3.1. Аналіз ефективності банківської діяльності: теорія і практика(Част.2.)

Оскільки нарощування обсягів капіталу та активів для українських банків є об’єктивною необхідністю, то доцільність реалізації цієї стратегії сумніву не підлягає. Адже в іншому разі банківська система України не зможе інтегруватися в європейські та міжнародні фінансові структури і стати повноправним учасником світових ринків. На відміну від банків розвинутих країн, сучасний банківський сектор України має незначну питому вагу в народному господарстві.

У цілому за обсягом активів українські банки значно відстають від банків Східної та Центральної Європи, не кажучи вже про кредитні установи розвинених країн. Так, у лістингу найбільших за обсягом активів банків Східної і Центральної Європи (табл. 3.4) українська система комерційних банків могла б зайняти лише восьме місце, адже її сукупні активи в цей період (1998 р.) становили 5840 млн дол. Цікаво зазначити, що хоч сукупні активи українських комерційних банків у національній валюті постійно зростають, але в доларовому еквіваленті цей приріст є незначним і на 01.01.2001 р. активи дорівнювали 6804 млн дол. Фактично це означає, що протягом двох років українські банки так і не спромоглися просунутися вище за ту саму восьму позицію (хоч таке порівняння і є досить умовним через різницю економічної ситуації в кожному році).

Таблиця 3.4

НАЙБІЛЬШІ ЗА ОБСЯГОМ АКТИВІВ
БАНКИ СХІДНОЇ І ЦЕНТРАЛЬНОЇ ЄВРОПИ (1998 р.) [1]

Очевидно, що за збільшення капіталу та активів для підтримування ROЕ і ROA на попередньому рівні необхідно забезпечити адекватні темпи приросту прибутку, але таке завдання вітчизняні банки поки що розв’язати неспроможні. Аналіз абсолютної величини прибутку в системі комерційних банків свідчить, що у 2000 р. не тільки не було відповідного зростання, але банки навіть не змогли втримати прибуток на рівні попереднього року. Так, якщо в 1999 р. прибуток українських комерційних банків становив 512,8 млн грн., то в 2000 р. 142 банки, які працювали успішно, отримали лише 478,5 млн грн. прибутку. І 2000 рік був не першим у цьому сенсі. Наприклад, величина прибутку в банківській системі на 01.07.1999 р. становила лише 133,1 млн грн., тоді як за відповідний період попереднього року — 309,1 млн грн., або в 2,3 раза більше.

На третьому етапі проаналізуємо обсяг та структуру доходів (табл. 3.5) і витрат (табл. 3.6) банків.

Так, темпи зростання доходів в 2000 р. проти відповідного періоду попереднього року становили 108,2 %, тоді як темпи зростання витрат — 117,3 %, причому процентні витрати становили 39,4 % у структурі витрат. Це свідчить про недосконалість застосовуваних методів управління, прорахунки у сфері менеджменту та брак скоординованого підходу до управління активами і пасивами банку. Випереджання темпів зростання витрат проти доходів розцінюється як досить небезпечна тенденція, яка значною мірою і зумовила зниження прибутків.

Далі проаналізуємо структурні зміни сукупного балансу системи комерційних банків протягом 1999—2000 рр. (табл. 3.7).1

Порівняльний аналіз свідчить, що банки реструктуризують свої активи в напрямі зменшення частки непрацюючих та низькодохідних активів на користь збільшення обсягів високоприбуткових операцій, якими є кредити. Так, питома вага кредитного портфеля протягом року зросла найбільше — на 5,19 %, тоді як частка майже всіх інших статей (крім коштів у НБУ) знизилася. Це дає змогу дійти висновку, що банки намагаються збільшити свої доходи навіть ціною збільшення рівня ризику, адже кредитні операції завжди були і залишаються найризикованішими.

Однак треба визнати, що, розв’язуючи завдання підвищення прибутковості, українські банки і не мають, власне, вибору. Цінні папери, яким традиційно належить істотна частка активів зарубіжних банків, на вітчизняному ринку є чи не ризикованішими за кредити. До того ж їхня дохідність, як правило, не адекватна рівню ризику. Довіру до цінних паперів уряду підірвано, і вони не користуються популярністю. Крім того, банки зобов’язані формувати значні обсяги резервів під можливі втрати від знецінення цінних паперів. Усі ці чинники в підсумку спричинилися до того, що питома вага портфеля цінних паперів комерційних банків за рік знизилася на 2,15 %.

До зниження дохідності активів призвело і досить суттєве підвищення (на 2,57 %) частки коштів, розміщених у НБУ, оскільки ці активи належать до категорії недохідних. Це зумовлено насамперед досить високим рівнем норми обов’язкового резервування та жорсткими вимогами НБУ щодо підтримування ліквідності банків.

Суттєві зміни протягом року сталися і в структурі пасивів системи комерційних банків. Структурні зрушення мали місце у співвідношенні капіталу та зобов’язань банку: частка власного капіталу знизилася на 5,34 % і становила на 01.01.2001 р. 17,44 %, а частка зобов’язань банку зросла. Збільшення залучених та запозичених коштів мало наслідком зростання витрат банків.

Питома вага всіх складових капіталу в структурі пасивів протягом періоду, який аналізується, зменшилася. Але найнесприятливіші зміни мають місце у фінансових результатах поточного року. Якщо в минулому періоді прибуток становив майже 2 % у структурі сукупних пасивів, то у звітному році банки мають збитки — 0,08 %. Це унеможливлює використання власних джерел поповнення капіталу (їх просто нема), а тому в наступний період банки змушені будуть ще активніше користуватися таким методом нарощування капітальної бази, як емісія акцій.

У структурі зобов’язань банків зменшилася питома вага низько­витратних статей — заборгованість перед НБУ та кошти на кор­рахунках інших банків. Натомість частка відносно дорогих ресур­сів — коштів фізичних і юридичних осіб та інших зобов’язань — зросла (разом) на 4,66 %. Усі ці структурні зрушення призвели до підвищення вартості банківських ресурсів.

У процесі оцінки ефективності важливе значення мають відносні показники (коефіцієнти), які забезпечують проведення порівняльного аналізу результатів діяльності різних банків, незалежно від абсолютної величини їхніх активів та прибутків. Метод коефіцієнтів дає можливість порівняти основні фінансові показники, що характеризують діяльність банків України, з аналогічними показниками банків США як країни, банківська система котрої досягла значного прогресу (табл. 3.8). Зауважимо, що наведені дані хоч є і не повністю порівнянними через відмінності соціально-історичного та економічного характеру, а також через окремі розбіжності в системах обліку, правовому та законодавчому полі (зокрема щодо правил і норм оподаткування фінансових результатів діяльності), усе ж достатньо наочно відображають загальні тенденції розвитку.

Аналіз фінансових коефіцієнтів банківських систем України і США засвідчив, що в цілому їх можна порівнювати (а це вже є

Таблиця 3.8

АНАЛІЗ ОСНОВНИХ ПОКАЗНИКІВ ДІЯЛЬНОСТІ
БАНКІВ УКРАЇНИ ТА США, % [2]

*  За обчислення показника українських банків використано розрахункову величину резерву під кредитні ризики.

** У методиках розрахунку ЧВМ є різниця: у США чиста відсоткова маржа розраховується як співвідношення прибутку і працюючих активів, а в Україні — загальних активів.

позитивним моментом). Найбільші відмінності стосуються ліквід­ності та кредитного ризику банків. Так, миттєва ліквідність українських банків на 29,8 %, або майже в 2,5 рази перевищувала аналогічний показник банків США, причому в наступний період ця тенденція посилювалася.

Слід визнати, що високий рівень ліквідності банків позитивно оцінюється клієнтами, контрагентами, кредиторами, але негативно впливає на прибутковість, бо дохідність активів перебуває в оберненій залежності від їхньої ліквідності. Отже, високий рівень ліквідності слід розглядати як одну із причин зниження прибутків у вітчизняній банківській системі.

Звичайно, з погляду забезпечення стабільності всієї банківської системи України такий надзвичайно високий рівень ліквідності може бути виправданий, але навряд чи значно нижча ліквідність американських банків дає підстави робити висновок про їхню нестабільність. У зв’язку з цим зазначимо, що достатній рівень ліквідності забезпечується не тільки і не стільки нагромадженням ліквідних активів, скільки доступністю та стабільністю джерел їх поповнення. Банки США мають змогу користуватися перевагами, які забезпечує високорозвинений фінансовий ринок, і залучати ліквідні засоби в будь-який час у необхідній кількості, а тому можуть дозволити собі підтримування запасу ліквідних активів на мінімальному рівні. Українські банки змушені нагромаджувати ліквідність, адже нерозвиненість внутрішнього фондового та валютного ринків, брак виходу на міжнародні ринки грошей унеможливлюють застосування досконаліших методів управління ліквідністю.

Недосконалою з погляду прибутковості слід визнати і структуру активів українських банків, зокрема щодо частки кредитного портфеля в сукупних активах. У міжнародній банківській практиці оптимальною вважається структура балансу, де частка кредитного портфеля становить 60—65 %, що й бачимо в американських банках. Так, Дж. Маршалл з цього приводу зауважує, що на початку 60-х рр. ХХ ст. готівка та цінні папери становили близько 50 % загальних банківських активів, а кредити — близько 45 %. Але у 80-х рр. ситуація змінилася і ліквідні засоби вже обмежувалися лише 30% за обсягу кредитів у 60 % [104, с. 537].

У вітчизняній банківській системі цей показник суттєво (на 01.01.1999 р. — в 1,5 рази) нижчий. І хоч у наступний період банки працювали над збільшенням обсягів кредитного портфеля, але досягнути оптимального рівня ще не спромоглися. Причин тут кілька: низька платоспроможність вітчизняних позичальників, неврегульованість законодавства, зокрема щодо процедури банкрутства, високий кредитний ризик, що у свою чергу потребує формування значних резервів.

В Україні резерв під кредитні ризики ще не сформовано в повному обсязі, тому заведено розрізняти розрахункову та фактичну (сформовану) суми резерву. Так, сума сформованого резерву станом на 01.01.2001 р. дорівнювала 2331,6 млн грн., або 67,4 % від розрахункової величини [145, с. 7]. Цей аспект банківської діяльності характеризує показник співвідношення обсягу резерву під кредитні ризики до обсягу наданих кредитів. У процесі обчис­лень відповідного показника використано розрахункову суму резерву як таку, що точніше відображає рівень кредитного ризику банків. У США такої проблеми нема, оскільки резерви вже давно сформовано в повному обсязі. Як свідчать наведені дані (табл. 3.8), кредитний ризик вітчизняних банків суттєво перевищував (в 5,4 раза) аналогічний показник американських банків. З часом ця негативна тенденція поглиблювалася і значення відповідного показника збільшилося у 2000 р. ще на 8,25 %. Зрозуміло, що проблемні кредити завдають банкам збитків, а тому є ще однією при­чиною зниження прибутковості.

Зі щойно проведеного нами аналізу логічно випливає висновок, що погіршання фінансових результатів діяльності комерційних банків проти попереднього періоду пояснюється як екзогенними (стосовно окремого банку) чинниками, до яких належать надмірно високі нормативи обов’язкового резервування та ліквід­ності, жорстке валютне регулювання, заборона на проведення окремих банківських операцій, нерозвиненість внутрішнього фондового ринку тощо, так і ендогенними чинниками, такими як невиправданий приріст адміністративних витрат, недостатня дохідність, низька якість банківських портфелів і, як наслідок, необ­хідність формування значних резервів під активні операції.

Однак дальший перебіг подій засвідчує, що 2001 р. сталося пе­вне послаблення несприятливих тенденцій розвитку системи ко­мерційних банків. Сприяла цьому і політика НБУ, котрим було пере­глянуто нормативи обов’язкового резервування. Так, з 15.04.2001 р. нормативи обов’язкового резервування було знижено за депозитами населення в національній валюті зі строком понад 1 рік — з 11 % до 9 %, а за депозитами юридичних осіб у національній валюті зі стро­ком понад 1 рік — з 13 % до 11 %. До того ж продовжено терміни виконання резервних зобов’язань: якщо раніше виконання нормативів контролювалося щодекади, а потім — двічі на місяць, то нині — лише один раз на місяць [23, с. 42]. Це сприяло збільшенню ресурсної бази банків, а відповідно, і зростанню обсягів банківських портфелів. Зокрема, за 9 місяців 2001 р. загальні активи банків зросли на 20,3 %, а сукупний балансовий капітал — на 14,1 %. Обсяг сукупного кредитного портфеля банків за цей період збільшився на 28,3 % проти початку року і склав 63,4 % від обсягу загальних активів. Обсяг портфеля цінних паперів зростав ще вищими темпами — на 54,7 % з початку року і на 01.10.2001 р. становив 7,1 % у структурі активів. Усе це дало змогу банкам підвищити сукупний прибуток, який на 01.10.2001 р. склав 456 млн грн. (за І кв. — 100,2 млн грн., за ІІ кв. — 68 млн грн., за ІІІ кв. — 288 млн грн.) [32]. Такі позитивні зрушення в структурі активів та показниках прибутковості дають підстави сподіватися на дальше підвищення ефективності діяльності комерційних банків.

Очевидно, що середньогалузеві показники маскують варіативність результатів усередині системи, тому звернімося до аналізу показників прибутковості окремих банків. Більшість банків збороли несприятливі зовнішні обставини та розв’язали внутрішні проблеми. За результатами 2000 р. окремі банки змогли одержати досить високі прибутки, про що свідчить рейтинг «Банк-Інформ» [195], де подано дані про прибутковість 125 банків, які подають звітність до Асоціації українських банків (АУБ). Зазначимо, що АУБ з етичних міркувань формує лістинги лише за даними прибуткових банків (а тому середні значення за групою банків, що аналізуються, відрізняються від значень по системі в цілому). Проаналізуємо показники прибутковості десяти банків, проранжируваних за рівнем ROA.

Порівняльний аналіз показників прибутковості свідчить про досить високий рівень їхньої варіативності, який відображає величину розриву між коефіцієнтами окремих банків та середньогалузевими значеннями. В окремих банках показники прибутковості суттєво перевищують відповідні середні значення по бан­ківській системі в цілому. Так, найвище значення ROA (13,7 % — Донміськбанк) більше ніж у 9 разів перевищує середнє значення (1,5 %). Варто звернути увагу і на тенденцію поступового скорочення розриву між максимальними і середніми значеннями коефіцієнтів прибутковості. Наприклад, у 1999 р. максимальне значення прибутковості статутного капіталу майже у 18 разів (або на 1697 %) перевищувало середнє значення по банківській системі в цілому [154, с. 105].

Дальший аналіз показує, що майже 52 % (або 203,1 млн грн.) від величини прибутку, одержаного банками в 2000 р., дали лише 15 банків, а десять перших за рейтингом прибутковості банківських установ сформували 41,3 % загального прибутку. Ці дані підтверджують, що тенденція до значної концентрації та поляризації в банківській системі триває, хоч і є трохи послабленою проти попередніх періодів. Так, у 1999 р. понад 50 % сукупного прибутку банківської системи дали тільки шість банків, а десять перших за рейтингом прибутковості банків сформували 60,6 % загального прибутку системи комерційних банків [154, с. 104]. Отже, результати аналізу свідчать, що часи високої прибутковості банківської системи в цілому відійшли в минуле, але для окремих банків — це ще реальність.

Зважаючи на досить прибуткову діяльність окремих банків, несприятливий вплив зовнішніх чинників (зокрема вимог НБУ щодо формування резервів під кредитні ризики і знецінення цінних паперів, а також завищеної норми обов’язкового резервування) не можна вважати вирішальним щодо зниження банківських прибутків (хоч це, безумовно, має місце). Адже такі вимоги однакові для всіх банків, але частина з них демонструє досить високі результати діяльності. У цьому зв’язку постає правомірне запитання, які саме групи банків спромоглися працювати ефективно. Для з’ясування цього звернімося до порівняльного аналізу ефективності банків, згрупованих за величиною активів.

Міжгруповий аналіз прибутковості капіталу та активів показує, що показники ROЕ і ROA в 1999—2000 рр. у групі найбільших банків були найнижчими серед груп банків, які працювали прибутково. Водночас ризик цієї групи банків був найвищим, адже мультиплікатор капіталу в них у 1,4 раза перевищував середнє значення по системі банків (див. табл. 3.2). Крім того, серед найефективніших за показником прибутковості активів українських банків немає жодного з групи найбільших за величиною активів (див. табл. 3.9).

Цікаво зазначити, що такі самі тенденції можна спостерігати і в банківському секторі країн Східної і Центральної Європи. Так, найбільші за величиною активів банки цього регіону мають досить низький рівень ROA (див. табл. 3.3) як порівняти з найліпшими з погляду прибутковості активів банківськими установами.

Крім розглянутої методики декомпозиційного аналізу, для оцінки ефективності банківської діяльності застосовуються й інші методичні підходи: маржинальний аналіз, оцінювання ефекту масштабу банківських операцій, кореляційно-регресійний аналіз залежності фінансових результатів діяльності від обсягів активів, капіталу або окремих операцій банку. Дослідження ефективності, проведені за допомогою цих підходів різними авторами, підтверджують висновок про те, що концентрація в банківському секторі за економічних умов, що склалися в Україні, може дати небажані наслідки з погляду ефективності.

Так, О. Мертенс і Дж. Урга для вивчення ефективності банківської системи України [107] застосували методику маржинального аналізу (на прикладі статистичної вибірки з 79 банків за даними 1998 р.). Зміст цього підходу полягає в оцінюванні можливого граничного рівня певного показника (наприклад, витрат чи прибутку) за даного обсягу ресурсів комерційного банку та порівнюванні його з фактично досягнутим значенням. Наприклад, ефективність прибутку визначається як відношення фактично отри­маного прибутку до його максимального (граничного) рівня, який можна було б отримати, якщо банк функціонував би якнайефек­тивніше. Міжгруповий порівняльний аналіз ефективності банківської діяльності засвідчив, що в середньому найбільші банки є менш ефективними з погляду рівня витрат (тобто мають вищі витрати в розрахунку на одиницю активів). Разом з тим саме ця група банків є прибутковішою ніж малі банки. Це пояснюється монопольним становищем великих банків, що дає можливість отримувати вищі прибутки, маючи й відносно вищий рівень витрат. Однак існують і такі банки, де кореляції між цими факторами практично нема [107, с. 34].

Ще одним напрямом аналітичних досліджень є оцінювання ефекту масштабу. Результати такого аналізу засвідчили, що ефект масштабу є суттєвим для всіх банків, крім найбільших. Що ж до окремих видів банківських операцій, то найбільший ефект масштабу спостерігається стосовно кредитних операцій; стосовно інвестицій ефект масштабу неоднорідний: для великих і середніх банків він є досить суттєвим, а для малих — незначним; для міжбанківських операцій ефект масштабу практично є невідчутним. На думку вчених, це може свідчити, що використовувана нині у вітчизняних банках технологія ведення банківського бізнесу в поєд­нанні з чинниками навколишнього середовища дає змогу ефективно проводити процес концентрації лише стосовно малих банків. Важ­ливо й те, що аналогічні дослідження на підставі даних про діяльність російських банків не виявили значних відмінностей між малими і великими банками стосовно ефектів масштабу [107, с. 36].

Щодо ефективності діяльності малих банків, то на їхній прибуток такі чинники, як обсяг активів, кредитного портфеля та статутного капіталу, не справляють суттєвого впливу. Зокрема, значення коефіцієнтів парної кореляції між названими чинниками і прибутком достатньо низькі і становлять відповідно 0,047, 0,003, 0,021, що свідчить про майже повний брак зв’язку. Проте стосовно банківської системи в цілому залежність між рівнем прибутку та обсягом активів і капіталу існує [73, с. 28].

Підсумовуючи результати проведених досліджень, доходимо висновку, що сучасні умови в Україні не сприяють ефективному функціонуванню великих системних банків, процесу зростання банківської системи та наближення її до світових стандартів. Водночас не підлягає сумніву й те, що «українські банки за обсягами активів надзвичайно малі з погляду міжнародних порівнянь, і однією з довгострокових тенденцій розвитку банківського сектору має стати інтеграція та злиття банків» [107, с. 33]. Отже, зважаючи на виявлені закономірності, кожна банківська установа має з’ясувати, який рівень концентрації капіталу (власного та залученого) буде для неї оптимальним та сприятиме підвищенню ефективності. Тому, аналізуючи ефективність банківської діяльності, доречно вивчити не лише загальні тенденції, а й ефективність діяльності окремого банку і банківських портфелів, видів діяльності та операцій.