Цільове призначення земельної ділянки та порядок її виділення єдиним масивом

Що таке цільове призначення земельної ділянки?

Відповідно до статей 18-20 Земельного кодексу України, кожна земельна ділянка, незалежно від форми власності чи використання, має конкретне ці­льове призначення. Під цільовим призначенням земельної ділянки слід ро­зуміти встановлені законодавством та конкретизовані відповідними органа­ми влади допустимі межі використання земельної ділянки громадянами та юридичними особами. Іншими словами, цільове призначення земельної ді­лянки визначає той спосіб її використання, який встановлено для цієї ділян­ки. Це означає, що коли громадянин має на праві власності присадибну зе­мельну ділянку, цільовим призначенням якої є будівництво й експлуатація індивідуального житлового будинку та господарських будівель (сарай, погріб тощо), то він не має права використовувати цю ділянку для інших цілей, на­приклад, для будівництва магазину, кіоску тощо.

Де зазначається цільове призначення конкретної земельної ділянки?

Цільове призначення земельних ділянок, які надані громадянам та юри­дичним особам у власність чи користування, зазначається в державних актах на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою. З цією метою у формі бланків зазначених державних актів, затверджених постановою Кабінету Міністрів України «Про затвер­дження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою» від 02.04.2002 р. № 449, передбачено графу «Цільове призначення (викорис­тання) земельної ділянки».

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про оренду землі» від 06.10.1998 р. цільове призначення земельної ділянки, що надана в оренду, має бути обов'язково зазначене в договорі оренди як одна із його істотних умов.

Кому належить право визначати, яким має бути цільове призначення земельної ділянки, що передається громадянину у власність на основі земельної частки (паю)?

Відповідь на це питання дають Закони України «Про порядок виділення у натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» та «Про особисте селянське господарство». Цими законами встановлено, що саме власнику земельної частки (паю) належить вирішальне право у визна­ченні цільового призначення земельної ділянки, яку він отримує у власність шляхом виділення частки (паю) в натурі, адже лише він вирішує, як йому господарювати на власній землі.

Свою волю щодо визначення цільового призначення земельної ділянки власник земельної частки (паю) виражає в заяві про виділення її в натурі (на місцевості), яку подає до сільської (селищної, міської) ради. Проте рада не може прийняти відповідне рішення з власної ініціативи. Обов'язковою умо­вою для прийняття відповідного рішення радою є волевиявлення власників земельних часток (паїв), виражене у поданих письмових заявах.

У заяві власник земельної частки (паю) повинен зазначити, яким чином він бажає виділити свою земельну частку (пай) в натурі (на місцевості). Закон надає йому право вибору таких варіантів. По-перше, власник земель­ної частки (паю) має право вимагати виділення її в натурі у вигляді однієї зе­мельної ділянки. По-друге, якщо в складі сільськогосподарських земель, з яких виділяється земельна частка (пай), представлені два чи більше видів сільськогосподарських угідь (рілля, сади чи виноградники, сінокоси, пасо­вища, перелоги), то власник земельної частки (паю) має право вимагати ви­ділення паю в натурі не однією, а двома земельними ділянками з різним складом сільськогосподарських угідь. При цьому, на кожну земельну ділянку повинен бути виданий державний акт на право власності, в якому має бути зафіксовано цільове призначення кожної з ділянок. За бажанням власника цільове призначення однієї ділянки може бути «для ведення товарного сільськогосподарського виробництва» (далі — ТСВ), а другої — «для ведення особистого селянського господарства» (далі — ОСГ). По-третє, якщо одній і тій же особі належать дві чи більше земельні частки (паї), то вона має право, об'єднавши паї, виділити їх у натурі (на місцевості) однією земельною ділян­кою, право власності на яку посвідчуватиметься одним державним актом, або ж вимагати виділення в натурі кожної належної їй земельної частки (паю) окремими земельними ділянками з різним складом сільськогосподар­ських угідь та отримання на кожну з них окремих державних актів на право власності з різним цільовим призначенням ділянок. По-четверте, два чи більше власники земельних часток (паїв) мають право на виділення їх в нату­рі (на місцевості) однією земельною ділянкою, яка належатиме їм на праві спільної власності. Для цього їм потрібно подати до відповідного органу вла­ди спільну письмову заяву. Оскільки співвласники в таких випадках плану­ють передати спільну земельну ділянку в оренду сільськогосподарському підприємству чи фермерському господарству, то її цільове призначення слід визначити «для ведення товарного сільськогосподарського виробництва».

Зазначимо, що заява власника земельної частки (паю) про виділення її в натурі (на місцевості) має досить важливе юридичне значення, оскільки ор­ган влади, якому подана така заява, під час її розгляду не має права вийти за межі змісту розглядуваної заяви власника земельної частки (паю). Це озна­чає, що орган влади вправі або задовольнити заяву, або відмовити в її задово­ленні, якщо для цього є відповідні правові підстави. Наприклад, якщо гро­мадянин подав заяву про виділення належної йому земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) у вигляді однієї земельної ділянки з цільовим призна­ченням «для ведення особистого селянського господарства», то орган влади не має права своїм рішенням встановити, що цільовим призначенням такої ділянки є «ведення товарного сільськогосподарського виробництва». Якщо таке рішення було прийнято, то його можна оскаржити в судовому порядку.

Чи матиме значення майбутнє цільове призначення земельної ділянки для власника земельної частки (паю), який має намір виділити її в натурі (на місцевості)?

Так, матиме. Готуючи заяву про виділення земельної частки (паю) в нату­рі (на місцевості), її власник повинен визначитися, яке цільове призначення ділянки відповідає його інтересам та планам щодо її використання: для ве­дення ТСВ чи для ведення ОСГ. Обираючи цільове призначення земельної ділянки, слід звернути увагу на податковий режим зазначених видів господа­рювання на землі.

Якими особливостями характеризується податковий режим ведення товарного сільськогосподарського виробництва та особистого селянського господарства? Які переваги може мати власник земельної ділянки, залежно від її цільового призначення?

Використовуючи земельну ділянку для ведення ТСВ, її власник повинен сплачувати податок з доходів, отриманих від реалізації вирощеної на такій земельній ділянці сільськогосподарської продукції, оскільки ведення такого виду виробництва є підприємницькою діяльністю та підпадає під відповід­ний податковий режим. Поруч з цим, згідно із ч. 3 ст. 1 Закону України «Про особисте селянське господарство» від 15.05.2003 р., діяльність, пов'язана з веденням ОСГ, не належить до підприємницької діяльності. Тому громадя­нин, який використовує земельну ділянку для ведення ОСГ, за загальним правилом, такий податок не сплачує.

Питання сплати податку з доходу громадянином-власником земельної ді­лянки, наданої для ведення ОСГ, залежить від розміру ділянки. Відповідно до статті 5 Закону України «Про особисте селянське господарство» для ве­дення ОСГ використовують земельні ділянки розміром не більше 2 гектарів, передані фізичним особам у власність або оренду в порядку, встановленому законом. Однак громадяни мають право використовувати для ведення ОСГ земельну ділянку більшого розміру, якщо таке збільшення відбулося, наприклад, за рахунок спадкування земельної частки (паю) та/чи отримання її в натурі (на місцевості).

Як свідчить статистика, середній розмір земельної частки (паю) по краї­ні становить 4,1 га, мінімальний — 1,5 га в західних областях України, мак­симальний — 10-15 га в південних та південно-східних областях. Таким чи­ном, після приєднання виділеної в натурі (на місцевості) земельної частки (паю) до особистого підсобного господарства громадянин може вести таке господарство на досить великій за площею земельній ділянці. Для порів­няння слід зазначити, що велика кількість громадян, які ведуть фермерське господарство, використовують для цього земельні ділянки розміром 5-10 га, сплачуючи при цьому податок. Тому з метою запобігання масовому створенню на виділених в натурі (на місцевості) земельних частках (паях) фактично фермерських господарств, які з метою отримання пільгового по­даткового режиму реєструються як особисті селянські господарства, зако­нодавець змушений був внести відповідні зміни до податкового законодав­ства. Зокрема, в 2004 році пункт 4.3 статті 4 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» був доповнений підпунктом 4.3.36, згідно з яким, доходи від продажу сільськогосподарської продукції, вирощеної (виробле­ної) на земельних ділянках, наданих для ведення ОСГ, не оподатковуються лише в тому разі, якщо їхній розмір не було збільшено в результаті отри­мання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю). Іншими словами, громадянин-власник земельної ділянки для ведення ОСГ звільняється від сплати податку на доходи від продажу сільськогосподарської продукції, ви­рощеної (виробленої) на земельній ділянці, наданій для ведення особисто­го селянського господарства, якщо її розмір не перевищує 2 га.

Що спонукає власників земельних часток (паїв) обирати цільове призначення земельної ділянки «для ведення особистого селянського господарства», розмір якої перевищує 2 га?

Передусім, їх приваблює відсутність заборони на продаж та інше відчу­ження земельних ділянок, наданих для ведення особистого селянського господарства. Так, згідно з п. 15 Перехідних положень Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ді­лянки для ведення фермерського господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України — влас­ники земельних часток (паїв) не вправі до 01.01.2007 р. продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім передачі їх у спадщину та в разі вилучення земель для суспільних по­треб. Однак, як випливає з наведеного положення, заборона поширюється не на всі землі сільськогосподарського призначення, а стосується лише зе­мель товарного сільськогосподарського виробництва та земельних часток (паїв). А це означає, що такі землі сільськогосподарського призначення, як земельні ділянки, надані громадянам у власність для ведення ОСГ та для ве­дення колективного чи індивідуального садівництва, під дію зазначеної заборони не підпадають.

Отже, виходить, що громадяни, які внаслідок виділення в натурі земель­них часток (паїв) отримують у власність земельні ділянки з цільовим призна­ченням «для ведення ОСГ», мають істотну перевагу у правах на землю в по­рівнянні з тими громадянами, які отримують земельні ділянки з цільовим призначенням «для ведення ТСВ».

Насправді, це не зовсім так, оскільки така перевага є більше формальною, ніж реальною. Справа в тому, що громадянин, який є власником земельної ділянки з цільовим призначенням «для ведення ОСГ», зобов'язаний викори­стовувати її тільки відповідно до цього цільового призначення, тобто вести на ній ОСГ. Якщо ж він виявить, наприклад, бажання продати таку земельну ділянку, то закон, як уже зазначалося, такий продаж не забороняє, але вима­гає дотримуватися при цьому цільового призначення ділянки. Тобто грома- дянин-власник земельної ділянки з цільовим призначенням «для ведення ОСГ» може продати її лише громадянину, який також буде зобов'язаний ви­користовувати земельну ділянку для ведення ОСГ.

Хочемо звернути увагу й на те, що зазначена ділянка не може бути продана юридичній особі, оскільки відповідно до чинного ЗКУ, використовувати зе­мельні ділянки для ведення ОСГ мають право лише громадяни, тобто фізичні особи. Отже, якщо громадянин-власник земельної ділянки з цільовим приз­наченням «для ведення ОСГ», яка розташована, скажімо, у віддаленій від ве­ликих міст сільській місцевості, вирішить продати землю, то він, напевно, не знайде покупця. По-перше, рівень доходів на селі не дозволяє поки що селя­нам купувати землю. По-друге, немає сенсу збільшувати земельну ділянку для ведення ОСГ, оскільки в більшості випадків це викликає необхідність сплати податку з доходів, отриманих від реалізації вирощеної на такій ділянці сільсь­когосподарської продукції.

Крім цього, вважаємо за потрібне застерегти про ще одну небезпеку для тих, хто при виділенні земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) бажає отримати у власність земельну ділянку з цільовим призначенням «для ведення ОСГ». Річ у тому, що зазначену земельну ділянку не можна передати в оренду сільськогосподарському підприємству чи фермерсько­му господарству, оскільки цього не дозволяє її цільове призначення. Таку ділянку можна лише передати в оренду іншому громадянину виключно для ведення ним ОСГ. Однак, як відомо, на селі платоспроможними орендарями є якраз сільськогосподарські підприємства та фермерські господарства. Тому, якщо власник земельної частки (паю) не планує са­мостійно господарювати на землі, а має намір передати її в оренду, то йо­му доцільніше отримати земельну ділянку з цільовим призначенням «для ведення ТСВ».

Які підстави та процедура зміни цільового призначення земельної ділянки?

Трапляються випадки, коли після отримання державного акта на право власності на земельну ділянку громадянин виявляє бажання змінити характер використання земельної ділянки. Наприклад, отримавши у власність земельну ділянку для ведення ОСГ, він хотів би змінити статус свого господарства з осо­бистого селянського на фермерське. Обов'язковою передумовою такої зміни, згідно чинного земельного законодавства, є зміна цільового призначення зе­мельної ділянки, визначеного в державному акті на право власності на землю.

Згідно зі ст. 20 ЗКУ встановлення цільового призначення земель прово­диться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, провадять вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохо­ронного та історико-культурного призначення. Незважаючи на віднесення функції встановлення цільового призначення земельних ділянок до компе­тенції органів влади, деякі права щодо встановлення цільового призначення надані й громадянам та юридичним особам. Зокрема, вони мають право іні­ціювати зміну цільового призначення ділянок, які перебувають у їхній влас­ності. Порядок зміни цільового призначення земельних ділянок з ініціативи громадян та юридичних осіб встановлений постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб» від 11.04.2002 р. № 502. Згідно із цією постановою зміна цільового призначення земельної ді­лянки проводиться на підставі заяви (клопотання) її власника до сільської, селищної, міської ради, якщо земельна ділянка розташована в межах населе­ного пункту, або до районної державної адміністрації, якщо земельна ділян­ка розташована за межами населеного пункту. До заяви (клопотання) повин­ні бути додані такі документи:

— копія державного акта на право власності на земельну ділянку;

— для громадянина-власника земельної ділянки — копія паспорта (серія, номер паспорта, коли і ким виданий та місце проживання);

— для юридичної особи-власника земельної ділянки — копія статуту (по­ложення) та копія свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи;

— довідка з районного відділу земельних ресурсів, довідка з районного відділу архітектури та будівництва про встановлені обмеження (обтяження) на використання земельної ділянки і земельні сервітути;

— обґрунтування необхідності зміни цільового призначення земельної ділянки.

Відповідна рада, розглянувши заяву (клопотання) та додані документи, приймають рішення про задоволення чи відхилення заяви (клопотання). В разі згоди на зміну цільового призначення земельної ділянки відповідний орган дає дозвіл на таку зміну.

Отримавши згоду, власник земельної ділянки повинен укласти із землев­порядною організацією договір на складання проекту відведення земельної ділянки, якщо такий проект не був розроблений раніше. Нововиготовлений або раніше виготовлений проект відведення земельної ділянки підлягає обов'язковому погодженню (перепогодженню) з органом земельних ресурсів, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органом місто­будування й архітектури та органом охорони культурної спадщини, а потім передається в обласне управління земельних ресурсів на державну землевпо­рядну експертизу. І лише після отримання позитивного висновку державної землевпорядної експертизи власник земельної ділянки подає погоджені (пе- репогоджені) проектні матеріали до відповідного органу влади для прийняття рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки. Маючи відпо­відне рішення, власник може оформляти державний акт на право власності, де буде вказано нове цільове призначення земельної ділянки.

Зазначимо, що у разі прийняття відповідною радою рішення про відмову у зміні цільового призначення земельної ділянки, останні зобов'язані протя­гом 15 днів про це письмово повідомити власника земельної ділянки, який подав відповідні документи. У разі незгоди з таким рішенням, його може бу­ти оскаржено в судовому порядку.

Чи потрібно сплачувати за виготовлення державного акта на право власності на землю, якщо змінилося цільове призначення ділянки?

Так, потрібно. За всі послуги, пов'язані із виготовленням державного акта на право власності на землю, належить сплачувати згідно затверджених прейскурантів, за якими працюють організації, що мають відповідні ліцензії Держкомзему України на оформлення таких документів (див.: пункт «г» ч. 2 ст. 27 Закону України «Про землеустрій» від 22.05.2003 р. № 858-ІУ).

Яку відповідальність мають нести власники земельних ділянок, які використовують їх не за цільовим призначенням?

Слід пам'ятати, що згідно із ст. 53 Кодексу України про адміністративні правопорушення, використання земель не за цільовим призначенням тягне за собою накладення штрафу на громадян від трьох до двадцяти неоподатко­вуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб — від десяти до двад­цяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

З якого моменту в громадянина виникає право власності на земельну ділянку, що була виділена на основі земельної частки (паю) та коли можна приступати до використання такої ділянки?

Відповідно до ст. 125 ЗКУ право власності та право постійного користу­вання на земельну ділянку виникає після одержання її власником (користу­вачем) документа, що посвідчує право власності або право користування, та його державної реєстрації. Приступати до використання земельної ділянки дозволяється після встановлення її меж в натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї та державної реєстрації.

Що таке межа земельної ділянки та який порядок її встановлення?

Межа — це матеріальні об'єкти, що позначають крайні рубежі земельної ділянки або умовна лінія на поверхні, яка відокремлює земельну ділянку від іншої ділянки чи території.

Відповідно до ст. 106 ЗКУ власник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, пе­ремістились або стали невиразними. Згідно з Інструкцією про порядок скла­дання, видачі, реєстрації та зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право колективної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тим­часового користування землею (в тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі, затвердженої наказом Держкомзему України від 04.05.1999 р. № 43 (далі — Інструкція), межі земельної ділянки, що перенесені в натуру (на місцевість) закріплюються довгостроковими межовими знаками, які пе­редаються на зберігання власнику земельної ділянки, про що складається відповідний акт. Акт складається у трьох примірниках, підписується власни­ком або користувачем земельної ділянки, виконавцем робіт і представником районного (міського) відділу (управління) земельних ресурсів Держкомзему України. Один примірник обов'язково видається разом із державним актом на землю власнику земельної ділянки (пункт 1.14 Інструкції). Методичними рекомендаціями щодо порядку передачі земельної частки (паю) в натурі з зе­мель колективної власності членам колективних сільськогосподарських під­приємств і організацій, затвердженими наказом Держкомзему України, Мі­ністерства сільського господарства і продовольства України, Української академії аграрних наук від 04.06.1996 р. № 47/172/48 (надалі — Рекоменда­ції), передбачено, що на кожній земельній ділянці або їх групі, в простих умовах відновлення меж при можливому їх порушенні, необхідно передба­чити встановлення не менше 2 межових знаків, виготовлених з матеріалів, які тривалий час не піддаються руйнуванню. Обов'язковою умовою розмі­щення знаків є забезпечення неушкодження їх при виконанні польових ме­ханізованих робіт (пункт 3.4 Рекомендацій).

Який орган виконує роботу із встановлення меж земельної ділянки на місцевості (в натурі)?

Встановлення (перенесення) земельних ділянок на місцевості (в натурі) виконує землевпорядна організація, яка виконувала роботи щодо організації території земельних часток (паїв) з визначенням місця розташування зе­мельних ділянок, їх меж та площ сільськогосподарських угідь, що підлягають розподілу між власниками земельних часток (паїв). Після виділення земель­ної частки на місцевості її власнику видається акт про перенесення в натуру меж земельної ділянки та передачу на зберігання межових знаків.

Що таке межові знаки?

Межові знаки — це спеціальні позначення, які встановлюються землевпо­рядними органами на крайніх поворотних точках межі земельної ділянки і мають особливий правовий режим, визначений законодавством України. Ви­ди межових знаків та порядок їх відновлення визначаються Держкомземом України. За знищення межових знаків настає адміністративна відповідаль­ність згідно із ст. 56 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Чи можна виділити групі власників їхні земельні ділянки єдиним масивом?

Так, можна. Така можливість передбачена п. 9 Перехідних положень ЗКУ та ст. 4 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) зе­мельних ділянок власникам земельних часток (паїв)».

Чи вправі особа, яка є власником двох чи більше земельних часток (паїв), вимагати виділення їх в натурі (на місцевості) єдиним масивом та видачі одного державного акта?

Особі, яка має право на виділення їй у натурі (на місцевості) двох чи біль­ше земельних часток (паїв) із земель, що перебувають у користуванні одного сільськогосподарського підприємства, виділяються земельні ділянки за її ба­жанням єдиним масивом. Такій особі видається один державний акт на пра­во власності на земельну ділянку (див.: ч. 1 ст. 4 та ч. 2, 3 ст. 12 Закону Украї­ни «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)»).

Які підстави виділення земельної ділянки єдиним масивом?

Підставою виділення земельної ділянки єдиним масивом є бажання і зго­да громадян, які мають право на виділення в натурі (на місцевості), належ­них їм земельних часток (паїв).

Яким чином здійснюється виділення земельних ділянок єдиним масивом?

Власники земельних часток (паїв), які бажають спільно використовувати земельні ділянки або передати їх в оренду певному сільськогосподарському підприємству чи фермерові, мають звернутися із заявами до відповідної ра­ди. До проведення зборів власників земельних часток (паїв) громадяни по­винні визначитися з метою використання земельної ділянки. А саме, бажа­ють власники самі господарювати на земельних ділянках чи мають намір здавати їх в оренду визначеному сільськогосподарському підприємству або фермерському господарству. Це дає можливість особам, які мають право на виділення їм в натурі (на місцевості) двох чи більше земельних часток (паїв) із земель, що перебувають у користуванні одного сільськогосподарського підприємства, виділити земельні ділянки єдиним масивом.

Кожний власник особисто пише заяву про виділення його частки (паю) в натурі у складі єдиного масиву земельних ділянок і додає до неї сертифікат на право на земельну частку (пай). Також слід визначитись: отримати належ­ну їм землю однією ділянкою чи двома, з різним складом сільськогосподар­ських угідь (рілля, багаторічні насадження, сінокоси, пасовища) або з різною якістю землі. Ця інформація вказується в заяві, що подається до відповідної ради про виділення земельної частки в натурі (на місцевості) та виготовлен­ня державного акта на право власності на землю. Від цього залежить, яким буде проект землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв), в якому визначається місце розташування земельних ділянок, їх межі та пло­щі сільськогосподарських угідь, що підлягають розподілу між власниками земельних часток (паїв).

Рада протягом двох днів доручає місцевому державному органу земель­них ресурсів внести пропозиції щодо формування єдиного масиву таких зе­мельних ділянок. Місцевий державний орган земельних ресурсів у двадця- тиденний термін вносить до відповідної ради пропозиції щодо формування єдиного земельного масиву. Рада, виходячи з внесених пропозицій земле­впорядного органу, протягом восьми днів приймає рішення про виділення земельної ділянки в натурі єдиним масивом і доручає цьому органові визна­чити ділянку в натурі. На земельну ділянку, виділену в натурі єдиним маси­вом, складають акт винесення її зовнішніх меж на місцевості та кадастровий план. Такий план зберігають у місцевому органі земельних ресурсів. Копії документів передають відповідній раді та власникам земельних ділянок. Ви­ділення землі єдиним масивом відбувається одночасно з видачею власни­кам ділянок державних актів на право власності на землю.

Якщо рада відмовила групі громадян у виділенні земельних часток (паїв) єдиним масивом або не розглянула їхніх заяв протягом місяця, то такі дії можна оскаржити у суді (див.: Рекомендації щодо виділення єдиним маси­вом земельних ділянок групі власників земельних часток (паїв), затверджені наказом Держкомзему від 30.12.1999 р. № 130).

Чи існують якісь особливості виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок єдиним масивом у спільну власність власникам земельних часток (паїв)?

Так, існують. Особам, які мають право на виділення їм у натурі (на місце­вості) двох чи більше земельних часток (паїв) із земель, що перебувають у ко­ристуванні одного сільськогосподарського підприємства, земельні ділянки за їх бажанням виділяються єдиним масивом. Поруч з цим, громадянам (по­дружжю) та іншим особам, які подали до відповідної сільської, селищної, міської ради спільну заяву (клопотання), підписані кожним із них, про виді­лення в натурі (на місцевості) належних їм земельних часток (паїв) єдиним масивом, виділяється одна земельна ділянка у спільну власність (див.: ст. 4 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» .

Земельні ділянки, які їх власники або інші особи будуть використовувати єдиним масивом, закріплюються межовими знаками встановленого зразка лише по окружній межі єдиного масиву. Власникам земельних часток (паїв), яким земельні ділянки на місцевості виділяються єдиним масивом, видаєть­ся державний акт на право власності на земельну ділянку, який посвідчує їх право спільної часткової чи спільної сумісної власності.

У чому полягають особливості спільної сумісної власності і спільної часткової власності на земельну ділянку та відмінності між ними?

Право спільної власності осіб посвідчується одним державним актом на право власності на земельну ділянку. Володіння, користування та розпоряд­ження такою земельною ділянкою здійснюється за згодою всіх співвласників згідно договору.

Правовий режим спільної сумісної власності подружжя характеризується особливістю проведення поділу земельної ділянки, якщо в подальшому один із подружжя вирішив виділити свою частку. Згідно із ст. 89 ЗКУ розміри зе­мельних часток у спільній сумісній власності визнаються рівними.

Відмінність спільної сумісної власності на земельну ділянку від спільної часткової власності полягає в тому, що її учасники не мають наперед визна­чених часток.

Чи встановлені чинним законодавством обмеження щодо кількості земельних ділянок, що виділяються в натурі (на місцевості) особам — власниками двох чи більше земельних часток (паїв)?

Відповідно до ч. 2 ст. 12 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», влас­нику однієї чи більше земельної частки (паю) в межах земель, що перебува­ють у користуванні одного сільськогосподарського підприємства, видається один державний акт на право власності на земельну ділянку. Як правило, пе­реважна більшість власників земельних часток (паїв) мають по одній земель­ній частці. Однак деякі з них набули право на другу частку (пай), наприклад, шляхом успадкування. У таких випадках вказані особи можуть виділити в натурі лише одну земельну ділянку, площа якої відповідатиме сукупній пло­щі часток (паїв). Однак, якщо земельні частки (паї) належали до різних скла­дів сільськогосподарських угідь, то їх власники можуть отримати не одну, а дві земельні ділянки, на які буде видано відповідно два державних акти. На­приклад, одна земельна ділянка буде представлена ріллею, а друга — сіноко­сом, пасовищем чи багаторічними насадженнями.

Чи мають право двоє або більше громадян (власників земельних ділянок) об 'єднати їх в одну земельну ділянку?

Так, мають. Відповідно до ст. 87 ЗКУ громадяни стають співвласниками земельної ділянки, якщо:

— власники на добровільних засадах об'єднують свої земельні ділянки в одну;

— двоє або більше осіб набувають земельну ділянку у власність за цивіль­но-правовою угодою;

— двоє або більше осіб одержують земельну ділянку у спадок;

— таке рішення ухвалює суд.

Реалізувати це право громадяни можуть лише в тому разі, якщо їхні зе­мельні ділянки межують одна з одною. Для того, щоб об'єднати кілька зе­мельних ділянок в одну, власники таких ділянок мають обов'язково укласти між собою договір про спільну часткову власність на земельну ділянку.