4. 4.1. РЕЛІГІЇ АНТИЧНОГО СВІТУ - Релігія Еллади

Колискою європейської цивілізації вважається Еллада. Вона охоплювала південь Балканського півострова, ост­рови Егейського моря і західне узбережжя Малої Азії. Пізніше до неї увійшли численні колонії навколо цих те­риторій. Заселення Еллади почалося майже 100 тис. років тому.

 

соціально-економічні та історичні умови виникнення

 

Англійський археолог А.Еванс (1851 — 1943) відкрив на о.Крит найдавнішу європейську культуру — критську, або мінойську (за ім'ям міфічного царя Міноса).

Критська культура, яку представляли ранні рабовлас­ницькі держави Кнос, Фест та інші, досягла значного роз­витку в XX—XV ст. до н.е. Це теократичні монархії, в яких Цар був і верховним жерцем. Управління державою і управленія релігійного культу становили єдиний процес. Мінойці (так умовно називають населення цих дер­жав) поклонялися великій богині-матері людей і тварин та оогові-бику, що уособлював руйнівні сили природи, їм цар-жрець приносив жертви в палаці, що одночасно був житлом і храмом.

Наприкінці XV — на початку XIV ст. до н.е. на о.Крит вторглися греки (ахейці) і зруйнували мінойську циві­лізацію.

Ще одним центром давньогрецької цивілізації була мікенська культура (1700—1200 р. до н.е.), створена греками-ахейцями, які прийшли на Балкани з долини Дунаю. Злившись з місцевим населенням, вони утворили нові культові ареали. Розкопки в Мікенах та в інших місцях Греції свідчать, що то був войовничий народ, засновник могутньої держави, яка розквітла в XV—XIII ст. до н.е. Існували й інші ахейські держави, що вели між собою без­перервні війни.

Давні греки обожнювали природу. За їх уявленнями, у струмках жили наяди, в гаях — німфи, дріади і сатири, в скелях — ореади, в морях — нереїди і тритони, на небі — зірки і боги вищого рангу. Деяких рабів вони передавали начебто у власність богам. Існувало там і щось подібне до храмового господарства, колективна релігійна власність. Склався чималий пантеон богів: Зевс, Гера, Посейдон, Афіна, Артеміда.

Архаїчний етап в історії Давньої Греції тривав з VIII до VI ст. до н.е. В цей час давні греки колонізують північне узбережжя Егейського моря, узбережжя Чорного моря, південь Апеннінського півострова і навіть проникають на африканське узбережжя Середземного моря. Це активізу­вало розвиток ремісництва, землеробства, торгівлі. У VIII ст. до н.е. тут утвердився полісний лад, виникли міста-держави з розвинутими товарно-грошовими відно­синами. З усіх полісів найрозвинутішими були Афінська і Спартанська держави.

Народ Афінської держави складався з чотирьох філ (племен). Кожна філа поділялася на три фратрії, а кожна фратрія на тридцять родів. Плем'я і рід були органами уп­равління і релігійними общинами. Функції фратрії обме­жувались шлюбами і реєстрацією народжень. Суспільне життя в полісах стає організованішим, у них формуються правові відносини.

У 621 р. до н.е. давньогрецький мислитель Драконт письмово зафіксував норми звичаєвого права в Афінах, яке дещо обмежувало інтереси аристократії, захищаючи простолюд. За цими законами було лише одне покарання — на горло. Тому вислів "драконтові закони" став кри­латим.

Відання релігійними справами остаточно переходило до держави, всі жителі мусили поклонятися богам і визна­ним героям. Центром релігійного життя і надалі залиша­лися рід і фратрія.

Згодом цар Солон (між 640 — прибл. 559 до н.е.), який у 594 р. до н.е. ліквідував боргове рабство, ввів єдині для всієї країни міри ваги і гроші, встановив свободу заповітів. Солон дбав про економічну незалежність країни і розви­ток ремесел. Залежно від майнового стану суспільство поділялося на чотири класи, які володіли виборчим пра­вом. Однак представники найбіднішого класу (фети) не могли обіймати державні посади.

Цар Клісфен (між 509 і 507 до н.е.) ліквідував племінні філи й створив територіальні: кожна філа поділялася на десять демів, які мали окремі храми із жерцями. Храм філи був Державною власністю, її релігійними справами керува­ла держава. Так утворилася державна релігія. Влада жерця була відокремленою від влади воєначальника, судді й адміністратора.

Інакше розвивалася Спарта, розташована у південній частині Пелопоннесу. Це був аграрний поліс. На землі працювали лише ілоти (раби), торгівлею і ремеслом зай­малися періски (вільні люди), а громадяни Спарти — ли­ше військовою справою. Це була держава воїнів, влада у якій належала військовій аристократії. Спартанське релігійне життя було схоже на афінське.

Релігія Давньої Греції зберігала численний пантеон го­мерівських олімпійських богів, інколи змінюючи їх ієрархію.

Ще в IV ст. до й.е. греки запозичили у фінікійців семітський алфавіт. У VIII ст. до н.е. Гомером були напи­сані "Іліада" та "Одіссея", в яких зображено розгорнуту картину давньогрецького життя, в тому числі й релігійні уявлення. Світ, за Гомером, заселений богами й людьми. Вони мають багато спільною між собою, але боги неви­димі. Люди споживають плоди землі, а боги — нектар, ам­брозію (їжа, яка надавала вічної юності й краси), люди смертні, а боги безсмертні.

Суспільство часів Гомера ще не сповідувало ідеї по­тойбічного існування. Померлі предки, за тодішніми уяв­леннями, продовжують своє існування в підземному

царстві, й лише деякі з них, за волею богів, одержують без­смертя.

Давньогрецька релігія звеличувала фізичну працю. То­му так багато богів є покровителями різних видів діяль­ності: Артеміда наглядала за полюванням, Гермес, Апол­лон і Пан — за скотарством, Деметра дбала про землероб­ство, Діоніс — про виноградарство, Афіна Паллада — про ремісництво, Гефест — допомагав ковалям, Гермес — тор­говцям тощо. Розумова, мистецька праця теж мали своїх покровителів.

Значним, тісно пов'язаним з релігією культурним яви­щем були спортивні ігри, головні серед них — олімпійські. Перші було влаштовано в 776 р. до н.е. на честь Зевса Олімпійського. Вони прославляли фізичні якості людини, заохочували фізичний розвиток, який потрібен був арис­тократії для панування над рабами і утвердження власної соціальної значущості.

 

Міфологія давньої греції

 

Давньогрецька міфологія — одне з найяскравіших явищ світової цивілізації. Вона постала ще в період матріархату, увібравши в себе анімістичні та фетишистські уявлення. Міфологічне було обґрунтовано культ предків і тотемізм. Релігія давніх греків почалася з міфів, а досягла своєї довершеності в олімпійській міфології. Це грецька міфологія періоду патріархату. Олімпійський пантеон очо­лює "батько всіх богів і людей" Зевс. Він живе на горі Олімп, усі боги підлеглі йому. Олімпійські боги антропо­морфні — фізично тотожні людям, наділені людськими якостями: їдять, п'ють, сваряться, миряться, народжують­ся, вмирають. Поруч з ними — значна кількість міфічних героїв — приборкувачів чудовиськ, які шкодили людям. Антропоморфізм давньогрецької міфології свідчив про усвідомлення людьми свого місця у світі, посилення їх влади над природою. Згодом антропоморфні грецькі боги дедалі більше уособлювали абстрактні сили природи та суспільства.

В елліністичній літературі, а потім і в римському епосі міфологія крім релігійного набуває й літературно-мис­тецького значення, прислужившись митцям різних часів у творенні алегорій, метафор, мотивів, образів тощо. Але головною є її релігієтворча роль: вона стає основою уявлень, зумовлює фетишизм і магію давньогрецької релігії.

Виховані на суворому дотриманні законів і норм, греки ретельно ставилися до культових положень. Великого зна­чення надавали культові бога сонця, світла, мудрості й мис­тецтва Аполлона; йому було присвячене святилище в Дельфах. Дельфійські жреці й оракули Аполлона користувалися незаперечним авторитетом, втручалися в державні справи.

Розвиток господарства, стабілізація суспільного життя надавали особливого значення культові Деметри — богині родючості, землеробства й законодавства, їй було присвя­чене святилище в м.Елевсинії поблизу Афін, де тра­диційно відбувалися містерії — таємничі обряди з участю лише "посвячених". Першим ступенем посвячення були пісні й танці вночі під час свята Великих Елевсиній. На другому ступені у святилищі виконували драматичну вис­таву про викрадення богом підземного царства Ашом доч­ки Деметри — Персефони (Кори), яка стала дружиною Аїда. Щовесни вона поверталася до матері, а потім знов — до підземного царства. Це була символізація вмираючого і проростаючого зерна, споконвічного акту родючості, таїнства вічного життя. Посвячені в культ Деметри, вважа­лось, здобували право на вічне життя після смерті. При цьому практичні греки не забували й про вимоги благочес­тивого, добродійного життя. До елевсинських містерій не допускали, наприклад, тих, хто пролив чиюсь кров. Зго­дом Великі Елевсинії було визнано загальнодержавним святом.

У давню епоху істотних змін зазнав культ Діоніса — бо­га рослинності, виноградарства, який нарівні з Аполлоном уособлював ідею безсмертя людської душі.

З культом Діоніса і Деметри пов'язана релігійно-філо­софська течія орфізм, яку, начебто, заснував міфічний співець Орфей, син бога річок Еагра і музи Калліопи. Міф розповідає про смерть його дружини Евридики, яку вку­сив змій. Прагнучи повернути її до життя, Орфей спустив­ся у підземне царство і грою на кіфарі та співом зачарував стража підземного царства Кербера і дружину Аїда Персе-фону. Орфею було дозволено забрати Евридику із собою, але, ведучи її, він не мав права озиратися назад. Однак цікавість переважила, Орфей озирнувся (чи не на красуню Персефону?) і втратив Евридику. Та він здобув знання про душу. Орфей розповів людям, що душа є началом добра, частиною божества, а тіло — таємницею душі. Після

звільнення душі з мертвого тіла вона продовжує існувати, перевтілюється. Орфею навіть приписують учення про ме­темпсихоз — переселення душі з одного тіла в інше. Пізніше воно було сприйняте філософами (піфагорійцями, неоплатоніками) і християнськими богословами.

Антична міфологія перебувала у певних зв'язках з філософією та наукою загалом. Жрецтво не вважалося соціальною групою, не було кастовим. Раціональне мис­лення, що визначало тогочасну культуру, було властиве релігійній думці та міфології. Це стало передумовою оригінального поєднання космогонічних і теогонічних уявлень, за яким ототожнювалось народження космосу і богів. Творцем усього був бог Хронос: він з хаосу й ефіру створив срібне яйце, з якого вийшов бог Діоніс (Ерос). Діоніс породив Ніч, Землю і Небо. Земля і Небо породи­ли Океан, Фетіду (одну з морських німф), Крона і Рея. Син Крона Зевс домігся влади над усіма богами і людьми, поглинув Діоніса, увібравши його силу. Але богиня Персефона народила від Зевса нового бога вина і радості — теж Діоніса. Так боги народжуються і переходять один в іншого, а з розвитком Космосу розвивається божествен­ний пантеон. Безумовно, в цьому чимало суперечностей. Адже цей міф, приписаний Орфею, творився в різних місцях, у різний час, доповнювався й уточнювався, наби­раючи фантастичних елементів. Він відобразив істотну ри­су мислення давніх греків, які уявляли світ таким, шо роз­вивається, змінюється за певними законами. Вони шука­ли вихідні засади існуючого світу, що згодом виявилося у філософській школі мілетців: Фалеса (прибл. 625—547 до н.е.), Анаксімандура (прибл. 610—546 до н.е.), Анаксімена (прибл. 585—525 до н.е.), Геракліта з Ефеса (прибл. 570— 475 до н.е.), Піфагора (прибл. 570—500 до н.е.). Філо­софське, наукове і релігійне мислення то протидіяли одне одному, то взаємодоповнювалися. Це був єдиний потік ду­ховного розвитку, кристалізований у багатій духовній культурі давніх греків.

 

релігійний культ давніх греків

 

 

Антропоморфне уявлення греків про своїх богів зумов­лювало відповідне ставлення до них. Приносячи богові жертву, греки висловлювали свої сподівання на конкретну допомогу, пораду, гарантію на майбутнє. Жерці були   більше адміністраторами, ніж священиками, доглядали за храмами, організовували релігійні зібрання, процесії, це­ремонії, розшифровували передбачення, ворожіння. Жер­цями були окремі державні особи (архонти), а також осо­би, обрані на певний термін.

Особливий елемент давньогрецького релігійного куль­ту — храми, найдавніші з яких збудовано в XII ст. до н.е. Вони вважалися пристановищем богів, уособлених у скульптурах. Спочатку за храми правили звичайні житлові будинки. Потім 'їх спеціально будували у місцях тра­диційного поклоніння богам — на гірських вершинах, біля священних дерев і джерел, у священних гаях і дібровах. Храми споряджали усім необхідним для бога; вогнище ма­ло форму вівтаря; для зберігання начиння і посуду відво­дили невелике приміщення — опістодом ("задня кімна­та"); у передній частині були сіни — пронаос, у цент­ральній (наос чи целла) — колони, які згодом з'явилися і на фасаді. Так виник тип храму з колонами біля входу — простиль; з колонами з тильного боку — амфіпростиль, з колонами з обох боків — периптер, із двома рядами ко­лон   диптер. Спорудження храмів з колонами і статуями стимулювало розвиток архітектури та скульптури, які ста­ли провідними у давноьогрецькому мистецтві й надовго окреслили тенденції розвитку мистецтва Європи загалом.

Для давніх греків храм був не тільки культовою, а й важливою громадською спорудою. У ньому зберігали дер­жавні та приватні гроші, коштовності, твори мистецтва, документи, архіви. На кам'яних плитах викарбовували тексти законів, фіксували видатні події. В храмах і поруч з ними відбувались народні зібрання, оголошували рішення царів, архонтів (вищих службових осіб). Храм був певним політичним символом. Тому архітектурі приділяли велику увагу. Серед семи чудес світу є і споруди релігійного при­значення — храм Артеміди Ефеської, статуя Зевса Олімпійського та Колоса Родоського.

V і IV століття до н.е. — період класичної Греції. Го­ловні події розгортаються на території Аттики (гр. — узбе­режна країна). Щедро обдарована природою, населена енергійним, працелюбним, розумним і хоробрим народом, Аттика стає центром економічного, політичного і культур­ного життя Греції, а її столиця Афіни — центром усіх значних подій. Тому цей період ще звуть аттичним.

Значного розвитку набула в Афінах демократія. Влада належала Раді п'ятисот (буле), народному суду (гелії) та  народним зборам (еклесії), що свідчить про суверенітет народу. Релігія була під наглядом держави: нагляд за свя­щенним майном здійснювали архонти, які згодом посту­пилися своїм впливом стратегам (воєначальникам). Вони керували релігійними процесіями, жертвопринесеннями, спортивними змаганнями. Участь у релігійному культі для громадян була обов'язковою. Політичне безправ'я рабів і метеків (іноземців) автоматично позбавляло їх цієї участі.

За стратега Перікла з 460 до 429 pp. до н.е. (цей період вважають золотою епохою афінської демократії) вплив релігії був дуже вагомим. На Акрополі в 447—438 pp. до н.е. було зведено величний храм — Парфенон ("храм Діви"), в якому розмістили статую Афіни — покровитель­ки міста. На щиті Афіни скульптор Фідій зобразив себе і Перікла, за що був звинувачений у блюзнірстві, ув'язне­ний. На Акрополь вели мармурові сходи, храм прикраша­ли численні статуї. Проіснувавши всю античну епоху, в V ст. н.е. він став християнським храмом, у XV ст. — му­сульманською мечеттю; в 1687 р. був зруйнований ве­неціанцями. Дотепер збереглися його руїни. Майже одно­часно зі спорудженням Парфенону було перебудовано храм Деметри в Елевсиніях, зруйнований готами.

Наприкінці V ст. до н.е. суперництво Афін і Спарти спричинило тривалі міжусобні війни (Пелопоннеські війни 431—404 pp. до н.е.). Афіни зазнали в них поразки, але й Спарта не стала гегемоном. Війна загострила соціальні суперечності, послабила демократію й полісну мораль. Релігія давніх греків не вберегла їх від кривавих зіткнень, хоч сторони, що воювали, мали спільних богів і спільні храми.

З цього почалася затяжна криза давньогрецького поліса: військові сутички і війни, перевороти і деспотії. А на Сході тим часом виникла Перська імперія. З IV ст. до н.е. серед грецьких держав відбувається піднесення Ма­кедонії, яка стала панувати в Греції. В 334 р. до н.е. Алек­сандр Македонський розпочав свій похід в Азію, сформу­вавши могутню імперію, яка розпалася після його смерті (323 до н.е.).

Азіатський похід Александра Македонського помітно вплинув на розвиток світової цивілізації. Слідом за військом у підкорені країни йшли філософи, історики, природознавці, жреці. Александр не протидіяв культурі, релігії завойованих країн, брав участь у їх культах, дбав про обожнення своєї особи в них, мріяв про формування греко-перської народності. Столицею нової держави обрав Вавилон. Там мав бути і головний храм. Але здійснити ці задуми йому не вдалося. Для таких справ потрібні століття, особливий соціальний прошарок, який був би рушієм цих процесів. І все ж походи Александра Маке­донського дали могутній поштовх зближенню культур і релігій античного світу і Близького Сходу.

Після Александра Македонського настала епоха еллінізму — період від його смерті до встановлення геге­монії Риму. Саме тоді відбувається занепад Греції та Ма­кедонії.

У III ст. до н.е. на заході від Еллади сформувалося но­ве державне об'єднання — Римська республіка, яка внаслідок загарбницьких та громадянських війн перетво­рила Македонію на свою провінцію, а згодом перебрала владу над усією Грецією.

Історія релігії елліністичної епохи має свої особли­вості. Це період релігійної терпимості. Культи східних бо­жеств поширюються в Греції, а грецькі боги знаходять но­вих прихильників на Сході. Грецька міфологія стає загаль­новизнаною, набуваючи національного забарвлення в Малій Азії, Східному Середземномор'ї, Єгипті, Дворіччі.

Відбувається пожвавлення місцевих культів, місцеві боги одержують імена загальновідомих з додаванням до них місцевих елементів. Це засвідчує об'єктивну не­обхідність релігійного синкретизму в процесі зміцнення зв'язків між народами.

В елліністичний період активніше поширювалися міфи про богів-рятівників, які звільняють людей від тягаря смерті чи дають надію на потойбічне спасіння, — Осіріса, Діоніса, Аттіса. Водночас більшою пошаною стала корис­туватись богиня Тіхе (Доля), що свідчило про нерівно­правність у суспільстві, невизначеність у баченні людьми свого майбутнього. Відчутнішим став взаємозв'язок ре­лігійної свідомості та інших форм духовного життя суспільства.

Релігія давніх греків значною мірою живилася надбан­нями давньогрецьких науки і мистецтва, що чітко просте­жується у Дворіччі та Єгипті. Математична праця "Нача­ла" Евкліда (450 — прибл. 380 до н.е.) і астрономічний трактат "Альмагест" Птоломея (II ст. н.е.) започаткували нову епоху в розвитку науки. А давньогрецьке мистецтво дотепер вважають одним з най унікальніших в історії люд­ства.