4.1. Полемічна література кінця XVI - поч. XVII ст. як явище бароко

Полеміку щодо правовірності католицької або православної християнської віри започаткував польський єзуїт Петро Скарга, який у 1577 році видав трактат «Про єдність Божої церкви під одним пастирем і про грецьке відступлення від тої єдності». В цій праці викладено повну програму оновлення української церкви та її об’єднання з католицькою під рукою Папи Римського. Це було сприйнято як нав’язування като­лицизму і як засіб ополячення українського народу, адже переважно панство окатоличувалося і ополячувалося. Загострилася полеміка між православними і католиками з приводу введення 1582 року Григоріан­ського календаря на зміну юліанському. Насамперед виступив проти цього перший ректор Острозької академії Герасим Смотрицький.

Унія 1569 р. (Люблінська) та 1596 р. (Берестейська) були для розвитку полемічної літератури знаковими історичними подіями. Результати останньої унії знайшли відгук у творах багатьох українських православних письменників-полемістів. Ця література була складовою української барокового письменства.

Полемічну літературу слід розглядати як акт боротьби з римо- католицькою експансією (проти наслідків унії 1569 та 1596 рр.). Зазначимо, що кінець XVI - поч. XVII ст. характеризується зверненням письменників до естетики бароко (Герасим Смотрицький, Мелетій Смотрицький, Іван Вишенський, Касіян Сакович, Захарія Копистенський та ін.). У стильовому ключі твори полемічної літератури є зразком раннього українського бароко. Популярними були такі жанри, як трактат, послання, монолог- інвектива (звинувачення).

Термін «бароко» в українському літературознавстві з’явився у працях Д. Чижевського. Значну цінність мають праці про бароко сучасних дослідників Л. Софронової, В. Крекотня, Л. Ушкалова, А. Макарова, Вал. Шевчука. Феномен української полемічної літератури характеризується обстоюванням правдивості певної віри, зверненням до розбіжностей між православ’ ям і католицизмом, аргументами від історії, зверненням до історико-літературних питань (історія жанру казань); пафосом Христового апостола, який опинився серед поганського люду; покладанням на традицію і відцуранням новин у православних полемістів (Христофор Філалет, Петро Могила, Іван Вишенський).

Національно-визвольний пафос полемічної літератури з її повагою до народного життя сприяв утвердженню позицій простої мови, якою і написана більшість творів українських полемістів.