11. Справа літературної діяльності Якова Мономаха
Монах Яків. Монахові Якову приписують „Пам’ять і похвалу українському князеві Володимирові, як охрестився Володимир і діти свої охрестив і всю українську землю від кінця і до кінця, і як охрестилася Володимирова бабка Ольга перед Володимиром“. Уже сам заголовок показує, що ця Пам’ять і Похвала не є властиво житієм. 1 дійсно маємо тут діло з нескладним панегіриком з коротким перечислениям фактів з життя Володимира.
З початку писання згадується автор: „Я, мізерний монах Яків, почувши від багатьох про благовірного князя усієї української землі Володимира Святославича й мало
зібравши з багатьох його чеснот, списав це, та про його синів, розумію тут: святих і славних мучеників Бориса та Гліба, — як божа ласка просвітила серце українському князеві Володимирові, Святославовому синові та внукові Ігоря“. На підставі згадки про Бориса та Гліба в цім уступі деякі учені признали того самого монаха Якова автором „Оповідання (Сказаніє) про страждання святих Бориса та Гліба і похвали обом мученикам", тим більше, що тут знайшли вислів, який віднесли до Пам’яті й похвали Якова Мономаха, а саме: „А про інші його (Володимира) чесноти оповімо деіцде, а сьогодні нема часу44. Тому самому Якову приписали Посланіє одного батька до духовного сина... до божого слуги Димитрія від многогрішного ченця Якова, розуміючи під Димитрієм великого князя київського Ізяслава Ярославича. На думку тих же учених, до того самого Якова написав митрополит Іван II „Правило церковне з святих книг коротко Якову чорноризцеві44.
Уся та конструкція побудована на єдиній згадці про того здогадуваного автора монаха Якова, а саме в „Повісті
временних літ“ під 1074 р., що Теодосій призначав його на свого наслідника як ігумена Печерського монастиря, одначе на прохання братії в дійсності визначив іншого наслідника. Про якесь авторство Якова тут нема ні слова, а зрештою тільки над деякими списками „Пам’яті й похвали“ є вказівки, що написав її монах Яков.
Новіші досліди учених доказують, що монахів Яковів було кілька, що вони жили не тільки в XI ст., що „Пам’ять і похвала“ це компілятивний твір і не відомо, що там належить перу Якова, тим більше, чи йому належить „Оповідання про Бориса та Гліба“ і т.д.
Оповідання про Бориса та Гліба. В кожному разі наука' ствердила той факт, що бстаннє Оповідання це український пам’ятник XII ст., написаний з великою простотою, мистецтвом і драматизмом не пізніше 1115 р. Так само не можна заперечити, що » давній добі мали ми-між письменниками й монаха Якова, але про його життя і писання досі наука не видобула нічого певного.
На зразок стилю „Оповідання про терпіння Бориса та Гліба“ наведу рефлексію Бориса з приводу боротьби. між своїм батьком ще в часі його поганства й вуйком. Що ж цим осягнули вони?
Де бо їх життя і слава цього світу, й пурпури й бенкети, срібло й золото, вина й меди, дорогі страви, й бистрі коні, й гарні та великі доми,
й численні маєтки та данини, безчисленні почесті й гордощі у своїх вельможних: уже все те немов ніколи у них не було, все щезло разом з ними, і нема помочі ні від кого з них, ні від маєтку, ні від великого числа невільників, ні від слави цього світу...
Зміст. „Борис, не знайшовши печенігів, уже вертався до Києва, як на дорозі його зустріла вістка, що батько вмер. Борис гірко заплакав, бо його більше від усіх любив батько“ і „Святополк допустився усіх беззаконій і з Каїновим замислом посилає сказати Борисові, що хоче з ним мати любов і додати спадщину до даного батьком уділу. Святополк приходить потаємно ніччю до Вишгорода та скликує тамошніх бояр, на чолі котрих стоїть якийсь Путша. Чи маєте ви до мене приязнь? — запитує він їх, — на що Путша йому відповідає: всі .ми голови за тебе можемо положити“. Святополк велить, не говорячи нікому ні слова, найти його брата Бориса та вбити його. Вони обіцяють виповнити його волю і негайно виря-жаються назустріч Борисові. Борис стоїть табором на -ріці Альті. Вояки переконують його йти на Святополка та сісти на київськім троні: „Ми всі вояки під твоєю рукою“ — говорять вони. Борис дає їм таку відповідь: „Я не підійму руки на старшого брата, він заступає мені батька“. Вояки відійшли від нього й він зостався з малим числом слуг. Була субота. По вечірні Борис гаряче помолився до Бога на самоті в своїм шатрі; він плаче гіркими' сльозами, зітхає та стогне, потому кладеться спати. Але сон його неспокійний; він серцем відчуває небезпеку й думає про те, як би йому зберегти віру та прийняти вінець з божої руки. Пробудившися рано й побачивши, що вже пора співати утреню, він збудив свого священика й велів починати утреню. Сам обувся, умився і почав молитися Богу. Висланники Святополка зблизилися до шатра ще вночі й чули, як Борис * співає утреню. В часі співу шістьох псалмів йому говорять, що хтось блукає коло шатра, а він дальше співає: „Господи, что ся умножиша стужающіи ми, мнози возстають на мя“ — і далі співає псалми та канон. По утрені знову молиться перед іконою, просить Христа зробити його гідним прийняти мученицьку смерть. 1 почувся поганий тупіт коло шатра й задрижав Борис, і проливав сльози і знову молився. Священик і хлопець, побачивши, що він засумований, почали плакати й говорити: „Наш милий, дорогий пане! ти не хотів противитися братові задля Христової любови“... Вкінці побачили вони, що висланники йдуть до шатра: блищала зброя, гриміли мечі. І без жалю прокололи чесне тіло святого мученика Христового Бориса. Путша, Талець і лях Єлович пробили його списами. Борисів хлопець кинувся на його тіло й закричав: „Я не віддалюся від тебе, дорогий мій пане“... Він був родом угрин, на ім’я Юрій. Борис положив на нього золоту гривну, був бо улюбленцем князя. Його також прокололи. Ранений Борис вискочив з шатра. 1 сказали убійники: „Чого стоїмо та глядимо? Закінчім те, що нам приказано44. Почувши це, святий просив їх дати йому короткий час помолитися Богу. Тут наступає гаряча молитва Бориса. Він сподівається, що він невинний перед братом, а по молитві каже: „Браття, кінчіть вашу службу і хай буд§ мир мойому братові й вам браття!"...
Вістка іншого роду доходить до Гліба, а саме що його батько дуже хворий і кличе Гліба до себе, — так посилає сказати йому Святополк. Гліб вибирається з Мурома до Києва. В дорозі кінь його зламав ногу й він з бідою ж доїхав до Смоленська. Там сів на човен і вже водним шляхом вирядився до Києва. Тоді прийшла до нього вістка від Ярослава: „Не йди до Києва; батько вмер, а брата Бориса вбив Святополк“. Гліб почав плакати по батькові й улюбленому братові, але поплив далі. „Коли його човен зустрівся з човном Горясіра з дружиною, він утішився і почав веслувати назустріч убійникам. Вони, побачивши його, стали похмурими, а він ждав від них цілування. 1 плили вони поруч. 1 злочинці почали перескакувати в його човен і витягнули мечі, що блищали, як вода. У веслярів весла попадали з рук і всі зо страху помертвіли“. Побачивши, що його хочуть убити, Гліб поглянув на своїх ворогів ласкавими очима й, увесь заливаючися сльозами, жалібно- закликав: „Не губіть мене, милі й дорогі браття, не губіть мене! Чим обидив я мого брЗта й вас, панів моїх? Як я зробив що лихе, ведіть мене до вашого князя, а до мого брата й пана. Помилуйте мою молодість, помилуйте й будьте моїми панами, а я стану вашим невільником. Не зжинайте незрілого колосу, не зрізуйте лози, рка ще не виросла. Це не вбивство, а різня. Я не жалуюся; коли хочете моєї крові, — я у ваших руках". Вони схопили його, а він кликав на поміч батька, матір, братів Ярослава й Бориса, дружину, потім знову батька та вкінці почав молитися. Тоді клятий Горясір звелів зарізати його, і Глібів кухар, на ім’я Торчин, узяв ніж і заколов святого. 1 принеслася Господеві жертва чиста, свята й пахуча, і пішла вона до небесного помешкання до Бога.
У боротьбі між Ярославом і Святополком останній* зазнає поразки й починає втікати, тут на ных> находить страшна хвороба. Вже давно погоня спинилася, а йому все 'ще здається, що за ним женуть; він,’ лежачи на постелі, говорить: „Втікаймо, за нами женуть, горе мені!“ І не може спинитися в своїй утечі й погибає в якійсь пустині між Ляцькою і Чеською землями. Коли його могила видає поганий сморід, могила мучеників видає запах.