1. Зв’язок письменства з національним життям
Видання богослужебних книг. В тісніші зв’язку з проаналізованими подіями національного пробудження українського народу було також його письменство. На українськім грунті точилася боротьба між західною католицькою й східною православною культурою, у першій мірі в релігійних справах,' що мали перевагу над усіма іншими й викликували тоді найбільше зацікавлення. Релігійна справа вимагала поперед усього придбати матеріал, що на нім можна б оперти таке чи інше переконання або твердження, важне для збереження православ’я, яке тоді покривалося з українською народністю. Такий матеріал давав широкий вибір богослужебних книг, потрібних для церковної практики й уживаних для домашнього читання: „Євангелія“, „Апостоли“, „Псалтирі“, „Минеї“, „Тріоди“, „Часослови“, „Служебники“ й „Требники“, „Осмогласники“ ("Октоїхи”), „Акафістики“ та ін. І видання богослужебних книг творили найповажнішу частину того, що виходило з українських і білоруських друкарень. З них важні на українськім грунті ті, котрі мали на меті усунути граматичні й логічні перекручення тексту й апокрифічні або й міфологічні молитви й видання Святого Письма, зокрема Франца Скорини й острозьке.
Переклади творів святих отців. По богослужебних книгах і Святому Письмі займали друге місце переклади святих отців. Чого не відшукано в давніх перекладах, з того і являлися нові переклади; для останніх вибиралися насамперед такі тексти, які надавалися для полемічних цілей або відновлювали давню православну традицію. Одним з перших діячів, що дбали про нові переклади, був князь Андрій Курбський. З отців церкви найбільше поширили друкарні писання Івана Золотоустого, а саме його „Бесіди на Євангеліє“, „Маргарит“, „Бесіди на 14 посланій апостола Павла“, „Бесіди на апостольські діяння“, „Слово про священство“, „Слово про Теодора, що згрішив“ і кілька інших. Із писань інших отців церкви зустрічаємо в тодішніх друкованих книгах такі: слова про піст і кілька інших повчань Василія Великого, „Толкування на Апокаліпсис“ Андрія Кесарійського, „Бесіди“ Макарія Єгипетського, „Глави“ диякона Агапіта, „Стословець“ патріарха Геннадія, „Пандекти“ Никона Чорногорця, окремі слова й повчання Кирила Олександрійськогоо, І п полита папи римського, Єфрема Сирина, Атанасія Олександрійського, Кирила Єрусалимського, Григорія Богослова, Ісидора Пе-лусіота, Андрія Критського, Івана Дамаскина й патріарха Геннадія Схоларія. Крім того, видано кілька писань загаль-номорального змісту, як „Тестамент грецького цісаря Василя до свого сина Льва Філософа“, повість про диявола з „Скитського Патерика“, „Лімонарь“ та ін.
Віталій і його „Діоптра". Сюди належить і „Діоптра“, себто дзеркало або малюнок людського життя на світі, складена з багатьох святих божих писань і догм отців, з грецької на слов’янську межу гідним вічної пам’яті отцем Віталієм, ігуменом в Дубні, перекладена й написана. В першім виданні в Евю 1612 р. читаємо про того лубенського ігумена, що він день і ніч працював над перекладом книг з грецької й латинської мов. Надмірна праця виснажила Віталія і „Діоптра“ була, за словами віденського братства святого Духа, неначе смолоскипом, що засіяв при братській церкві та при його тілі. „Діоптра“ написана частково прозою, частково віршем, краще сказати, прозовий виклад час від часу переривається силабічними віршами. Зміст книжки — це загальноморальні, головно аскетичні розумування й вислови. Для історика літератури найцікавіші в „Діоптрі“ вірші, що визначають Віталієві скромне місце в історії українського письменства кінця XVI й початку XVII ст. Хочїх автор не мав поетичного хисту й не був оригінальний, все-таки вони цікаві як спроби українського віршування перед 1612 р.: в коротких формах висловлюють вони моральні правила, життєві спостереження і впоминання, словом, це гадки з відгомоном тут і там нашої народної мудрості. Крім віршів, приложених до життя ченців і аскетів, є тут ще низка гадок загальнолюдського змісту, але з релігійним забарвленням; з них привертають увагу поперед усього такі, в яких бачимо хоч слабий вщгомін тало суспільного й політичного ладу, серед котрого жив український народ, та тодішньої боротьби нашого народу за свою віру й національність. Між іншим Віталій указує на одну з хиб української вдачі: на охоту старшинувати, проводити й нехіть підпорядкувати свою волю інтересам загалу. Дивує його охота світських людей тратити своє життя на послугах у панів, обурює . гордість панів. Він осуджує лихварство й хабарництво:
Лихоимца нищіи всегда проклинають
и смерти его свои ближніи желають.
Аще владеть въ нЪкое васнь прегрЬшеніє,
сей злославлень пріємлеть отъ всЬхъ хуленіє.
Перша умова щасливого життя - чистота, а хто живе нечесно, той не може й інших навчати, бо
ихже житіє презирается,
тЬхь ученіє попирается.
На українську вдачу вказує й такий двовірш:
Выну многая начинаєши,
никогдаже совершаєши.
Франко, що присвятив студійку віршам Віталія, відзначає, що він зумів навіть на чужій канві проявити доволі виразний образ свого часу й свого внутрішнього „я“ живої, симпатичної людини.
Різниця між новими й давніми перекладами. Українські переклади XVI й XVII ст. відрізняються від давніх тим, що в більшій частині робилися вони з наукових західних друкованих видань, із таких видань, в яких текст грецького пам’ятника був критично перевірений і часто навіть пояснений. Так поступали діячі острозького й київського гуртків. Що більше, під впливом західної науки на Україні виробилося й наукове ставлення до письменника: коли на Московщині ім’я письменника не мало значення, тільки по давній традиції титул указував на його авторитет, на Україні ім’я письменника мало велике значення, бо воно пов’язувалося ідейно з його писаннями. Тому тут і появилися збірники писань того чи іншою отця церкви, що його твори характеризували його особистість. З цієї причини завдячуємо острозькому гурткові виданням писань Василія' Великого, Атанасія Олександрійського та ін. Зокрема, цікавилися тоді на Україні творами Атанасія Олександрійського як одного з найпопулярніших представників християнської діалектики у греків і на "українськім грунті. Давня Україна не знала повного збору творів Атанасія Олександрійського. Острозький вибір його писань має тим більше наукове значення, що походив з текстів, що їх видали в Німеччині учені-гуманісти.
Дерманська „Пчола“. Друковане видання цюріхського вченого Конрада Геснера 40 рр. XVI ст. доставило текст для виготовлення перекладу так званої дерманської „Пчо-ли“ з 1599 р. Давня Україна знала анонімну „Пчолу“, приписувану Максимові Ісповідникові, що стала джерелом різноманітних збірників висловів візантійських „Пчіл“. Поруч з кількома редакціями „Пчоли“ Максима існувала ще „Пчола“ Антонія, письменника XI—XII ст., в двох збірниках: однім із 100, другім із 90 глав. В добу Відродження й захоплення грецькою та латинською літературами ці збірники були дуже поширені. Один* із знавців грецького письменства Геснер злучив разом „Пчолу“ Максима Іспо-відника й обидва збірники Антонія й видав їх разом. Саме з цього видання й завершено переклад в острозькому гуртку. Так українське перекладне письменство одержало зовсім окрему „Пчолу“ від тої, котра існувала в давнім українськім письменстві, бо, по-перше, навіть Максимова „Пчола“ з’явилася тепер в повнішім варіанті й, по-друге, обидва збірники Антонія зовсім не були відомі з давнього перекладу. Дерманська „Пчола“ стала популярна на Московщині, де почали пильно копіювати її старообрядці.
Роль нового українського письменства в національному житті. Перехрещуючись на українськім грунті, західні та східні впливи досить сильно відбилися на українськім письменстві, що разом із релігійним прибрало також національний характер і відбило в собі риси й давньої української літератури, що прийшла з' Візантії або на її зразках розвинулася на українськім грунті, й нової, що народилася під впливом Заходу. Щоб протидіяти польському католицькому рухові, що ніс винародовлення для українського народу, українське письменство стало вразливе на злободневні справи, стало органом громадського життя, здобуло громадське значення. Вдоволяючи потреби історичного моменту, українське письменство відбивало в собі народні змагання української нації, а містячи в собі елементи східних і західних впливів, які боролися з собою за право горожанства, українське письменство тих часів принесло низку пам’яток, що в них .закріпилася для наших часів боротьба давніх - консервативних і нових -поступових течій. Крім початків українського наукового письменства, в підручниках для шкіл і першої зорганізованої української публіцистики в полемічнім письменстві насамперед бачимо це в низці літературних творів невідомих і відомих письменників, творів, що відіграли важну роль наприкінці XVI ст. та з початку XVII ст. у виробленні національної самосвідомості українського народу.