5. Збірники й компіляції
Збірники як ознака занепаду письменства. Чотири відомі проповіді Серапіона збереглися в збірнику „Златая ІІЬпь“ (Золотий Ланцюг) XIV ст. й також почасти в „Ізмарагді“ та „Златоусті“, п’ята проповідь приходить в „Паісіївськім збірнику“ XIV—XV ст. Такі збірники'— це характеристична ознака занепаду українського письменства в давній добі. Правда, вони існували в нас від початку нашого літературного життя, бо прийшли на Україну з Болгарії разом з прийняттям християнства, правда, також те,' що в такі перекладні збірники входили також українські оригінальні вставки й писання, але все-таки в перших віках нашої літератури були ті збірники бодай новістю, вносили щось свіже, до того часу невідоме, в українське письменство. А тепер такі збірники творилися з оригінального й перекладного письменства через пережовування вже відомих писань, через перероблювання, компілювання і наслідування, а це все характеризує вже час занепаду літератури, бо де нема творчості, там нема також справжньої літератури.
Головно XIV ст. і перша половина XV ст. це є час повної переваги таких збірників і компіляцій. Довгі віки читалися такі збірники в церкві та вдома; для домашньої лектури служив головно „Ізмарагд“, переспіваний в своїх істотних думках за нашого часу Іваном Франком. Нові проповіді писалися рідко й невибаглива українська публіка задовольняла свої духовні потреби тими збірниками, котрі освятила • церковна практика й обичай.
„Златая ЦЬпь“. До важніших між збірниками й компіляціями належить збірник з заголовком: „Книгы, глаголе-мыя Златая Чепь, на поученіе всЬмь крестьяномь“ („Книга Золотий Ланцюг для поучения всіх християн“). По повчаннях про віру й любов ідуть відділи про піст, сусіда, монастирі, єпископа, попів, князів, приятелів, рабів, жінок і т.д. Нерідко чути тут струну людяності у ставленні до сиріт і служби тощо. З творів українських проповідників увійшли в цей збірник писання Кирила Турівського й Серапіона.
„Ізмарагд\ Проповіді Кирила Турівського й Серапіона так само, як і проповіді Тео-досія Печерського, увійшли також ще в інший збірник, пю не раніше XIV ст. появляється в двох формах. Повний список має заголовок: „Книга, глаголемая Измаращь, вь нейже всяка ухшцренія божествен-нихь писаній истолкована святыми отцы“ („Книш Ізмаращ, в якій всякі мудрості святих писань вияснені святими отцями“). „Ізмарагд“ утворився з „Пролога“.
Усіх проповідей в „Ізма-ращі“ звиш 150; половина з них має слов’янських авторів.
У найдавнішому, списку „Ізмаравду“ маємо між іншим повчання про користь читання книжок, під якими треба розуміти святі книги. Вони бо кращі пісень і „мають незабутню пам«ять“4 Одначе є такі люди, котрі, читавши без розуму, „завернулися з правого шляху“, стали єрртиками, що хотячи „для всіх бути добрими“, увели вже багатьох у погибель. Після того йдуть повчання про позамогильне життя;. зацікавлення цим родом повчань можна пояснювати появою в ХІУ ст. чуми, або „чорної смерти“, яка в середині того століття спустошила Європу й викликала з одного боку релігійний рух і єрисі, з другого боку кидала людей від аскетизму до всяких розкошів. Хабарництво, ^ розпуста, пияцтво й обжирство це звичайна тема докорів у проповідях „Ізмарагда“. Вкінці тут є і проповіді, що торкаються жінок, дітей і невільників. Погляд на жінок в повчаннях „Ізмараща“ зложився під впливом „Біблії“, проповідей отців церкви й візантійських творів пізнішої доби.
„Толкова Палея“. З компіляцій тих часів треба ще згадати „ТолкОву Палею“, або „Бьггіе толковое на Іудея“. Є це толковий старий завіт, причім вияснення звернені головно проти жидів як носителів старого завіту, якому протиставляється новий завіт. Автор, виходячи з символічного вияснювання поодиноких картин і місць тексту., користувався кожною Нагодою для виступів проти жидів. „Толкова Палея“ починається створенням світу й первісно доходила до початку панування Соломона. Гі оповідання скомпільоване на підставі „Біблії“ й апокрифічних вісток і творів, а екзегетична частина на основі* богословських творів різних авторів.
Постання „Толкової Палеї“ треба поставити у зв’язок з жидівськими впливами на Україну, виразними вже в дотатарських часах. Так, наприклад, з „Житії“ Теодосія Печерського оповідається, що він нераз уночі виходив з монастиря і йшов у жидівську дільницю міста, щоб дискутувати з жидами про віру, бачив бо в цім подвиг щиро віруючого християнина. Легенда про хрещення України говорить про жидівських місіонерів, які пробували навернути Володимира на жидівство. Безпосередньо з жидівських джерел прийшли на Україну „Талмуд“* „Мідраші“ й пізніша жидівська література, а крім того деякі легенди й апокрифи, наприклад, про Соломона й Китов раса, та притчі, як, наприклад, притча про сліпого й кульгавого, що нею користувався Кирило Турівський.
„Хронограф“. На зацікавлення жидами вказує й один з хронографів, а саме так званий „жидівський“. У візантійській літературі хронографом називався такий твір, що давав огляд загальної історії людства, починаючи звичайно від створення світу, поступово переходячи в історію християнства та вкінці в історію Візантії як представниці справжнього християнства. Приводом спробувати утворити компілятивний хронограф послужили візантійські хроніки Івана Малали Антіохійського й Юрія Гамартола.
Обидві ці хроніки увійшли в склад трьох хронографів. Перший з них це грецький літописець .першої редакції (Літописець еллинський и Римскій), другий грецький літописець другої редакції, в якім є імена українських князів Аскольда й Дира та цитується український літопис про похід Олега й Ігоря на греків. Третій хронограф, що існував уже в 1262 р., вибирав з своїх джерел головно те, що мало якийсь зв’язок з історією жидівського народу; відсіль і походить його назва „жидівський“. Хронограф цей користувався „Книгою Битія“, „Шестодневом“, „Старо-винностями“ Йосипа Флавія, хроніками: більше поетичною Малали й рідше Гамартола та й іншими книгами старого завіту й додав наприкинці „Олександрію“; зложений він на українській або білоруській землі.
На полеміку з жидами вказує і трактат XV ст. проти жидів „Пророчество Исаінино обь отверженіи (відкиненні) жидовь“, перероблюване кілька разів пізніше.