3. Степан Зизаній
Йов Желізо. Чим далі, тим більше ставало полемічних писань. Безпосередньо або посередньо включалися в релігійну полеміку Гарасим Смотрицький, Іван Вишенський та й автор „Перестороги“, про котрих уже була мова. В полемічнім письменстві брав участь Йов Желізо, що його життя, списане його учнем ченцем Доситеєм, вийшло в Почаєві близько 1791 р. В тамошній Лаврі збереглася і списана його рукою книга з власними повчаннями й витягами з писань інших осіб, зверненими против єретиків і сектантів. Йов Желізо був простим/ченцем Угорницького монастиря, потім двадцять літ ігуменом Лубенського монастиря, пізніше перейшов до Почаївського монастиря, звідки й походить його прізвище Почаївський. Умер 1651 р., проживши 100 літ. Писав просто, наглядно та зрозуміло церковнослов’янською мовою.
Василь Суразький. Безпосередньо або посередньо до полемічного письменства належить Василь Суразький, автор острозької збірки з 1588 р. в шести відділах п. н. „О единой вЪрЬ“. Ця освічена й талановита людина переповнювала свої писання цитатами з творів* східних і західних отців і богословів пізнішого часу. Про строгість його православних засад хай свідчить те, що православні догматисти до нових часів збивали його словами науку римо-католицької церкви про походження св. Духа. Завідуючи по Іванові Федоровичеві Острозькою друкарнею до 1598 р., писав передмови до деяких острозьких видань, зазначаючи не раз свою працю „як многогрешный и хуждшій въ христіан’Ьхь убогый Василей“. В статті про походження св. Духа Суразький наводить почасти дослівно, почасти в переробці аналогічне писання Максима Грека. Стаття цікава й тим, що тут полемізував він із Скаргою і Гербестом.
Учительська та проповіднича діяльність Степана Зи-занія. Виключно до полемічного письменства належить діяльність Степана Зизанія, від 1586 р. учителя львівської братської школи, пізніше й ректора до 1593 р., коли перейшов до Вільни. Здобувши собі у Львові авторитет ученого й осягнувши в 1591 р. разом з Кирилом Транк-віліоном Ставровецьким право проповідувати, він, мабуть, гостро виступив против уніональних змагань українських владик, бодай Рагоза звинувачував його, що він „у Львові кровопроливу насіяв із своїми помічниками“.
„На порятунок, як учену людину“ запросило його в 1593 р. віленське братство, де й розвинув енергічну діяльність, проповідуючи ца ратуші, по дорогах і церквах. Про тон і силу його проповіді говорить вимовно лист митрополита Рагози з 1595 р. до Зизанія. Митрополит закидав йому, що будучи простим, шаліє проти всіх своїх пастирів і топче їх прикази, хоч не є духовником, сипле з авмона догани на всіх духовників, вщ найвищих до найнижчих, що підбурює церкви, що роздвоїв народ, противиться митрополитові й навіть королеві, крім того, має зв’язки з протестантами. А що Зизаній не зважав на жодні упоминания Рагози, останній скликав на початок 1596 р. собор для цієї справи. Самого Зизанія не було на соборі. Зібрані причепилися до його катихизму, знайшли там єресі й яко єретика відлучили його від церкви разом із двома братськими священиками Василем і Герасимом. Цікаво, що православний Берестейський собор з того самоТго року виправдав Зизанія. Не поміг нічого занесений в гродські книги протест, король засудив усіх трьох на баніцію, одначе Зизаній спробував знайти захист у трибуналу, „потягнув до права“ самого митрополита й трибунал дійсно став по його боці. Засудами не дуже журився Зизаній і далі проповідував, що більше, приготовляв бомбу більшого калібру на римську церкву. Видно це з дати, писаної в маю 1596 р. Зизаніївої посвяти Острозькому, виданої тодішньою літературною і польською мовами книжки „Казанье святаго Кирилла, патріарьхи іерусалимьского, о антіхристЬ и знакох его, з розширеніемь науки против ересей розъных“.
Доїхав йому кінця Потій, іменований 1599 р. уніатським митрополитом. Довідавшися, що Степан Зизаній перебуває у Віленськім монастирі св. Трійці, він звелів місцевому протопопові опечатати церкву й не дозволити „проклятому банітові“ в ній щось робити. Віленські міщани й духовенство прийняли його з широкими обіймами, обіцяли йому ар-хімандрію, дозволили „школу закладати“, говорити проповіді й заводити лад у монастирі. Одначе, коли король покарав міщан за це трьома тисячами кіп литовських грошей, .перемінили вони симпатії у ворожий виступ супроти нього. Коли ж Зизаній заявив, що „не піде з монастиря жадним способом“, озброєна сокирами юрба з словами: „вже ти нам не вищебечешся, пташку, й не літатимеш більше по світу“ вирубала двері з коридору до сіней. Зизаній перейшов до сусідньої келії та втік в однім кожушку з монастиря і того самого дня записав дві скарги — в уряді й у возного. До одного з подібних нападів належать слова „Перестороги“, що на його здоров’я так чигали, що він „аж через комин утік з Вільни“. Вже тоді був ченцем, прийнявши ім’я Сильвестра. .„Палінодія“ згадує про нього як про помершого українського письменника, „мужа в грецькій і слов’янській мові дуже вченого“.
Писання Степана Зизанія. „Катихизм“ Степана Зизанія досі не віднайдений. Вістки про нього маємо з двох сучасних польських брошур Фелікса Жебровського, а саме: 1) „Кукіль, котрий розсіває Степанець Зизанія в руських церквах у Вільні з 1595 р.“ й 2) „Полова Степанця Зизанії“, хоч остання брошура звернена властиво проти Зизанієвого „Казання“. Кукіль в наголовку брошури Жебровського це алюзія до його прізвища, бо Зизаній — це грецький переклад Куколю (тоді був такий звичай прості прізвища „ублагороднювати“ через переклад на грецьку мову). В 1596 р. видав: 1) „Листь Іеремеи патріархи Констанътинопольскаго напоминальный. До того святаго отца нашего Кирилла патріархи Іерусалимского о втором пришествіи ХристовЪ и о антіхрістЬ. А ку тому от Златоустого и от Ипьполита святаго папы римского згодли-ве о том пишучйхъ приложено“, 2) згадане „Казання“ і 3) в букварі свого брата Лаврентія помістив „Изложеніе о православной вЪрЬ“. Вже розбираючи „Катихизм“ Зизанія, дивувався Жебровський, що Зизаній, будучи тим, чим є, відважується на такі великі діла: воює з небом і з землею, не вибачає ні Богові ні людям, святих з неба випихає, чортів до пекла не пускає і т. д. А в другій брошурі писав, що. Зизанієві краще було „горшків і праси пильнувати“, ніж* як хлопові братися за проповідництво.
Зизаній зіпсував багато крові католикам і уніатам тим, що надумав використати спопуляризування гуситської, пізніше протестантською агітаційною літературою абсурдної самої в собі ідеї про папу-антихриста, яка вже не була новиною і в українськім полемічнім письменстві. Взявши в основу проповідь св. Кирила, Зизаній дещо пропустив, дещо перекрутив, багато пододавав, а все так зручно, що читачі з бідою могли відрізнити, де кінчаться слова св. Кирила, а починається коментар Зизанія. Захистившись авторитетом святого, опер свої висновки на творі кальвіна Зібранда Любберта „Про римського папу“ й доказував, що антихрист уже прийшов і панує на землі в особі папи. Польський текст „Казання“ повніший; очевидний знак, що воно написане по-польськи й перекладене на тодішню нашу літературну мову.
Потієва „Унія“ з 1595 р. Казання Степана Зизанія було відповіддю на Потієву „Унію“ з 1595 р. Вийшла вона безіменно. Але що це Потієве писання, на це вказує посвята брошури Теодорові Скуминові, в якій Потій називає себе „віддавна знайомим слугою, а тепер і безупинним богомольцем“, далі улюблена Потієва думка .в передмові, повторювана в усіх його писаннях, а саме, що він веде народ не до нової віри, але до. тої давньої єдності з римським костелом, в котрій були його предки, нарешті взагалі сильна подібність між Унією і писаннями Потія, не тільки спільні думки,' але й досить довгі вислови. Унія —. це символ віри Потія і тих, котрі постановили злучитися з римською церквою, проба поставити публіцистичний місток через безодню між грецькою і римською церквами, силкування звести різниці між обома церквами до трьох істотних різниць: питання про походження св. Духа, чистилище й першенство папи. Як неістотні справи, порушені в брошурі, є справа календаря й антихриста. Тут Потій викликав вовка з лісу, коли писав нелітературним стилем: „Хай же тобі, дурню, що їх слухаєш, а папу називаєш антихристом, скажуть єретики, коли знають, ім’я те антихрисгове, котре мало б у собі випророковане число, або коли антихристове ім’я є папа, нехай покажуть згадане число в цім імені“. Кинену рукавичку підняв Степан Зизаній у „Казанні“ й силкувався навіть доказати, що в імені „папа“ міститься антихристове число 666, яке має антихрист в „Апокаліпсісі“.
Передмова до „Унії“. З усієї брошури Потія увагу історика літератури може привернути хіба передмова, зручна проба оборонити себе та своїх прихильників від звинувачень, які сипалися на них з усіх боків. Змальовані тут мотиви, що вплинули на Берестейську унію, зазначений той антагонізм між православними й католиками, котрий велів православним краще ставати аріянами, новохрещенцями, ніж входити в згоду з католиками, підкреслена тут роль ремісників, простою народу, „которий, покинувши ремесло своє (дратву, ножиці і шило), а привлащивши собі врад пастирский, письмом божим ширмують, ніцують, виворочують і на своє блюзнерскиє і хвалшивиє потвари оборочають, пастирей своїх власних' соромотять, безчестять і потваряють; а на большоє обелженє * якоби яким безецником, не з рук в руці, але на кий узявши своє писма через особ легких незнаємих подають“. Голосний відгомін цих слів бачили ми у Вишенсь-кого. Якісь „люкубрації проти скрипту з наголовком “Унія" писав також Мелетій Смотрицький, як він сам признався в „Апології перегрінації“.