4.3. Іван Вишенський та його місце в українській полемічній літературі
Найбільш вивченою в історії полемічної літератури є творчість Івана Вишенського. Справжнє ім’я і прізвище його не відомі. З 16 трактатів і писань, які дійшли до наших днів, опубліковано при житті автора (~ 1550-ті роки - 1620-ті роки) один твір - «Послання до князя К. Острозького» (1598р.), який передруковувався у «Кириловій книзі» (1644; 1786; 1792 рр.). У 1865 р. М. Костомаров в «АЮЗР» («Архив Юго-Западной России») видав чотири твори письменника. Історія із захистом М. Костомаровим дисертації про унію завершилася наказом про її спалення. І. Франко про полеміста написав статті «Іван Вишенський і його твори», «Іван Вишенський, його час і письменницька діяльність» та поему «Іван Вишенський». Повне видання творів Івана Вишенського здійснив І. Єрьомін (М., 1955).
До найбільш відомих творів полеміста належать: «Викриття диявола- миродержця», «Порада», «Зачапка мудрого латинника з глупим русином», «Видовище мисленне», «Послання до єпископів». Проблематика творів І. Вишенського - викриття і розвінчання дій єпископів-уніатів; пропаганда нового суспільства (церкви), якому треба повернутися до чистоти і первинної освіченості, що існувала до розвитку християнства; пошук шляхів до Бога через самоочищення і просвітлення. Іван Вишенський обстоював перевагу церковнослов’янської мови, проте у деяких його творах використані й елементи «простої» мови. І. Франко вважав його одним із фундаторів публіцистичного стилю. Пише полеміст барвисто, соковито; образи його творів наочні, динамічні. Стиль визначає їдка іронія аж до безжального сарказму.
«Викриття диявола-миродержця» - один з кращих творів І. Вишенського. Епіграф до твору - євангельська легенда про спокушання дияволом Ісуса Христа у пустелі. Идеться про алегорію у творі, яка використана, щоб показати внутрішню боротьбу, пов’язану з переходом від світського до аскетичного життя, щоб послужити Богу. Боротьба в душі І. Вишенського відбувалася щодо питання, чи лишатися на Афоні, чи повернутися до світського життя. Діалог голяка-странника зі спокусником-дияволом - це діалог, швидше, з самим собою. І. Франко писав, що «концепція цього твору є наскрізь ліричною, без жодної науки для інших». Ключовий образ «Викриття диявола-миродержця» - алегорія боротьби душі і тіла, божественного і мирського, цноти і гріха. Образи-антиподи твору: диявол- спокусник і голяк-странник. Авторський стиль: градація, пароболічність, парафраза, герметичність. Як справедливо зауважує П. Білоус, у цьому творі маємо пристрасну авторську сповідь, у якій відтворено дихотомію мислення і почуттів автора: Вишенський - світ, Вишенський - Вишенський. За першою схемою автор протиставляє себе славі, розкошам, багатству - таким диявольським привабливим спокусам. Вишенський став ченцем, бо збридив таким світом. І у другій схемі Вишенський - Вишенський висловлено глибоку драму автора, в якій колишні принади знищила аскетична доктрина, а психологічна боротьба тривала на суто вербальному рівні - у формі діалогу голяка-мандрівника зі спокусником-дияволом. Для цього твору письменника, як і для інших, характерними є такі риси індивідуального стилю:
- простота і ясність викладу;
- «момент присутності», що створює «імітацію діалогу»;
- емоційність, експресія, котра досягається за рахунок «допиту» опонента, внутрішньої незгоди з ним, запальності, звинувачень;
- використання біблійних мотивів, образів, міфів, притч;
- градація;
- використання анафор, епіфор, наскрізних висловів-рефренів;
- вживання яскравих неологізмів;
- риторичні оздоби полемічного письма - звертання, запитання, оклики;
- гротескно-сатиричне зображення дійсності, наявність карикатурних портретів.
Наприкінці XVI століття Вишенський упорядкував 10 своїх творів у «Книжицю», до якої, крім «Викриття диявола-миродержця», входили також «Послання князю Василю», «Порада», «Послання до всіх, хто живе в землі Польській», «Послання до втеклих від православної віри єпископів», «Ізвещеніє краткоє о латинских прелестях», «Загадка філософам латинським», «Слід краткій» та «Новина».
У «Посланні до князя Василя» Вишенський вдається до полеміки щодо книги Петра Скарги. У «Пораді» розгортає апологію православного чернецтва. Він радить заборонити ярмарки, колядки, волочильні неділі, купальські свята, як свята диявольські. Водночас у «Пораді» автор виступає проти онароднення священних текстів і пропонує користуватися для читання текстами старослов’янською мовою. До поганських хитрощів відносив латину та освіту в єзуїтських колегіумах. Тобто, як зауважує П. Білоус, Вишенський заявив про себе як про пристрастного прихильника візантійського типу культури і противника всього народного.
У «Писанні до всіх, хто живе в землі Польській» автор змалював картину феодально-кріпосницького ладу в Речі Посполитій. Він розвінчує і польське, й українське панство за кривди, несправедливість, лицемірство і розпусту, що не відповідає вірі християнській. Але найбільше зло бачить у діях і житті вищого українського духовенства, яке зі святих місць собі фільварки поробило і накопичує багатства, оточує себе розкішшю із тих грошей, що богомольці дають на службу Христову.
Найпотужніша критика єпископам-зрадникам, які стали провідниками унії, оприявнилася у «Писанні до втеклих від православної віри єпископам». У цьому творі він підбив підсумки усього сказаного ним про зрадництво духовенства. Перед читачами постають виразні образи єпископів-хижаків, а не пастирів. Автор нагадує про шість церковних заповідей, за якими християнин мусить голодних нагодувати, спраглих напоїти, мандрівних прихистити, голих зодягти, хворим допомогти, ув’язнених відвідати. Але змальовані Вишенським єпископи діяли навпаки. Вони визискують і грабують бідних, забирають їхнє майно, доводять людей до голодної смерті. Ці перевертні п’ють горілку, пожирають працю і піт кривавий своїх підданих. Ведуть вони далеко не скромний спосіб життя. Мають великі маєтки, жиріють, пишно зодягаються і зодягають своїх слуг, тоді як піддані не мають змоги купити такої-сякої сірячини вдягнути. Іван Вишенський створює декілька конкретних сатиричних образів єпископів- зрадників на чолі з митрополитом Михайлом Рогозою. Йдеться про таких діячів унії, як володимирський і берестейський єпископ Іпатій Потій, єпископів Кирила Терлецького, Леонтія Пельчицького, Діонісія Збируйського, Григорія Заборовського.