1.2. 4. Прямі зарубіжні інвестиції та інші форми міжнародного руху капіталу

Рух капіталу

Нині на США, Канаду, Європейський Союз і Східну Азію при­падає 80 % прямих зарубіжних інвестицій.

У 80-х роках XX ст. склалася сприятлива ситуація для пря­мих зарубіжних інвестицій. Уряди країн, компанії яких мали капітал для зарубіжного інвестування (США, Великобританія, Японія, Німеччина, Швеція, Нідерланди), змінили податкове за­конодавство на користь інвесторів-експортерів. Країни, які відчу­вали потребу в іноземних інвестиціях, почали стимулювати їх надходження.

США не лише великий експортер капіталу, а й його найбіль­ший імпортер. Наприклад, у 1997 р. фірми США з іноземним капіталом забезпечували 12 % робочих місць в обробних галу­зях промисловості США і 23 % вартості їхнього експорту.

У 1975 р. зарубіжні компанії мали незначну частку активів компаній США. Через десять років ситуація різко змінилася, і США перетворилися на основного імпортера прямих зарубіжних інвестицій. Найбільший їх обсяг надходить до США з Великоб­ританії. Стрімко збільшуються інвестиції японських компаній вамериканську економіку. Цілком імовірно, що за цим показни­ком Японія може випередити (або вже випередила) Великобри­танію. Японські фірми експортують свій капітал до США з ме­тою забезпечити експорт технології з США до Японії.

Прямі іноземні інвестиції в США концентруються переваж­но в обробних галузях промисловості (хімічна, електронна, фар­мацевтична) і сфері послуг.

Наприкінці XX ст. в економіці США концентрувалося понад 47 % вартості всіх світових іноземних активів. Частка Європи була значно нижчою — 32 %. Прямі іноземні інвестиції у Японії посідають малопомітне місце, бо не досягають навіть 1 % світо­вого обсягу. Капітали до США йдуть не лише від індустріально розвинених країн. Фірми з країн, що розвиваються, почали купу­вати контрольні пакети акцій американських компаній. Зокрема, інвестиції індійських фірм у сферу створення програмних про­дуктів лише у Кремнієвій долині США досягли на початку XXI ст. 25 млрд дол.

Потоки приватного капіталу до країн, що розвиваються, поча­ли збільшуватися на початку 50-х років. Через три десятиліття щорічний обсяг цих потоків досягнув ЗО млрд дол. Після "борго­вої кризи", яка тоді настала, інвестиції та потоки приватного капіталу почали зменшуватися.

Понад 50 % прямих зарубіжних інвестицій у групі країн, що розвиваються, припадає на Бразилію, Мексику, Сінгапур, Індоне­зію, Малайзію, Аргентину та Венесуелу.

На початок 70-х років частка США у прямих зарубіжних інвестиціях становила 2/3 їх світового обсягу. За станом на 1977 р. вона знизилася до 45 %, у 1990 р. ця частка скоротилася ще більше — до третини світового обсягу.

Друге місце за обсягом прямих зарубіжних інвестицій посідає Великобританія (15 %), третє — Японія (13 %), Німеччина дещо відстає від Японії (10 %). До великих експортерів прямих заруб­іжних інвестицій належать також Швеція та Нідерланди (при­близно по 6,5 %). Загальна частка у прямих зарубіжних інвес­тиціях інших промислово розвинених країн становить 15 %, а частка решти світу — лише 2 %.

Немає одностайності у визначенні ролі прямих іноземних інвес­тицій, особливо для країн, що розвиваються. Існують як досить позитивні, так і різко негативні її оцінки.

Нині прямим зарубіжним інвестиціям властиві такі основні тенденції:

•   скорочується приплив капіталу до "периферії" (країн, що
розвиваються) і збільшується взаємне інвестування всере­
дині групи розвинених країн;

•   посилюється інвестиційна привабливість країн, які орієн­
туються на експортний розвиток своєї економіки;

•   відбувається поділ окремих регіонів світу на сфери впливу
з боку ТНК розвинених країн.

Штаб-квартири ТНК розташовані здебільшого у розвинених країнах, тоді як основна частина їхніх виробничих потужнос­тей — у країнах, що розвиваються.

Обсяг прямих зарубіжних інвестицій збільшується передусім завдяки діяльності транснаціональних корпорацій у сфері товар­ної торгівлі і торгівлі послугами. Саме завдяки прямим зарубіж­ним інвестиціям у світі з'явилися міжнародні вироби (interna-tinal goods) — автомобілі, телевізори, магнітофони, комп'ютери тощо, складові яких виготовлялися у різних країнах, але під єди­ним контролем певної транснаціональної корпорації.

Політика "заміщення імпорту", якої дотримувалися багато країн, що розвиваються, відгородила їх від впливу світової еконо­мічної конкуренції і в остаточному підсумку виявилася неефек­тивною, оскільки ціни та якість товарів цих економік поступа­лися світовим, що не приваблювало іноземних інвесторів.

"Нові індустріальні країни" Південно-Східної Азії — Сінга­пур, Південна Корея, Тайвань і Гонконг (згодом увійшов до складу КНР) — не побоялися відкрити двері перед іноземним капіта­лом.

Імпорт товарів з Південно-Східної Азії до США означає, що американський покупець стає споживачем продукції японського капіталу, бо саме японський капітал домінує у тому регіоні. А то­вари, імпортовані Західною Європою з Латинської Америки, є продуктами інвестицій США у країни латиноамериканського ре­гіону.

Основною метою зарубіжного інвестування є отримання при­бутків. Для досягнення цієї мети іноземні інвестори вкладають капітал, забезпечуючи собі доступ до природних і людських ре­сурсів, місцевих ринків і досягаючи високої ефективності вироб­ництва.

Капітал може експортуватися у товарній (машини, обладнан­ня тощо) і грошовій формах (валюта і валютні цінності). За фор­мою власності капітал поділяється на приватний, державний і капітал міжнародних організацій. За термінами капітал поді­ляють на довготерміновий і короткотерміновий. За характером використання вирізняють капітал підприємницький і позичко­вий, а за способом контролю над собою — прямими та портфель­ними інвестиціями.

Рух міжнародного капіталу має дві основні форми. Перша — кредитування — позика грошей (валюти). При цьому кредито­рами і позичальниками можуть бути уряди, міжнародні органі­зації, фізичні та юридичні особи. Загальновідомим кредитором є, наприклад, Світовий банк.

Друга форма руху капіталу — інвестування в активи ком­паній. Якщо довгострокові інвестиції не передбачають управлін­ського контролю над іноземною компанією, то такі інвестиції називаються портфельними. За умови набуття такого контролю інвестиції вважаються прямими.

Міжнародний позичковий капітал (міжнародний кредит) кла­сифікують так:

•   за призначенням (фінансовий, комерційний, проміжний);

•   за видом (товарний, валютний);

•   за способом надання (готівковий, акцептний, депозитно-
сертифікатний, кредитний);

•   за валютою (у валютах країни-боржника, країни-кредито-
ра, третьої країни, у міжнародних розрахункових валют­
них одиницях);

•   за термінами (коротко-, середньо- та довготерміновий);

•   за забезпеченням (бланковий, забезпечений);

•   за статусом кредитора (фірмовий, міжнародно-банківський,
брокерський, урядовий, змішаний міждержавний);

•   за об'єктами кредитування (інвестиційний, неінвестицій-
ний);

•                  за джерелами (іноземний, внутрішній, змішаний).
Вирізняють також факторинг, лізинг, форвейтинг і вексель­
ний кредит.

Монетарний капітал з'являється у тих країнах, які спроможні заощаджувати певну частку створюваного багатства. Бідні країни мають і малі можливості для нагромадження капіталу з метою інвестування за кордоном. Якщо незначний капітал і створюється, то він, як правило, використовується у межах таких країн.

Експорт капіталу має на меті одержання не лише прибутків, а й політичних вигод. Основними експортерами капіталу є економіч­но розвинені країни — СІЛА, Японія, Великобританія, ФРН, Нідер­ланди. У цих країнах експорт капіталу перевищує вартість екс­порту товарів. Переважна частка експорту капіталу припадає на взаємний обмін капіталами у групі промислово розвинених країн. Упродовж останніх десятиліть важливими експортерами капіталу стали країни, багаті на нафту, насамперед держави — члени ОПЕК (Організація країн — експортерів нафти). Надходження в цих країнах за реалізовану нафту такі великі, що власна економіка поки що неспроможна освоїти всю одержану валюту.

Зовнішня заборгованість

Проблемою глобального масштабу є зовнішня заборгованість. Інтернаціоналізація господарського життя призвела до того, що всі країни комусь заборгували. Інша річ, що зовнішній борг у цих країнах різний за обсягом і, отже, можливості для його сплати у них неоднакові.

Від заборгованості не застраховані навіть СІЛА. На початку 80-х років XX ст. заборгованість іноземних країн Сполученим Штатам Америки перевищувала обсяг американських боргових зобов'язань. На початку 90-х років ситуація стала діаметрально протилежною. Це зумовило запровадження консервативного ва­ріанта державного регулювання економіки, відомого під назвою "рейганоміка" (за прізвищем тодішнього президента Р. Рейгана).

Проблема заборгованості найгостріша для країн "третього світу". На початок 90-х років їхній сукупний борг становив 1300 млрд дол. Щоправда, ця сума дещо менша, ніж наприкінці 80-х років.

Згідно з даними Світового банку, заборгованість країн, що роз­виваються, іноземним урядам і банкам становила у першій поло­вині 90-х років ЗО % їхнього загального валового національного продукту (ВНП). Зовнішній борг, наприклад, Аргентини і Нігерії перевищував їхній щорічний ВНП.

Збільшення заборгованості значною мірою було зумовлене на­фтовими кризами 1973 та 1978 р. Борг імпортерів нафти з групи нерозвинених країн збільшився зі 150 млрд дол. у 1973 р. до 800 млрд дол. у 1985 р.

Збільшення заборгованості упродовж 1980-1985 pp. значно посилилося через підвищення курсу долара США і спричинило зниження валютних надходжень до згаданих країн.

Боржники змушені сплачувати кредиторам значні відсотки, часто вони неспроможні це робити. У результаті сума їхнього боргу збільшується, хоча виплати за старими боргами переви­щують нові позики. У 1996 р. сума зовнішнього боргу країн "третього світу" збільшилася до 1901 млрд дол., а на його обслу­говування було використано 194 млрд дол.

Основними чинниками нинішньої боргової кризи вважаються:

•   високі ціни на нафту;

•   зниження можливостей для виробництва і продажу това­
рів національних економік;

•   високі відсоткові ставки;

•   підвищення курсу американського долара;

•   зниження обсягу іноземних державних і приватних по­
зик.

Для пом'якшення проблеми зовнішньої заборгованості вико­ристовують різні методи. Зокрема, реешелонування (повний або частковий мораторій) означає перенесення на пізнішу дату термі­ну погашення заборгованості. При цьому відсотки за боргами збільшуються, але боржники мають можливість зменшувати суму своїх щорічних виплат. Цей прийом щодо державних позик використав на практиці Паризький клуб, який об'єднує основні країни-кредитори. Протягом 80-х років було укладено понад 180 угод про розпаювання боргу між країнами Заходу та їхніми боржниками.

Міжнародний валютний фонд (МВФ) відкрив пільгові кре­дитні лінії для найбідніших країн з метою допомогти їм здійсни­ти докорінні економічні реформи. МВФ надає також консалтин­гові послуги, спрямовані на оздоровлення економіки.

"Сірий ринок" боргових зобов'язань означає продаж боргів бан­ками з певною знижкою (до 80 %). Покупцями є компанії, заці­кавлені у здійсненні підприємницької діяльності у відповідній країні. За придбане боргове зобов'язання такі компанії згодом одержують кошти у місцевій валюті (або нерухомість, матеріали тощо) від уряду цієї країни.

Банки-кредитори високорозвинених країн іноді змушені спи­сувати борги. Зокрема, у жовтні 2000 р. Конгрес США прийняв закон, що дозволяє списати борги найбідніших країн світу на суму 435 млн дол.