8.1. Управління як економічна функція власності

Те, що розпоряджатися тим самим об’єктом власності може не тільки власник, а також володілець, користувач і, крім того, є управляючі власника і володільця, це очевидний факт. Тому методологічно неправильно категорію, що належить до системи понять управління, ставити в один класифікаційний ряд з категоріями приналежності.

Однак між розпорядженням і власністю є беззаперечний зв’язок. Глибинний зміст цього зв’язку полягає не в тому, що власник благ може розпоряджатися ними, а навпаки, цей зв’язок є поверховий і очевидний. Він полягає в тому, що суб’єкт, який фактично розпоряджається благами, крім власника, може за дея­ких умов стати власником, не тільки фактичним, а й наділеним правом.

В основі такої метаморфози лежить спосіб присвоєння, який стосовно сфери виробництва й обміну продуктами прийнято називати способом ви­робництва чи господарювання.Історія має досить велику кількість фактів, які дають змогу знайти закономірність того, що самостійне ведення господарства ким-небудь за допомогою чужих ресурсів, що не належатьпо праву суб’єкта господарювання, перетворює останнього в суб’єкта, якому фактично цілком чи частково належать результати, а згодом і засіб господарювання.

Так, у Стародавньому Римі раби, які самостійно вели господарство з ви­користанням засобів рабовласника, не виходячи з рабського стану, здобували можливість володіти значним майном, маєтками, власними рабами і самим вирішувати, чи залишати все це своєму пану чи ні. Щось подібне мало місце й у кріпосницькій Росії, де кріпак міг здобувати землю на ім’я свого пана, що, як відзначав один спостережливий мандрівник, «не стане порушувати мо­ральних зобов’язань, що пов’язують його із заможним рабом. Позбавити цьо­го раба плодів його праці й ощадливості було б зловживанням влади, на яке не зважиться жоден найдеспотичніший боярин». Що ж стосується найманих управляючих, то перехід у їхню власність майна надто довірливих чи легко­важних поміщиків був досить частим явищем.

Протягом історії власники, надмірно покладаючись на своє право і вла­ду, не раз з подивом виявляли, що виробництво, яке здійснюється з викорис­танням їхніх законних засобів, задовольняє не їхні потреби, а їхні управляючі фактично діють як справжні хазяї, залишаючи їм до пори до часу тільки титул власника.

У Західній Європі, головним чином, у Німеччині і Франції, протягом 2—3-х століть з XI по XIII ст. відбувався масовий розпад помісного господарства з відповідним переходом власності від колишніх землевласників - духовної і світської аристократії - до управляючих маєтками. Імперські землі поступо­во перейшли в руки майорів (мерів), графів та інших міністеріалів, які спочат­ку були тільки слугами, посадовими особами із завідування господарством. До XIII ст. вони вже утворюють новий стан, їхні посади перетворилися в спад­коємні, як і земля, що була віддана їм як лен, тобто плата за несення служби. Нерідко вони і прямо привласнювали суспільні (доменіальні) землі. Починаючи з ХІІІ ст., як виморочне майно, так і конфісковані землі надходили до окремих територіальних государів, а не до імперської скарбниці. Применшення зна­чення імператора як землевласника відбувалося одночасно із загальним зане­падом його влади.

Такий самий процес відбувався й в аристократичних маєтках. Вілікус чи майор, колись простий прикажчик із кріпаків, у XII ст. перетворився в міністеріала з лицарською гідністю. Будучи зобов’язаним доставляти вот­чиннику продукти, вироблені в маєтку і принесені кріпаками, він не тіль­ки привласнював собі значну частину оброку, оскільки контролювати ді­яльність прикажчиків було майже неможливо, а і намагався перетворити свою посаду в спадкоємну. Феодали намагалися перешкоджати цим «намі­рам» і зберегти за собою право призначати мерів, але, зрештою, ця полі­тична боротьба закінчилася не на їхню користь - колишні слуги, вихідці з кріпаків, мери стали ленними власниками і їхні землі у правовому відношенні перестали відрізнятися від земель інших феодалів. Якщо феодали, що не ба­жали миритися з утратою своїх прав, намагалися відняти в міністеріалів право спадкування посад і пов’язаних з ними ленів, то це вже розглядалося як свого роду державний переворот. «У результаті ті великі землевласники, що не зуміли захопити у свої руки державну владу, під впливом утворення останньої, утрати колишніх регалій, падіння земельних рент, загинули в не­рівній боротьбі з новою територіальною владою. У XIII і XIV ст. ці арис­тократичні роди вимирали, їх замінювали дрібні землевласники у вигляді міністеріалів і лицарів».

Світова історія свідчить, що процес витиснення власників управляючими відбувався повсюдно і багаторазово, як в окремих випадках, так і в суспільних масштабах. Аналіз умов, за яких це відбувалося, свідчить, що так буває що­разу, коли економічна функція власності відокремлюється від титулу (права) власності. Економічна функція власності полягає в діяльності, що забезпечує використання об’єкта власності в інтересах власника, задоволенні тих чи ін­ших його потреб. Управління - найважливіший елемент цієї діяльності, тому, коли власник передоручає виконання функції управління об’єктами власності іншій особі, то передбачається (і закріплюється договором), що управляючий у своїй діяльності буде керуватися, насамперед, інтересами власника.

Але, як відомо, всі люди у своїх учинках керуються в першу чергу не правами й угодами, а своїми інтересами. Тому управляючі в міру своєї волі від втручання власника в процес управління спрямовують процес використання його майна на задоволення своїх потреб. У результаті, за загальним правилом додавання різноспрямованих сил, фактична спрямованість господарської діяльності управляючого відхиляється від інтересів (мети) власника до ін­тересів (мети) управляючого тим більше, чим менше участі власник бере в управлінні об’єктами своєї власності, тобто чим більше титул власності від­окремлюється від її функції.

Співіснування двох способів присвоєння засобів і продуктів виробництва: фактичного, за допомогою управління виробничим процесом, і правового, за допомогою використання юридичних норм, може продовжуватися досить дов­го. Але коли це розходження починає негативно позначатися на ефективності економіки і виникає суспільна потреба в скасуванні одного з них, доля носія титулу власника виявляється вирішеною, оскільки скасування фактичного ор­ганізатора виробництва можливо тільки разом із ліквідацією самого вироб­ничого процесу, що суперечить інтересам суспільства й зумовлює підтримку ним претендента на звання власника в боротьбі проти носія права власності.

Отже, здійснюючи управління земельними ресурсами, повинні бути чітко розмежовані права і обов’язки власника землі та землекористувача (управляючого землями державної чи комунальної власності або орендаря).