8. Захарій Копистенський і його „Палінодія“

Літературний відгомін „Треноса“. Перший період релігійної полеміки з перевагою історичних висновків завершує „Палінодія“ Захарія КопистенськогоГ Є це відповідь на польську книжку Льва Кревзи п. н. „Оборона церковної єдності“. Її генеза така. Уніати звернулися до православних із закликом з’явитися на диспут, одначе останні не з’явилися. Згадує про це „Відпис на лист віденських уніатів“ Андрія зо Слуцька. Про цей „Відпис“ треба тут згадати тільки тому, що він носить явні сліди впливу „Треноса“ Смотрицького. Тут також мати — православна церква звертається до уніатів. Автор не радить уніатам тріумфувати, що православні не стали до розмови, бо ж уніати ліктем вітер міряли, з тінню боролися. Тут і стояла рада: „Розмовляй з Плачем, не з твоїми бахурами“. Про те, що православні не з’явилися на розмову, згадує й передмова до книжки Кревзи. Тут є й обіцянка видати книжку тодішньою нашою літературною мовою, але такого видання не було.

Твір Льва Кревзи. В творі Кревзи початки єдності української церкви з римською не відносяться тільки до Флорентійського собору, але сягають початків християнства на Україні. Тому й він повишукував київських митро-политів-українців, що зовсім не зверталися до патріарха за посвяченням. Взагалі Кревза зібрав усі аргументи, приготовані для розмови. Між користями, які дала унія, цікава згадка за школи. Кревза хвалився, що уніати мають уже ^чдо кількадесят чернечих братів, які й філософічні й теологічні науки закінчують або закінчили, та ще папську фундацію для навчання 22 вихованців по чужих колегіях. Згадував про сумний стан Печерської

Лаври в Києві, яка так опустіла перед унією, що при ній був тільки один світський священик і він із бідою міг утриматися. Мури валилися, а монастир заростав кропивою.

Справа участі Йосафата Кунцевича у створенні „Обо-рони церковної єдності". Мджна вказати на деякі нитки, що зв’язують Йосафата Кунцевича з „Обороною церковної єдності" Кревзи. Один із свідків у справі канонізації Йосафата сказав на допиті, що Йосафат, „будучи віденським архімандритом, уложив зо східнослов’янських літописів „Оборону єдності", доказуючи, що унія була на Русі від початку св. віри". Друге свідоцтво про ближче відношення Кунцевича до твору Кревзи маємо в книжці холмського уніатського єпископа Якова Суші про Мелетія Смот-рицького, виданій в Римі 1666 р. Спираючися на такі повні довір’я джерела та знаючи, що деякі полемічні писання були плодом колективної праці, не можна відкидати думок найновішого дослідника Жуковича про цю справу. Збереглося шість статейок Кунцевича, а саме: „Про старшинство Петра святого", „Про мощі святих, що їх треба мати в честі, та про їх чуда", „Про священичу чистоту, що краще бути безженним", „Про ченців доказ, як у старім і новім Святім Письмі про всю рясу й про волосся свідчать, та про обіти й про клобуки й про постриження дівчат", „Про хрещення Володимира", нарешті відповідь на питання: „Чи добре церков восточная чинит, посвещаючи хліб, воду, вербу і баранка". З цих статейок статейки „Про старшинство Петра" та „Про хрещення Володимира" обговорюють ті самі предмети, котрим присвячена також „Оборона" Кревзи, так, що деякі глави „Оборони" — це тільки докладніший виклад засад, зазначених уже в коротких статейках Кунцевича. В літературну полеміку уніатів і православних вносили рукописні полемічні писання Кунцевича те нове, що останній, ідучи під догматичним і канонічним оглядом за наукою римської церкви, під побутовим, зокрема церковно-обрядовим оглядом ішов за живою церковною традицією рідної старовини. Не знаючи латинської мови й не маючи доступу до латинських книжок, Кунцевич, син Волинської землі — володимирського міщанина, шукав засобів для оборони такої дорогої його серцю церковної унії на полі церковнослов’янського письменства. Тим більше, що докази в користь унії з давніх церковнослов’янських, зокрема богослужебних книг, мали вищу вартість і принаду, ніж інші. 1 хоч нема підстави відмовляти Кревзі в авторстві „Обо-рони“, надрукованої за наказом уніатського митрополита Рутського, правдоподібно білоруса родом, можна припустити літературну Допомогу Кунцевича Кревзі, тим більше, що „Оборона“ була твором, який довго та старанно готувався.

Про фальшування слов’янських писань. Про допомогу Кунцевича Кревзі промовляє і те, що в полемічнім творі Кунцевича „О фальшованю писмъ словенскихЪ одъ обо-ронцовъ и учытелей вЪре церквей противныхъ послушенству его милости отца митрополита, и о незъгодахъ ихъ въ науце, выданой зъ друковъ виленского братского, острозс-кого и львовского“ є докази на користь унії саме з поля церковнослов’янських книг і української церковної традиції. Ця невелика, але досить викінчена стаття має на меті виявити суперечності й помилки в різних догматичних питаннях православних полемістів: Василя Суразького, Степана Зизанія, Філалета, Клирика Острозького та Мелетія Смотрицького з його „Антіграфе⁴* та „Треносом“. З українських друків автор цитує два Требники: стрятинський і острозький. Стаття написана між 1611 і 1613 рр. З іншої письменської діяльності Кунцевича треба тут згадати його „Катихизм“ і „Правила для священиків“.

Мотиви відповіді Копистенського. Відповідь Копистенсь-кого на Оборону Кревзи — . це величезна праця, ^444 сторінки дрібного друку. Розправляється тут Копистенський не тільки з Кревзою, але й з іншими антагоністами, почавши від Скарги. Ціль „Палінодії“ — доказати нес-тійність латинської науки про першенство папи, виказати незаконність Берестейської унії и оборонити православнуцеркву від несправедливих звинувачень з боку католиків"! уніатів.

У передмові нарікає автор, що „коли хто з наших, зокрема проти латинників видасть книгу, тоді такого переслідувати та при помочі світської влади- гнобити не стидаються“. Таким чином не можна відповісти уніатам і дійти своєї правди, що позволяє право всіх народів.

Отже, я найменший з духовних і світських осіб, — мотивує автор, чому взявся за свою працю, — до цього багато разів уживаний, сливе неначе приневолений, за Божою поміччю прихилився написати цю книгу: інакше не випадало, тільки покоритися волі й жаданню правовірних... Я взявся з любові й бажання спасіння як своїм правовірним браттям, так і відступникам і противникам нашим... Я взявся ще за спонукою самого сумління, не менше бажаючи перестерегти сумління противників і тих усіх, котрі їм силою та світською владою допомагають, щоб не думали про себе, що службу приносять Богові, коли українців^ зводять, і тяжко мучать одних потаємне, а інших і явно... Про цю книгу знай, читачу, що вона в ласці Божій з працею великою написана, доказуючи з Святого

Письма, старого й нового завіту, і з поважних теологів і з певних авторів і істориків, що добре річ знали. А цю книгу читали мудрі та в Святому Письмі заправлені люди, .що їм давав я її, випробували й поправили, а крім того дається вона під оцінку совершенніших в святій апостольській церкві.

Походження Копистенського. Ці слова Копистенського характеризують мотиви, чому взявся він за працю, дають цікаве свідоцтво про сучасну йому громадянську цензуру, але, що найважніше, стверджують, що приступаючи до писання „Палінодії“, Копистенський мав за собою вже багато писань, продиктованих потребами сучасної української церкви. На жаль, дотеперішні досліди не дозволяють багато сказати ні про його життя, ні про його писання. Першу згадку про нього маємо з 1616 р., коли вписався до київського братства. З посвяти Памви Беринди київських Бесід на чотирнадцять посланій апостола Павла з 1623 р. Теодорові Копистенському довідуємося, що перемиський православний єпископ Михайло Копистенський був славний „двома своїми синівцями, преподобним За-харієм і Василем, освяченими в чину святоангельського чернечого звання, котрі як справжнім богослов’ям, так і життям побожним і прикладним сяють... Ревність їх свідчить про них... в житті своїм не дармують і церкві Божій дуже потрібні“. Ці слова вказують, що Захарій був братаничем Михайла Копистенського. З цього можна зробити правдоподібний висновок, що походив із Перемиської землі та вчився в школі львівського братства. На це вказує і знайомство Захарія з історичними подіями у Львові наприкінці XVI ст. та з планом Львова. Де поповнював свою освіту, не знати, але певне те, що був дуже освіченою людиною у своїм часі; коли своє знання поповнив Захарій самоосвітою на підставі домашньої освіти, він заслуговує на повний подив.

Книга Копистенського про віру, Коли виступив перший раз в літературі, не знаємо. В цій справі може кинути багато нового світла дослід двох стародруків „Про образи“ та „Про Пресвяту Богородицю“, чи це два окремі видання, чи складові частини одної цілості, коли й де вийшли. Річ у тому, що обидві згадані речі мають багато спільного з першою і третьою частиною Книжки Захарії, як називає Копистенський київське видання 1619 р. „Книга о в'ЬрЬ єдинои, святой, соборной, апостольской церкве, которая подъ розсудокъ церкве всход ней поддається“.

Що київська „Книжка про віру“ це в цілості твір Копистенського, докази цього маємо й у самій »Книжці¹¹ й в іншім писанні Копистенського ти н. „Про справжню єдність“. У „Книжці про віру“ маємо вказівку на авторство Копистенського щодо двох статей, що складаються на другу частину „Книжки“. Наприкінці другої частини ієромонах Азаріас звертається до читача й говорить, що він написав і до друку подав; крім того, далі називає себе творцем частини. А в творі „Про справжню єдність“ автор дев’ять разів покликається на книгу Азарії й говорить не тільки про Книжку взагалі, але й про окремі її частини, все називаючи Азарію творцем „Книжки“. Підпис „ієро-монахъ Азаріась, рабь Іс. Христа“ в другій частині „Книги про віру“ це псевдонім, утворений від імені Копистенського: Захаріас — Захарія. Зрештою, в творі „Про справжню єдність“ є така відсилка: „Читай книгу ієромонаха Азарії протй уніатів, також про св. Духа та про тайни пресвяті й про інші артикули віри“. Під книгою проти уніатів треба розуміти „Палінодію“. Тут же він признається, що про походження св. Духа писав широко в книжці на таку ж тему, цим автор цілої „Книги про віру“ ідентифікує себе з автором писання „Про справжню єдність“.

З огляду на те, що київське видання „Книги про ^ВФУ“ — це в першій і третій частині доповнена переробка попереднього видання або й попередніх видань, далі з огляду на авторську скромність Копистенського, що не любив скривати джерел своїх праць, треба припускати, що автором і тих статей, котрі помилково назвала традиція віденським виданням з 1602 р., є Захарій Копистенський. Причина виготовлення збірки статей, поділеної на три розділи, якою є „Книга про віру“, була та, що „різні з різних боків, з різними релігіями приходять до православних і вносять замішання між них своїми усними проповідями й писаннями“. Розуміються тут різні протестантські секти, що проти них і звернені статті Копистенського. Вказують на це й згадки про Будного, Чехови-ча, „Апологію Велику“ Мартина Кровіцького, вплив котрого на українське письменство хоч би вже з огляду на Івана Вишенського заслуговує окремого аналізу.

Книга Копистенського на московськім грунті Містячи також дві статті Максима Грека про походження св. Духа, книжка Захарія поширилася у великім числі копій, зокрема на Московщині, мала вплив на багато збірників проти латинян і доставила багато матеріалу для так названої „Кирилової Книги“, що вийшла в Москві 1644 р., та для „Литовского Просвітителя“. Московське видання 1648 р. „Книги о вірЬ“ це поганий, місцями зіпсований переклад „Книжиці Натанаїла“, української компіляції з „Книжки“

Захарія та його ж „Палінодії“ й інших полемічних писань. Автором цієї компіляції був ігумен монастиря св. Михайла в Києві Натанаїл. Значення „Книжиці“ таке, що вона замінила пізнішим письменникам, що писали про унію, недоступні їм тексти творів Копистенського.

Час написання „Палінодії“. Насамперед треба це сказати про „Палінодію“, яка своєчасно не вийшла у світ і залишилася в рукописі. Автор думав про неї, вже видаючи Книжку про віру, бо пишучи про піст, висловляв надію, що незабаром напише твір проти першенстня пяпи та проти уніатів. У заголовку твору Копистенського побіч грецької назви йде переклад: „Палінодія“, або ..Книга

оборони“. Цей переклад усуває потребу на всякі лади коментувати це грецьке слово (лаХігсодіа - ге^а^о, відпір, оборона). Автор почав писати „Палінодію“ найпізніше в 1620_і р. (цей рік і згадується в передмові), бо в заголовку Зазначено, що книжка написана 1621 р. Одначе тоді не була „Палінодія“ ще готова; "щонайбільше були готові перші Дві частини її, виповнені полемікою з католицькою догмою про першенство папи. Зміст третьої частини, де автор спростовує аргументи, буцімто київська метрополія була в унії з Римом перед Флорентійською унією, свідчить, що вона писалася ще 1622 р. Четверта частина присвячена історії Берестейської унії.

Спосіб викладу в „Палінодії". При читанні „Палінодії“ читач виносить враження, що автор поставив собі за мету раз назавжди покінчити з ~тими справами, котрим присвятив свою увагу. Кожне своє твердження, кожну думку доказує цілою масою виписок і цитат, що свідчать про великий ступінь незалежності й оригінальності. Виклад Копистенського спокійний, наснажений духом толеранції й~ розуміння людських слабостей. В нього нема якоїсь партійної упередженості, бо він поперед усього_вчений,—ща шукає ^<*хю'єктивноі^І правдТГ Скрізь характеризує автора докладність і всесторонність. Полегшує це авторові його великий і різносторонній талант, з одного боку, й незвичайна в ті ияги .г|гі}ття — з другого. Завдяки їм авторові вдається тонкий аналіз фактів і думок, завдяки їм він уміло в’яже Й ОСВІТЛЮЄ низку ВІДбЩ)ЄМЛЄНИХ фактів.

Засіб знання. Про великі знання Копистенського свідчить каталог письменників, що їх писаннями користувався автор: не рахуючи книг Святого Письма, автор нараховує звиш 100 окремих авторів, не включаючи сюди тих, написання котрих робить тільки відсилки так, що не уважав за потрібне втягати їх у свій каталог. Крім

блискучого знання Святого Письма автор в основному знайомий з писаннями всіх визначних отців і вчителів церкви, східних і західних, давніх і новіших, виказує докладне знання канонів вселенських і місцевих соборів, з коментарями найкращих каноністів, і законів візантійських цісарів, він широко ознайомлений зі східними й західними істориками, польськими хроніками, українськими літописами, житіями святих, між іншим і „Печерським Патериком“, давніми богослужебними книгами, сучасним йому полемічним письменством і взагалі виданцями українських і білоруських друкарень. Крім трго, Захарій мав у руках велику силу своїх і чужих збірників, церковно-історичних, полемічних або з творами якогось отця чи вчителя церкви. Нарешті, матеріалу доставили авторові також малюнки на стінах давніх церков, написи на образах, оповідання подорожніх і події сучасного життя.

Зразок критицизму Копистенського. Що автор старався критично ставитися до своїх джерел, доказом цього є виписка, одночасно свідоцтво поширення апокрифічної літератури на українській землі. З того приводу, що Кревзанавів доказ із одного збірника, писав Захарій:

„Находяться тут і там несоборні “Соборники", котрих у церкві не подано читати, й вони подібні до спіжарень непорядного господаря, який ховає в них не тільки те, що з’їв би й випив би, але й смолу й дьоготь і щось із їжі й трутизни, чим ти міг би себе й помазати й осмородити, а коли вій був би необережний або хтось інший несвідомий цього, отруїти!

Єсть у них повно байок з „четій“, правдоподібно з відступницьких легенд, бо легенда — по-українськи: четя. Повно в них байок і з „Палей“ і з тим подібних книг, що не мають місця в нашій церкві; їх назбирали неуки-господарі між чисту церковну пшеницю, як куколю, котрий нам тепер відступники замість пшениці показують і поручають його вживати. Одначе заведуться вони, віримо нашому Богові, в цій надії! Оминають за Божою ласкою нашу українську церкву літа грубої простоти: почала їй світити світлість знання і правди! Є ще свіжі легенди, нажебрані з різних постиль, недавно з друку по-українськи, видані, в котрих на багатьох місцях находяться немалі помилки та прогріхи як проти правого богослов’я, так і проти догм апостольської католицько? східної церкви. І їх треба берегтися й оминати як трутизни й неприязні в нашій церкві, яких є багато”.

На увагу заслуговує критичність Копистенського, розуміється, виходячи з реліпйно-православкого становища, яке звеліло йому виступити також проти „Учительного Євангелія“ Кирила Транквіліона Ставровецького.

Автобіографічний елемент у „Лаліноді'Ґ. З автобіографічних вісток маємо в „Палінодії“ згадку прй побут автора в монастирі в Путні. За особисті спостереження промовляли і повідомлення, де яка стара друкована книж-* ка знаходиться: в Дорогобузькім монастирі, в Городку (маєтності Печерської Лаври), на Підляшші в Нільській землі, в Ботках, Смідині під Турійськом, Кам’янці-Ли-товськім, в Любліні, Львові й Бересті. На де ж вказувало й те, що він згадує в „Палінодії“ про образи, мальовані грецьким обичаєм з написами церковнослов’янською мовою під кожним образом у деяких костелах дієцезії краківського єпископа. Крім того, автор показує себе добрим знавцем придунайських земель і українського Прикарпаття.

Порівняння переслідування православних у Польщі з релігійною волею під турками. Фактом переслідування православних українців з боку польського уряду знайшли великий відгомін у „Палінодії“. Копистенський обурюється, що уніати закидали грецькій церкві турецьку неволю, бо „не є занадто тяжке східним християнам турецьке панування тому, що своє набоженство свобідно відправляють і за віру жодного насилля та гніту не поносять. Вільно там безпечно відправляти своє набоженство. Вільно там бути мучеником і ісповідником... Єпископів і архієпископів і митрополитів і патріархів вільно обирають, в чім турки не роблять їм перешкоди, а цього ми, народ вольний, що^ живе під християнами, в теперішніх”~ часах~~ неГ~ можемо J^^aIИ-“, Дві тиради порівнюють .обставини церковного життя під турками й під Польщею. Ось друга з них:

„Докоряє ще нам противник турецьким гнітом і що в малій церкві патріарх сидить; зважте ж, чи ми того ж не терпимо, маючи права й вольності та їх до в гол і т йє у ж и ва н н я. Більше болить нас те, що греки від поган, то ми , Русь (Україна й Білорусь) від вас, християн костела римського, терпимо! Придивіться, як ви православних християн віденських, перемиських, могилівських, бихівських, пинських, берестейських, полоцьких, витебських і по інших містах, вигнаних із великих церков, у малі церковці втиснули! Придивіться, як по багатьох повітах бідні міщани, що їм повідбирано по містах церкви, в домах, по полях і лісах набоженство своє християнське відправляють! Придивіться ще й у тому справедливості й сумлінню людей релігії римської,, котрі, від нас обома руками гойні дарунки й дари беручи, обіцяють мир і заховання вольності, а одначе замість здійснення приреченої обіцянки ще більше нас судом переслідують і строгі вироки, неначе з найму, видають. Тим стоять греки вище від нас, буцімто вольних і забезпечених правами, що у вірі й набоженстві своїм вольність мають. Хто був у Царгороді й по інших містах у Греції на врочисті свята, побачив би свободу й вольність і веселість і лад і таке безпеченство християн, що сказав би кожний, що ті там християни панують і що в такім великім їх зборі й такій світлій їх величності тільки царя їм недостає. 1 котрі на це дивилися, говорили в собі, що царство Костянтинове й царство Юстиніянове сьогодні бачимо, а в цім пресвітлім виді й веселості недоставало їм тільки того, котрий носив би діадему. “А у нась вь свято якъ у попа, у мъщанина и у хлопка обачено свътлое што на хребтъ, так£ долго около того ходити будеть пань, пани и урядникъ, же ажъ мусить збыти убогій худакь”. Та це не важне. Коли нам вольність віри захована буде на свободі, як захована грекам у неволі, котрі згідно з давніми своїми християнськими правами мають єпископів, архієпископів, примасів, патріархів і весь нижчий причт церковний, — о подачі й чинші стояти не будемо: дав за себе й за Петра, а в особі його за церкву свою чинш Ісус Христос, будемо, давати й ми, тільки хай нам лишається свобода віри, яку має наша братія греки".

Відповідь у справі дарунків патріархів турчинові На закид, що патріархи дають дарунки турчинові замість чиншу, звертає Копистенський Кревзі увагу, щр це симонія над симоніями „вільним у вільних і рівним у рівних в релігії купувати уряди духовні“. За всі роки патріархи не дали турчинові стільки, скільки за один рік дають папі з усіх королівств біскупи, арцибіскупи, примаси й їм подібні — за ювілей, за відпусти, £а посвячені молоти, за такі ж мечі, за рожі, за індульгенції й за діспензи. Слідом за римською церквою уніатські владики беруть також грошову плату при посвяченні своїх попів:

„Ой той, кЬтрий сидить в Перемишлі, Шишка Крупецький від десяти літ стягав із попів подачки, вживаючи до цього помочі світських урядів! А за цей грабіж великий плач і нарікання на уряди й на тих мучителів-владик. А що сказати про аннати, які з Польщі до Рима йдуть, також і про побори, котрі духовенство руське (українське й білоруське), зокрема своїм панам чинші, дає і повози відправляє. А придивившися тому всьому, уважайте, що ви, християни будучи, на християн духовних накладаєте такі тягари!"

Мало того. Скільки терплять православні через наклепи уніатів! „Повно наших українців і білорусів і тепер за ’віру~ свою православну, під плащиком видуманого вами на них наклепу за зраду, в темницях, у вежах, в арештах і на вигнанні! А можніших позвами, декретами, вироками й карами турбуєте, а все-таки — вони постійно стоять і в брами пекельні за вами не йдуть!“

Промови Гербурта. Наприкінці другої частини „Палі-нодії“ Копистенський приводить знамениту промову Івана Щасного Гербурта, старости з Вишні й Мостиськ, на варшавськім загальнім сеймі. Піднісши, що в саме серце Польщі задає рану той, хто ламає її право й розриває згоду між народами, з яких складалася Річ Посполита, Гербурт говорив, між іншим, таке:

„Така є колотнеча, яку зачали з українським народом, братією і кров’ю нашою, це немов рана сердешна, котра, навіть найменша, смерть приносить. Одну частину цієї справи знаю, другої частини, хоч усе про неї думаю, не можу зрозуміти. Знаю бо це добре, що їм діється, почавши від берестейського з’їзду. Те знаю добр$, як на сеймиках надію їм роблять, а на сеймах уладжують собі з них сміЗси. На сеймиках братією називають, а на сеймах відступниками. Це я знаю, бо це всі знають. Але чого вони хочуть від цього шановного народу, якої ради й до якої мети змагають, цього ніяким робом не можу зрозуміти. Бо коли хочуть того, щоб України не було на Україні, це — неможлива річ, і це подібне до того, як їм захотілося б, щоб тут море було коло Самбора, а Бещад коло Гданська... Жоден розум, жодне насилля не може доконати того, щоб України не було на Україні. Що ж? А коли комусь захотілося б, щоб поляків не було в Польщі? Ба, й ледве чи не є так, бо хоч по-польськи говоримо, але забули права та звичаї... Чого ж від них хочуть? Щоб папістами нашими були? Яким же робом цього хочуть? Коли так, як Пан Спаситель наказав: учачи, пророкуючи, чудо роблячи, й навпаки не тільки вони, але й я ксьондза Крупецького матиму за апостола. Але гайдуками церкви відбивати, позвами на трибунал мучити, попів ловити, ченців виганяти — це не погоджується ? волею і наукою Спасителя нашого!... Але о що просить у Бога Україна? Щоб згідно з правом заховати її. “Але прав не мають?" Припустімо, що на пергаміні або на папері не мають; але мають в розумах людських право найкраще й матір усіх прав — звичай. Бо чим іншим є право, як не звичаєм, через багато літ признаним за добрий, а потому, щоб хто не міг попсувати, на папір уложеним? Звичай — це право, довгим уживанням і позволениям між люди впроваджене та прийняте. Звичай потверджує і викладає права; і право писане є мертвим, коли звичай його не оживить... Святий король Жигмонт Перший церкви українські так будував і збагачував, як і костели католицькі. Він велів докінчити монастир св. Спаса (лежить за Самбором, три милі вгору Дністром), заложений і розпочатий останнім українським князем Львом, і він надав ченцям маєтності. Чому ж для Бога теперішній король його милость Жигмонт Третій не робить того, що робив Жигмонт Перший? Чому ж у всім не наслідує справ і вчинків його, щоб його панування могло бути подібне до панування Жигмонта Першого? Чому ж сенат не має стати при тім, щоб у мирі заховати цей шановний народ? Через це буй би у нас в тій повазі, як сенат Жигмонта Першого. Чому ж і стан шляхетський не має при правах своїх так опиратися, як предки наші за Жигмонта Першого опиралися?... Що ж за пожиток має король його милость з таких клопотів, яких зазнав з українським і білоруським народом? Має той пожиток, що є нас слов’янських народів різних вісімнадцять; вони всі покладали рятунок своєї свободи на королях польських; вони всі думали,- що народ польський визволить їх із тяжкого поганського ярма; вони всі на кожну потребу короля й народу польського горла своєї дати були готові. А тепер, як кривду почато робити українському й білоруському народам, вони стали для нас головними неприятелями. Тепер* волять померти самі на війні, жінки й діти свої попалити, як зробили в Смоленську, ніж прийти до якоїсь згоди з нами, кров'ю своєю..."

Копистенський випророкував поганий кінець Польщі, де прийшлб^Жг~^езупинног” сварки між двома народами. „А дивлячися на початки й задатки, легко спостерігти, до якого нещасливого кінця веде будущина“. Так унія „в землі^у^аїнській^бе^пинні родить неспокої, ‘ незгоди, за-верюхи та сварки^ а В релтгіг нашій грецькій віру з непорушного її місця рушивши, дірявить її, псує, ВИК“ ривляє і профанує“.

Копистенський про генезу унії. Автор дуже точно схоплює генезу унії. Оповідає, як внаслідок сну й простоти української церковної ієрархії розплодилися різні секти и єрисі по Україні^Прийшло до того, що" гіегідййки засідали* на Єпископських і митропо7іичи)Г^0ЛИЦЯх,^віїгосподарств

марних і хліборобства, або з варстату жовнірського ремесла, в нагороду за свої заслуги, до того неуки й простаки великі“. Тому в згаданих столицях з’явилися двоєженці й мужовбійники1їбо"~іГ"таігі розпусники; ~тсотрі не зберегли чернечої присяги Богові на безженство. ~~^А священики, висвячені ними, це було людське сміття, бо вже прийшло до такої зневаги святої священичої гідності, що дозволити потягнути себе на неї значило для чоловіка доброго стільки, що на світську яку ганьбу поступити. Відтоді самі тільки голодні й неуки так до неї натиснулися були, що вже не можна було розпізнати, де частіше був священик, у корчмі, чи в церкві?“ Автор ганить і сает помисл унії і спосіб упровадження ЇГ в ~житгя через відбирання церков ТзГ маєтками, вольностей і всяких дібв^ чёрез заборону 15огослужень, різні утиски, переслідування, вбивства, наклепи, позви, грошові йрйГарешти тбщо.

Пииегірик Острозькому. При такому погляді на справу зовсім не є несподіванкою панегірик автора князеві Костянтинові Острозькому, в якому автор говорить про знатність його роду, особисті прикмети, вміння вибирати й оточувати себе гідними людьми — як світськими, так і духовними, нарешті, про його відданість православ’ю. Тут підніс значення острозькоР друкарні й—опір Острозького унїТ. Тому порівняв його з Володимиром" К^иуігм_т Ґмі штг охрестив український народ, а Острозький боронив православну віру в часі апостазіїї Свій панегірик старому князеві закінчує автор так:

„О дуже щасливі ви, очі котрих бачили того пресвітлого деспота, котрі слів уст його слухали, котрі при столі однім із ним сиділи й поживали, і котрі стояли перед ним і служили, й ви всі інші, котрі удостоїлися його добродійства! Хоч і я за дуже щасливого уважав би був себе, коли б ласка Божа моїй присутності дозволила була налюбуватися ще за життя таким пресвітлим князем, але що я в тодішнім часі був малим у братії моїй і зовсім незрілий, я не удостоївся цього. А чи ж і сьогодні не за щасливого себе уважаю, коли ласка пресвятого Духа дозволила пером описувати таку славу українського народу?

Мова твору. Тон „Палінодії“ взагалі спокійний, хоч місцями перерибїїється філіпіками, тирадами, сатирою з саркастичним забарвленням або дотепом. проликтг^ша^цм** тонким українським_гумором^ Мова тодішня літературна, сильно занечищена полонізмами.. Зрештою! зразком мови хай послужить нарікання Копистенського на утиски над православним духовенством у теперішній транскрипції:

А што противник пишеть, іж панове світськиї попом, як хотять, росказують і беруть з них; што хотять, і робити росказують, то — нехай гіапежом і паном поляком в бров і в сумнінє їх! Ваш же то сорекс (купа), і тож то знак віри і побожності панів поляків, же за добродійства землі і народу росского єреєв божиїх так непобожне шанують, же і побори з гих беруть, церкви вольни! їм запродають, на підводи і толоки гонять, робити кажуть: коник, і волик, і яловиця подобалася у попа — взяти ю; пчілки подобрати, празничних або святечних ялмужн поділом, в речи то подарком участниками паном з попами бити! О Боже справедливий, з високости призри, а одмсти!

Приповідки. Копистенський залюбки послугується приповідками, що оживляють його эиклдд. Ось кілька з них: Огня у воді шукати; так щаститься йому, як голому в кропиві; як мухи з окропу, отрясаються; не все те перун, що з Риму гримить; чужим пір’ям хваляться, в чужім шцщі напинаються; у живого мужа жінки намісник не буває; але то очам їх сіль і т. ін.

Загальний погляд на „Палінодію“. Коли дивитися на „Палінодію“ з досвіду нових часів, її теоретична частина, на думку православних дослідників, витримує критику навіть із становища теперішнього православного богослов’я, за те її історичну. частину треба оцінювати тільки з історичної точки зору. Декуди виклад тенденційний, але тенденційність випливає швидше з поспішного узагальнення, ніж з бажання викривити правду. До слабих сторін треба зачислити розтягнутість, яка є наслідком того, що автор переповідає епізодичні справи" дуже широко^ далі аргументацію при допомозі Божого права, зловживання ідеєю антихриста и таке інше.'~АлеНв~ сдоім^чясі^ не _буля кягтітальня праця, вершина тодішньої теблопчної освіти, монументальна річ релігійного письменства. У своїм змісті вона зібрала всі аргументи попереднього полемічного письменства, поставила нові шшшня,, незнані до того часу, и покінчила -з пробами латино-уніатського табору відшукати в історії української церкви сильнішу підставу для Берестейської унії. З боку наукової . вартості, з огляду на систематичність і грунтовність, не мала нічого собі рівного в погсередніїГ розвитку полемічного письменства. ~Для теперїшньопг дос=^ лідника вона дає дуже цінний матеріал до історії української церкви й культури тих часів.

Поширеність „Палінодії“. „Палінодія“ завершила історичну добу в історії полемічного письменстьа Й після неї почалася нова доба з обробкою теоретичних аспектів" православного богослов^тя. Хоч не вийшла свого часу дру^~ ком, була далеко поширена й нею користувалися пізніші письменники. Крім того, що сказано вище, треба зазначити непровірену вістку Стебельського, що з книжки Копистен-ського „його наслідники, письменники, що дихали тим самим духом, брали на оборону православ’я, як із джерела, заразливі науки, наприклад Петро Могила, Сильвестер Косів, 'Лазар Баранович і його учень Иоанникій Галятовський“. Видали „Палінодію“ щойно в другій половині XIX ст. на підставі недостовірних копій. Невиданий автограф зберігається в бібліотеці Красінських у Варшаві.

Твір Копистенського „Про справжню єдністьВін містить наприкінці нове писання Копистенського, зложене з 44 глав, а саме „Про справжню єдність християн православних церкви східної, також і против апостатів і про їх фальшиву унію“. Закінчується автограф викладом молитви „Отче наш“. Посилання на „Палінодію“, з одного боку, й та обставина, що в заголовку називає себе Копистенський ще ієромонахом, визначають часові рамки, коли написаний . твір „Про справжню єдність“, бо в листопаді 1625 р. став Копистенський архімандритом Пе-черського монастиря. Щодо змісту — тут автор висловлює погляд на справжню унію, відкидає Берестейську унію й застерігає православних входити в якусь спілку з уніатами.

Дві проповіді Копистенського: на похороні Плетенець-кого та в роковини його смерті Архімандрію дістав Копистенський по смерті Єлисея Плетенецького. На його похороні виголосив Захарій проповідь, а так само в річницю його смерті. Обидві його проповіді вийшли в Києві, в 1625 р. Це „Казанье на честномь погребі Єлисея Плетенецкого“ й ' ^Омілія або казанье на роковую память Є. Плетенецкого“.

Був це не тільки обов’язок Копистенського як архімандрита з’ясувати заслуги покійного попередника, але й вдячність за те, що до свого гуртка вчених запросив ^-0лисей"Плетенецький між іншими й Захарія Копистенського. Обидві проповіді Копистенського, як і проповідь Ме-летія Смотрицького, побудовані за схоластичним шаблоном. В них дуже помітний~1шлив теорії риторики латино-поль-^ ських шкіл того часу. Та не в проповідництві значення тих проповідей, вони цікаві й важливі як історичне джерело, бо тут подано~~немало вісток і заміток як про особу Іілетенецького. так_і про його освітню діяльність на становищі архімандрита Печерської Лаври.

Перекладна діяльність Захарія та його передмови до різних виданы Крім оригінальних богословсько-полемічних творів, дуже пильно зайнявся Копистенський у Києві перекладами й видаванням церковно-богослужебних книг і класичного письменства святих отців як засобу для під-^ несення рівня духовного й морального розвитку народу взагалі та для його релігійного виховання зокрема. На цім

полі маємо перший слід про його наукову діяльність 1617 р., коли вийшов як перше видання Печерської друкарні „Часослов“. У першій передмові до' нього архімандрита Плетенецького цікава подробиця про призначення книжки для шкіл „у православнім місті Києві й інших“, друга передмова Захарія Копистенського говорить про потребу для православних постійно користуватися виданою книжкою. В 1619 р. Копистенський вкупі з Памвою Бериндою виправили переклад „Антологіона“, що його довершив ігумен Золотоверхого монастиря Йов Борецький. В 1623 р. ' вийшли „Бесіди“ Івана Золотоустого про чотирнадцять посланій апостола Павла. З передмови Копистенського видно, що це переклад острозького священика Кипріяна, переглянутий Лаврентієм Зизанієм і переданий для редакції та друкування Копистенському й Беринді. В 1624 р. Захарій написав передмови до „Номоканона“ й „Бесід“ Івана Золотоустого на „Діяння святих апостолів“. Останні переклав клирик львівської церкви Гаврило Доро-теєвич, а перевірив афонський ієромонах і протосінкел олександрійського патріарха Йосип. Яку повагу мав Копи-єтенський в гуртку Плетенецького, найкращим доказом є те, що перед своєю смертю він призначив Захарія своїм наслідником на архімандрію, якою управляв Захарій недовго, до своєї смерті 1 квітня (21 березня) 1627 р. На новім становищі видав 1625 р. Толкування на Апокаліпсіс св. Андрія Кесарійського у своїм перекладі, перевіреному Лаврентієм Зизанієм. В 1627 р. вийшла „Тріодь або Три-піснець“ з передмовою Копистенського. З причини смерті не була надрукована передмова до підготовлених до друку Повчань авви Доротея. Ця плодовита діяльність Копистенського упродовж майже десятка літ велить дослідникам шукати попередніх його творів з часу, коли він саме заправлявся до цього десятиліття.

Наука про противну унію. З часу, коли Копистенський закінчував своє трудове життя, маємо полемічне писання п. н. „Святаго Кирілла, ексарха Александрійскаго, игумена, наука о противной уній, противъ благочестивыхъ свещен-нйковъ православныхъ ясное указаніе“. Писання походить із 1626 р., про що свідчить згадка в нім про те, що воно писане тридцять літ по Берестейській унії. Маючи вже зразок довільності Степана Зизанія з Казанням, автор полемічного писання з 1626 р. дозволив собі наслідування такої довільності, надужив імені олександрійського ексарха Кирила й пустив у світ під його іменем своє писання, щоб авторитетом православного святого надати своїй праці більшої ваги. Начитаний в полемічнім письменстві, але не маючи систематичної освіти, автор змішав разом у своїм творі історичні й легендарні вістки, а в першій мірі передав нам погляди православної більшості українського населення про унію.

Як і Вишенський, автор називає Потія Патієм і каже про нього, що він був „розмаїтим єретиком: наперід був нурком, потім новохрещенцем аріянином і жидом був, відрікшися Христа, й у школі жидівській молився“. Далі оповідає про побут Потія у Львові, глузує з того, що єпископи-уніати не знайшли місця в сеймі, підсуває їм бажання вернутися до православ’я, „але нема як, бо самі того хотіли“. Довгий перелік лихих наслідків унії й латинських відступів од релігійної практики православних нагадує місцями спосіб аргументації Івана Вишенського. Творцями унії уважає єзуїтів, що їх перекручує на визуїтів, як унію на манію, а уніатів на манітів. Притім оповідає про всякі єзуїтські штучки, як хитро оселюються, як збирають милостиню, як підступом роздобувають у крамарів, купців, великих панів і князів бажані суми грошей, як великого пана „так з розуму визують, що й себе самого з жінкою рад би дав“. У своїх розмовах з панами роблять єзуїти з білого чорне, а з чорного біле, переконують своїми силлогізмами, потім просять їх о маєтності й підпилим велять підписами ствердити свої даровизни на єзуїтські цілі. Автор закидає єзуїтам, що в їх монастирях живуть і білоголови, оповідає про те, як єзуїти перебиралися за вояків, що мали направляти злу опінію про єзуїтів, і таке інше.