3.3. Методика аналізу ефективності управління кредитним портфелем банку(Част.2.)

Третій параметр оцінки кредитного ризику — рівень забезпечення кредитної операції. Для аналізу цього параметра введено такі два показники:

валовий кредитний ризик;

чистий кредитний ризик.

Для обчислення чистого кредитного ризику суму валового кредитного ризику за кожною кредитною операцією зменшують на вартість одержаного забезпечення. Виокремлюють два види забезпечення — гарантії та предмети застави. До безумовних гарантій, що враховуються під час розрахунку резерву під кредитні ризики, належать гарантії, надані Кабінетом Міністрів України, банками з офіційним кредитним рейтингом, не нижчим за «інвестиційний клас», урядами країн категорії «А», міжнародними багатосторонніми банками (Міжнародний банк реконструкції та розвитку, Європейський банк реконструкції та розвитку), а також забезпечені гарантії банків України.

Предметами застави можуть бути майно або майнові права позичальника чи майнових поручителів (третіх осіб). Під час розрахунків береться до уваги ринкова вартість предмета застави (а не собівартість, балансова вартість чи інша основа виміру).

Рис. 3.7. Структурна схема аналізу кредитного ризику банку

Залежно від категорії кредиту та якості забезпечення (гарантії чи предмета застави) для розрахунку чистого кредитного ризику можна брати як повну вартість забезпечення, так і частину вартості (табл. 3.19), визначену у відсотковому відношенні [149]:

Процедура класифікації операцій за облікованими векселями відрізняється від загальної. У цьому разі береться до уваги лише строк погашення заборгованості й визначаються три категорії:

стандартна заборгованість, якщо строк погашення векселя ще не настав;

сумнівна заборгованість, якщо прострочення сплати за векселем не перевищує 30 днів;

безнадійна заборгованість, якщо вексель прострочено на строк понад 30 днів.

Розмір відрахувань до резерву за облікованими векселями обчислюється з огляду на встановлені коефіцієнти резервування за кожною з названих категорій (2 %, 50 %, 100 %) та облікованої вартості векселя, незалежно від його виду (дисконтний чи відсотковий).

Для класифікації операцій за факторингом, наданими зобов’я­заннями (аваль), виконаними гарантіями та поручництвами зас­тосовується аналогічний підхід, але граничний строк заборгованості становить 90 днів. Отже, ці операції класифікуються як:

стандартні, якщо строк погашення, повернення чи виконання зобов’язання ще не настав;

сумнівні, коли термін прострочення не перевищує 90 днів;

безнадійні, якщо строк заборгованості становить понад 90 днів.

Для обчислення суми резерву застосовуються загальні коефіцієнти резервування за названими групами.

Інший методичний підхід застосовується до резервування коштів, розміщених на кореспондентських рахунках та депозитах до запитання в інших банках (рах. № 1500, 1580). Ці кошти є об’єк­том резервування в трьох випадках:

якщо їх розміщено в банках-нерезидентах;

якщо банк-кореспондент зареєстровано в офшорній зоні;

якщо банки-кореспонденти (резиденти і нерезиденти) виз­нано банкрутами або піддано процесу ліквідації з рішення вповноважених органів.

У першому випадку резерви формуються з урахуванням ризикованості країни, а у двох інших — на всю суму розміщених коштів. Процедура розрахунку резерву під кредитні ризики, що супро­воджують зазначені банківські операції, починається з визначення групи ризику банку, в якому розміщено кошти. Таких груп є вісім і для кожної з них установлено коефіцієнт резервування. Належність банку-кореспондента до тієї чи іншої групи визначається за рейтингом його країни, що подається в бюлетенях провідних світових рейтингових компаній. Причому резерв для першої та другої груп (коефіцієнт резервування 0 і 2 % відповідно) належить до стандартної заборгованості, а для третьої—восьмої груп — до нестандартної (див. рис. 3.6). Банки, зареєстровані в офшорній зоні, та банки (резиденти і нерезиденти), що їх визнано банкрутами або розпочато процедуру ліквідації, слід відносити до восьмої (найбільш ризикової) групи, де коефіцієнт резервування становить 100 %. Таким чином, якщо кошти розміщено в банках, віднесених до восьмої групи, то резервуванню підлягає вся сума. Для інших груп відрахування в резерв визначаються множенням суми коштів, розміщених на рахунку в іншому банку, на відповідний коефіцієнт резервування.

Найпростішим з погляду методики є підхід до резервування нарахованих за кредитними операціями доходів. Резерв створюють на всю суму заборгованості за нарахованими доходами в разі прострочення сплати більше ніж на 30 днів і відносять до нестандартної частини резерву під кредитні ризики (див. рис. 3.6).

Розрахований у такий спосіб резерв відображає величину загального кредитного ризику банку, пов’язаного з проведенням усіх активних операцій, які є об’єктом резервування. Для отримання адекватної оцінки ризику кредитного портфеля розрахункову величину резерву необхідно скоригувати. На нашу думку, для оцінювання ризику кредитного портфеля банку до розрахунку слід брати лише резерв під нестандартну заборгованість у частині, розрахованій за кредитними операціями.

Отже, ризик кредитного портфеля, на наш погляд, найадекватніше оцінюється через розрахункове значення резерву під нестандартну заборгованість за кредитними операціями банку, тобто тієї частини резерву, яку розраховано за кредитами категорій: під контролем, субстандартні, сумнівні, безнадійні. Фактично, цей показник відображає суму коштів, які з високою ймовірністю банк не отримає. Інформаційною базою для таких обчислень є дані аналітичного обліку.

Інша частина резерву — під стандартну заборгованість та нестандартну заборгованість за іншими операціями, що підлягають резервуванню (крім кредитних) — не відображає ризику кредитного портфеля, а тому може спотворити результати аналізу його ефективності. Щодо резерву під стандартну заборгованість за кредитними операціями, то зауважимо, що він створюється для всіх без винятку кредитних операцій, навіть найнадійніших, а тому не є свідченням підвищеного ризику. Цей підхід є своєрідним «перестрахуванням» і відображає специфіку економічної ситуації в країні. Наприклад, у США резервів за двома першими групами кредитів — стандартними і спеціально згаданими — взагалі не створюють (див. табл. 3.18). Диференціація резерву під кредитні ризики та виокремлення тієї його частини, яка відображає реальний ризик кредитного портфеля, допоможе банку точніше оцінити ефективність кредитної діяльності.

У процесі аналізу кредитного ризику банку використовують не лише абсолютні, а й відносні показники: співвідношення величини резерву і загального обсягу виданих кредитів, працюючих активів або капіталу банку. Такий підхід використано в рейтинговій системі «CAMEL», де для оцінювання якості активів банку застосовується коефіцієнт, обчислений як відношення середньозваженої суми класифікованих активів до капіталу банку і виражений у відсотках [33, с. 64; 66, с. 156]. Під середньозваженою сумою класифікованих активів у такому разі розуміють сукупний розмір можливих утрат за активними операціями банку.

Наприклад, за методикою, загальновживаною в банківській системі США, величина класифікованих активів дорівнює сумі 20 % субстандартних, 50 % сумнівних і 100 % безнадійних кредитів, тобто фактично визначається за розміром резерву на відшкодування втрат за кредитними операціями банку. Якщо спиратися на принцип аналогії, то у вітчизняній практиці для обчис­лення такого коефіцієнта треба брати суму резерву під нестандартну заборгованість за кредитними операціями, як і було обґрунтовано вище. Величина можливих втрат за кредитними операціями банку порівнюється з капіталом, а не з іншими показниками, тому що ці втрати мають компенсуватися за рахунок власних коштів банку. Банки, які володіють значним капіталом, мають і вищий рівень захисту своїх вкладників.

Отже, показник ризику кредитного портфеля банку визначаємо як відношення розрахункового значення резерву під нестандартну заборгованість за кредитними операціями банку до вартості всього кредитного портфеля (у відсотках):

де IR — показник ризику кредитного портфеля; R — розрахункове значення резерву під нестандартну заборгованість за кредитними операціями банку; V — обсяг кредитного портфеля банку.

Зауважимо, що такі погляди на методику визначення величини ризику кредитного портфеля поділяють і інші автори [4, с. 107].

На третьому етапі аналітичного процесу досліджується ефективність управління кредитним портфелем банку. У даному разі під ефективністю розуміємо співвідношення між такими параметрами кредитного портфеля, як рівень дохідності та величина кредитного ризику.

Зазначимо, що проблеми визначення ефективності управління портфелями активів та пошуку адекватних методів оцінки портфельного ризику досліджено в економічній науці досить ґрунтовно. У портфельній теорії запропоновано кілька коефіцієнтів ефектив­ності, які можна використати в процесі аналізу та прийняття управлінських рішень з формування ефективних портфелів [81; 210; 234; 239]. Це коефіцієнти Шарпа, Трейнора, коефіцієнт відносної дюрації, які докладніше буде розглянуто в процесі аналізу ефективності портфеля цінних паперів банку. У цілому ці показники мають однакову структуру, але відрізняються за способами вимірювання ризикованості портфеля. Беручи загалом, коефіцієнт ефективності управління портфелем є відношенням різниці між дохідністю портфеля (реальною або очікуваною) та ставкою без ризику до показника, який відображає ризик портфеля.

Нагадаємо, що за економічним змістом перевищення дохідності портфеля над ставку без ризику є премією, яку отримує його власник за ризик, який він узяв на себе, придбавши певні активи в процесі формування свого портфеля. При цьому слід звернути увагу, що в коефіцієнтах ефективності, обґрунтованих у портфельній теорії, береться до уваги інвестиційний ризик (імовірність недоодержання доходів за портфельними активами).

У процесі управління кредитним портфелем банку пріоритетне значення має кредитний ризик. А тому показники, які заведено застосовувати в класичних прийомах портфельного аналізу, для оцінки ефективності кредитної діяльності використовувати без змін некоректно. Але той факт, що кредитні операції є, по суті, різновидом інвестиційної діяльності, дає підстави скористатися цим методичним прийомом і ввести аналогічний показник, який би давав змогу врахувати не інвестиційний, а кредитний ризик.

Отже, коефіцієнт ефективності управління кредитним портфелем банку визначається за формулою:

    (5)

де kC — коефіцієнт ефективності управління кредитним портфелем; d — дохідність портфеля; r0 — ставка без ризику; IR — показник ризику кредитного портфеля.

Розгляньмо економічний зміст запропонованого показника. Безризикова кредитна ставка r0 показує рівень дохідності портфеля, сформованого через надання кредитів тільки першокласним позичальникам, які, наприклад, мають рейтинг ААА за системою Standard & Poors. З цього приводу зазначимо, що назва «ставка без ризику» є досить умовною і означає не цілковиту відсутність ризику, а лише його мінімальний (найнижчий з усіх можливих) рівень. Як правило, така ставка дорівнює базовій ставці, котра діє на даному кредитному ринку (LIBOR, prime-rate, ставка рефінансування, ставка за цінними паперами уряду тощо), хоч в окремих випадках може і відрізнятися від неї.

Коли кредит надано позичальнику, з яким пов’язується певний ризик, то кредитна ставка перевищує базову на величину кредитного спреду, котрий відображає рівень ризику, пов’язаний із клієнтом. Величина кредитного спреду залежить від умов конкретного ринку та загальної економічної ситуації. Наприклад, на міжнародних ринках для позичальників з рейтингом ВВ кредитна ставка перевищує базову на 1,5—2 %, з рейтингом В — на 5 %, а для клієнтів з найнижчим рейтингом ССС кредитний спред може досягати 6—12 %. Таким чином, банк, надавши кредити позичальникам з рейтингом, нижчим за ААА, має змогу сформувати кредитний портфель з дохідністю d, яка буде відрізнятися від безризикової ставки.

Запропонований коефіцієнт ефективності управління кредитним портфелем у такому разі покаже величину додаткових понад рівень дохідності безризикового кредитного портфеля доходів, які одержить банк у розрахунку на одиницю взятого ним кредитного ризику. Більший коефіцієнт означатиме ефективніше управління кредитним портфелем комерційного банку, і його розцінюватимуть як привабливіший.

Щодо практичного застосування запропонованого коефіцієнта ефективності, то найбільші ускладнення у вітчизняній економічній дійсності спричиняє адекватне визначення внутрішньої безризикової ставки. У розвинутих економічних системах за таку ставку, як правило, беруть ставку за казначейськими зобов’я­заннями уряду, оскільки там існує абсолютна впевненість у платоспроможності держави. В Україні, як відомо, довіру до ОВДП підірвано, а тому розглядати ставку розміщення ОВДП як безризикову немає достатніх підстав. Крім того, для цього необхідно, щоб постійно проводилися первинні аукціони та діяв ліквідний вторинний ринок ОВДП.

За ставку без ризику (знову ж таки, пам’ятаючи умовність назви) можна брати і міжбанківські ставки, але вони мають високу волатильність і не завжди є об’єктивним індикатором стану фінансового ринку. Так, ставки, наприклад, за кредитами овернайт (зазвичай вони тримаються на рівні 7—20 %), іноді спадають до рекордно низького рівня (близько 4—5 % річних) або, навпаки, відчутно зростають (наприклад, у червні 2001 р. ставки сягнули 100—120 % річних), що може значно спотворити результати аналізу ефективності.

Облікова ставка може бути орієнтиром тоді, коли НБУ рефінансує комерційні банки та викуповує надлишкові кошти через проведення депозитних аукціонів, але ще донедавна такі операції регулярно не проводилися. Починаючи з квітня 2001 р. НБУ почав рефінансувати комерційні банки (щоправда, виключно під заставу державних облігацій) і щоденно оголошувати відсоткову ставку за короткостроковими кредитами (овернайт), регулюючи в такий спосіб їх вартість. З початку проведення аукціонів ставки були досить стабільними і коливалися в межах 23—27 % річних. Це уможливлює їх використання як орієнтира для визначення безризикової ставки.

З огляду на ці обставини, найліпшим, на нашу думку, виходом було б домовлення, яку саме ставку внутрішнього ринку треба вибрати за такий орієнтир. Це дало б змогу уникнути багатьох теоретичних проблем, збільшити ефективність наукових і прикладних досліджень внутрішнього фінансового ринку, домогтися порівнянності одержаних результатів. Зрештою, безризикова ставка — це досить умовна величина, яка виконує функцію точки відліку або бази порівняння. Тому важливим є не стільки її абсолютне значення, скільки те, щоб у всіх розрахунках вона була однаковою.

Зауважимо, що запропонований методичний підхід до аналізу ефективності кредитної діяльності банку має важливе значення в системі прийняття управлінських рішень. Залежно від мети та призначення такий аналіз поділяється на перспективний і ретроспективний. Перспективний аналіз проводиться на стадії формування кредитного портфеля і забезпечує порівнювання ефективності різних варіантів розміщення ресурсів. Крім того, цей підхід можна використати для формування портфеля заданої якості. Для цього слід установити внутрішній ліміт ефективності кредитних операцій — граничний рівень, нижче за який видача кредиту визнаватиметься за недоцільну. У результаті буде сформовано оптимальний з погляду співвідношення доходу та ризику кредитний портфель.

Ретроспективний аналіз служить для оцінювання результатів управління кредитним портфелем проти очікуваних (планових) значень коефіцієнтів ефективності, а також аналогічних показників діяльності інших банків або ринкового портфеля. Ретроспективний аналіз показує динаміку ефективності кредитного портфеля та її відповідність стратегії управління банком.

Проаналізуємо ефективність управління кредитним портфелем банку за допомогою запропонованого методичного підходу. Спочатку розраховуємо фактичну дохідність кредитного портфеля банку

Досліджуючи дохідність кредитних операцій, слід насамперед звернути увагу на суттєві зрушення в структурі кредитних ставок протягом періоду на внутрішньому кредитному ринку. Так, міжбанківські ставки кредитування протягом року знизилися в 2,45 раза: з 44,98 % в 1999 р. до 18,34 % — в 2000 р. [32]. Ставка рефінансування НБУ була менш волатильною і зменшилася протягом року на 18 % [32], тому в даному разі саме цей індикатор ринку вибрано за ставку без ризику (проте вибір ставки методики розрахунків не змінює). Загальна динаміка фінансового ринку, безумовно, вплинула на доходи банку від кредитних операцій. Хоч обсяг кредитного портфеля протягом року зріс на 5550 тис. грн., доходи від кредитних операцій у грошовому вираженні знизилися на 1119 тис. грн. У підсумку середня дохідність кредитного портфеля банку знизилася протягом року на 20,9 %.

Якщо діяльність банку оцінювати лише за цими даними, то можна дійти не зовсім коректних висновків про погіршання ефективності кредитних операцій. Якщо ж зниження дохідності супроводжувалося адекватним зниженням кредитного ризику, то результат буде прямо протилежним. Отже, проаналізуємо кредит­ний ризик банку, який характеризується через розрахункове значення резерву під нестандартну заборгованість.

Із наведених даних видно, що розрахункове значення резерву під нестандартну заборгованість протягом року знизилося на 76 тис. грн., хоч обсяг кредитного портфеля банку за цей період зріс на 35,7 %. Це свідчить про загальне зниження ризикованості кредитного портфеля.

Аналіз ефективності кредитної діяльності проведемо за формулою (5). Протягом року ефективність управління банківським портфелем кредитів поліпшилася, про що свідчить зростання значення коефіцієнта ефективності на 0,1 (табл. 3.22). І хоч середня ставка дохідності кредитного портфеля знизилася, але банк поліпшив свої позиції за рахунок зниження рівня ризикованості.

Таблиця 3.22

АНАЛІЗ ЕФЕКТИВНОСТІ УПРАВЛІННЯ
КРЕДИТНИМ ПОРТФЕЛЕМ БАНКУ

Для поглибленого аналізу коефіцієнта ефективності побудуємо факторну модель та розрахуємо вплив відповідних чинників за допомогою прийому ланцюгових підстановок. На коефіцієнт ефективності впливають два фактори: Dr — перевищення дохідності кредитного портфеля (d) над ставку без ризику (r0) та величина ризику кредитного портфеля (ІR). Останній фактор, у свою чергу, залежить від розрахункової суми резерву під нестандартну заборгованість (R) та обсягу кредитного портфеля банку (V). Отже, ефективність управління портфелем подамо у вигляді функції трьох змінних:

f = f (Dr, R, V).

Значення функції в першому періоді — f (Dr1, R1, V1), у другому, відповідно — f (Dr2, R2, V2). Зміна коефіцієнта ефективності управління портфелем протягом періоду, який аналізується, визначається з формули:

W = f (Dr2, R2, V2) – f (Dr1, R1, V1).

Вплив факторів визначимо за формулами:

W(Dr) = f (Dr2, R1, V1) – f (Dr1, R1, V1);

W(R) = f (Dr2, R2, V1) – f (Dr2, R1, V1);

W(V) = f (Dr2, R2, V2) – f (Dr2, R2, V1),

де .

Проаналізуємо вплив факторів на коефіцієнт ефективності кре­дитного портфеля банку (табл. 3.23).

Таблиця 3.23

ФАКТОРНИЙ АНАЛІЗ ЕФЕКТИВНОСТІ УПРАВЛІННЯ
КРЕДИТНИМ ПОРТФЕЛЕМ

Отож, за рахунок таких факторів, як зниження загального рівня кредитних ставок на ринку та дохідності досліджуваного порт­феля, коефіцієнт ефективності знизився 0,175. Водночас поліпшення якості кредитного портфеля забезпечило позитивні зрушення в динаміці коефіцієнта ефективності (kC). Так, за рахунок зниження розрахункової величини резерву під кредитні ризики коефіцієнт ефективності підвищився на 0, 021, а за рахунок збільшення обсягу кредитного портфеля — на 0,254. Сукупний позитивний вплив цих чинників поліпшив ефективність управління кредитним портфелем банку на 0,275. За економічним змістом це означає, що в розрахунку на одиницю взятого банком на себе кредитного ризику було отримано на 27,5 % більше доходів, ніж у попередній період.

Слід зауважити, що у вітчизняній практиці основною проблемою аналізу ефективності кредитної діяльності залишається недостатнє інформаційне забезпечення для визначення рівня ризику та вибору адекватної безризикової ставки. Тому банки, які зважаться на проведення власних досліджень і створення інформаційних систем, матимуть безсумнівні переваги, оскільки першими опанують техніку та методику проведення комплексних аналі­тичних досліджень ринку, а це забезпечуватиме їм достатньо міц­ні позиції проти конкурентів.

Аналізуючи ефективність управління кредитним портфелем за допомогою розглянутої методики, керівництво банку отримає механізм обґрунтованого прийняття управлінських рішень з орієнтацією на постійні зміни в ринковому середовищі. Запропонована методика аналізу ефективності уможливлює зважений підхід до формування кредитного портфеля, беручи до уваги не лише прибутковість, а й реальний рівень ризику кредитних операцій.