Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

7.4. Типологія особливостей управління сільськогосподарським і несільськогосподарським землекористуванням

У ст. 14 Конституції України закріплено: «земля є основним національ­ним багатством, що перебуває під особливою охороною держави».

Земля не є результатом людської праці, а продуктом самої природи. У зв’язку з цим заслуговує на увагу думка про те, що саме цей факт відрізняє землю від інших об’єктів права власності, створених працею людини, його виробничою діяльністю.

Безпосереднім об’єктом права приватної власності на землі сільськогос­подарського призначення виступає певна територія, що є просторовою сфе­рою діяльності земельного власника, на якій він може займатися виробни­цтвом сільськогосподарської продукції й зведенням будинків, споруд та інших виробничих об’єктів, необхідних для обслуговування основної діяльності. Таким чином, для земель сільськогосподарського призначення характерне використання їх не тільки як засобу виробництва (вирощування сільськогос­подарської продукції), що є притаманною рисою цієї категорії земель, а і як просторово-операційного базису, що властиво всім категоріям.'

Земельний кодекс України вживає як термін «земля», так і термін «зе­мельна ділянка», хоча визначення дається тільки другому.

Земельний кодекс України в ст. 79 дає визначення земельної ділянки як частини поверхні землі, що має фіксовану межу, площу, місце розташування, певними щодо нього правами.

Необхідно вказати на специфічні ознаки земельних ділянок сільськогос­подарського призначення, які характеризують їх як об’єкт земельних відно­син: обмеженість площі земель, локалізація земель за місцем розташування, вони є нерухомим об’єктом, виступають основним способом виробництва в сільському господарстві.

Таким чином, у приватній власності можуть перебувати тільки індивіду- ально-визначені, виділені в натурі на місцевості земельні ділянки, які мають точні межі й розрізняються за цільовим призначенням. Тобто правовий режим земельної ділянки включає цільове призначення, дозволене використання й зареєстроване у встановленому порядку право власності (або інше право в інших випадках) на цю земельну ділянку.

Земельна ділянка як об’єкт права приватної власності має свою специ­фіку і містить у собі кілька важливих елементів. Насамперед, це Грунтовий покрив, що відіграє важливу роль щодо віднесення землі до відповідної кате­горії. Але, крім цього, важливо й включення іноді інших об’єктів природи, що перебувають на цій ділянці: ліс, водні об’єкти і т. д.

Будь-яка діяльність власника на своїй земельній ділянці здійснюється в певному просторі: повітряному або підземному. Усі ці моменти враховує Земельний кодекс. Так, в одних випадках право приватної власності законо­давство поширює не тільки на землю, а й у межах земельної ділянки на по­верхневий (грунтовий) шар, а також на водні об’єкти, ліси й багаторічні наса­дження, які на ній розміщені (п. 2 ст. 79 Земельного кодексу України), в інші - визначається порядок використання таких об’єктів природи власником зе­мельної ділянки (п. 2 ст. 56, п. 2 ст. 59 ЗК). Крім того, законодавець закріплює так зване право власника земельної ділянки на простір, що перебуває над і під поверхнею земельної ділянки на висоті й глибині, необхідних для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд (п. 3 ст. 79 ЗК).

У новому Цивільному кодексі України земельні ділянки визначені видом нерухомого майна. Згідно зі ст. 182 Цивільного кодексу України, до нерухомих речей (нерухомого майна, нерухомості) належать земельні ділянки й усе, що розташовано на них і нерозривно пов’язане з ними, тобто об’єкти, перемі­щення яких без співрозмірного збитку для їхнього призначення неможливе. Таке визначення не вважається новим в історії права. Воно мало місце в до­революційному цивільному законодавстві, має місце у Цивільному кодексі. Класичним у цьому відношенні є Німецьке цивільне законодавство, де під не­рухомістю розуміється земельна ділянка з такими складовими частинами, які: не можуть бути відділені без їхнього руйнування або зміни їхньої суті; жор­стко пов’язані із земельною ділянкою, зокрема, будинки та інші речі, пов’язані із землею. Речі, які були пов’язані із земельною ділянкою чи будинком тим­часово - не є складовою частиною нерухомості.

Земельні ділянки й права на них, а також тісно пов’язані із земельними ділянками об’єкти (грунт, замкнуті водойми, ліс, багаторічні насадження, бу­дівлі, споруди та ін.), переміщення яких без співрозмірних збитків їхньому призначенню неможливе, перебувають в обігу неподільно, якщо інше не пе­редбачено законом.

Виходячи із принципів цивільного законодавства, земельна ділянка може бути подільною і неподільною. Подільною можна визнати земельну ді­лянку, яка без зміни її цільового призначення й дозволеного використання може бути розділена на частини, кожна з яких після поділу може утворити самостій­ну ділянку, що підлягає державній реєстрації. Неподільною визначено земель­ну ділянку, яка за своїм цільовим і господарським призначенням й дозволеним використанням не може бути розділеною на самостійні земельні ділянки.

Таким чином, земельною ділянкою, як об’єктом права власності по­винна визнаватися не будь-яка ділянка земної поверхні, а індивідуаль­но відособлена відповідно до певної групи ознак. Межі земельної ділянки фіксують на планах (кресленнях) і виносять у натуру. Площа земельної ді­лянки визначається після виносу межі в натуру. Цим і визначається специ­фіка управління.

Відповідно до Земельного кодексу України об’єктами права приватної власності на землю виступають земельні ділянки для ведення фермерського господарства (ст. 31), особистого селянського господарства (ст. 33), садівни­цтва (ст. 35). Крім того, згідно з п. 3 ст. 22 ЗК землі сільськогосподарського призначення передають у власність громадянам для ведення товарного сіль­ськогосподарського виробництва. Основним суб’єктом товарного сільськогос­подарського виробництва з правом приватної власності на землю є фермер­ське господарство, але в цій статті йдеться про надання землі не селянському господарству, а громадянам для здійснення господарської діяльності з метою товарного виробництва (іншими словами, підприємницької діяльності в сфері сільськогосподарського виробництва). Однак у земельному законодавстві не визначені умови й порядок передачі земельних ділянок громадянам, ні роз­міри земельних ділянок для цілей підприємництва.

Згідно зі ст. 22 ЗК землями сільськогосподарського призначення є землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здій­снення сільськогосподарської науково-дослідної й навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей. Чинне земельне законодавство, як і раніше, базується на пріоритеті розвитку правового регулювання земель сільськогосподарського призначення. І це справедливо, з огляду на кількість і якість цих земель. Таким чином, землі сільськогосподарського призначення на сьогоднішній день є основною катего­рією земельного фонду України, що задіяна проведенням земельної реформи.

До земель сільськогосподарського призначення належать: сільськогос­подарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та пере­логи), тобто з певним господарським використанням; несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісосмуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісового фонду, землі під госпо­дарськими будівлями і дворами, землі тимчасової консервації тощо).

Виходячи з наведеного вище поняття, можна визначити дві основні пра­вові ознаки земель сільськогосподарського призначення - надання для потреб сільського господарства й призначення для використання в сфері сільськогос­подарського виробництва.

Земля в сільськогосподарському виробництві є незамінним чинником у силу ряду особливостей, серед яких найчастіше виділяють: обмеженість (не­змінність кількості), непереміщуваність, невідновність, практична невичерп­ність продуктивної сили.

Землі сільськогосподарського призначення не випадково займають пріо­ритетне місце серед виділених у законодавстві дев’яти категорій земельного фонду. На відміну від інших категорій земель, використовуваних в основному як просторово-операційний базис, землі сільськогосподарського призначення виступають як основний засіб виробництва продуктів харчування, кормів для тварин і сировини для різних галузей промисловості. Цей факт є головною особливістю зазначеної категорії земель, для якої встановлений особливий правовий режим, що характеризується таким використанням земель сільсько­господарського призначення, при якому забезпечується охорона земель, під­вищення родючості Грунтів, недопущення виведення таких земель із сільсько­господарського обороту.

Землі сільськогосподарського призначення як об’єкт правового ре­жиму мають потрійну правову характеристику:

• загальний об’єкт (частина земельного фонду), на який поширюється за­гальний правовий режим використання земель;

• родовий об’єкт (категорія земельною фонду), на який поширюються пра­вила особливого правового режиму, призначені для земель сільськогоспо­дарського призначення;

• безпосередній об’єкт (як сільськогосподарське угіддя), на який поширюється дія норм земельного, фінансового, господарського та інших галузей права.

Для земель сільськогосподарського призначення важливим є їхня ґрунтова характеристика, оскільки значну частину земної поверхні займають Грунти. Тому земля відіграє особливу роль у сільськогосподарському виробництві. Її використання в цій сфері - основне використання Грунту як об’єкта. Поняття Грунту як верхнього шару земної кори дається в агрономічній науці. Ґрунти - це поверхневий пухкий шар землі, що видозмінився й продовжує постійно змінюватися під впливом біологічних і атмосферних факторів, а також ціле­спрямованої діяльності людини. В енциклопедичному словнику визначається, що «Грунт - це природне утворення, що складається з генетично пов’язаних горизонтів, що формуються в результаті перетворення поверхневих шарів і атмосфери під впливом води, повітря й живих організмів; має родючість».

Родючість властива тільки землям сільськогосподарського призначення. У цьому значенні земля й Грунт поняття ідентичні. Різниця полягає в тому, що земля є більш загальним поняттям, а Грунт пов’язують з конкретним уявлен­ням про якість землі й здатністю її використання в сільському господарстві.

Подання про ґрунти як специфічні природні і господарські об’єкти не знайшло свого відображення в Конституції. Пропонують визначення ґрунту як самостійного об’єкта екологічних правовідносин з властивою йому родю­чістю, що є основним і незамінним способом виробництва сільськогосподар­ської продукції.

Землі сільськогосподарського призначення регулюються земельним зако­нодавством як єдиний об’єкт, що означає:

- не всякі землі підлягають сільськогосподарському використанню, а лише придатні для цих цілей;

- не всякі придатні для сільськогосподарських потреб землі можуть вико­ристовуватися як землі сільськогосподарського призначення.

Так, у заповідних зонах не може здійснюватись товарна сільськогоспо­дарська діяльність.

Правове поняття земель сільськогосподарського призначення включає ха­рактеристику їхньої юридичної структури або складу. Традиційно прийнято вважати, що в сільському господарстві земля функціонує у двох якостях: як територіальна умова і як основний засіб виробництва. У зв’язку із цим землі сільськогосподарського призначення згідно з юридично закріпленими методами використання розподіляються на два головних види.

По-перше, це земельні площі, які відповідно до природних властивостей, розташування і господарських потреб використовуються для посівів сільсько­господарських культур і слугують засобом виробництва в рослинництві.

По-друге, це землі, які є тільки територіальним базисом і необхідні для організації сільськогосподарського виробництва й пов’язаних з ним видів ді­яльності. У цьому випадку мова йде про земельні площі, які не призначені для вирощування рослин, отже, вони є несільськогосподарськими угіддями, що обслуговують сільськогосподарське виробництво.

Існує також класифікація, згідно з якою до складу земель сільськогоспо­дарського призначення віднесено:

1) Угіддя - земельні ділянки з певним господарським використанням (тобто ті, що використовуються в сільському господарстві як головний засіб виробництва): рілля, пасовища, луки, сіножаті, земельні ділянки, зайняті ба­гаторічними насадженнями. Ці земельні ділянки являють собою найціннішу частину сільськогосподарських земель.

Площі, зайняті сільськогосподарськими об’єктами: фермами, під’їзними шляхами, полезахисними насадженнями, землями тимчасової консервації і т. д. На цих земельних ділянках розташовуються об’єкти, необхідні для ведення виробництва аграрними підприємствами й організаціями, селянськими та фермерськими господарствами.

2) Неугіддя - яри, балки, болота, на яких необхідно проводити окуль­турення земельних ділянок з метою залучення їх до складу продуктивних земель.

Найбільш характерними відмінностями, які повинні застосовуватися при типології земель сільськогосподарського і несільськогосподарського призна­чення - це їхні споживчі властивості.

За споживчими властивостями землі сільськогосподарського призначен­ня ділять на:

- сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, па­совища та перелоги);

- несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги, землі під госпдворами).

Землі несільськогосподарського призначення це:

1. Землі житлової та громадської забудови в межах населених пунк­тів діляться на:

• ділянки під житловими будинками;

• ділянки під громадськими будівлями та спорудами - об’єктами загального користування;

• ділянки під вулицями, площами, скверами тощо.

2. Землі природно-заповідного фонду та іншого природо-охоронного призначення ділять на:

• природні заповідники;

• національні природні парки;

• біосферні заповідники;

• регіональні ландшафтні парки;

• заказники;

• пам’ятки природи;

• заповідні урочища;

• ботанічні сади;

• дендрологічні парки;

• зоологічні парки;

• парки - пам’ятки садово-паркового мистецтва;

• водно-болотні угіддя;

• природні об’єкти, що мають особливу наукову цінність.

3. Землі лісового фонду:

• укриті лісовою рослинністю;

• не вкриті лісовою рослинністю, надані для потреб лісового господарства.

4. Землі водного Фонду:

• моря, річки, озера, водосховища, болота, острова;

• прибережні захисні смуги;

• гідротехнічні споруди;

• берегові смуги.

5. Землі промисловості, траспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Цільове призначення земель - це встановлені законодавством порядок, умови, межа експлуатації (використання) земель для конкретних цілей від­повідно до категорій земель. Правильним буде визначати цільове призна­чення конкретної земельної ділянки як встановлену компетентним органом при наданні ділянки межу експлуатації (використання) земельної ділянки для конкретного призначення відповідно до правового режиму відповідної категорії земель.

Поряд із цільовим призначенням земельної ділянки іншою найважливі­шою рисою можна назвати його дозволене використання. Змістом дозволено­го використання земельної ділянки є його використання з урахуванням цільо­вого призначення, установлених обмежень і обтяжень.

Дозволене використання земельної ділянки визначають на основі зону­вання земель, містобудівної й землевпорядної документації. Воно містить ви­моги до:

а) способів використання земельної ділянки й забороні тих з них, які ведуть до деградації земель і зниженню родючості грунтів або погіршенню навко­лишнього природного середовища;

б) щільності, глибині, висоті й архітектурній виразності забудови відповідно до містобудівної документації й будівельних норм і правил;

в) розміщенню соціально-культурних, комунально-побутових, промислових і інших будинків, будівель та споруд у межах відповідної зони або земельної ділянки;

г) видів користування, що негативно впливають на здоров’я людини або пов’язані з підвищеною для нього небезпекою;

д) граничнодопустимих норм навантаження на навколишнє природне сере­довище;

е) збереженню зелених насаджень;

ж) іншим вимогам, встановлених законами й іншими нормативно-правовими актами держави, а також нормативно-правовими актами органів місцевого державного управління й органів місцевого самоврядування.

Дозволене використання земельної ділянки визначають органи місцево­го державного управління й органи місцевого самоврядування при зонуванні земель, а також при наданні конкретних земельних ділянок і вказують у до­кументах, що засвідчують права на землю, а також документах державного земельного кадастру й державної реєстрації. При цьому самовільна зміна до­зволеного використання земельної ділянки не повинна допускатися.

Аналіз вимог, що включають у зміст дозволеного використання земель­ної ділянки, дозволяє дійти висновку, що вони найменшою мірою належать до регулювання земельних відносин. Зазначені вимоги є частиною інших га­лузей законодавства, у складі яких вони більш докладно регламентуються. Наприклад, земельним правом не регулюються вимоги до граничноприпус- тимих норм навантаження на навколишнє природне середовище. Ця проблема детально розробляється в рамках екологічного законодавства. При встанов­ленні розмірів земельних ділянок, наданих громадянам у власність органами влади, враховуються природно-економічні, екологічні й соціальні умови на основі рекомендацій науково-дослідних установ про природно-сільськогоспо­дарське районування земель і нормування земель.