1.1. Земельні ресурси як об’єкт управління

Земля була і залишається головним джерелом задоволення і першоряд­них потреб людини, - є найважливішою ланкою усіх виробничих процесів і тому має велике значення в житті людей. Життя людства немислиме без бе­зупинного використання земельних ресурсів як речовинного фактора й об’єк­та суспільних відносин. Коли до землі приєднується людська праця (жива і уречевлена), вона стає не лише як засіб виробництва, залучений у систему сільсько- чи лісогосподарського виробництва, а й виступає як матеріальна умова, і як активний фактор - головний засіб виробництва. У даному разі вона є і предметом праці, і безпосереднім засобом праці, оскільки володіє унікаль­ною відмінною рисою - родючістю, тобто здатністю відтворювати рослини, забезпечуючи їх необхідними поживними речовинами.

Рівень Грунтової родючості не постійний і залежить від ряду соціаль­но-економічних, технологічних та інших факторів. Так, у результаті впливу на землю людської праці на основі природної родючості виникла рукотвор­на (тобто штучна) родючість. Коли два види родючості злилися в єдине ціле, окультурений людиною Грунт став класичним прикладомприродно-антропо­генного фактора. Але нераціональне використання землі може призвести до зниження цієї унікальної здатності. Тому питання про охорону й організацію раціонального використання земель завжди лежить у площині інтересів сус­пільства. Суспільство зацікавлене в тому, щоб той, кому належить земля, ор­ганізував її використання найбільш оптимальним способом.

Як правило, при цьому інтереси суспільства і конкретного землекористу­вача збігаються. Але можлива і розбіжність цих інтересів. Так, природно, що тимчасовий користувач виявить інтерес лише до одержання ефекту протягом того терміну, поки він використовує землю. Про це ще в середині минулого століття писав К. Маркс: «...одна з найбільших перешкод раціонального зем­леробства, те що фермер уникає всіляких поліпшень і витрат, якщо не можна очікувати, що вони цілком будуть використані до закінчення терміну оренди».

Інтереси ж суспільства як сукупності поколінь містять у собі забезпечення збереження земель і відтворення Грунтової родючості і т. п. Досягнення балан­су інтересів суспільства і конкретного землекористувача дає змогу судити про раціональність використання відповідних земель.

Значною мірою досягненню такого балансу сприяє поєднання в одній особі функцій користувача ділянки, що об’єктивно прагне інтенсифікувати використання землі і взяти при цьому максимальну вигоду, і його власника, що прагне, у свою чергу, зберегти корисні властивості своєї ділянки. Так, об­стеження американських і канадських фермерів, що мають у власності одну частину оброблюваної ними землі, а іншу орендують, показали, що на власній землі фермер дотримується системи сівозмін, вчасно вносить добрива, вида­ляє каміння і т. п., тоді як на орендованій частині земель (навіть, якщо вона має більшу потребу в меліоративних роботах) той самий фермер ігнорує ці природо-захисні дії.

Таким чином, у процесі використання землі, особливо сільськогосподар­ського, повинні поєднуватися як інтереси конкретних землекористувачів, так і суспільства в цілому, всіх учасників земельних відносин, зокрема, потенцій­них. Використання земель повинно:

1) відповідати соціально-економічним інтересам розвитку країни в цілому, окремих галузей, регіонів і конкретних землекористувачів;

2) найбільш повно враховувати природні й економічні умови й властивості конкретних територій і передбачати оптимальне співвідношення спеціалі­зації і розмірів виробництва з територіальними особливостями;

3) бути найефективніше організоване для конкретних умов простору й часу способом та забезпечувати досягнення максимального економічного й со­ціального ефекту при дотриманні екологічних вимог;

4) забезпечувати оптимальну взаємодію з навколишнім середовищем, охоро­ну землі в процесі її використання, підвищення родючості Грунтів і збере­ження складу і співвідношення земельних угідь;

5) передбачати дбайливе ставлення до землі, що включає в себе як кількісну (боротьба з негативними процесами, що призводять до скорочення придат­них для використання площ), так і якісну (зниження землемісткості різних виробництв);

6) передбачати постійне удосконалювання технологічних процесів, які без­посередньо пов’язані як з використанням земель, так і не пов’язаних, але таких, що впливають на стан земель чи якість вирощуваної продукції.

Проте організувати таке раціональне використання земель непросто, зо­крема і тому, що родючість не є єдиною відмінністю землі від інших при­родних ресурсів чи рукотворних об’єктів. Так, найважливішою відмінністю землі від будь-яких інших об’єктів нерухомості і засобів виробництва є те, що земля - це не результат людської праці, вона унікальний продукт природи. На відміну від таких об’єктів, як житлові і виробничі приміщення, транспортні системи, також необхідних для людини, земля не може бути відтворена знову, вона незамінна і неповторна. Хоча Грунтова родючість і є відносно віднов- лювальною, але більшість просторових властивостей землі у разі їх утрати відтворити неможливо, тому земельні угіддя можна вважати невідтворними ресурсами.

Стосовно землі як об’єкта управління можна натрапити на недоречне вживання термінів «земельно-ресурсний потенціал» або «земельні ресурси», тоді як у переважній більшості мова іде про земельну ділянку як об’єкт зе­мельно-майнових відносин (власності чи володіння) і таке ін.

Для характеристики землі - території як інтегрального ресурсу приро­ди, по суті, відсутнє адекватне визначення. З великою ймовірністю тут можна використати термін «земельно-ресурсний» потенціал або його модифікації - «природно-ресурсний потенціал території», «природноекономічний потенціал території та ін., хоч у ресурсооцінному значенні цілком очевидна їх орієнтов­на здатність. Так, зокрема, значення слова «потенціал» однозначно детермінує можливості використання земельної території і допомагає розглядати їх як явище майбутнього (потенціал - від лат. potentis сила, тобто властивості землі чи притаманні їй якості, засоби, які можуть бути використані з метою досяг­нення певної мети або вирішення якоїсь проблеми, зокрема, продовольчої або більш широкої економічної).

Як бачимо, навіть короткий аналіз тлумачень понять і термінів у галу­зі використання земельних ресурсів дає певне уявлення про складність про­блеми. Заради уникнення термінологічної плутанини і пояснення позиції далі наводяться визначення понять, що вживаються в галузі земельних відносин і сфері використання та охорони земель.

У контексті наведених міркувань з приводу структуризації понять і тер­мінів є всі підстави розглядати і «територію», і «землю», і «земельні ресурси» як складні системні утворення, що є певним чином упорядкованою множиною взаємопов’язаних і взаємодіючих елементів, які і утворюють певну єдність (сукупність) - земельно-ресурсний потенціал.

Зрозуміло, що склад цих елементів (їхня кількість і набір) у багатьох ви­падках застосування названих термінів і понять є ідентичним. Цим, мабуть, і можна пояснити досить розповсюджене синонімічне вживання «землі», «зе­мельних ресурсів» до «території» як її форми, яку створили природа й люд­ське суспільство.

Разом з тим, для ототожнювання цих понять, як і протиставлення їх одне одному, на нашу думку немає достатніх підстав. Цілком очевидно, що при всій їхній схожості, є між ними і принципова різниця. Гадаємо, важливо вирізняти їх дві автономні (за способом упорядкування елементів) системні функції - внутрішню і зовнішню.

Головна причина необхідності розмежування цих понять криється в різ- нопорядковості явищ і процесів, які вони фіксують. Тут ми маємо справу з двоїстістю «земельних ресурсів», які належать одночасно до кількох якісно різних систем реального життя: природної і суспільної (соціальної), кожна з яких розвивається за своїми специфічними законами, що можуть бути уза­гальнені поняттям «земельні відносини».

Спираючись на викладені схематичні міркування, можна уявити соціаль­ну значимість землі і земельних ресурсів у вигляді тріадичної схеми: «приват­ні (окремі) ознаки якості» (земля - земельна ділянка), “суспільні якісні ознаки першого порядку”, - (інтегральний територіальний ресурс), “суспільні ознаки якості, властиві для земельних ресурсів другого порядку, або над якості” - (те­риторіальне поєднання природних ресурсів, територіальний комплекс при­родних ресурсів, що співвідносяться з людиною, її соціальними потребами, тобто виступають як інтегральний природний ресурс, здатний як задовольня­ти певні суспільні потреби, так і впливати на суспільні відносини).

З двоїстої функції землі і земельних ресурсів випливає і подвійний підхід до їх вивчення та управління: як власне операціонального базису (аналогічно до поелементних оцінок інших видів природних ресурсів) та інтегрального природного ресурсу (комплексна оцінка).

Отже, в сучасному розумінні земельні ресурси - складне поняття, до яко­го умовно можна застосувати визначення «природно-соціальне утворення», яке характеризується ознаками просторового та інтегрального ресурсу - про­тяжністю, рельєфом, надрами, водами, Грунтовим покривом, рослинністю, ін­шою біотою, а також є об’єктом господарської діяльності і розселення, визна­чає екологічні умови життя людей.

Простіше можна сказати, що земельні ресурси це - сукупні ресурси (за­паси) земельної території як просторового базису господарської діяльності і розселення людей, засобу виробництва, її біологічної продуктивності та еко­логічної сталості середовища життя.

У процесі управління слід розрізняти поняття:

Земля (землі) - територія суші або її частина (земельна ділянка) з ґрунта­ми, іншими природними компонентами ландшафту, що органічно поєднані і функціонують разом з нею, є об’єктами власності та господарської діяльності, що здійснюється на основі законодавства України.

Ґрунтовий покрив - продукуючий шар поверхні землі, самостійне при­родно-історичне, органо-мінеральне утворення, здатне до саморозвитку і самовідтворення, а також забезпечувати функціонування біогеоекосистем (біосфери). В сільськогосподарському використанні землі Грунтовий покрив віддзеркалює суть і властивості її як засобу виробництва, основи агрофітоце­нозів, об’єкта оцінки, відтворення і охорони.

Родючість ґрунтів - здатність задовольняти потреби рослин в елементах живлення та воді, забезпечувати їх кореневі системи повітрям, теплом, інши­ми умовами росту і розвитку. Отже, родючість - головний показник якості і основа управління землями сільськогосподарського призначення.

Виходячи з тлумачення понять “земля” і “земельні ресурси” логічно ви­значається - зміст терміну “охорона земель” як система правових, організацій­них, технологічних та інших заходів, спрямованих на забезпечення раціональ­ного використання і відновлення земельних ресурсів, забезпечення режиму цільового використання територій, а термін “охорона ґрунтів” - система орга­нізаційно-господарських, технологічних, нормативно-правових і економічних заходів з відновлення цілісності та еколого-ландшафтних функцій Грунтового покриву, родючості Грунтів, захисту їх від забруднення і деградації.

У зв’язку з викладеним розумінням інтегрованого змісту поняття «зе­мельні ресурси» необхідним є ще раз звернути увагу на основні моменти суті їх визначення та управління. Зокрема, доцільно виділити такі рівні: природ­но-історичний (або природний), природно-ресурсний (або геотехнологічний) та еколого-соціально-економічний. На першому рівні розглядаються окремі компоненти землі-території (і/або їх взаємодія) без спеціального визначення їхньої соціальної функції та значення, тобто тільки якісної оцінки об’єктів чи явищ. На другому рівні має місце оцінка соціальної функції природних еле­ментів (об’єктів) землі шляхом запровадження поняття «земельні ресурси», тобто на ресурсному рівні. І, нарешті, на третьому, еколого-соціально-еконо- мічному рівні, виконується поглиблений аналіз соціальних функцій сукупно­сті елементів земельних ресурсів через призму різних територіально-господа­рських систем або комплексів.

Враховуючи триєдину функцію земельних ресурсів, формуються підходи до управління: як власне просторового операціонального базису, інтегрального природного ресурсу - джерела продовольства і засобу виробництва, носія со­ціальних інтересів (земельних відносин) і екологічних умов життя населення.

Отже, вивчення суті управління земельними ресурсами й принципів за­стосування його засобів - досить важлива умова прискорення ринкових пере­творень у землекористуванні, яка набуває дедалі більшої актуальності з розви­тком продуктивних сил і виробничих відносин.

Значним поштовхом для прискореного розвитку як загальнодержавного, так і регіонального управління земельними ресурсами стало створення в не­залежній Україні спеціально уповноваженого державного органу із земель­них ресурсів - Держкомзему України, а також прийняття останньої редакції Земельного кодексу України, законів України «Про землеустрій», «Охорону земель» та інші. Це істотно вплинуло на структуру і зміст управління у галузі використання і охорони земельних ресурсів в ринкових умовах. Землеустрій визнано як основоположний механізм управління земельними ресурсами в ринкових земельних відносинах. Відповідно до цього формуються нові прин­ципи, рівні управління в галузі використання і охорони земель.