10. Послання до Острозького та всіх православних

Обставини написання послання. З того самого часу, що послання до єпископів, близько 1598 р., походить і „Писання до князя Василя і до всіх православних християн“. Після широкого титулу з поданням змісту послання йде адреса послання князеві Острозькому та всім православним християнам України з зазначенням імені автора: „Іван чернець з • Вишні, від святої Афонської гори“. Послання написане з приводу прочитання „Апокрізіса“ й воно дуже цікаве оригінальним своїм планом. Автор висловлює свою радість, що сіті противників не могли обмотати православних, і дякує Богові за їх твердість і постійність. У прочитаній книжці знайшов протихрис-тиянську гордість противників православ’я, яку характеризує гіркими словами. Ця гордість убила папство й римську церкву, й автор закликає вірних оплакати „нагле здохлий труп римської церкви, папської гордості й пихи“, прирівняної до чванькуватості біблійного Рапсака.

Плач над трупом „папського Рапсака“. Цей плач Вишенського наслідує народні голосіння і є справжньою перлиною між писаннями Вишенського зокрема й одним з найкращих утворів давньої української літератури взагалі. Ось як велить автор оплакувати труп „папського Рапсака“: Уже бо його в покорі ніколи не побачите, уже в святобливість і православ’я ніколи вернутися не може, уже світла добровір’я ніколи не побачить, уже радості Отця і Сина й св.Духа ніколи не сподобиться; уже небесно? спадщини, правовірним приготовано!, навіки відлучився. Плачте, боголюбці, і стогніте, гладячи на цього трупа, і головами кивайте, щиру любов у серці показуючи, й охкайте по нім, споминаючи, який гарний був. коли здоров був, а тепер як змінився, коли отрупів, бездушний став. І мовте в собі, поглядаючи на нього; чи не краще було вірою живим бути, ніж невірою здохнути? Чи не краще було покорою живим бути, ніж гордістю здохнути? Чи не краще було в єдності з нами бути й вічно жити, ніж, відлучившися від нас, нагле згинути? Чи не краще було світло вічного розуму, православній церкві дароване, бачити, ніж сьогодні в темноті поганських наук замкнутися та вмерти? Чи не краще було в простоті серця, хвалячи Бога з нами посполу, здоровим бути, ніж •сьогодні, відлучившися від нас, комедійським і машкарським набоженством. заслабнути й умерти? І знов, обійшовши голос цього трупа, ці слова мовте: Ох, ох, клятий голосе! Чи не говорйли тобі святі . отці, щоб ти не відлучався від церкви, бо лев-диявол тих, котрі вийшли, хапає? Чи не говорили тобі святі отці і щоб ти не відлучався від дружини, щоб замість до Єрусалима горішнього в долішній ад не заблудив? Чи не говорили тобі святі отці, щоб ти над усіх не підносився, щоб, упавши, не розбитись? Чи не говорили тобі святі отці, щоб ти не нащався дуже поганськими науками, щоб не отруївся звабливим розумом і не став відлучений від св.Трійці та не здох_ навіки? Що ясно бачимо сьогодні, терпиш, * мертвий, голий, гидкий, вбитий і покинений лежиш. Ото ж тобі світ вдіяв! Ото ж тобі гордість вдіяла, ото ж тобі слава світу цього вдіяла! Ото ж тобі влада головна та начальна вдіяла! Ото ж собі ти знайшов, чого ти шукав! Ото ж тобі, чого ти хотів, це й сповнилося!

Скаржина гордість. По цім плачі Вишенський займається одною тезою дієпису Берестейського собору, відповіддю на книжку котрого є „Апокрізіс“, а саме, що „брами пекельні віру грецьку перемогли, а віри папи римського не перемогли й перемогти не можуть“. Вишенський бачить у цім Скаржину гордість і громить єзуїтську зарозумілість. Далі показує з свого боку, що річ мається навпаки, що слава, влада, почесті й всевладність римської церкви - це ознаки занепаду римської церкви. ' Закінчується це поетичне послання нагадуванням православним, щоб стояли твердо, при православній вірі. Автор згадує про те, що римського трупа невір’я проклятий диявол, який панує над світом, замкнув і запечатав на.вічну погибель, бо він зласився на показані йрму багатства цього світу; це не позволяє дуже віддаляти від себе часу написання цього послання й Виявлення диявола.