2. Занепад літератури через татарське лихоліття

Значення упадку Києва в історії літератури. Одначе згадані освічені верстви почали щораз більше підупадати в міру того, як висихало джерело, що оживляло їх, в міру підупадання Київської держави внаслідок її роздроблення і набігів кочових орд. У боротьбі з останніми понижався рівень української культури, а це тим більше, що населення України покидало нераз свою Батьківщину, загрожену азійськими ордами, й шукало безпечніших околиць для нової колонізації. Вкінці татарське лихоліття докінчило те, що приготовлялося протягом століття перед тим: припечатало упадок Києва. Правда, в міру ослаблювання впливу та значення Києва набирала сили нова Українська держава на західних українських землях — Галицько-Волинська, але хвилі татарського заливу так дуже підмулили підвалини цієї держави, що по кількадесятьох літах опісля вона впала жертвою західних сусідів України: поляків і угрів.

Утрата політичної незалежності України відбилася рішаючим робом на дальшім розвитку української культури й одного з складових її елементів — літератури.

„Галицько-Волинський літопис“ про залив України татарвою. Два рази залляла татарва Україну: перший раз віднесла побіду над Калкою (1223р.) й вернула до Азії, за другим разом знищила українську землю й зайняла Київ 1240 р. Давні літописи зберегли оповідання про битву над Калкою. „Галицько-Волинський літопис“ ось що оповідає про цю справу:

Прийшло нечуване військо: безбожні моавитяни, названі татарами, прийшли на половецьку землю. Коли ж половці піднялись на них, найсильніший з половців Юрій Кончакович не міг проти них устояти; і коли він утікав, багато Тх перебито до ріки Дніпра, а татари вернули в свої вежі. Коли ж половці прибігли в українську землю, говорили українським князям: „Якщо ви не поможете нам, нас сьогодні порубали, а вас порубають завтра!⁴⁴ І по нараді всіх князів у місті Києві ухвалили таке: „Краще нам стрінути Тх на чужій землі, ніж на своїй*⁴...

Зібралося українське військо, переправилося через Дніпро, зайшло далеко за Дніпро, до ріки Калки, де зустріло головні татарські сили, й була побіда татар „над усіма українськими князями така, якої не бувало ніколи“.

Коли в 1237 р. татарські орди залили великоруські землі, окремі татарські відділи пішли на Переяславщину й на Чернігівщину. Тоді ж хан Менке на чолі відділу тата рів приступив і під Київ, став над Дніпром, подивляв красу й великість Києва та пробував намовити киян, щоб піддалися, але князь Михайло, ні кияни не послухали намови й не хотіли піддатися. Та сумна доля не минула Києва, вона відтяглася тільки до 1240 р., коли головні татарські сили, підбивши великоруські землі, завернули в 1239 р. на Україну та в найближчім році зайняли Київ. „Галицько-Волинський літопис“ оповідає про цей напад татар таке:

У 1240 р. прийшов Батий на Київ з великою силою, з великим множеством свого війська, окружив місто й обступила його татарська сила й був город у великій облозі. І був Батий під городом і його вояки облягли місто, й не можна було нічого чути від рипу його возів, від великого реву його верблюдів і іржання табунів його • коней. І була переповнена українська земля військом...

Під проводом воєводи Дмитра кияни взялися відважно до оборони столиці України. Батий приступив до Києва від Ляцьких воріт коло Дніпра й поставив там машини до розбивання стін. Коли татари били таранами день і ніч в стіни города, зробили вилім; кияни під проводом Дмитра кинулися боронити вилому: „тут треба було бачити, як ламалися списи, і як розбивалися щити, як стріли затемнили світло“, але татари відігнали оборонців і опанували стіни. Не помогли також нічого нашвидку зроблені укріплення довкруги Десятинної церкви, бо були несильні, й другого дня стали відразу здобиччю татар. В розпуці кияни почали ховатися на хори Десятинної церкви ргяом зі своїм добром і навала була така велика, що величезна церква впала. Батий зайняв Київ, вибив масу народу, одначе помилував воєводу Дмитра за його хоробрість і взяв його до свого двору. ^г~

Поїздки українських князів до орди. Через Волинь і Галичину пішло Батиєве військо на Угорщину, звідки по сливе однорічнім побуті з весною 1242 р. вернуло через Галичину, Волинь і Київщину назад у степи. Один перед другим князі почали їздити до зверхника української землі — татарського хана, щоб одержати від нього потвердження своїх князівських прав. Про поїздку одного з них — чернігівського Михайла маємо окреме оповідання, заховане в рукописі XIV—XV ст. Вибравшися до орди, князь Михайло як християнин не згодився перейти між двома огнями, себто відбути обряд очищення від усяких злих гадок, і віддати честь богам ханської династії, навіть коли йому загрозили смертю за образу ханського маєстату. Князя Михайла разом з його боярином Федором затовкли татари кулаками й ногами на смерть. Православна церква канонізувала їх як мучеників за християнську віру.

„Галицько-Волинський літопис“ містить оповідання про подорож князя Данила до орди. До нього й до Василька прислав татарський воєвода Могучій своїх послів з домаганням дати Галич. Данило знайшовся у великім клопоті, бо не укріпив ще своєї землі городами, й вибрався до Батия. Літопис описує його молитву в київському Виду-бицькому монастирі й подорож аж над Волгу до Батия.

Тоді покликав його Батий, але Бог визволив його від їх злої жорстокості й чародійства; він поклонився їх звичаєм і увійшов до їх намету. Сказав йому Батий: „Даниле, чому ти давно не прийшов (подорож відбулася в грудні1245 р. та в січні найближчого року)? Та коли ти сьогодні прийшов, то добре. Чи п’єш наше чорне молоко, наш напиток, кобилячий кумис?** А Данило відповів: „Досі не пив, а коли сьогодні велиш, то вип’ю⁴*. Тоді сказав він: „Ти вже наш татарин, пий наш напиток*⁴. Випивши, Данило поклонився їх звичаєм, вимовивши свої слова, та сказав: „Іду поклонитися великій княгині Баракчиновій⁴⁴. А той сказав” „Іди!** Отже, пішов і їх звичаєм поклонився, а Батий прислав боклаг вина та сказав: „Не звик ти пити молока, то пий ти пиво!⁴⁴ О гірша лиха татарська пошана!

Татарське лихоліття і народна творчість. В лицарськім епосі маємо слід того, як відбилося татарське лихоліття на народній свідомості, в переказі про лицаря Михайлика й Золоті Ворота« В лицарі Михайлику, що захистив Київ, Куліш бачить саме київського воєводу Дмитра. В народній пісні татарське лихоліття XIII ст. зіллялося з пізнішими татарськомурецькими нападами, що продовжалися до XVIII ст., і через це тяжко відрізнити те, що можна віднести до XIII ст. Зрештою, в. ті часи не можна говорити про татарське ярмо над українською землею в такім розумінні, як воно тяжіло над Московщиною. Українські князі, зокрема король Данило, швидко прийшли до себе після першого перестраху й почали самі нападати на татар. Те саме робила й литовська династія.

Справжнє татарське лихоліття зависло над українською землею щойно в останній четвертині XV ст.