергія зникли, разом із ними зникли простір і час. Залишилась одна машина. Вона хоче дати відповідь на споконвічне запитання. Поки воно лишалося без відповіді, машина не могла зникнути. Вся необхідна інформація вже була накопичена. Залишилось її «перетравити», перевірити й узгодити. На це був витрачений невимірний проміжок часу. Машина відтепер знає відповідь на поставлене трильйони років тому запитання. Але це вже несуттєво: відповідь стає лише демонстрацією такої можливості. Машина придумала, як здійснити експеримент з приборкання ентропії, навіть відпрацювала програму цього експерименту. Вона сказала: «Хай буде світло!» І світло відновилось. На жаль, пізно, бо того, хто зацікавлений в цьому, вже давно не було.

Всі системи ШІ орієнтовані на знання, тому їх подальший прогрес пов’язаний із розв’язанням теоретичних проблем інформатики, комп’ютерної лінгвістики й комп’ютерної логіки. Це, передусім, створення зручних форм представлення знань, по-друге, забезпечення природномовного спілкування з ПК та адекватного автоматичного перекладу з іноземних мов, по-третє, моделювання плідного мислення.