Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

Тема 12. Господарство України у міжвоєнний період (20—30-ті рр. ХХ ст.)

Тема 12. Господарство України у міжвоєнний період (20—30-ті рр. ХХ ст.)

Перша світова війна. Дезінтеграція Російської і Австро-Угорської імперій. Утворення Української Народної Республіки та її наступниці. Утворення УСРР. Політика «воєнного комунізму». Нова економічна політика. Формування сталінської адміністративно-репресивної системи. Директивне планування. Форсування індустріалізації. Суцільна колективізація. Голодомор 1932—1933 рр. Довоєнні п’ятирічки. Економіка західноукраїнських земель

Розвиток людського суспільства у 20—30-х роках ХХ ст. багато в чому визначили неоднозначні результати Першої світової війни (серпень 1914 — листопад 1918 рр.). Війна винищила мільйони людей, руйнувала колосальні продуктивні сили, знищила матеріальні та духовні цінності. Разом із тим, вона стала безпосередньою причиною розвалу трьох багатонаціональних імперій (Російської, Австро-Угорської, Оттоманської) і однієї мо­нонаціональної (Німецької), що обумовило появу численних державних новоутворень, з яких не всім удалося утвердитися на світовій геополітичній арені як самостійній державі.

Наприкінці війни серйозну спробу відновити свою незалежність і державність зробила й Україна, землі якої були розподілені між Російською та Австро-Угорською імперіями. Будучи членами різних антагоністичних воєнно-політичних угрупувань, що протиборствували у війні, ці держави поступово втрачали свій воєнно-економічний та людський потенціал. Першою на межі економічної і воєнно-політичної катастрофи опинилася царська Росія як більш слабка за економічною міццю та рівнем організації. Її армія і флот, державний апарат, народне господарство та сус­пільство виявилися не готовими до довготривалої війни. Вже за перші півроку воєнних дій стратегічні запаси імперії майже вичерпалися. Війську бракувало як важкої, так і легкої зброї, боєприпасів, продовольства, амуніції. З’явилися ознаки продовольчих труднощів у тилу. Для забезпечення гостро необхідними матеріальними, фінансовими та людськими ресурсами Російська імперія почала прискорювати перебудову своєї економіки на воєнний лад. За прикладом провідних країн Антанти і Троїстого союзу, ця перебудова відбувалася на основі розгортання державного регулювання. В згаданих країнах запровадили державну монополію на хліб та інші товари; тверді ціни; продовольчу розкладку; карткову систему розподілу продовольчих і непродовольчих товарів; мережу громадського харчування; державний контроль за виробництвом і розподілом продукції; трудову повинність; регулювання зовнішньоторгових зв’язків; визначили організаційну структуру промисловості й сільськогосподарського виробництва тощо. В царській Росії цей комплекс заходів так і не вдалося впровадити в життя в повному обсязі, не в останню чергу через відсутність консенсусу між урядом — виразником політичних і майнових інтересів поміщицько-дворянського стану — і вітчизняною буржуазією, між капіталом і працею. Так, проігнорувавши з суто політичних мотивів ініціативу промислових кіл щодо регулювання господарської діяльності через організації підприємців, царський уряд швидко перебрав на себе справу створення спеціальних органів з вирішення основних питань функціонування воєнної економіки. В серпні 1915 р. ним було організовано чотири Особливих наради з питань оборони, палива, перевезень і продоволь­ства. Головну роль у системі регулюючих органів відігравала перша з них, голова якої мав найбільше повноважень. У своїй роботі наради спиралися на розгалужену мережу регіональних і місцевих органів. Зокрема, воєнне виробництво дев’яти українських губерній регулювали Київське, Харківське, Одеське і Кате­ринославське регіональні відділення.

З цими фактично державними регулюючими органами співпрацювали суто громадські організації — особливі воєнно-промис­лові комітети (ВПК), які створила буржуазія в травні 1915 р. для допомоги уряду в посиленні воєнного виробництва, протидії корупції в процесі розподілу воєнних замовлень. В Україні діяло чотири обласних ВПК, які контролювали виробництво в одній чи декількох губерніях. ВПК не вдалося налагодити дієвий громадський контроль за розподілом воєнних замовлень, а також налагодити співробітництво між капіталістами і трудящими за допомогою так званих робітничих груп при них. Робітничий клас країни відкинув ідею співпраці з роботодавцями через їхнє невгамовне прагнення до надприбутку на основі масштабних спекуляцій і зловживань. Свій внесок у піднесення обороноздатності зробили й органи земського і міського самоврядування. Так, створений ними в 1915 р. Всеросійський Союз земств і міст (Земгор) організував виробництво взуття, одягу, зброї і частково боєприпасів на підприємствах місцевої, дрібної і кустарної промисловості. Здійснена за допомогою вказаних чисельних регулю­ючих органів перебудова промисловості й сільського господарства не дала очікуваних результатів. Зростання воєнного виробництва відбулося в основному за рахунок різкого скорочення цивільного виробництва.

Перша світова війна обумовила значні, причому в основному негативні, зміни в економіці України. Напередодні війни це був один із найбільш розвинутих аграрно-індустріальних регіонів Російської імперії, який багато в чому визначав її воєнну міць. У 1913 р. питома вага валової продукції крупної промисловості України у загальноросійському виробництві становила 20,7%, а металообробної — 20,2%. В результаті ж багатомільйонних мобілізацій в армію, реквізицій, бездарного господарювання, організаційного колапсу, інфляції тощо економіка України з кожним воєнним роком усе більше занепадала. Загальна дезорганізація економічного життя позначилася в першу чергу на промисловості. Надприбутки, які давало виконання воєнних замовлень, викликало відкриття воєнних виробництв і закриття цивільних. Протягом 1914—1917 рр. у країні відкрилося 940 підприємств і закрилося близько 1800. На діючих підприємствах катастрофічно бракувало робочої сили, особливо кваліфікованої.

Виходячи із стратегічного значення продукції провідних галузей промислового комплексу України, царський уряд здійснив ряд заходів із забезпечення їх необхідною робочою силою. Зокрема, для задоволення настійних вимог підприємців Донбасу і Кривбасу уряд почав надавати відстрочки від призову в армію особам, які ставали до роботи в шахтах і рудниках, направляти туди військовополонених і засуджених. У 1917 р. в кам’янову­гільній промисловості Донбасу працювало вже 280 тис. осіб (проти 168,4 тис. осіб у 1913 р.), які видобули 24,3 млн т вугілля (проти 25,3 млн т в 1913 р.). Через низьку кваліфікацію гірників воєнного набору та слабкий технічний рівень вугледобувної промисловості різко знизилась якість вугілля. Збереження обсягів виробництва за рахунок збільшення працюючих зовсім не виправдало себе в металургійній промисловості України. Незважаючи на зростання тут чисельності робітників у 1917 р. порівняно з 1913 р. в два рази, випуск основних видів її продукції навпаки скоротився. В 1917 р. порівняно з 1913 р. металургійні та споріднені підприємства України виробили: чавуну — 66,6%, сталі — 66,7, прокату — 52,2, залізної руди — 53,6%. Ще більший спад виробництва був притаманний підприємствам, що виготовляли товари широкого вжитку.

Перша світова війна згубно вплинула і на продуктивні сили сільського господарства України. По-перше, через мобілізацію селян-чоловіків до армії в аграрному секторі гостро постала проблема робочої сили. Ручна або частково механізована праця, яку виконували чоловіки, виявилася не під силу жінкам і дітям. На кінець 1917 р. вже одна третина селянських господарств не мала чоловіків. Різні форми вербування, залучення біженців і військовополонених тільки частково вирішили проблему браку робочої сили на селі. По-друге, майже припинилося поповнення і оновлення сільськогосподарської техніки і реманенту в поміщицьких і селянських господарствах, де й до війни рівень механізації й особливо машинізації був вкрай низький. Водночас припинилася поставка мінеральних добрив. По-третє, негативна дія двох попередніх факторів підсилювалася в результаті зменшення основної тяглової сили на селі — робочих коней, які реквізовувалися у селян і поміщиків для потреб армії.

Найбільше від дії цих основних факторів постраждало землеробство, дещо менше — тваринництво. Так, загальна посівна площа в Україні зменшилася в 1917 р. порівняно з 1913 р. на 21,3% і становила 19 млн га. Валовий збір хлібів і вівса становив у 1917 р. 183,8 млн ц, або зменшився порівняно з 1916 р. на 8,8%. Незважаючи на скорочення врожаю, поміщики і заможні селяни мали певні запаси товарного хліба, які через недолугу цінову політику уряду та воєнної адміністрації, погану роботу транспорту село притримувало.

З кожним воєнним роком все більше погіршувалося матеріальне становище міського населення, особливо робітників, які існували за рахунок заробітної плати. Збільшення робочого дня за рахунок понадурочних робіт, зростання низькооплачуваної жіночої і дитячої праці, необґрунтоване штрафування обумовили
зменшення реальної заробітної плати. Зокрема, реальна заробітна плата київського робітника складала в 1916 р. 54,8% рівня 1912 р., а в 1917 р. — вже 38,5%. На різке падіння життєвого рівня, політичне безправ’я українські робітники відповідали розгортанням страйкового руху. Зокрема, в Україні до лютого 1917 р. відбулося більше 350 страйків, в яких взяли участь 300 тис. осіб. У міру поглиблення продовольчої, сировинної, паливної і транспортної кризи, розгортання антивоєнної та революційної пропаганди тощо, ідея повалення царизму набувала все більше прихильників серед різних верств суспільства.

В результаті буржуазно-демократичної революції 27 лютого 1917 р. в Петрограді було повалено царське самодержавство і влада перейшла до Тимчасового уряду, який фактично став виразником інтересів капіталістів і поміщиків. Йому почали протистояти на місцях ради робітників і селян різної політичної орієнтації. Зокрема, в Україні було організовано Центральну раду, яка поряд з вирішенням соціально-економічних проблем добивалася української автономії в складі федеративної Російської республіки. В ході здійснення національно-державницьких завдань їй вдалося, незважаючи на протидію Тимчасового уряду, добитися від нього в липні 1917 р. визнання її виконавчого органу — Генерального секретаріату найвищим крайовим органом управління в Україні. Цей еволюційний шлях творення української державності перервав більшовицький переворот у жовтні 1917 р., який усунув від влади Тимчасовий уряд і тим самим поставив країну на грань громадянської війни. Бажаючи за-
хистити український народ від її страхіть, Центральна рада своїм Третім універсалом від 20 листопада 1917 р. проголосила Українську Народну Республіку (УНР) у складі Російської федерації. Цим же Універсалом передбачалася ґрунтовна програма соціально-економічних перетворень. Право приватної власності «на землі поміщицькі та інші землі нетрудових господарств сільськогосподарського призначення, а також на удільні, кабінетські та церковні землі» — скасовувалося. Вся земля визнавалася власністю всього трудового народу й передавалася йому без викупу. На території республіки встановлювався на всіх підприємствах восьмигодинний робочий день. Для «доброго впорядкування виробництва, рівномірного розподілення продуктів споживання і кращої організації праці» Центральна Рада приписувала Генеральному секретареві праці разом з представництвом від робітничого класу встановити державний контроль над продукцією України. Зазначалося, що в УНР забезпечуються всі свободи, здобуті всеросійською революцією: слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків тощо.

Такі положення Універсалу і конкретні можливі кроки з їхнього впровадження в життя вибивали ґрунт з-під ніг більшовицької партії, яка претендувала на монополію у вирішенні соціально-економічних проблем. З метою встановлення свого конт­ролю над Україною більшовики інспірували скликання в Києві в грудні 1917 р. І-го Всеукраїнського з’їзду Рад для переобрання Центральної Ради і українського уряду — Генерального секретаріату. Не вирішивши цього питання на свою користь, більшовицькі делегати переїхали до Харкова, де, об’єднавшись з делегатами місцевих рад Донецького і Криворізького басейну, провели з’їзд (11—12 грудня) регіонального значення, який оголосив УНР радянською державою. Було обрано її вищий керівний орган — Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК), який сформував радянський уряд — Народний Секретаріат Згідно з дорученням з’їзду ЦВК мав негайно поширити на територію України всі декрети і розпорядження РСФРР, що мають загальне значення, а саме: про мир, землю, робітничий контроль над виробництвом, про повну демобілізацію армії.

Двовладдя, що встановилося в Україні, призвело до розподілу її території на дві частини; більша з них підпорядковувалася Центральній Раді, менша — креатурі Москви — українському ЦВК. Останній 17 грудня 1917 р. опублікував маніфест про повалення Центральної Ради і Генерального секретаріату. В результаті між двома слабкими державними утвореннями розпочалася запекла братовбивча війна, яка завершилася перемогою Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР)[1], при прямій воєнній, матеріальній і фінансовій підтримці Російської Федерації. Не останню роль у поразці УНР доби Центральної Ради відіграла її внутрішня слабкість внаслідок грубих помилок у проведенні соціально-економічної, воєнно-політичної, дипломатичної політики. Скасування приватної власності на землю залишилося на папері через відсутність ефективного механізму його реалізації. Своїм зволіканням у вирішенні земельного і робітничого питання Центральна Рада різко звузила свою соціальну базу. Трагічним для УНР стало запрошення німецько-австрійських військ для спільних дій проти військ радянського уряду. Союзники-окупанти здійснювали в Україні загарбницьку військово-економічну політику, яка повинна була забезпечити термінові потреби Німеччини та Австро-Угорщини в українському хлібі та промисловій сировині. Вона переслідувала також і більш далекосяжну мету — назавжди перетворити Україну на свій аграрний придаток і навічно закріпити її в такому стані. Про це з відкритим цинізмом писав А. Шмідт, один із співробітників командуючого Східним фронтом Гофмана в «Deutshe politik»: «Аграрна Україна економічно становить собою чудове доповнення до розвинутої промисловості центральних держав». Однак слабкий державний апарат УНР не забезпечував збір і відправляння в країни німецько-австрій­ського блоку продовольства та цінної промислової сировини, не міг стримати національно-визвольний рух народних мас проти нових окупантів. Виходячи з цього, останні організували палацовий переворот і передали державну владу гетьману Скоропадському. У внутрішній політиці він стояв на твердих державницьких позиціях. Виступаючи проти анархії, економічної розрухи, безробіття, загрози голоду, він обіцяв «негайно збудувати таку Державну владу, яка здібна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці». Як прибічник правих поглядів, він виступав за відновлення в повній мірі права приватної власності — як фундаменту культури і цивілізації. Відновлювалася також повна свобода по укладенню купчих з купівлі-продажу землі. В земельному питанні Скоропадський прийняв сторону крупних землевласників. Для наділення земельними ділянками малоземельних хліборобів допускалося відчуження земель від великих землевласників за дійсною їх вартістю. Такі новації гетьмана не сприяли зростанню кількості його прихильників серед селянства. Робітничому класу обіцялося тверде забезпечення його прав.

У зовнішній політиці гетьман Скоропадський продовжив лінію Центральної Ради. Його правління позначилося ще більшими поступками на користь німецько-австрійських окупантів. Нові економічні договори, укладені між гетьманським урядом і Німеч­чиною та Австро-Угорщиною, значно розширювали масштаби пограбування України. Так, згідно з економічним договором (від 10 вересня 1918 р.) на 1918/19 господарський рік гетьманський уряд надавав право вивезти м’яса худоби до 11 млн пудів, а також овець — 300 тис. голів, птиці — 2 млн голів, до 46 тис. пудів сала, масла, сиру, близько 200 тис. пудів м’ясних товарів (за місяць), 2,5 млн пудів цукру.

Восени 1918 р. німецько-австрійська окупація України зазнала краху, а з нею і гетьманський режим. За листопад—грудень 1918 р. пряма спадкоємниця Центральної Ради — Директорія відновила контроль УНР над значною територією України. Порівняно з попереднім періодом її соціально-економічна політика була більше поміркованою. Директорія декларувала свою відданість інтересам селян і робітників, але конкретних кроків для
поліпшення їх становища майже не зробила. Маєтки великих землевласників підлягали експропріації, але строки і порядок поділу землі не визначалися. Місцева адміністрація силою придушувала робітничі страйки, забороняла профспілки. Зовнішня політи­ка була переорієнтована на країни Антанти, проте здійснювалася дуже непослідовно. За надання допомоги нові союзники зажадали від Директорії таких поступок на свою користь, які фактично зводили нанівець суверенітет України. Так, згідно з пунктом 5 воєнної угоди між Францією і Директорією «уся фінансова, торгова, промислова і воєнна політика України протягом п’яти років, з дня підписання договору, ведеться під безпосереднім контролем представників французького уряду».

Під тиском переважаючих сил Червоної Армії та внутрішньої слабкості УНР доби Директорії припинила своє існування, як і її попередниці — УНР доби Центральної Ради та Українська держава. Усі вони не витримали експансії тоталітарного режиму, який встановили більшовики в жовтні 1917 р. в Росії. В умовах збройної боротьби більшовицька партія форсувала реалізацію положень своєї програми по заміні ринкової економіки безтоварним, тобто комуністичним виробництвом, яким керують із одного центру. Країна була перетворена на воєнний табір на основі методів насилля, націоналізації нетільки крупної, але й середньої і навіть дрібної промисловості. Комплекс цих заходів одержав назву політики «воєнного комунізму». Її важливою складовою частиною була продовольча розкладка. Вона і прямий продуктообмін обумовили згортання вільної торгівлі й натуралізацію господарських відносин.

В ході формування нової організаційної структури управління економікою Російської Федерації в грудні 1917 р. була створена Вища рада народного господарства (ВРНГ). Паралельно на місцях створювалися обласні (губернські) і районні ради народного господарства (раднаргоспи), якими керувала ВРНГ. Їх діяльність контролювалася відповідною Радою робітничих, солдатських і селянських депутатів.

На ВРНГ були покладені функції з організації всього народного господарства і фінансів, вироблення загальних норм регулювання економічного життя країни, об’єднання і погодження діяльності місцевих РНГ і економічних наркоматів. Після створення Ради робітничої і селянської оборони (згодом Ради праці й оборони) ВРНГ став органом керівництва тільки промисловості, капітальним будівництвом і автомобільним транспортом. З завершенням масової націоналізації ВРНГ почала керувати підпри­ємствами, що перейшли у власність держави. Для цього було перебудовано її апарат: поряд з виробничими відділами функціонували главки і центри, які й здійснювали керівництво підприємствами. Вони керували не тільки крупними, але й дрібними підприємствами. Місцеві ж раднаргоспи керували найдрібнішими підприємствами. Така система управління одержала назву «главкізму» і була заходом вимушеним. Завдяки крайній централізації управління вдалося раціонально розподіляти обмежені економічні ресурси і зберегти в умовах розрухи промисловість.

В Україні послідовний перехід до політики «воєнного комунізму» почався з відновленням радянської влади на початку 1919 р. Враховуючи місцеві умови, її заходи впроваджували помірними темпами. 11 січня 1919 р. радянський уряд України видав декрет про порядок націоналізації підприємств. Керівництво цим процесом здійснювали Укрраднаргосп та його главки — Укрголовцукор, Укрголовспирт тощо. За короткий строк були націоналізовані підприємства провідних галузей промисловості й транспорту: металургійної, машинобудівної, хімічної, харчової, легкої тощо. Зокрема, тільки в цукровій промисловості було одержавлено понад 200 заводів, на яких працювали більш як 100 тис. робітників.

Одночасно з націоналізацією промисловості вирішувалася і продовольча проблема. На початку 1919 р. низкою декретів в українському селі було запроваджено продовольчу розкладку. Її обсяг визначили в 140 млн пудів. Їх розверстали між губерніями і повітами, а вже ті доводили відповідні завдання для кожного села і селянського господарства. Була заборонена хлібна торгівля на базарах. Улітку 1920 р. вся Україна була оголошена територією державних заготівель. Тут було заготовлено 71,5 млн пудів хліба (проти 10,5 млн пудів у 1919 р.).

У мирних умовах вирішення продовольчої проблеми на основі збереження нееквівалентного обміну між містом і селом було неможливим. За свій хліб та інші продовольчі товари і сировину селяни вимагали не знецінені радянські гроші, а предмети широкого вжитку, сільськогосподарську техніку і реманент Задовольнити цей попит було несила майже повністю одержавленій, зруйнованій і керованій збюрокраченим апаратом промисловості.

На кінець громадянської війни стало ясно, що воєнний комунізм як політика і як тип господарської системи себе не виправдав. Соціалістична «держава – фабрика», являючи собою продукт матеріалізації марксистських схем побудови комунізму в трактовці радикального крила російської соціал-демократії, ідеї тотальної мілітаризації економіки і всіх інших сфер діяльності людини, нічого не могла поробити з деструктивними процесами, що проходили в її надрах. В. І. Ленін та інші партійні діячі прийшли до висновку, що наступаючий економічний і політичний крах країни і суспільства — результат не тільки несприятливого розвитку конкретно-історичних подій, але й самої системи «воєнного комунізму».

Гранично централізовані, понадбюрократичні структури влади, що визнавали тільки одні методи керівництва економікою і суспільством — воєнно-комуністичні — і після перемоги над протистоячими силами, як і раніше спиралися на насильство. В мирних же умовах це спрацьовувало: люди бажали бути вільними виробниками вільної країни, а не бійцями трудових армій. Економічна неспроможність системи воєнного комунізму обумовила політичну кризу 1920—1921 рр., яскравим проявом якої стали селянські повстання проти продрозкладки і додаткових реквізицій, кронштадтський заколот

Навесні 1921 р. збанкрутіла політика «воєнного комунізму» була замінена новою економічною політикою (НЕП). Проте треба зразу ж зазначити, що в момент створення нова економічна політика не становила собою чітку програму переходу до товарно-грошових відносин, ринку, тим більше госпрозрахункового чи ринкового соціалізму. Проголошена Х-м з’їздом РКП(б) у березні 1921 р., вона лише трохи прочинила двері для проникнення товарно-грошових відносин у народне господарство, що, до речі, і не планували її автори. Офіційно з’їзд прийняв рішення про заміну розкладки як способу державних заготівель продовольства, сировини і фуражу натуральним податком. Резолюція з’їзду була законодавчо закріплена декретом ВЦВК від 21 березня 1921 р. Згід­но з законом допускалася свобода торгівлі в рамках місцевого обороту і паралельно з нею обмін надлишків селянської продукції на товари промисловості й сільськогосподарського виробництва.

Отже, господарські зв’язки міста і села повинні були розвиватися за двома напрямами: по лінії товарообміну (в натуральній формі) і місцевої ринкової торгівлі. Передбачалася така техніка здійснення товарообміну: сільськогосподарські машини та устаткування, реманент, добрива, інші промислові товари повинні були передаватися державою кооперації, а та — розподіляти їх серед селян в обмін на надлишки продуктів і фуражу. Ці товари і продукти повинні були належати державі. Товари ж самої кооперації обмінювалися між кооперативами, а також між кооперативами і приватними особами.

Запроваджений замість відміненої продрозкладки продподаток був значно меншим за останню за розмірами. Доводився продовольчий податок до селян заздалегідь, до початку польових робіт Після виконання поставок з податку в селянських господарс­твах залишалася значна частина виробленого продукту, яким селяни могли розпоряджатися за власним розсудом. У цілому по країні продподаток 1921/22 р. був визначений у розмірі 240 млн пуд. хліба замість 423 млн пуд. продрозкладки, встановленої на 1920/21 р. Крім того, намічалося зібрати шляхом так званого товарообміну ще 160 млн пуд., який в майбутньому, як гадали, і стане єдиним джерелом одержання сільськогосподарських продуктів і сировини. В Україні розмір податку на 1921 р. становив 117 млн пуд. на зернові культури проти 160 млн пуд. розкладки у 1920 р.

Товарообмінні операції, які організовувала споживча кооперація, так і не вийшла із зародкового стану. Через слабкість свого апарату, який залишився по суті постачально-розподільчим, нерозвинутість власної виробничої бази, а головне, — руйнацію легкої та харчової промисловості споживча кооперація не справлялася з покладеними на неї функціями. Її апарат по-старому використовувався для розподілення незначних товарних фондів за директивами і планами центральних державних органів. У рамках натурального товарообміну селяни не могли реалізувати свої економічні інтереси, тому що запропонований державою обмін був нееквівалентним. Встановлений державою так званий «твердий еквівалент», тобто цінове співвідношення промислових товарів і сільськогосподарських продуктів у три рази знижувало вартість останніх. Відкидаючи його, селяни почали здійснювати товарообмін між собою та контрагентами за допомогою грошей. Поступово під тиском селян товарообмін за допомогою грошей почали здійснювати і державно-кооперативні збуто-постачальні структури. Враховуючи такі факти, фінансова комісія РПО в червні 1921 р. запропонувала застосувати грошову форму розрахунків між державою і приватними господарствами.

Явна невдача із впровадженням натурального товарообміну змусила кооперативні й державні підприємства та організації брати дедалі більшу участь у вільній торгівлі, що стихійно відрод­жувалася. Раднарком, бажаючи ввести цей процес у законні рамки, прийняв 9 серпня 1921 р. «Наказ про проведення в життя основ нової економічної політики», яким дозволяв там, де це можливо і вигідно, перехід до грошової форми обміну. 17 жовтня 1921 р. ВЦВК і РНК прийняли декрет, яким надавав право сільськогосподарським колективам вільно розпоряджатися надлишками виробленої продукції, що залишались у них після виконання державних податків. 26 жовтня 1921 р. РНК своєю поста­новою скасував обов’язковий безгрошовий товарообмін і «твердий еквівалент». Восени 1921 р. РНК надав також право кооперації проводити обмін у трьох будь-яких формах: у вигляді натурального обміну, змішаного і просто купівлі-продажу за гроші. Таким чином, партія і вищі державні органи влади змушені були відійти від повного відкидання та стримування розвитку товарно-грошових відносин до безпосереднього регулювання торгівлі й грошового обігу. Певний час вирішенню цього завдання заважали фактичний розпад фінансово-кредитної системи, дефіцитний державний бюджет, стрімке знецінювання радянських грошей.

На швидкості розповсюдження і результативності все нових і нових заходів нової економічної політики, а отже, і темпах відбудови народних господарств чотирьох радянських республік негативно позначалася їх слабка координованість у справі подолання економічної кризи та забезпечення обороноздатності. З метою поглиблення консолідації своїх економічних і воєнних потенціалів, вирішення завдань національно-культурного будівництва то­що Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка (РРФСР), Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР), Білоруська Радянська Соціалістична Республіка (БРСР) і Закав-
казька Радянська Федеративна Соціалістична республіка (ЗРФСР) створили нову союзну державу — Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). Його утворення офіційно було проголошено І Всесоюзним з’їздом Рад 30 грудня 1922 р. В «Декларації про утворення СРСР» зазначалося, що даний Союз радянських республік закріплює на принципах взаємної рівності їх тісний економічний і політичний зв’язок і водночас забезпечує самостійність національно-культурного будівництва і необхідні гарантії вияву госпо­дарської ініціативи кожного з членів Союзу. Однак, через невироблення реального механізму захисту цих гарантій, уже на кінець 20-х років обюрокрачені загальносоюзні органи влади звели нанівець господарські та інші права союзних республік.

Продовольчий податок як форма заготівель сільськогосподарських продуктів застосовувався три роки. У 1922/23 р. замість 18 продуктових податків запровадили єдиний натуральний податок, який вираховувався в хлібних одиницях (жито, пшениця). В 1923/24 р. було дозволено вносити податок (за бажанням селян) продуктами і грошима. З 1924/25 р., коли було здійснено перехід до грошового оподаткування селян, продподаток як форма заготівель сільськогосподарських продуктів державою перестав існувати.

Така стрімка еволюція податкової системи від натуральної форми до грошової, від натурального товарообміну до вільної торгівлі пояснюється тільки одним: розповсюдженням в умовах радянської дійсності нових відносин — ринкових (хоча і не в повному обсязі), які так підвищували заінтересованість селян в обробітку землі, піднесенні рівня агрокультури, що швидка відбудова сільського господарства стала неминучою.

Відбудова сільського господарства розпочалася і була здійснена в основному на базі дрібнотоварних одноосібних селянських господарств. Громадське господарство на той час становило зовсім незначну частку у всьому аграрному виробництві. Селяни тільки переходили від простої і найбільш доступної для них споживчої кооперації (яка займалася переважно заготівлею і збутом продукції) до виробничої. Навіть на середину 20-х років усіма видами виробничої кооперації було охоплено 1,5 млн, або понад 30% селянських господарств. При цьому на досить низькому рівні залишався процент охоплення сільськогосподарського виробництва колгоспами. В 1925/26 господарському році вони об’єдну­вали тільки 1,2% загальної кількості селянських господарств України і 1,4% їх земельної площі. В загальній масі колективних господарств превалювала артільна форма (51,9%), комуни становили 5,8% ТСОЗи — 42,3%.

Матеріально заінтересовані у виробництві й реалізації продукції мільйони селянських господарств розширювали посівні площі і підвищували рівень агрокультури і тим самим — урожайність. У 1926 р. в Україні було засіяно 24,1 млн га, тобто на 5,3% більше, ніж у 1913 р. Валовий збір зерна в республіці становив: у 1923 р. — 154,2 млн ц.; у 1925 р. — 172,5; у 1926 р. — 169,1; у 1927 р. — 173,4 млн пуд.

Зі зростанням валових зборів зерна збільшувались і його заготівлі, але не без проблем. На розмірах заготівель позначалася низька товарність зернового виробництва. Питома вага товарної зернової продукції в усій валовій продукції зернового виробництва України становила: у 1923/24 р. — 25,1%, у 1924/25 р. — 15,6, у 1925/26 р. — 22,9%. Порівняно з дореволюційним періодом (1909—1913 рр.) товарна продукція зернового господарства України знизилась у 1923—1929 рр. майже наполовину.

Низький рівень товарності зерна в цілому пояснюється насамперед здрібненням селянських господарств та їх натурально-споживчим характером. Якщо в 1921 р. їх було 4146,7 тис., у 1925 р. — 4960,6 тис., то в 1928 р. — 5173,8 тис. Зі збільшенням кількості господарств зменшилась і забезпеченість їх посівною площею, реманентом. У 1928 р. — в Україні налічувалось 40,1% безреманентних господарств (проти 29,9% у 1921 р.). Отже, протягом 20-х років селянське виробництво базувалося в основному на малопродуктивній ручній праці. Гальмом для технічного переоснащення сільськогосподарського виробництва були слабкі фінансові можливості селян і недостатній випуск сільськогосподарських машин і реманенту вітчизняною промисловістю та малий довіз їх з-за кордону.

Подальший розвиток продуктивних сил сільського господарства вимагав його технічної реконструкції, але за такої роздрібненості виробництва воно було неможливим. Дрібні, розрізнені
індивідуальні селянські господарства, виробництво яких було підпорядковано, головним чином, задоволенню особистих і власних господарських потреб, не були придатними ані до підвищення товарності, ані до технічної реконструкції.

Загалом націленість партійно-державних органів на першочергову відбудову сільського господарства виправдала себе. Незважаючи на великі труднощі, сільське господарство з багатьох показників досягло довоєнного рівня, а в подальшому навіть перевершило його. Країна повністю забезпечила себе продовольством і сільськогосподарською сировиною, відновила експорт хліба за кордон.

Успіхи сільського господарства допомогли відродити промисловість. У свою чергу відновлювана промисловість сприяла подальшим досягненням сільськогосподарського виробництва, забезпеченню змички між містом і селом, становленню ринку в масштабах країни.

Важливе значення у втягуванні промисловості, транспорту і всього державного сектора у стихійно відроджувані ринкові відносини мало їхнє переведення на комерційні засади та господарський розрахунок, запровадження оренди, концесій та твердої валюти. Організація роботи і взаємовідносин державних і коопера­тивних підприємств на основі переважно економічних методів управління відбувалася в умовах певного протистояння партійно-господарської номенклатури, значна частина якої не бажала відмовлятися від заснованих на насильстві і наказах та «воєнно-комуністичних» методах побудови нового суспільства. Однак, уже на середину 1922 р. значна кількість підприємств, підпорядкованих ВРНГ і місцевим раднаргоспам, була знята з безплатного державного постачання, і їм було надано право повністю реалізовувати свою продукцію на ринку. На державному постачанні залишилися ті підприємства, основним споживачем продукції яких була сама держава. В основному це були суто воєнні виробництва, паровозобудівні й металургійні заводи тощо. В 1923 р. із 13697 державних підприємств СРСР уже 4212 (тобто 30,8%) знаходились на госпрозрахунку.

Проте широкому впровадженню госпрозрахунку заважав ряд причин: брак основних і оборотних коштів, економічно підготовлених кадрів, відсутність розвинутого постачально-збутового апарату, тривала неприбутковість підприємств важкої індустрії тощо. До того ж багато із переведених на госпрозрахунок підприємств практично не зуміли налагодити роботу на засадах самофінансування й окупності. В зв’язку з цим державні промислові підприємства стали об’єднуватися в трести. Трести перейняли на себе всю повноту відповідальності за організацію виробництва і якість продукції. Вони перебували в підпорядкуванні головних управлінь ВРНГ або безпосередньо її Президії. З часом трест став основною госпрозрахунковою ланкою в організаційній структурі виробництва. Саме трест, особливо середини 20-х років, був юридичною особою і суб’єктом самостійних майнових прав. Підприємства, що входили до складу тресту, прав юридичної особи, виробничої, комерційної і фінансової самостійності не мали.

Джерелами самофінансування трестів була амортизація, кредити банків, прибуток, у зв’язку з чим трести намагались одержати найбільший прибуток. Найважливіший момент їх діяльності — послідовне застосування принципу матеріальної зацікавленості до всіх робітників незалежно від того, яку посаду він посідає. Підвищенню віддачі робітників сприяли прогресивні форми оплати праці (відрядна, акордна), премії з прибутку. «Нагородні», що виплачувалися членам правління, знаходились у прямій залежності від розмірів одержаного трестом прибутку.

Як основна промислова госпрозрахункова одиниця трест проіснував приблизно дев’ять років. Певна річ, протягом цього періоду організаційні форми трестів, їх соціально-економічна сутність не залишалися у своєму первісному вигляді: зі зміною гос­подарської системи вони еволюціонували, причому в більшості випадків у результаті коливань економічної політики держави (більшовицької партії), а не ринкового механізму. Якщо на початку непу трести — автономні й оперативно самостійні ланки соціалістичного сектора виробництва, то з 1927 р. вони перетворюються в господарських агентів держави, що виконують планові завдання.

Потенційні можливості трестів як учасників ринкових відносин не були використані через певні обставини. Зокрема, через нерозвинутість власної системи матеріально-технічного постачання і збуту вони не могли стати на ринку ані повноцінними продавцями, ані покупцями. Усвідомивши нерозв’язаність цієї проблеми власними силами, нагальну потребу в координації своєї роботи у зв’язку з необхідністю організованого виступу на ринку, трести за своєю ініціативою стали створювати такі господарські організації, як синдикати. Синдикати були об’єднаннями добровільного типу, що будували свої відносини з трестами на договірних комерційних засадах. Капітал синдикатів формувався за рахунок кредитів банку, державних позик, пайових внесків тресту і випуску акцій. Основні функції синдикатів полягали в тому, щоб сприяти своїм трестам — пайщикам у реалізації готової продукції і забезпеченні їх матеріалами, напівфабрикатами, сировиною, паливом. Діяльність синдикатів будувалась на комерційній основі (тобто була платною). Їх робітники були заінтересовані в одержанні прибутку.

Однак, у міру нарощування зусиль партгоспноменклатури на реанімацію курсу на централізацію й адміністрування в управлінні народним господарством, у практичній діяльності синдикатів з’являються суто панівні тенденції відносно до трестів. Через своє монопольне становище в галузі збуту і постачання тієї чи іншої галузі промисловості синдикати з власної ініціативи або за розпорядженням зверху із вільно створених пайових товариств перетворювалися на господарські центри з переважанням регулятивних і управлінсько-виробничих функцій. Знищенню синдикатів як породженню вільної ініціативи й одночасно їх перетворенню в безініціативну ланку держапарату максимально сприяла постанова Комісії РПО (1927 р.) про перехід до примусового син­дикування і підвищення відсотка здачі трестом своєї продукції синдикатам.

У період непу в промисловості поряд із відроджуваними державними і кооперативними підприємствами та їх об’єднаннями з’явилися і приватні фабрики і заводи. Однак через протидію партійно-державних структур приватний капітал не спромігся укоренитися. Так, відповідно до діючих декретів кожний громадянин мав змогу організовувати в промисловості переважно дрібне підприємство (або взяти його в оренду). Велике підприємство можна було одержати в оренду тільки з дозволу ВРНГ, на що вона йшла дуже рідко. Дуже мало сприяло зростанню приватного капіталу і повернення націоналізованих підприємств колишнім власникам. Часткова денаціоналізація в широку приватизацію так і не перетворилась. У фабрично-заводській промисловості України в 1922/23 р. налічувалося 497 приватних підприємств, а у 1924/25 р. — 493 підприємства. В загальній кількості державних, кооперативних і приватних підприємств їх частка коливалася в межах 23—24%, у кількості зайнятих на них робітників — від 2,5% до 2%, у загальному випуску валової продукції — від 8,7% до 5,3%.

Нові організаційно-економічні форми і методи управління, часткова денаціоналізація підприємств, кількісне і якісне зростання кадрів, освоєння все більших за розмірами капітальних вкладень тощо сприяли прискоренню відбудови промислового комплексу України і збільшенню обсягу його продукції. Найбільш ефективними виявилися відбудовчі процеси в легкій промисловості. Вже у 1924/25 р. валова продукція легкої промисловості України становила 62,7 млн крб. (довоєнних), тобто зросла порівняно з 1912 р. на 33,4%. Серед її підгалузей найбільш швидкими темпами зростання виробництва відзначалися шкіряна та хутряна, а також текстильна промисловість. Так, виробництво продукції шкіряної та хутрової промисловості у 1924/25 р. збільшилося проти 1912 р. на 94%, текстильної — на 23,8%. Відбудовні роботи забезпечили різке збільшення випуску продукції і в підгалузях харчової промисловості республіки. Зокрема, виробництво цукру-піску збільшилося в Україні з 43,9 тис. т в 1921/22 р. до 883 тис. т в 1925/26 р., тобто більше ніж у 20 разів. Проте, незважаючи на такі швидкі темпи розвитку, цукробурякова промисловість все ж таки не досягла довоєнного рівня випуску цукру-піску (999,6 тис. т у 1913 р.).

На середину 20-х років не вдалося відновити довоєнні обсяги виробництва і в технічно складних та капіталомістких галузях важкої промисловості. Завдяки різноманітним заходам з відбудови вугільної промисловості в Україні почав неухильно зростати видобуток вугілля: 5,5 млн т в 1921 р. до 19,6 млн т в 1925/26 р. (77,5% довоєнного рівня). В залізорудній промисловості республіки видобуток руди становив в 1925/26 р. 2403,4 тис. т, тобто тільки 38,5% рівня 1913 р. Довоєнних показників видобутку галузі досягли наприкінці 20-х років. Недостатніми темпами розвивалась металургійна промисловість, що, в свою чергу, затримало відновлення машинобудування. В цілому ж, незважаючи на зазначені недоліки, промисловий комплекс України завдяки заходам нової економічної політики протягом 20-х років відновив і розширив свої виробничі потужності й налагодив випуск продукції необхідної як для народного господарства, так і для населення. Крім того, у певний спосіб була навіть вирішена проблема доведення виробленої продукції до споживачів.

У найперші роки свого існування ані трести, ані синдикати із завданням організації масштабного товарообороту (особливо в територіальному розрізі) не справлялись. Не було і комплексних державних органів, які займалися б на належному рівні дослід­женням ринку, що відроджувався, обліком попиту і пропозиції, дійовим регулюванням товаропотоків у межах міст, повітів, губерній (областей), республік.

У зв’язку з цим було відновлено такий елемент капіталістичної практики господарювання, як біржа. Будучи насамперед громадським об’єднанням усіх торгуючих на оптовому ринку, біржі основним своїм завданням вважали організацію цього ринку.

Поступово біржам вдалося перетворитися у визнане державою представництво інтересів торгуючих і торгівлі в цілому. Всі оптові угоди, що здійснювалися державними, кооперативними, приватними і змішаними підприємствами й організаціями, проходили через товарні біржі. Обов’язковій реєстрації підлягали і позабіржові угоди. Поза неї залишалися в основному оборот між трестами і синдикатами, а також між приватними особами і внут­рішньосистемний кооперативний оборот Трести й всі інші торгуючі організації проводили реалізацію своєї продукції на основі біржових (ринкових) цін.

Біржовий механізм в основному вирішив завдання створення організованого централізованого ринку. Основна частина оптового і оптово-роздрібного обороту СРСР (більше 90%) проходила через біржі. В 1926/27 р. обсяг біржової торгівлі Союзу РСР становив 7173,1 млн крб., тобто збільшився в 2,4 раза порівняно з 1923/24 р. Значну частину загальносоюзного обороту біржової торгівлі давали товарні біржі України. В 1924/25 р. тут функціонувало вже 15 товарних бірж з загальним річним оборотом більш ніж в один мільярд карбованців. Домінуюче положення серед українських товарних бірж займали Харківська і Київська.

Водночас із біржовою торгівлею розвивалася і ярмаркова торгівля, де також переважали угоди оптового і дрібнооптового характеру. В Україні відновили свою діяльність численні центри ярмаркової торгівлі різного рівня, у тому числі такі найбільші ярмарки, як Харківська і Київська (колишня Контрактова). В 1924 р. оборот останньої досяг 43 млн крб.

Ярмарки і особливо товарні біржі набували у формуванні і розвитку загальносоюзного ринку товарів дедалі вагомішу роль. Однак в міру поширення системи генеральних договорів і типових угод, посилення централізованого планового розміщення товарних ресурсів по торгових системах і районах країни, посилення політики витискання всього, пов’язаного з приватним капіталом, товарні біржі і ярмарки в економічній системі країни наприкінці 20-х років дедалі більше ставали інородним тілом. Поступово їх діяльність згорталася. І в кінцевому рахунку біржова торгівля закінчилася її повною ліквідацією.

На момент переходу до непу сталих грошових знаків, повноцінних засобів обігу, платежу і накопичення країна не мала. Основу грошового обігу становили випущені Наркомфіном РРФСР паперові радянські грошові знаки, що дістали назву «радзнак». Ними користувалася й Україна після ліквідації її власної емісії в червні 1919 р. на основі відповідного договору з Російською федерацією. Через те, що державні витрати в основному покривалися шляхом друкування радзнаків (не покритих товарною масою), паперовий карбованець усе більше знецінювався. За його допомогою неможливо було нормалізувати роботу державних, кооперативних і приватних підприємств, організувати їх взаєморозрахунки та розрахунки з державою; проблематичним залишалося і виконання річного державного бюджету (в основному через часту невідповідність між відкритими кредитами і їх реальним забезпеченням грошовими знаками). Заходи зі стабілізації існуючої грошової одиниці завершилися невдачею. Дві деномінації і шість різних державних позик знецінення радзнаків і зростання цін не припинили.

В основу розробленої спеціалістами-теоретиками і практиками радикальної грошової реформи було покладено ідею існування паралельних грошових систем — старої і нової, з наступним витисненням старої. Державний банк розпочав емісію нової валюти — банківських білетів (червінців) 27 листопада 1922 р. Між новою грошовою одиницею і старим казначейським грошовим знаком («радзнаком») розпочалося змагання, яке завершилося на користь червінця. На відміну від радзнаків банківські білети становили собою реальні цінності, тому що не менше як на 25% забезпечувалися дорогоцінними металами і стійкою іноземною валютою, і не більш як на 75% — товарами, що легко реалізову­валися, короткостроковими векселями та іншими зобов’язання­ми; при цьому не менше 2/3 цієї частини повинні були складати товарні векселі. Якщо радзнаки випускалися для покриття бюд­жетного дефіциту, то червінці — для забезпечення потреб господарського обороту. Держбанк країни, який видавав госпорганам кредити в червінцях, курс яких фіксувався в золоті, вимагав від них погашення позики також в червінцях. Червінець широко застосовувався у валютних операціях, що проводили банки. Його курс регулярно публікувався в радянських грошових знаках, доларах, фунтах стерлінгів тощо. За червінці на вільному ринку продавали і купували за стабільним курсом золото та іноземну валюту. Вільна конвертованість червінця забезпечила швидке зростання довіри до нього, його широке використання як усередині країни, так і за кордоном. Уже до літа 1923 р. в червінцях стали сплачувати всі оптові угоди і виплачувати заробітну плату. На початок 1924 р. вони перетворилися на основну валюту країни; радянські знаки, що ще залишалися в обігу, використовувалися в основному як розмінні гроші. Причому і з цією функцією вони не справлялися. В зв’язку з обвальним знеціненням радзнаків їх бракувало для обслуговування дрібного роздрібного обороту. Банківські ж білети в основному задовольняли грошовий голод у галузі великокупюрного обігу. Навіть найменша купюра банкнот (в один червінець) через свою високу вартість (10 крб. золотом) була неприйнятна як заміна радзнака для масового споживача. Проблему вирішили на основі випуску нових білетів державної скарбниці, що були зв’язані з червінцем і становили певну його частину. 5 лютого 1924 р. було видано декрет ЦВК і РНК СРСР про випуск білетів державної скарбниці вартістю в 1, 3 і 5 карбованців золотом, а 22 лютого — декрет про карбування і випуск розмінної срібної і мідної монети.

На відміну від червінця, золотий вміст білета державної скарбниці вартістю в 1 карбованець не був визначений, а тому і твердого паритету між ними не могло бути. Білети державної скарбниці були прив’язані до червінця в адміністративно-відомчому порядку: вони були впроваджені в платіжно-розрахунковий оборот за паритетом — 1 червінець дорівнював 10 карбованцям. У підсумку було здійснено перехід до твердої радянської валюти, нормалізовано грошовий обіг у країні.

Однак як вільноконвертована валюта червінці протрималися не більше двох років. Курс червінця виявився нереальним через недостатню величину золотого запасу країни, малий обсяг радянського експорту, зниження світових цін на хліб та інші експортні товари, безпідставне розширення емісійного кредитування підпри­ємств державного сектора, відсутність можливості одержання великих іноземних кредитів тощо. Товарні й валютні інтервенції, за допомогою яких держава в 1925—1926 рр. намагалася врегулювати попит і пропозицію товарів та золота, для забезпечення стійкості купівельної сили червінців виявилися безрезультатними. Червінець перетворився в неконвертовану валюту. Вивезення і ввезення червінців та їх обмін на іноземну валюту було заборонено.

Таким чином, незважаючи на всі хитання у здійсненні нової економічної політики, в 20-ті роки на основі широкого використання товарно-грошових відносин була створена нова, принципово відмінна від «воєнного комунізму» непівська модель господарювання — змішана економіка, яка регулювалась державою. Пере­ведення державних і кооперативних підприємств на господарський розрахунок, допущення приватного капіталу, функціонування їх всіх на засадах конкуренції, стабілізація грошової системи, боротьба за бездефіцитність держбюджету тощо — все це обумовило створення працездатних ринкових структур. Однак їх перетворення в дієздатний ринковий механізм так і не відбулося. Головною причиною цього стала повна відмова вищого партійно-державного керівництва країни наприкінці 20-х років від нової економічної політики і введення ним нової форми «воєнного комунізму» у вигляді адміністративно-розподільної системи.

Багато в чому демонтаж непу був обумовлений курсом комуністичної партії на соціалістичну індустріалізацію, основне завдання якої полягало в перетворенні країни, що ввозила машини і устаткування, в країну, що виробляла їх. Офіційно цей курс був проголошений в грудні 1925 р. на XIV з’їзді ВКП(б). В умовах майже повної відсутності власної сучасної машинобудівної бази модернізувати старі й оснастити нові фабрики і заводи можна було тільки за рахунок іноземної техніки та технології, а для цього потрібна була валюта. Із відомих історії способів накопичення коштів для індустріалізації (грабіж колоній, одержання контрибуцій, здача концесій, одержання іноземних позик) Радянському Союзу жоден не підходив. В умовах капіталістичного оточення проблему накопичення коштів можна було вирішити тільки завдяки мобілізації внутрішніх ресурсів, а саме: доходів від одержавлених промисловості, транспорту, торгівлі; податків, внутрішніх позик; доходів від експорту сільськогосподарської про­дукції; внутрішньопромислового перерозподілу коштів на користь галузей групи «А». Однак, прискіплива оцінка цих джерел фінансування індустріалізації показала, що при збереженні рівноважного типу розвитку державного і приватного секторів, який усталився за роки непу, необхідні кошти держава не одержить. Приватнопідприємницький сектор не мав бажання задарма віддавати кошти на індустріалізацію. Партгоспноменклатура знайшла вихід у здійсненні нової націоналізації приватного сектора, в перетворенні багатомільйонного селянства у внутрішню колонію пролетарської держави, з якої брали данину (на основі різниці цін на промислові товари і сільськогосподарські продукти), створенні системи директивного планування, широкого застосування примусової праці засуджених, «соціалістичного змагання».

Становлення системи планів, розробка й уточнення функції поточного і перспективного планування пройшли в 20-ті роки складний шлях. Організація Держплану (22 лютого 1921 р.) пе­редбачала розробку тільки поточних планів. Провідна роль перспективного планування була визначена в 1922 р. положенням про роботу Держплану СРСР. Спочатку період, котрий повинен був охоплювати перспективний план, не встановлювався. В різних відомствах і республіках, розробляючи перші перспективні плани, установлювали семи-, п’яти-, трьох- і дворічні строки. Держплан Союзу РСР дотримувався п’ятирічних строків.

Перші народногосподарські плани, що охоплювали річний період, одержали назву «контрольних цифр». Їх основна ідея полягала в тому, щоб об’єднати в єдиному плані господарське проектування окремих державних відомств і держбюджет, а також передбачати напрямки розвитку стихійних процесів господарського життя країни в умовах функціонування багатоукладної економіки. Держплан розробив контрольні цифри на такі періоди: 1925/25 р.; 1926/27 р.; 1927/28 р.; 1928/29 р.; 1929/30 р. До розробки перших контрольних цифр розрізнені галузеві п’ятирічні плани не зв’язувались в єдиному народногосподарському плані. В ході складання контрольних цифр радянські планові органи фактично відмовились від індикативного планування на користь директивного. Так, якщо контрольні цифри на 1925/26 р. доводилися відомствам для орієнтування, то окремі розділи контрольних цифр на 1927/28 р. були вже затверджені як обов’язкові для виконання. Перехід до п’ятирічного директивного планування обумовив створення нової організаційної структури, а саме —
ієрархічної адміністративної системи управління, з жорстким рівнем централізації. В ній була різко підвищена роль Держплану як головного економічного штабу. ВРНГ була замінена галузевими народними комісаріатами (наркоматами), кількість яких стала швидко збільшуватися, що в подальшому призвело до бюрократизації економіки.

У грудні 1927 р. XV з’їзд ВКП(б) затвердив директиви по складанню першого п’ятирічного плану розвитку народного господарства СРСР, розрахованого на 1928/29—1932/33 господарські роки. В них на збалансованій основі висувалися три завдання — прискорений розвиток промисловості (середньорічний темп приросту обсягу продукції — 16%), розгортання часткової колективізації сільського господарства на добровільній основі (з охопленням наприкінці п’ятирічки до 20% селянських домогоспо­дарств) і піднесення рівня народного добробуту. На основі партійних директив робітники Держплану на весну 1929 р. розробили два варіанти плану — відправний і оптимальний. В квітні 1929 р. XVI конференція розглянула і схвалила оптимальний, напружений план. У травні 1929 р. V Всесоюзний з’їзд Рад оголосив його державним законом. За оптимальним варіантом середньорічний темп зростання промислової продукції збільшувався порівняно з партійними директивами до 20—22%. З цього моменту почалися численні коригування показників плану в бік їх підвищення, часто-густо науково необґрунтованого. Завищені планові завдання не виконувалися через відсутність у народному господарстві додаткових ресурсів. Державі вдалося профінансувати в основному форсований розвиток важкої промисловості. За чотири роки (1928/29—1932 рр.) вона одержала 16622 млн крб. (при власних коштах на 3371 млн крб.). Однак це не допомогло їй і тим більш усій промисловості виконати надмірно завищені планові завдання, які нав’язали Й. В. Сталін і його прибічники. Середньорічний приріст обсягу промисловості країни в 1929/30—1932 рр. становив 15,7%, що менше приросту, наміченого директивами ХV з’їзду ВКП(б). Політика форсування індустріалізації не виправдала себе і в Україні. Тут також не були виконані сталінські вказівки директивного характеру про різке збільшення видобутку вугілля, випуску чавуну, сталі, прокату тощо.

В цілому ж промисловість України зробила значний крок вперед (у плані технічної реконструкції, нарощування потужностей, кількісного і якісного зростання кадрового потенціалу і зростання випуску продукції) як за першу п’ятирічку, так і особливо за другу (1933—1937 рр.) та третю п’ятирічку (1938—1942 рр.). За роки довоєнних п’ятирічок у республіці здійснювалося велике будівництво на основі засвоєння капітальних вкладень. У результаті введення в дію нових підприємств, реконструкції старих у промисловості безперервно збільшувався обсяг основних фондів. У 1938 р. на території України діяло близько 11 тис. підприємств крупної промисловості, на яких було зайнято 1,6 млн робітників, і 115 тис. дрібних підприємств, де було зайнято 344 тис. робітників. У 1940 р. нові або повністю реконструйовані підприємства випускали понад 92% продукції крупної промисловості України, в тому числі: в чорній металургії — 99,4%, в хімічній промисловості — 99,7%, в тракторній — 100%, турбінній — 100%, комбайнобудуванні — 100%, електростанцій — 100% тощо.

Разом із промисловістю певні здобутки у своєму розвитку в 20—30-ті роки мало і сільське господарство України. Однак вони були б ще вагомішими, якби аграрний сектор економіки не став донором промисловості, особливо на початку 30-х років. З нього фактично за безцінь викачували хліб та сировину, шляхом організованого набору і принадами міського життя переміщали селян на новобудовані фабрики і заводи. Дуже суперечливі, а часто і трагічні наслідки мала колективізація сільського господарства, яка стала здійснюватися в Україні та інших республіках на основі рішень ХV з’їзду ВКП(б), який відбувався в грудні 1927 р. На ньому йшла мова про розвиток усіх форм кооперування, про поступовий перехід до колективних форм обробітку землі на основі нової техніки, а не навпаки. Рішеннями з’їзду не визначалися ні терміни, ні тим більше єдина форма чи спосіб кооперування селянських господарств. Однак у ході хлібних заготівель політика всілякого розвитку кооперування в усіх його формах поступово деформувалася в політику підтримки виключно одного різновиду кооперації — колективного господарства (колгоспу). Така зміна поглядів і позиції партгоспноменклатури — результат її невміння налагодити в умовах непу взаємно вигідну торгівлю на ринку зерна між державою і селянськими господарствами, а також бажання взагалі позбутися своїх численних контрагентів шляхом їх об’єднання в одержавлені колгоспи або в комуни. Будучи основним покупцем хліба (причому за відносно низькими заготівельними цінами), пролетарська держава виявилася не в змозі забезпечити селян промисловими товарами за такими ж відносно низькими цінами, протистояти приватним заготівельникам на вільному ринку. Виникли певні труднощі в хлібозаготівлях, які були роздуті сталінським керівництвом до рівня хлібозаготівельної кризи. Наслідком певного зниження обсягів держав­них закупівель було невиконання планів експорту зерна і, відповідно, недоодержання валюти для закупівель імпортного устаткування на потреби індустріалізації. Обігравши всі ці обставини, Й. В. Сталін і його оточення перетворили суто економічну проблему в політичну і запропонували свій варіант її вирішення — позаекономічне, примусове вилучення зерна у селян. Для забезпечення заготівель знову були задіяні типові методи здійснення продовольчої розкладки (конфіскація хлібних «надлишків», заборона на базарну торгівлю тощо). Таким чином, в найкоротші строки державні заготівлі було перетворено з добровільних, регульованих економічними важелями (цінами, податками, пільгами) в обов’язково-примусові. Для підвищення результативності визиску вирішено було розверстати державні заготівлі не серед багатомільйонних селянських господарств, а серед контрольованих державною колгоспів.

З весни 1928 р. партійно-державні органи приступили до форсування організації колгоспів. Улітку 1929 р. було оголошено заклик «суцільної колективізації» цілих округів. У жовтні 1929 р. це завдання ставилося вже перед окремими областями. Територіальна експансія колгоспного будівництва супроводжувалася скороченням строків його проведення. Опір селянських мас нав’я­заній зверху колективізації придушувався найжорстокішими заходами. Першими їх жертвами стали розкуркулювані заможні селяни. Перша хвиля розкуркулення прийшлася в Україні на другу половину січня—початок березня 1930 р. Вона охопила 2525 тис. селянських господарств із загальної кількості 5045 тис. господарств. Станом на 10 березня 1930 р. під розкуркулення підпало 61887 господарств, тобто 2,5% їх загальної кількості. Було експро­прийовано 582 тис. га землі, 58,6 тис. голів робочої худоби. Конфісковане майно вартістю в 40,3 млн крб. передали до неподільних фондів колгоспів. Розкуркулених часто депортували за межі України. Тільки за період 1930—перша половина 1931 р. з країни було депортовано 95,8 тис. сімей. Загальна кількість експроприйованих селянських господарств становила близько 200 тисяч.

Новостворені колгоспи не справлялися з покладеними на них функціями, зокрема з виконанням хлібозаготівельних планів. Через відсутність у колгоспників матеріальної зацікавленості у підвищенні громадського виробництва колгоспів, низький рівень механізації і машинізації, отоварювання трудоднів за залишковим принципом тощо, сільськогосподарське виробництво почало швидко деградувати. З року в рік у першій п’ятирічці обсяг державних заготівель ставав усе менш