5.2. Організаційно-господарські та економічні основи кормової площі

При організації кормової площі важливо розміщувати її безпосе­редньо поблизу місць утримання худоби, пунктів виробництва і збе­рігання кормів, скоротивши до мінімуму транспортні витрати. Важ­ливою є також наявність доріг. Уся ґрунтообробна, посівна і зби­ральна техніка має відповідати розмірам полів і пасовищ — чим більша площа останніх, тим продуктивніше працюють агрегати. При цьому слід уникати надмірного поділу ділянок на поля і загони. Наприклад, при загальній площі кормової сівозміни 150 — 300 га на­вряд чи доцільно ділити її на 9 — 10 полів. Така сівозміна може ма­ти 5 — 7, у крайньому разі — 8 полів.

Більшість кормової площі (40 — 60 %) слід відводити під багаторіч­ні трави, на півдні — із зрошенням, у районах достатнього зволо­ження — здебільшого без поливу.

Важливий підсумок організації кормової площі — мінімальні трудові і грошові витрати на одиницю продукції. За досвідом кращих господарств, виробництво кормів має бути дешевшим, ніж вирощу­вання зернових і технічних культур, не менш ніж у 1,5 — 2 рази.

Одним із завдань раціональної організації кормової площі, як уже зазначалося, є наближення її до місць утримання тварин, до кормових угідь (пасовищ, сівозмін). Наскільки це важливо, свідчать такі дані. При перевезенні 1 т зеленої маси озимих, ранніх ярих, багаторічних трав на відстань 10 — 15 км транспортні витрати до­рівнюють і навіть перевищують вартість прямих витрат на вирощу­вання цих культур. У деяких господарствах із загальних витрат на виробництво кормів витрати тільки на перевезення їх становлять 50 — 60, а в окремих випадках — 70 %. Це свідчить про повну від­сутність будь-яких організаційних принципів при створенні кормо­вої площі.

Проте буває так, що важко обійтись без вирощування кормових культур на значних відстанях від ферм. Йдеться про посіви багато­річних і однорічних трав на зайнятих парах, схилах, у ґрунтозахис­них сівозмінах, на віддалених дрібноконтурних ділянках на Поліссі і в гірських районах Карпат і Криму. Крім того, багато однорічних трав мають велике значення як фактори родючості ґрунту, фітосані- тарного стану його у польових сівозмінах. У такому разі зелену масу посіву максимальної укісної стиглості доцільно використовувати на силос, сіно й сінаж і в жодному разі не використовувати на зелений корм, оскільки це зменшить продуктивність посіву і підвищить собі­вартість корму. При збиранні на сіно й сінаж вміст сухої речовини у кормі збільшується до 45 — 80 %, що зменшує транспортні витрати на 1 ц корм. од. у 2 — 4 рази.

Отже, віддалені угіддя й сівозміни мають бути насамперед джерелами сіна й сінажу, трав’яних концентратів. Разом з тим із системи зеленого конвеєра слід виключати зайняті пари, крім ви­падків, коли поле зайнятого пару знаходиться безпосередньо бли­зько від ферми або пункту виробництва комбікормів, кормів штуч­ного сушіння.

Ефективне кормовиробництво, що ґрунтується на високопродук­тивній зеленій кормовій площі, може використовувати значно мен­ше фуражного зерна. Із зарубіжної практики, зокрема Нідерландів, Німеччини, і досвіду багатьох господарств України відомо, що трав’яна сировина і коренеплоди — важливий конкурент зернофу­ражу. За раціонального використання їх на фермах великої рогатої худоби можна значно зменшити витрати зерна і підвищити продук­тивність тваринництва.

Улітку якісний зелений корм, особливо пасовищний, за мініма­льних витрат концкормів дає змогу одержувати за день до 22 — 25 л молока від корови. Показовим у цьому є досвід Західних областей України. Так, практика господарств Гощанського району Рівненсь­кої, Вінницького і Бершадського районів Вінницької області та ін. показує, що, використовуючи сприятливі умови зволоження, можна створювати високопродуктивні культурні пасовища, за рахунок яких одержувати по 60 ц/га і більше молока. Завдяки цьому у кіль­ка разів зменшуються витрати концентратів на 1 ц молока. їх вико­ристовують усього 6 — 8 кг, тоді як у багатьох господарствах, де по­гано організовано кормову площу, — по 25 — 30 кг. У 80 — 90-х роках минулого століття існувала практика, коли влітку коровам з надоєм

12 — 14 кг щодня давали 3 — 4 кг комбікормів. Це не виправдано і неприпустимо, коли йдеться про раціональну організацію кормови­робництва у господарстві.

Тому всі ланки кормової площі слід ретельно аналізувати, врахо­вуючи їх ефективність, бо тільки на цій основі можливе виробницт­во дешевих і повноцінних кормів і продукції тваринництва.

Практичною основою планування кормової бази господарства і його кормової площі є науково обґрунтований баланс кормів, який складається з урахуванням кількості та видів вікових груп пого­лів’я, відображує напрям тваринництва відповідно до зональних особливостей місця розташування господарства. У ньому порівню­ються потреба у грубих, соковитих, зелених, концентрованих кор­мах, молоці, молочних відвійках і різних мінеральних добавках із запланованим і фактичним надходженням їх (табл. 7).

У балансі кормів багатогалузевих господарств грубі корми станов­лять 12 — 14 %, соковиті 25 — 30, зелені — до 35, концентровані 25 — 30 %. У господарствах, що займаються відгодівлею молодняку великої рогатої худоби і на молочнотоварних фермах частку грубих, соковитих і зелених кормів можна збільшувати відповідно до 14 — 16, 35 - 37 і 35 - 40 %.

Іноді зелені корми в кормовому балансі становлять всього 20 — 25 %. І причина тут не в недооцінюванні їх значення. Нерідко по­требу в них розраховують за надоями молока, при цьому потреба в

зелених кормах виявляється заниженою. Тому на фермах середньої продуктивності потребу в них краще визначати на основі обороту стада — за поголів’ям.

Другою, вагомішою, причиною є планування скороченого періоду надходження зелених кормів — всього 160 — 170 днів, тоді як в Україні ці корми можна мати упродовж 190 — 210 днів. Щоб збіль­шити період і забезпечити регулярність їх надходження, слід додат­ково до пасовищ висівати польові культури, в тому числі холодо­стійкі.

У свинарських і птахівницьких господарствах зелених кормів використовують менше, а потреба в концентрованих кормах зростає до 40 — 60 %. Разом з тим зерна в концкормах має бути не більше як 40 — 50 %. У деяких країнах Європи, наприклад у Нідерландах, Ні­меччині, Великій Британії, Данії, частка зерна в концкормах не перевищує 30 — 40 %, а решта — сушений жом, картопляні жмаки, високоякісна трав’яна сировина, білкові домішки та інші незернові компоненти.

Кормовий баланс має передбачати деякий запас кормів для за­безпечення високої продуктивності тварин і необхідних резервів кормів.

При плануванні кормової площі у господарстві використовують перспективний (на найближчі 5 — 10 років) баланс кормів як осно­ву планування посівних площ кормових і зернокормових культур, підготовки різних видів кормосховищ, придбання будівельних ма­теріалів, необхідної сільськогосподарської техніки, пального та інших матеріалів. Враховують також можливості використання природних угідь.

За статтями балансу кормів враховують, скільки і яких кормів надійде з пасовищ і сіножатей і скільки потрібно виробити їх на польових землях. Потім добирають кормові культури і відповідно до перспективних рівнів їх урожайності розраховують площі сівби ба­гаторічних і силосних культур, однорічних трав, коренеплодів, зер­нофуражних культур (табл. 8).

Для надходження зелених кормів додатково до пасовищ загаль­ну площу останніх установлюють за середньою врожайністю куль­тур на зелений корм з одиниці площі, тобто з розрахунку одержан­ня двох — трьох урожаїв (укосів). При визначенні загальної площі ріллі для виробництва цих кормів за середнім урожаєм зеленої маси з 1 га за основу беруть дані кращих господарств і науково-дослідних установ. Орієнтовно вони можуть бути такими: для Полісся і Лісо­степу — 350 — 400 ц/га зеленої маси, при додатковому зрошенні 450 — 500 ц/га; у Степу без зрошення 200 — 250 ц/га, при зрошенні 450 — 500 ц/га. Це при одержанні в середньому 2 — 3 врожаїв (укосів) з гектара.

Приблизно таку саму врожайність беруть за основу в розрахун­ках потреби у площах сівби кормових трав для трав’яної і сінної січки — компонентів комбікормів. Потреба у цій сировині зроста­тиме у міру збільшення поголів’я худоби, свиней, птиці.

Після розрахунку площ сівби кормових культур визначають їхню структуру у відсотках щодо всієї площі ріллі або польової кормової площі. При цьому проміжні посіви кормових культур не впливають на структуру посівних площ, а є реальним додатковим джерелом кормів.

Розміщення посівів кормових культур у системі землеко­ристування. Після розрахунку площ сівби кормових культур пла­нують розміщення їх у системі землекористування господарства (табл. 9). Якщо в господарства немає кормових сівозмін або вони за­плановані без урахування умов виробництва кормів і потреби в них на перспективу, то проводять нарізування полів або уточнюють іс­нуючі схеми. Відповідно до цього організовують механізовані загони з вирощування кормових культур і заготівлі кормів. Якщо такий загін організовано на базі кормопольової сівозміни, в його обов’язки може входити також вирощування й інших польових культур — зер- нокормових, зернових і технічних.