Тема 9. Господарство українських земель в умовах панування феодальної системи (ХVІ—ХVIII ст.) (Част. 2)

Послаблення феодально-кріпосницького гніту, наявність великої кількості вільних людей не задовольняли інтереси ні українських феодалів, ні російських кріпосників. Вони вважали таке становище в Україні тимчасовим і робили все можливе, щоб його змінити. Тому вся друга половина XVIІ—XVIІІ ст. соціально-економічної історії Лівобережної України була повільним, але неухильним процесом відновлення кріпосницьких відносин. Поступово зменшували число козаків, відокремлюючи їх від селян-посполитих, ускладнювали перехід з посполитих у козацтво, а за гетьмана Мазепи цей перехід став майже неможливим. У 1695 р. Мазепа звернувся до козацької адміністрації з погрозою: «Не толко на честі, але і на здоровю своєм будете от нас сурово карані», якщо наважитесь підданих «в козацтво приймовати». В той же час перехід козаків у посполиті всіляко спонукався. Причиною таких переходів найчастіше було зубожіння козаків у результаті тяжкої військової служби і з інших причин. Не було випадковістю і насильство. Старшина примушувала козаків прода­ти їм садибу, ґрунт і перетворювала козаків у посполитів-бідарів.

Багато було шляхів перетворення вільної людини у залежну. Козаки, як уже говорилося, розорялися від важкої військової служби, посполиті приватних сел мусили виконувати різні повинності на користь власників і поступово потрапляли в залежність від них, посполиті вільних сел і містечок виконували величезну кількість повинностей на користь Війська Запорізького (так офіційно називалася звільнена від Польщі частина України), на користь полкової і сотенної старшини. Вони повинні були: утримувати розташовані в Україні царські війська і давати продовольство а іноді й фураж найманому гетьманському війську; заготовляти сіно і дрова для гетьманського двору; давати харчові продукти для гетьмана й т. ін.

Крім козаків і посполитих, існували й інші категорії селян, що були проміжними групами. Невелику групу складали бобровники, що вважалися козаками, але мусили відбувати повинність на користь Війська Запорізького — ловити бобрів. Існувала проміжна група стрільців, яка полювала на звіра і птахів. З часом і бобровники, і стрільці злилися з посполитами.

Невелику групу складали курінчики, які служили гетьману і старшині; значно багаточисельною була група протекціантів. Протекціантами були і козаки, і посполиті. Вони чи то за певну суму грошей, чи за якусь роботу на користь старшини звільнялися від повинностей на користь держави, тому гетьмани обмежували зростання кількості протекціантів. Протекціантство було зовсім знищено в 1751 р. за гетьмана К. Розумовського.

Велику групу становили підсусідки. Вони не мали власно-
го господарства і мешкали в чужих дворах. Підсусідків мали різні верстви населення: старшина, козаки, посполиті, купці, міщани тощо.

Поступово посполиті й частина козаків із різних причин втрачали свої господарства і перетворювались на залежних селян і кріпаків.

Розоряли козаків і посполитих також і війни, зокрема напади кримських татар, турків і т. ін.

У той же час зростало і міцніло феодальне землеволодіння козацької старшини, монастирів. Форми землеволодіння в цей час в Україні були різноманітні. Крім шляхетського і монастирського була особиста власність на землю козаків, селян, міщан. У більшості ця форма була поширена на півночі України — на Чернігівщині, Стародубщині, менше — на півдні, в степовій частині, на Полтавщині. Було спільне землеволодіння, «неділені» землі, проте ця форма землеволодіння в умовах розвитку товарно-грошо­вих відносин швидко занепадала.

На півдні існували села з общинним землеволодінням. Там було багато вільних земель. У XVII—XVIII ст. вони швидко заселялися, виникали нові села і селища. Козаки і посполиті таких сел об’єднувалися в громаду (общину), захоплювали землі й вважали їх власністю громади. Всі важливі питання в таких селах вирішувала громадська рада. Але і тут йшла соціальна диференціація, більш заможна частина громад намагалася звільнитися з-під общинної юрисдикції і закріпити землю у приватну власність.

З часів визвольної війни з’явилося рангове землеволодіння. Це було умовне землеволодіння. Старшина володіла таким маєтком, доки займала якусь посаду — ранг. Крім рангових володінь, були ще надання у «вічне» володіння; «до ласки військової», тобто до розпорядження вищої влади; на підтримку господарства.

Проте між цими володіннями великої різниці не було. Маєток, отриманий у «вічне» володіння, зовсім таким не був. Його могли відібрати, а одержаний «на ранг» або до наказу вищої влади міг стати спадковим. Тому старшина, монастирі та інші володільці земель домагалися того, щоб усі ці надання підтверджувалися наступними гетьманами і царем, і ніхто не мав би права їх відібрати. В 1687 р. при обранні на гетьманство Мазепи старшина домоглася того, що було внесено пункт, який обмежував владу гетьмана: гетьман не міг відбирати надані маєтки, стверджені царськими грамотами.

Зростання феодального землеволодіння погіршувало становище раніше вільних селян. Збільшувались їхні повинності, вони підпадали під юрисдикцію феодала. Крім державних повинностей, вони мусили виконувати повинності на користь володільця землі: відбували панщину, сплачували оброк продуктами, чинш тощо.

На Лівобережній Україні в другій половині XVII ст. панщина ще не була головною формою експлуатації. Більш поширеними були чинш і данина продуктами. Форми експлуатації залежали від господарського розвитку тієї чи іншої місцевості, від економічного стану маєтку тощо.

Посилення експлуатації призводило до зубожіння основної маси козацтва і посполитих.

Селяни втрачали землі, худобу. Безперервно зростала кількість підсусідків, городників. Ряди збіднілих поповнювалися також за рахунок переселенців з Правобережної України.

У той же час міцніла заможна верхівка сіл. Вона охоче прий­мала до своїх дворів переселенців, експлуатувала їх, займалася перепродажем сільськогосподарської продукції, заводила млини, крупорушки, гуральні, олійниці, займалася лихварством. У своїх господарствах почала використовувати найману працю, яка наприкінці XVII ст. набула значного поширення. Навіть гетьмани в своїх універсалах рекомендували старшині застосовувати найману працю, а не панщину.

Подібні процеси відбувалися і на Слобідській Україні, заселення якої почалося в XVI ст., масового порядку набрало під час визвольної війни 1648—1654 рр. і не припинялося протягом усієї другої половини XVII ст. Заселялася ця територія як переселенцями з російських районів, так і в більшості з України. Тут було засновано багато слобід (звідси і пішла назва «Слобожанщина», «Слобідська Україна») і міст, таких як Харків, Суми, Лебедин, Недригайлів, Олешня тощо.

Уряд Росії був зацікавлений у заселенні цього краю, це забезпечувало охорону південно-східних кордонів. Тому переселенцям надавалися всілякі пільги, матеріальна допомога, вони вважалися вільними людьми.

Адміністративно-територіальний устрій був таким же, як на Гетьманщині: полки, сотні. Слобожанщину було поділено на п’ять полків: Харківський, Охтирський, Сумський, Острогозький, Ізюмський. Підпорядковані вони були не гетьману Війська Запорізького, а Розрядному приказу Росії.

Основним заняттям населення було землеробство. Для цього тут були дуже сприятливі умови: родючі ґрунти, луки, озера тощо. Навіть у містах більша частина мешканців займалася землеробством. Поряд із землеробством розвивалося скотарство і різні промисли: млинарство, гуральництво, бджільництво, рибальство, видобуток солі, селітроваріння й т. ін.

З самого початку колонізації краю поряд із слободами козаків і селян засновували свої поселення поміщики, старшини, монастирі й розпочинали наступ на общинне землеволодіння. Уряд підтримував ці зазіхання, і тут швидко почало розвиватися велике феодальне землеволодіння: світське і монастирське, вотчинне і помісне. Форми експлуатації селян майже не відрізнялися від тих, що були на Гетьманщині: панщина, натуральні повинності, чинш.

У важкому стані в другій половині XVII ст. опинилася Правобережна Україна. З 1667 р. було відновлено панування Польщі. Польські феодали намагалися відновити тут колишні кріпосницькі відносини. Постійні напади кримських татар і турок ще більше ускладнювали становище. Населення зменшилося і через те, що багато загибло під час визвольної війни, і тому що багато переселилося на Лівобережжя і Слобожанщину. Економіка підупала. Особливо в тяжкому стані опинилися Південна Київщина і Брацлавщина. Та з великим напруженням сил мало-помалу господарство почало відбудовуватись.

На Волині й у Галичині, які менше постраждали під час визвольної війни і від нападів татар і турок, господарство розвивалося швидше. Тут феодали швидко відновили кріпосницькі порядки і продовжували розвивати свої господарства шляхом розширення фільварків, тобто шляхом скорочення селянських земель. У фільварках розвивалися ті галузі, для яких були найбільш сприятливі умови, і на продукцію яких був великий попит на ринках: хліб, худоба.

Формами ренти були: панщина, данина, чинш. У Галичині панщина становила від 4 до 6 днів на тиждень з лану, а в Калузькому старостві навіть 12 днів на тиждень. На Волині норми панщини були нижчими. Тут були господарства і з одноденною панщи­ною. Крім панщини, селяни мусили виконувати і всілякі допоміжні роботи, як то чесати льон, коноплі, гатити греблі тощо.

Наступ на селян, зростання фільварків призводили до зубожіння більшості селян, зростання кількості малоземельних і безземельних. У багатьох селах Галичини селянський наділ становив 1/4 і навіть 1/16 лану.

На Волині цей процес відбувався повільніше. Зубожілі селяни, втрачаючи землі, наймалися на роботу до заможних, у фільварки, йшли в міста. Таким чином, можна сказати, що в сільському господарстві з’являються елементи нових, капіталістичних відносин.

Після возз’єднання України з Росією українські міста, як ми вже зазначали, зберегли свої права і привілеї. Більше того, ряд міст (Новгород-Сіверський, Остер, Погар, Мглин) одержали магдебурзьке право. Проте треба сказати, що це право було досить умовним, тому що фактично міста підлягали владі царя, гетьмана, в їхнє життя втручалися царські воєводи. Крім того, не поодиноким випадком була роздача «на ранг», «на вічність» і т. ін. міст і містечок. Так уже в 60-х рр. XVII ст. у приватній власності опинились Ромни, Сміла, Лохвиця, Домонтов та інші міста і містечка. Деякі міста наприкінці XVII ст. почали втрачати магдебурзьке право, так його втратили Лубни, Кролевець.

Міщани мусили відбувати багато повинностей. Вони охороняли міста, ремонтували замки, утримували розташовані в них війська, міську адміністрацію, церкву, давали продукти і гроші на утримання гетьмана, сплачували різноманітні податки.

Проте ніщо не могло зупинити розвиток продуктивних сил. Економіка розвивалась, у містах збільшувалась кількість ремісників і ремісничих професій, їх уже налічувалось близько 300. У цілому в 36 найбільших містах Лівобережжя 26% мешканців становили ремісники, а в окремих містах і більше. Наприклад, у Стародубі ремеслом займалися 38 відсотків населення. Ремесло поступово переростало в мануфактуру. Насамперед це стосується залізоробної промисловості. Велика кількість рудень з’явилася на Лівобережній Україні після визвольної війни. Тут для розвитку цієї галузі були всі умови і великий попит на залізо. Одна невелика рудня за рік могла дати 500—700 пудів заліза. На руднях був розподіл праці, на них працювали ковалі, димарі, курачі, рубачі. Зосереджені вони були, головним чином, на чернігівському Поліссі. В XVII—XVIII ст. тут діяло майже 100 невеликих «заводів». Виготовляли на руднях найрізноманітнішу продукцію: для сільського господарства, млинів, війська. Але продукція українських рудень за всіма показниками поступалася продукції російських залізоробних підприємств, і тому вони не переросли у великі мануфактури і, не витримавши конкуренції з останніми, у 40—50-х рр. XVIII ст. починають занепадати.

На Полтавщині й Слобожанщині добре розвивалося селітроваріння. Селітроварінням займалися старшина, козаки, міщани і навіть селяни. Великі «заводи» були у Кочубея, Мазепи, Шидловського, Донця та ін. На варницях працювало від 10 до 30 чоловік, а іноді і до 50 найманих робітників різних спеціальностей.

Поступово у мануфактури перетворювалися гути-підприєм­ства, на яких виробляли скло і скляні вироби. У більшості вони були розташовані на Житомирщині та Чернігівщині. Скло і вироби зі скла користувалися великим попитом не тільки в Україні, але й у Росії, Білорусії.

Підприємства мануфактурного типу виникали у винокурінні, виробництві сукна, соляних варницях, у виробництві паперу і друкарнях.

У тій частині України, що відійшла до Польщі, з середини XVII ст. міста переживали занепад. Деякі міста і містечка перетворилися на села. Безперервні війни, грабунки, спустошення, привілейовані володіння феодалів у містах (юридики), зростаючий податковий тягар гальмували розвиток міст на Правобережній і Західній Україні.

Багато міст і містечок були приватними володіннями світських і духовних феодалів. Населення таких міст відбувало панщину.

Після визвольної війни 1648—1654 рр. посилився національний і релігійний гніт. Польський уряд обмежував права міщан-українців, їх не брали до цехів, змушували приймати католицтво. У 1696 р. українську мову було заборонено в державних установах тощо.

Проте економічні зв’язки Правобережної і Західної України з Лівобережжям, Росією не припинялися.

Отже, можна сказати, що в другій половині XVII ст., не зважаючи на роз’єднання України, посилення феодально-кріпос­ницького гніту, наступ на волю козаків і селян, економіка розвивалася. Розвивалися сільське господарство, ремесла, зростала кількість ремісничих спеціальностей і повільно виникали мануфактури. Збільшилася кількість міст і міського населення.

XVIII ст. було складним періодом у соціально-економічній історії України. Наприкінці XVIII ст. було скасовано автономію Української гетьманської держави. В 1783 р. її було поділено на намісництва — Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське. Козацькі полки перетворили на регулярні, старшина одержала російські військові ранги і дістала дворянські права. На Слобідській Україні козацьке самоврядування було ліквідовано ще раніше, в 1780 р. з’явилося Харківське намісництво. У 1775 р. остаточно зник­ла Запорізька Січ, на її землях виникла Новоросійська губернія.

Велике значення в розвитку економіки і соціально-політич­ному житті мали реформи Петра І в 1-й чверті XVIII ст. Ці реформи мали на меті ліквідувати економічну відсталість країни, зміцнити феодальні відносини, забезпечити вихід Росії в Балтійське море, підвищити її престиж на міжнародній арені. Всі реформи здійснювались в інтересах дворянства, тому багато перетворень відбулося в промисловості, торгівлі, фінансах і значно менше — у сільському господарстві. Для поліпшення сільського господарства, підвищення його продуктивності уряд рекомендував, а в деяких випадках і зобов’язував приділяти увагу впровад­женню нових технічних культур: лікарських рослин, тютюну, трав для виготовлення барвників. Рекомендувалося розширяти посіви льону, конопель, розводити породисту худобу тощо. З цією метою за кордоном купували і завозили в Росію й Україну ви­сокосортний тютюн, перських і сілезьких коней, тонкорунних овець, велику рогату худобу. Створювались державні й поміщицькі конярські заводи.

Особливу увагу було звернено на розведення тонкорунних овець в Україні. Їх розподіляли по державних і поміщицьких господарствах, для догляду за ними виписували з-за кордону вівчарів і «суконних справ майстрів», за кордон на державний кошт посилали людей для навчання вівчарства, стрижки вовни і наступної її обробки. Внаслідок таких заходів на Лівобережній Україні було засновано кілька зразкових «овечих заводів» з великою кількістю овець.

Реформи уряду Петра І в промисловості мали наслідком в Україні будівництво нових і розширення вже діючих суконних, парусинових, селітряних, полотняних, фаянсових мануфактур. З’явилися мануфактури з виробництва шовку-сирцю і шовкових виробів. Усі ці зрушення відбувалися в поміщицьких і старшинських господарствах і в більшості в другій половині XVIII ст.

На початку XVIII ст., після війни зі шведами і Прутського походу (1711 р.) Петра І на Лівобережній Україні почало зроста-
ти землеволодіння російських і іноземних феодалів. З’являються маєтки канцлера Головкіна, підканцлера Шафірова, фельдмаршала Шереметьєва, Меншикова. Одержують маєтки сербські, чорногорські дворяни, які під час Прутського походу перейшли на бік Росії. Великими землевласниками стали серби Милорадовичи та ін.

Продовжувало зростати і старшинське землеволодіння. Не задовольняючись державними наданнями царського уряду, гетьманів і полковників, старшина збагачувалась самостійно, за рахунок земель посполитих і маси козацтва. До 1744 р. 270 сімей української лівобережної старшини одержали по універсалах і насильно захопили 19424 селянські й козацькі двори. Число вільних селян усе зменшувалось, майже зовсім зникали вільні села. У гетьмана Мазепи було близько 20 тис. селянських дворів, у Скоропадського також. Великими землевласниками стали Галагани, Кочубеї, Лизогуб, Маркович, Гамалія і багато інших.

У другій половині XVIII ст. з’явилися величезні маєтки гетьмана Розумовського, графа Р. Воронцова, голови Малоросійської колегії П. Рум’янцева. У кінці XVIII ст. вільних селян в Лівобережній Україні вже майже не було.

Маючи великі землеволодіння, українська старшина не мала твердих прав на них і протягом усього періоду з 1654 р. вона добивалася від російського уряду визнання права повної власності на всі маєтки, якими володіла, і зрівняння старшини в рангах з російськими офіцерами і чиновниками. У 1782 р. українській старшині було надано права російського дворянства і право володіти всіма землями, які в неї були.

Зі зростанням великого феодального землеволодіння посилюється прагнення поміщиків і української старшини покріпачити селян, позбавити їх і козаків прав і, перш за все, права переходу. В Лівобережній Україні після визвольної війни 1648—1654 рр. більшість посполитих і всі козаки були вільними, мали право володіти землею, передавати її в спадщину, право вільного переходу зі маєтку в маєток тощо. У 1706 р. Мазепа у своєму універсалі до старшини Полтавського полку наказував розшукувати селян, які вийшли зі старшинських маєтків, відбирати в них майно, повертати панам, бити і навіть вішати.

Проте такі заходи зустрічали різкий опір з боку селян і козаків, які ще добре пам’ятали події визвольної війни. Пам’ятала їх і старшина. Тому вона обирає інший шлях покріпачення: особиста свобода селянина визнається, але вони позбавляються права на землю й інше нерухоме майно. Все це тепер оголошується власністю феодала. Ця ідея, як правова норма, була внесена в «Права, по которым судится малороссийский народ» в середині XVIII ст. А в 1760 р. за гетьмана Розумовського його універсалом було заборонено селянам переходити на нові місця без дозволу власника маєтку, в якому вони жили. В 1765—1769 рр. було проведено генеральний (Рум’янцевсь­кий) опис населення. Остаточно права переходу селян Лівобережної України було позбавлено указом Катерини ІІ від 3 травня 1783 р. Відтоді селяни і формально стали кріпаками.

Щодо козаків, то з другої половини XVIII ст. царський уряд послідовно проводив політику ліквідації лівобережного козацтва, і після скасування автономії України в 1783 р. козацтво як стан було знищено. Вони зберегли особисту свободу, право володіння землею, але мусили сплачувати податки і відбувати повинності. За юридичним статусом вони наближалися до державних селян. При ліквідації козацтва їм була надана можливість перейти до міщанства, купецтва, ремісників.

Одночасно з процесом консолідації старшинського землеволодіння, розвитком ринкових відносин ішло розшарування селянства і козацтва. Козаки поділялися на виборних і підпомічників. Цей розподіл відбувся ще за часів гетьманування Мазепи в 1701 р. і регулювався економічними факторами. Це не були якісь дві сталі групи. Збіднілі виборні козаки переходили до групи підпомічників і навпаки, багатий підпомічник міг стати виборним.

Виборні козаки загалом були в декілька разів заможнішими підпомічників, проте і вони були не однаково забезпечені землею, угіддями, худобою, реманентом. Так, у Канівській сотні Переяславського полку було 35,44% виборних козаків (171 господарство) і 44,45% підпомічників (258 господарств). Серед вибор­них добре забезпечених землею було 43 господарства, середньоземельних — 67 господарств, малоземельних — 34 господарства і безземельних — 10 господарств. Щодо роду занять, то землеробством займалося 128 господарств, землеробством і торгівлею — 22 господарст­ва, торгівлею — 7 господарств, заробітками — 6 господарств.

Заможна частина козацтва збагачувалась за рахунок різних промислів: вітряки, водяні млини, пасіки, торгівля. Вони використовували найману працю. Деякі козаки мали навіть своїх підданих. У с. Шамовці Топальської сотні Стародубського полку козак Андрій Неронівський мав 4 найманих робітників і 38 підданих.

У той час як невелика частина козаків багатіла, більшість розорювалася. Однією з причин зубожіння маси козацтва була непосильна військова служба. В 1740 р. було проведено ревізію по полках Лівобережної України, щоб з’ясувати стан оборонців держави, і становище виявилося дуже невтішне. Так, у Лубенському полку з 9167 козачих дворів тільки 1542 виявилися спроможними нести службу, а 7625 дворів були віднесені до категорій «малоґрунтовних немогучих», «тяглоубогих», «пеших нищет­них», тобто таких, що відправляти службу не мали змоги.

Збідніли козаки мусили або йти на заробітки, або займатися поденною роботою. У другій половині XVIII ст. на Лівобережній Україні це стало повсюдним явищем. У м. Рипську стародубського полку 30% козачих дворів жили тільки з заробітків, не маючи зовсім землі. У с. Кропивна цього ж полку 20% козаків годувалися тільки заробітками.

Наймана праця, і це особливо характерно, набула широких розмірів на Лівобережжі у 2-й половині XVIII ст. Не було жодного старшинського господарства, де не наймали б робітників, чи то строкових, чи сезонників. Широке застосування найманої праці свідчило про розвиток капіталістичних відносин.

Такі ж процеси відбувалися й серед посполитих, особливо державних сіл і слобід.

Економічне життя України у XVIII ст., а особливо в другій його половині, позначається пожвавленням усіх галузей виробництва і посиленим розвитком товарно-грошових відносин. Розвиток капіталізму в Західній Європі викликав значні зміни не тільки в економіці західноєвропейських країн, він відбився і на господарчому житті Росії й України. Промисловий переворот в Англії, французька буржуазна революція сприяли піднесенню промисловості, сільського господарства, торгівлі. Збільшувалась кількість міст, зростало міське населення. На внутрішньому і зовнішньому ринках підвищився попит на сільськогосподарську продук­цію — як на продовольчі товари (хліб, м’ясо, сало, мед, горілку тощо), так і на сировину (вовну, шкіри, прядиво). Зі свого боку промисловість пропонує велику кількість найрізноманітнішої продукції. У поміщиків зростає потреба в грошах. У нових умовах вони одержали змогу збільшити свої прибутки, підпорядкувавши свої господарства вимогам ринку.

Поміщики починають у своїх господарствах розширяти посівні площі, утягуючи в господарчій обіг цілинні землі, особливо на півдні Лівобережжя, а також шляхом освоєння пусток, знищення луків, заболочених місць тощо. Але треба сказати, що рівень агрокультури залишався невисоким. Основними знаряддями праці були плуги і сохи. Угноювання землі ще не набуло широкого застосування. У зв’язку з цим і врожаї були невисокими, пересічно сам-5.

Значне місце посідало городництво, продукцію якого у великій кількості вивозили в міста і реалізовували на місцевих ринках. Крім традиційних культур — ріпи, капусти, часнику, цибулі, гарбузів, петрушки, хрону — у другій половині XVIII ст. з’явля­ються картопля і кукурудза.

Розвивалося садівництво. Сади були в кожному господарстві. Вирощували яблука, вишні, сливи, груші. Звертали увагу на покращення сортів, практикували щеплення дерев. У деяких поміщицьких господарствах були навіть оранжереї з цитрусовими деревами.

У великій кількості для продажу вирощували тютюн. Поряд з низькосортним бакуном усе більші площі займали високосортні віргінські.

Великі прибутки приносило скотарство і конярство. Поміщики засновували кінські заводи, завозили з-за кордону породистих коней, виводили нові породи. Найбільшими кінськими заводами на Лівобережній Україні були заводи К. Розумовського, графа Завадовського, поміщиків Свічки, Томари та ін. За неповними даними, у 80-х роках XVIII ст. на Лівобережній Україні було 199 поміщицьких кінських заводів.

Щодо скотарства, то воно мало не менше, якщо не більше значення, ніж конярство. В поміщицьких господарствах найчастіше розводили сірих круторогих українських волів, а також мол­давську, угорську, голландську і англійську породи. Поміщики постійно збільшували поголів’я худоби. Так, К. Розумовський у чотирьох своїх волостях з 1769 по 1772 рр. збільшив поголів’я з 2352 до 3640 голів. За неповними даними, в 1782 р. на Лівобережжі було 207 великих і середніх заводів великої рогатої худоби.

У поміщицьких господарствах, особливо на півдні, розвивалося вівчарство, на півночі — свинарство. У маєтках налічувалися отари в тисячі овець. Найбільші заводи мав К. Розумовський. У 1782 р. на лівобережжі було 209 заводів.

Збільшувало прибутки феодалів і бджільництво. Число вуликів і пасік з року в рік зростало. Найбільші пасіки по 100—120 вуликів належали поміщикам.

Усе більше уваги поміщики приділяли обробці вирощуваної в своїх маєтках продукції.

Найбільш прибутковими були млинарство і гуральництво. У 1782 р. в Україні налічувалося 3362 водяних і 12732 вітряних млинів. Млини використовувались у борошномельному виробництві, крупорушному, сукновальному, лісопильному. Більша частина їх належала поміщикам.

У XVIII ст., особливо в його другій половині, швидко зростало гуральництво, удосконалювалась його техніка. В 1782 р. в Малоросійській губернії було 2666 гуралень. Одна велика гуральня могла дати 7515 відер горілки на рік.

Були гуральні й у козаків, посполитих, проте ці гуральні були невеликі — на 1—2 казани, дуже рідко 7—10 казанів. У 1761 р. гетьман К. Розумовський заборонив селянам займатися гуральництвом.

Переробка сільськогосподарської продукції відбувалася також на полотняних і суконних мануфактурах, шкіряних і миловарних «заводах», у броварнях, солодовнях, олійницях, свічкарнях тощо. Всі ці підприємства були або звичайними ремісничими майстернями, або справжніми мануфактурами.

Йшли прибутки також і від підприємств, які або зовсім не були пов’язані з сільським, або пов’язані побічно: рудні, гути, поташні, дігтярні, селітряні варниці, лісопильні тощо.

Свідченням розвитку капіталістичних відносин у XVIII ст. були глибокі зв’язки поміщицьких і козацьких господарств з ринком. Ринок поглинав усе: збіжжя, рогату худобу, коней, овець, свиней, тютюн, фрукти, мед, віск, горілку, коноплі, рибу, сіль, гончарні вироби і т. ін.

Продавали перш за все продукти землеробства: жито, пшеницю, просо, коноплі, тютюн — усе, що мало зростаючий попит як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку. Хліб експортували в Західну Європу, Сибір, Крим. У 1771 р. Полтавська полкова канцелярія повідомляла про те, що полковий канцелярист Федір Кошманівський відправив у Білгородську Орду борошна пшенич­ного 197 четвертей (четверть — 8—10 пудів), пшона 50 четвертей, масла вершкового 25 пудів і т. д. На жито був дуже великий попит на внутрішньому ринку через те, що його переробляли на горілку. Поміщики, крім того, що одержували у своїх маєтках, ще й у великій кількості купували жито на ринках.

Чималі прибутки приносила торгівля коноплями. У старшинських господарствах не задовольнялися власними плантаціями конопель і скуповували їх ще по селах. Купували по 2—4 крб. берковець (10 пудів), а продавали по 6—10 крб. З конопель робили канати, з насіння одержували олію. В кінці XVIII ст. тільки з Чернігівщини до портів Балтійського моря вивозили 50000 берківців конопель, 30000 пудів канатів та вірьовок, 25000 пудів конопляної олії.

Великі доходи одержували поміщики, козаки і селяни від торгівлі тютюном. З усіх статей господарства вирощування тютюну вважалося найбільш вірною і вигідною статтею доходу. Вивозили його в Білорусію, Польщу, Прибалтику, Петербург, Крим, на Каспій. Так, В. Кочубей восени 1774 р. мав для продажу 6000 пудів високоякісного тютюну, сподіваючись продати його по 2 крб. за пуд.

Звичайно, рядові козаки і селяни, хоч і заможні, не оперували такою кількістю товару, проте і вони продавали багато. В Ніжинському полку чимало козаків виробляли по 100—150 пудів тютюну.

Багато прибутків приносив продаж коней і худоби. Одними з кращих кінських заводів, як уже говорилось, були заводи графів Розумовського та Завадовського. Тут вирощували коней найдобірніших порід і продавали по 2,4 і навіть 10 тис. крб. за голову. На невеликих заводах розводили коней нижчих порід, і коштували вони значно дешевше — від 40 до 500 крб. Займалися конярством і рядові козаки. Звісно, «заводів» вони не мали, і їхні коні були простих порід, та й ціни трималися в межах 10—20 крб.

Торгівля худобою була одним з вигідніших видів торгівлі. В маєтках поміщиків і подвір’я багатьох виборних козаків худобу розводили у великій кількості і, крім місцевих ринків, гнали на продаж второваними шляхами в Прусію, Силезію, Польщу, Прибалтику, Петербург. Середня ціна рогатої худоби була 5—25 крб. за голову. Конотопські сотники Костенецькі в таких великих розмірах торгували биками, що дістали прізвисько Вольоватих. Часто старшина і козаки восени купували волів, відгодовували їх при гуральнях бардою і через 6—7 тижнів продавали у 2—2,5 раза дорожче.

Значний вклад у прибутковість господарств вносило вівчарство. Старшина розводила і продавала овець тисячами (ціна вівці все­редині XVIII ст. була 25—40 коп., барана і валуха — 60—80 коп.).

На ринок надходили й продукти скотарства: вовна, лой, шкури, вершкове масло тощо. Руно однієї вівці коштувало 7—8 коп. шкура вівці — 16—20 коп., пуд лою — 1 крб. Ці товари вивозили в Січ, Крим, російські губернії, збували на місцевих базарах.

Прибутковим було бджільництво, тому кількість пасік весь час зростала. У генерального підскарбія Я. Марковича у 1745 р. було 827 вуликів, а в 1747 р. — вже 1006. У 70-х рр. XVIII ст. мед-сирець продавали по 3 крб., віск — 8 крб. за пуд.

Та чи не найбільші доходи одержували від продажу горілки. Без перебільшення можна сказати, що майже в кожному помі­щицькому маєтку була своя гуральня, а то й декілька. В багатьох козаків теж були гуральні на 1—2 казани. Коли в 1791 р. уряд заборонив козакам курити вино, тільки в Золотоноській сотні Київського намісництва було закрито 83 гуральні. Продаж вина був вигіднішим, ніж продаж хліба. Щоб викурити 5 відер горілки, потрібно витратити 9 пудів хліба. В 70-х роках XVIII ст. жито коштувало 1 крб. 80 коп. четверть, а горілка — 75 коп.—1 крб. 20 коп. відро. Хліб переробляли свій і у великій кількості купували на ринках. Горілку збували на місцевих ринках, в шинках, везли її в Січ, Крим, Волощину, у російські губернії, на Дон, за кордон. Багато закупав російський уряд для шинків. Так, Я. Маркович у 1743 р. зобов’язався поставити за рік у Москву 324918 відер горілки по 57,5—58 коп. відро (в ці роки ціна жита була 46 коп. за четверть).

Проте поміщики одержували прибутки не тільки з власного господарства. Широкого розмаху набрала торгівля сіллю, яку везли безпосередньо з Криму, Запорізької Січі, Волощини, Торських озер і продавали на Лівобережжі значно дорожче. На Запоріжжі, наприклад, платили 18—25 коп. за січовий пуд, що мав 73 фунти, а продавали звичайним сорокафунтовим пудом по 45—50 коп., маючи, таким чином, понад 300 % прибутку з кожного пуда солі.

Продавали поміщики і продукцію своїх майстерень і мануфак­тур: селітру, поташ, скло і скляні вироби, сукно, цеглу тощо.

На ринку поміщики виступали і як покупці. Як ми вже говорили, вони купували хліб для гуралень, худобу для відкорму, сільськогосподарський реманент, устаткування і сировину для своїх підприємств, предмети розкоші.

Ринок вимагав грошей, і поміщики прагнули підвищити прибутковість своїх господарств. Це можна було зробити декількома шляхами. Можна було інтенсифікувати господарство: купити новітні сільськогосподарські машини, впровадити у виробництво досягнення агрономічної науки, користуватися високосортним насінням, придбати елітні породи худоби, коней. Але цей шлях вимагав неабияких витрат. Інший шлях — посилення експлуатації селян. Більшість поміщиків обрала саме цей шлях.

У другій половині XVIII ст. посилюється панщина. Зростає кількість панщинних днів, в окремих господарствах селяни відробляли панщину по 5—6 днів на тиждень зі своїм реманентом і робочої худобою, особливо під час косовиці та жнив.

Крім панщини, селяни сплачували чинш і відбували багато інших повинностей: хурну, шляхову, ренту продуктами тощо. Не задовольняючись збільшенням панщинних днів, поміщики починають застосовувати так звану урочну систему, тобто дають селянам завдання на день, ставлять над ними наглядачів.

Поряд зі збільшенням панщини поміщики починають розширяти власне господарство за рахунок зменшення селянських наділів. Деякі поміщики забирають у селян всю землю, позбавляють їх власного господарства і переводять на «місячину», тобто примушують працювати у панському господарстві й раз на місяць видають їм місячне утримання продуктами. Місячник працював у поміщицькому господарстві вже не своїми засобами виробництва, а панськими. Місячина особливо широко поширилась на Лівобережній Україні.

Іншою формою обезземелювання селян було переведення їх у двораки. Були випадки, коли двораки складали 1/3 всіх кріпаків поміщика. Праця двораків використовувалася на вотчинних мануфактурах, їх відпускали також на оброк, у найми.

Наймана праця почала широко застосовуватися в другій половині XVIII ст. Деякі поміщики, як наприклад, Кочубеї, відмовлялись від примусової праці кріпаків і наймали своїх же селян на роботу, але теж примусово. Наймана праця використовувалась у багатьох галузях сільського господарства: на оранці поля, косовиці, жнивах, копанні ставів тощо. Поміщики степових полків займалися скотарством і для заготівлі сіна наймали косарів. Дуже характерні відомості про застосування найманої праці є у Я. Марковича. У своєму щоденнику він записував: «Начали копать в Сваркове сажалку на рыбу пять человек, день по 6 коп., порция и харчи наши», на заготівлі сіна в нього працювало 440 косців, платили їм по 4 коп. на день.

Ще більш поширеною наймана праця була на промислових підприємствах. У Новгород-Сіверському промислові заклади обслуговувалися найманими робітниками, які приходили туди у великій кількості з навколишніх сіл і з великоросійських місць, «так что жители здешние в сискании оних никакой трудности … не терплять». На Глухівській цегельні Розумовського працювали тільки наймані робітники (170 осіб). Наймана праця була більш продуктивною.

На підприємствах і особливо в сільському господарстві робітниками були не тільки одинаки, а приблизно 50% жили з сім’ями. Сімейні робітники зазнавали більш жорстокого визиску. Нерідко і члени їх родин працювали на господаря, не одержуючи за це ніякої плати. Це називалося «служити без найму», або в кращому разі «на одежі і харчах хазяйських».

Поширення найманої праці в поміщицьких господарствах свідчило про розклад феодально-кріпосницьких відносин та розвиток в їх надрах нових, капіталістичних відносин.

Посилення феодально-кріпосницького гніту, покріпачення від початку XVIII ст. викликало протест з боку селянства. Багато козаків і селян тікали в південні райони країни, на Запоріжжя. Наслідком було пожвавлення колонізації запорізьких степів у 30—70-х роках XVIII ст. З різних причин усі соціальні прошарки запорожців радо приймали втікачів. Унаслідок цього населення Запоріжжя збільшилося і становило, як вважають дослідники, 200 тис. осіб.

Значна кількість запорозьких козаків жила в зимівниках-хуторах. Це була поширена форма господарства і поселення. Тут було добре розвинуте тваринництво, але в XVIII ст. значне місце стало посідати і землеробство. Основною системою обробки землі був переліг.

Великі зимівники мала запорозька старшина і багаті рядові козаки. Господарство зимівників було засноване на найманій праці й зорієнтоване на виготовлення продукції для ринку. Наймитами були як бідні козаки, так і переселенці-посполиті. Заробітна плата постійного робітника становила 3—7 крб. на рік і хазяйські харчі та одяг.

У великих зимівниках було багато найманих робітників, особливо під час заготівлі сіна, жнив, ловлі риби тощо.

Основна ж маса запорозького населення жила в слободах. Слобода входила в паланку (округа), паланки складали кіш. У слободах були громади козаків і громади посполитих. У кожній громаді був свій обраний отаман. Він відповідав за виконання повинностей, сплату податків тощо.

На Запоріжжі козаки і посполиті не були замкнутими станами. Посполиті могли вступити до козацтва і навпаки. Тільки для переходу потрібно було мати дозвіл січової адміністрації.

Як і на Лівобережжі та Слобожанщині, запорозькі козаки також не були однорідною масою. І тут існувала заможна верхівка, козаки середнього достатку і голота (сірома). Те ж саме спостерігалося і серед посполитих. Причому більшість козаків і посполитих були, за тодішньою термінологією, «пішими», «крайне нищетными», «підсусідками», що жили в основному з заробітків. Кількість таких козаків і селян у другій половині XVIII ст. становила близько 50%. Таке глибоке розшарування пояснюється тим, що на Запоріжжі не було кріпацтва і розвиток капіталізму відбувався швидше.

Крім тваринництва і землеробства, на Запоріжжі важливе значення мало рибальство. Рибу переважно сушили, в’ялили, солили, готували ікру, з потрохів варили клей і потім усе це продавали в центральну Україну, Польщу, Росію.

Значне місце в господарстві займали видобуток солі й чумакування. Сіль також вивозили за кордони Січі. В той же час населення слобод і зимівників купувало промислову продукцію: полотно, взуття, одяг, речі домашнього вжитку, шкіру, зброю, харчові продукти й т. ін.

Існування Запорозької Січі, участь запорозьких козаків у багатьох народних рухах, втечі на Запоріжжя кріпаків викликали незадоволення як пануючого класу Росії та України, так і царського уряду. Уряд весь час вів наступ на Запорозьку Січ, а з 50-х років XVIII ст. почав захоплювати запорізькі землі й заселяти їх колоністами: німцями, болгарами, сербами тощо. В 1775 р. Січ було зруйновано, а козацтво розпущено. Землі запорожців роздали російським і українським поміщикам. Зберегла свої землі та частина старшини, яка погодилася на співробітництво з царизмом. Частина козаків пішла в Туреччину і заснувала там Задунайську Січ. З частини козаків уряд під час другої війни з Туреччиною сформував в 1787 р. Чорноморське козацьке військо, яке після війни в 1792 р. було переселено на Кубань.

З 80-х років XVIII ст. почалася колонізація причорноморських і приазовських степів і Криму. Завдяки перемозі у війнах з Туреччиною 1768—1774 рр. та 1787—1791 рр. Росія вийшла до північного узбережжя Чорного моря. Це мало велике значення для розвитку економіки як України, так і Росії. Причорноморські землі уряд роздавав українським і російським поміщикам, чиновникам по 1,1 тис. десятин за умови заселення їх селянами. Запрошували сюди вільних людей, надаючи їм неподільні ділянки розміром 26—30 десятин на правах потомственного володіння. Уряд пішов навіть на те, що пропонував поселитися тут тим, хто колись утік з України і Росії. Поселенцям надавалася допомога, грошові позики, право продажу горілки і солі, безмитної торгівлі із закордоном, на деякий час їх звільняли від податків тощо. Заохочували сюди переселятися іноземців: німців, сербів, поляків, греків, волохів, молдаван, болгар та ін., також надаючи їм пільги. Переселяли сюди своїх кріпаків російські й українські поміщики. Всі переселенці, крім кріпаків поміщиків, одержали статус державних селян. Закликали переселятися ремісників різних спеціальностей, робітників, купців.

Землеволодіння беїв, мурз залишилося недоторканим, вони могли передавати свої землі в спадщину.

Така політика уряду дала свої наслідки. У Південній Україні посилився розвиток хліборобства, виноградарства, скотарства, будувалися підприємства, виникали міста. У 1778 р. було засновано Катеринослав, Херсон, у 1780 р. — Павлоград; на місці турецької фортеці Хаджибей було засновано Одесу, яка відразу перетворилася на головний порт на Чорному морі. У містах купці і міщани засновували мануфактури, на яких працювали вільнонаймані робітники.

Південна Україна відразу ж пішла в основному капіталістичним шляхом розвитку.

У XVIII ст. поглиблюються зв’язки з ринком поміщицьких господарств Правобережної України. Наслідком цього було зростання селянських повинностей і покріпачення селян. Якщо в 1765 р. у 20-ти староствах Київського воєводства кріпаки становили 84,7%, то в 1789 р. — уже 98% всього населення. На Волині селяни мусили відбувати панщину 211—227 днів на рік.

Як і в Східній Україні, поміщики обезземелювали селян, збільшуючи своє власне господарство. Але поряд зі зростанням панщини у фільварках з’являється і наймана робоча сила, особливо це впроваджувалось у південно-східних малозалюднених районах. Починають формуватися кадри сезонних і постійних робітників. Для підвищення продуктивності праці їх починають заохочувати різними приплатами до основної платні.

Більше уваги починають приділяти посівам технічних культур, покращуються породи великої рогатої худоби, овець. Якщо в XVI—XVII ст. селяни обробляли землі у фільварках своїм реманентом і робочою худобою, то тепер феодали починають купувати власний реманент і робочу худобу кращої якості.

У маєтках зростає промислове виробництво з переробки сільськогосподарської продукції. Найпоширенішою галуззю було гуральництво. В багатьох фільварках існували поташні буди, особливо на Волині, в степовій частині Правобережжя були розповсюджені селітряні варниці. У великих маєтках працювали суконні мануфактури, скляні заводи тощо. Поряд з кріпаками на таких підприємствах працювали і наймані робітники. Як правило, найманими робітниками були майстри і кваліфіковані ро-
бітники.

Продукція фільварків йшла як на внутрішній, так і на зовнішній ринки. Це підвищувало грошові доходи поміщиків. Так, у Клеванівському маєтку Чарторийських грошовий дохід від продажу горілки, меду, пива, полотна та ін. у 1790 р. становив 73,2% всіх доходів.

Раціоналізація організації фільваркового господарства, придбання власного реманенту, робочої худоби, застосування най­маної робочої сили свідчило про розклад феодально-кріпосниць­кої системи і розвиток капіталістичного устрою в її надрах.

Унаслідок трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795 рр.) Правобережна Україна ввійшла до складу Росії.

У 70-х роках XVIII ст. більшість західноукраїнських земель — Галичина, Північна Буковина, Закарпаття — опинилися під владою Австрії. Тут панувало кріпосне право. Основними власниками землі були магнати Потоцькі, Понятовські, Браницькі, Радзивілли, Замойські, Чарторийські та ін. У 1776 р. у Східній Галичи­ні кріпаки становили 72% населення і 84% селян були малоземельними і безземельними. Форми феодальної ренти були різними: панщина, грошовий чинш, данина продуктами. В другій половині XVIII ст. кількість панщинних днів зросла, в деяких господарствах вона становила навіть 6 днів на тиждень, але в загальних доходах феодалів прибуток від панщини становив лише 18,3%, тоді як від грошового чиншу 46,7 %. Розмір повинностей визначався залежно від майнового стану господарства.

У Закарпатській Україні чисельність безземельних і безтяглових господарств усередині XVIII ст. становила майже 80 відсотків і продовжувала зростати. Більшість селян була покріпачена.

Майже повністю було покріпачено й селянство Буковини.

В останній треті XVIII ст. в Австрії було проведено низку реформ, якими передбачалося внести зміни у феодально-кріпос­ницьку систему відповідно до тих зрушень, що відбувалися в житті, і цим сприяти розвиткові поміщицьких і селянських господарств.

26 квітня 1766 р. було видано маніфест про реформи в Закарпатті. Ця реформа зобов’язувала поміщиків забезпечити селян садибою і земельним наділом від 10 до 17 га, залежно від якості землі. Проте реформу було проведено так, що селяни залишились або з невеличкими наділами, або зовсім без землі. Земля вважалася власністю феодала, її не можна було продати, купити тощо.

За користування землею селяни повинні були відбувати панщину 5 днів на рік зі своєю худобою і реманентом за повний наділ, і 18 днів — безземельні. Крім цього, селяни мусили відбувати багато інших повинностей. Цим маніфестом селянам дозволя­лось ходити на заробітки, якщо вони відбули панщину. Поміщик мав право примусити селянина найнятися до нього. Платню за роботу встановлювала місцева влада. Зберігалася влада поміщика над селянином.

У 1783 р. імператор Йосиф ІІ заборонив поміщикам втручатися в родинні справи селян, відбирати у них садиби без дозволу держави, примушувати виконувати повинності, непередбачені за­коном. Селянам дозволялося займатися ремеслом і розпоряджатися своїм майном.

У 1785 р. австрійський уряд звільнив селян Закарпаття від кріпосницької залежності, їм було надано право вільно пересуватися по країні, передавати майно у спадщину, обирати професію, навчатися в школах. Проте головне питання, яке б дало селянам справжню незалежність, вирішене не було: землю у власність селяни не одержали. Вона залишалася власністю феодалів і за користування нею селянин мусив виконувати безліч повинностей. А піти з села він теж не міг, тому що промисловість була слабо розвинутою.

У червні 1775 р. було видано закон, за яким поміщикам Галичини було заборонено примушувати селян виконувати повинності  які не були записані в інвентарі, не можна було примушувати працювати на панщині в неділю і свята, примушувати до роботи навіть за гроші, а також продавати пану зерно й інші продукти. Закон обмежував право поміщиків карати селян.

Закон від 5 квітня 1782 р. дозволяв селянам одружуватися без дозволу пана, навчати дітей ремеслу в містах. Безземельні селяни могли залишати село, селяни з наділами могли також піти з села, залишивши замість себе заміну. Закон від 16 червня 1786 р. обмежував панщину: вона не могла перевищувати 3 дні на тиждень. Панщина для комірників не могла перевищувати 12 днів на рік. Закон 1787 р. дозволив селянинові передавати свій наділ у спадщину, але продати і розділити його було не можна. Цим же законом землі рустикальні — ті, якими користувалися селяни, були відділені від домініальних — тих, якими розпоряджався безпосередньо поміщик. У лютому 1789 р. Йосиф ІІ скасував право поміщиків на панщину в усій країні. Вони мали право тільки на чинш, розмір якого залежав від прибутків селянського господарства. Поміщик мав право тільки на 17,8% від прибутку селянина. Це викликало таке бурхливе невдоволення шляхти, що наступник Йосифа ІІ Леопольд у 1790 р. цей закон скасував.

У Буковині в 1787 р. селянам було віддано в постійне користування землі, якими вони користувалися. Унормовувано було панщинні повинності, селяни одержали право скаржитися на своїх поміщиків і т. ін.

Проте всі ці реформи не вирішили головного питання: не знищили феодального землеволодіння, тобто залишили майже непорушними основні економічні й політичні позиції феодалів.

Розвиток промисловості в XVIII ст. в Україні в значній мірі був викликаний реформами Петра І.

У першій чверті XVIII ст. розпочалися широкі пошуки і використання корисних копалин. У 1700 р. було видано указ про пошуки корисних копалин; до пошуків запрошувалося все населення і було обіцяно нагороду тим, хто їх знайде. Завдяки цьому було відкрито багато родовищ і на Україні.

У 1719 р. було створено спеціальний орган управління гірничою промисловістю — Берг-колегія. Держава відмовлялась від монополії на будівництво «рудних заводів» і дозволяла будувати їх приватним особам. Поміщикам, на чиїх землях були корисні копалини, а вони не бажали або не мали змоги їх розробляти, не дозволялося забороняти це робити іншим особам. Петро І державні підприємства продавав, здавав у оренду, дарував приватним особам для кращого нагляду за ними. Він заохочував об’єднання капіталів, створення компаній, які будували б великі підприємства, їм надавалися всілякі пільги: державні субсидії, звільнення від мита і податків, державні замовлення тощо. Щоб забезпечити підприємства робочою силою, у 1721 р. було видано указ, яким підприємцям недворянського походження дозволялося купувати до мануфактур робітників, але продати їх без мануфактури заборонялося. Такі підприємства і робітники називалися посесійними.

Ці заходи і багато інших сприяли розвиткові промисловості в Україні, особливо в другій половині XVIII ст.

Мануфактурні підприємства поділялись на казенні, вотчинні, посесійні, купецькі й селянські. На казенних, вотчинних і посесійних використовувалась примусова праця; на купецьких і селянських — вільнонаймана. Для другої половини XVIII ст. харак­терно збільшення питомої ваги мануфактур з найманою працею.

На Лівобережній Україні у 80-х роках XVIII ст. було 2836 «заводів», 87% з яких становили винниці. Статистика того часу не дає відомостей, скільки з цих «заводів» були мануфактурами, проте відомо, що кількість мануфактур зростала. З’явилися мануфактури залізоробні, з виробництва пороху, шовку і виробів з шовку, фаянсу тощо.

На Правобережній Україні в 70-х роках XVIII ст. з’явилися перші доменні мануфактури. Першою такою мануфактурою була мануфактура в с. Висока Піч (1773 р.), також Кропивенська і Городокська та ін.

Розвитку металургії в Україні сприяло те, що на початку XVIII ст. в Південній Україні було знайдене кам’яне вугілля і залізна руда й почалися спроби виплавлення чавуну з місцевих руд на кам’яному вугіллі. Наприкінці XVIII ст. на р. Лугані було побудовано чавуноливарний завод, де виплавляли метал саме таким способом.

Значне місце в розвитку мануфактур займало виробництво селітри. Будувалися казенні й приватні селітряні варниці. В 30-х роках XVIII ст. були організовані селітряні компанії: Опошнянська, купця Щедрова, Російська та ін. До 90-х років XVIII ст. власники підприємств мусили продавати селітру Російській скарбниці. У 1790 р. вона закупила майже 53 тис. пудів селітри.

У 30-х роках XVIII ст. починається мануфактурне виробництво пороху. У 1736 р. було побудовано Шосткінський пороховий завод. Він був одним з найбільших в імперії.

У другій половині XVIII ст. виникли шовкові мануфактури, засновниками яких були як уряд (Катеринославська казенна мануфактура), так і купці (Київ, Ніжин).

Великою мануфактурою стала в Східній Україні Межигірська фаянсова фабрика, яку побудував Київський магістрат.

Успішно розвивалася суконна промисловість. Великим підприємством була казенна Глушківська мануфактура. В 1797 р. вона виробляла для казни 200 тис. аршинів сукна і 10 тис. аршинів каразеї. Великою суконною мануфактурою була Ряшківська. Взагалі в 1897 р. існувало 12 мануфактур, які випускали 304620 аршинів сукна.

Велика кількість мануфактур була у виробництві скла.

На казенних, вотчинних, посесійних мануфактурах, де працювали або приписні робітники, або кріпаки для підвищення продуктивності праці почали впроваджувати підрядну плату.

Широко розповсюдилася в Україні передача підприємств в оренду. В оренду підприємства брали купці, міщани, заможні селяни. Найчастіше в оренду здавали гути, рудні, соляні варниці та ін. Орендна плата найчастіше мала грошову форму. Розмір орендної плати становив наприкінці XVIII ст. 150—200 крб. Орендарі-відкупщики вкладали свої капітали в орендовані підприємства, модернізували їх, удосконалювали і мали значні прибутки: 1500 і більше крб. на рік.

Таким чином, розвиток мануфактурного виробництва, збільшення кількості мануфактур та їх розмірів, широке застосування найманої праці навіть на кріпосницьких мануфактурах свідчили про формування капіталістичного укладу в надрах феодально-кріпосницької системи.

Розвиток сільського господарства, ремесла, мануфактур зумовлювали розвиток економічних зв’язків між окремими населеними пунктами, районами, землями. Зростала кількість ба-
зарів і торгів, що забезпечували зв’язок міста і села. Все більшого значення набували ярмарки, оскільки зв’язували між собою різні райони України. У XVIII ст. ярмарки вже діяли цілий рік неодночасно в різних місцях. Найбільш відомими були
ярмарки в Києві, Львові, Ромнах, Кролевці, Стародубі, Ніжи-
ні, Харкові, Сумах. Ярмарки поділялися на великі, середні та дрібні. Йшла спеціалізація ярмаркової торгівлі. Окремі ярмарки ставали центрами торгівлі якогось виду товарів: худоби, коней, ремісничих виробів тощо. Складається внутрішній ринок України.

Великого значення набирає зовнішня торгівля. Розвиток промисловості в Західній Європі, зростання міст, міського населення потребували великої кількості сільськогосподарської про­дукції. Країни Західної Європи стають широким ринком збуту для України. В той же час в Україну йде велика кількість промислової продукції. Розвивалась торгівля з Росією, Туреччиною, країнами Сходу. Йшла й транзитна торгівля через Україну. Українські купці здійснювали торговельні операції на великій території від Гданська і Кенігсберга до Константинополя і країн Сходу.

З України вивозили хліб, худобу, коней, мед, віск, вироби ремісників, вовну, прядиво, рибу, тютюн, хутро тощо. Завозили промислові товари: предмети розкоші, дорогі тканини, шаблі, пищалі, папір, шовк, сап’ян; прянощі, ладан тощо.

Зведені реєстри прикордонних митниць дають уявлення про найширші торгові зв’язки Лівобережної України і різноманітність товарів, що ввозилися і вивозилися.

Після возз’єднання України з Росією, в XVIII ст., український імпорт і експорт почав контролюватися, українське купецтво пос­тупово втратило свою силу.

Із розвитком торгівлі йшов процес формування фінансово-грошової системи. З початку XVIII ст. в Російській імперії проводилися реформи у фінансах. Срібну копійку було замінено мідною, тому що вона викликала незручності: для роздрібної торгівлі була завелика, для оптової — замала. Було введено десятковий принцип у монетну систему (рубль — гривеник — копійка). Почали випускатися мідні (копійка, п’ятаки), срібні (рублі, полтиники, гривеники), золоті монети. З 1769 р. з’явились паперові гроші (асигнації). До 1786 р. їх можна було вільно обмінювати на мідні монети. Протягом XVIII ст. російські гроші поширювалися на Україну і поступово витіснили з обігу польсько-литовські. Саме в цей час з’явилася назва «карбованець» через те, що на ребрі монети замість написів були зроблені косі нарізи (карби).

Щодо державних фінансів України, то з середини XVII ст., після возз’єднання України з Росією, вони підпорядковувались геть­ману. З кінця XVII ст. починається втручання Росії у фінансові справи України, на початку XVIII ст. було встановлено контроль над її фінансами. Гетьман К. Розумовський намагався відстояти фінансову самостійність України, але це йому не вдалося. З 1754 р. Україна за царським указом мусила подавати точні відомості про прибутки і видатки української скарбниці, а з 1764 р., року скасування в Україні гетьманства, фінансово-грошова система України була об’єднана з фінансово-грошовою системою Росії. Лівобережна Україна втратила будь-які автономні права й у фінансово-кредитній сфері.