7.4. Соціальна сатира: історично-соціальний підтекст, риси низового бароко
«Сатирична коляда» (вірш 1764 року) - це анонімний твір. У ньому викриваються окремі сторони суспільного життя: критиці піддається хижацтво поміщиків. Проти них немає жодного захисту, бо вони у суді сидять і «отечеством любезним керують». Тому суд продажний, бідний люд страждає від сваволі «власть імущих». Духовенство ж не спроможне захистити обездолених, бо більше дбає про «карман непорожній», ніж про свою паству. Идеться також про хабарництво серед чиновників та панування у державі багатьох злочинців, про вибори в адміністративні органи цих гнобителів. І все-таки автор сподівається, що «Сонця, луни, звізд, землі вірний Управитель / Ісправит все і бідних буде защититель» (с. 198).
«Плач київських монахів» датується 1 травня 1786 року і має свій історико-соціальний підтекст. Монастирі ХУІІІ ст. нагромадили величезні багатства, володіли тисячами кріпаків на значних територіях. Це були небезпечні конкуренти для поміщиків і влади. Спочатку (1764 р.) було зліквідовано більшу частину монастирських маєтків в Росії, а 1786 року Катерина ІІ видала указ про секуляризацію монастирських земель і в Україні. Ця подія відображена у формі розмови 13 ченців Києво- Печерської обителі. Архімандрит Зосима сповіщає, що в такій ситуації змушений піти з монастиря. Орест пропонує пороздавати в Петербурзі хабарі тим, хто відверне від них біду. Економ Єпіфаній, боячись «Камчатки», радить чого-небудь ще придбати, поки указ не вступив у силу. Жалкують отці монастиря, що минають «золоті часи», що не будуть пити «лимоннії соки» і їсти свіжу осетрину. Є й такі (Модест), що звикли до сивухи, до порушення обітниці безшлюбності (Андріан). Кожен, хто промовляє, по суті, самохарактеризується, внаслідок чого змальовується яскрава картина життя за стінами монастиря. Виявляється, що в монастирі ченці є носіями не християнських моральних цінностей, а зажерливості, ледарства, розпусти і паразитичного життя. У 1792 р. з’явилось і продовження до «Плачу київських монахів». Ця сатира була досить популярна і поширювалась у списках.
Якщо говорити про жанр «Плачу київських монахів», то тут ми можемо бачити і риси драми, і поширеного в українській літературі XVIII ст. жанру «разговоров». Назвавши твір «плачем», автор орієнтувався на відомій формі української словесності (плачі невільників, «Треносі» М. Смотрицького), але використав її у сатиричному забарвленні.
Серед відомих авторів сатиричних творів XVIII ст. виділяється Іван Некрашевич, який отримав освіту у Києво-Могилянській академії і був священником. Його перу належать діалог «Сповідь» (1789 р.), драматична сцена «Супліка, або Замисел на попа» (1798 р.) та діалог «Ярмарок» (1790 р.). У діалозі «Сповідь» автор змальовує непрості стосунки між молодим священиком та його прихожанами. Твір має автобіографічний характер: відомо, що Іван Некрашевич, попуючи у с. Вишеньки, запровадив індивідуальні сповіді замість колективних - у зв’язку з цим виникли непорозуміння у стосунках священика і селян. Образ священика у творі змальовано сатиричними барвами. Піп, який занадто строго вимагає від селян виконання християнських приписів, не може дослухатися до справжніх проблем трудівників. Підкреслити різницю у світосприйманні різних соціальних верств допомагає автору використання духівником книжної мови, а селянами (чоловіком, жінкою, дітьми, дівицею) - розмовної української. Для селян головним гріхом було позбавити людину хліба і солі, а порушення заповідей катехізиса, про що говорить їм священик, вони не сприймають серйозно і вважають за порушення їхніх прав. Наостанок вони обіцяють попу спокутувати гріхи, але щоб при цьому їм було дано право споживати тютюн і горілку. Тематично перегукується з цим діалогом і драматична сцена «Супліка...». Йдеться про те, що селяни нарікають дякові на нововведення новонаставленого попа. Вони підбивають дяка, щоб той пожалівся на попа архіреєві. Вони хотіли б, щоб попа покарали. Селяни жалкують за своїм старим священиком, який ходив з ними колядувати, і ніщо світське йому не було чуже. Скарга, яку написав дяк, укладена пародійною словенською мовою. Наприклад, на конверті зроблено напис: «Отцю Йвану / Дать, як пану, / У власні руки. / Пусть читає / І сполняє, / Щоб не було скуки» (с. 248).
В інтермедійній поетиці написано діалог «Ярмарок». У ньому, як і в попередньому творі, діють Хвесько і Хвилон. Із їх розмови довідуємося, що перший продав свою «клячу» і «купив собі за півшоста кобилу» (с. 240). Хвилон торгується з Хвецьком за воли, хоча і бачить, що вони «сліпії». Чоловіки домовляються і йдуть запивати могорич, «щоб воли орали» і «щоб тобі брикали» (с. 241).
В оцінці низового бароко маємо зауважити думку В. Шевчука, який твердить, що творчість мандрівних дяків була відбитком живого життя і найширше входила в широкі маси. Тобто це була своєрідна масова культура того часу. За своїм характером це були твори жартівливі, пародійні. В ньому виявились риси ренесансного вільнодумства, барокової химерності і народної сміхової культури. Комізм у творах мандрівних дяків досягається невідповідністю форми та змісту. Зміст - звичайні побутові явища, а форма - високий книжний стиль.