2. Іннокентій Гізель

Два зукрагнщені німці Яскравих талантів видала Київська академія всього кілька упродовж свого існування, а з них ні одного такого, щоб усі сили свого життя віддав на службу власному народові. З огляду на це тим цікавішим є тип зукраїнщеного пруссака, що з реформата став православним, — Іннокентія Гізеля. Між молодими людьми, що їх вислав Могила на студії в заграничних університетах, був і Гізель, що після смерті Могили стояв на чолі київської освіти, управляв друкарнею, був професором і ректором колегії, а від 1656 р. архімандритом Печерської Лаври. В політичнім і культурнім житті України зайняв видне місце. Про доброту серця і добродійність Гізеля збереглися похвальні слова його сучасників Адама ,3ер-нікава, Антона Радивилівського та Дмитра Тупталенка. Зернікав був також родом німець, лютеранин, що замолоду об’їхав Німеччину, Англію, Голландію, Францію, Італію й Австрію, скрізь студіюючи по бібліотеках і слухаючи викладів знаменитих професорів, і через Польщу й Литву приїхав на Україну. Тут за намовою Барановича прийняв православ’я, а що „багато чув про вченість і доброту“ Гізеля, відвідав його в Києві й писав для нього в Чернігові твір про походження св. Духа. Гізель умер у листопаді 1683 р.

Гізелів у,Мир чоловікові З БогомЗа архимандрії Гізеля вийшов два рази „Печерський Патерик“ — 1661 й 1678 р. Митрополитові Косову Гізель допомагав боронити незалежність української православної церкви перед посяганнями Московщини, хоч це не перешкоджало йому служити щиро інтересам Московської держави й бути вірним цареві Олексієві, котрому навіть присвятив свою книжку „Мирь сь Богомь человеку“, що вийшла в Києві в 1669 р. й другий раз 1671 р. Видати цю книжку спонукав Гізеля Баранович, довголітній його приятель. Книжка Гізеля — це підручник для духовенства при виконуванні тайн, зокрема тайни покути, отже рік пасторального богослов’я, важливого для студій над тодішніми українськими звичаями й обичаями.

Дуже характерні слова Гізеля, що „в крайній біді все спільне“ З книжки пробивається гуманне ставлення до людини, зокрема до бідного. В поясненні духовенству, чого мас домагатися від грішника, що каявся, радив, аби грішник вилічив пошкодованого на свій кошт, потім винагородив його грішми або землею або забезпечив йому життя, коли пошкодований б>в позбавлений через те можливості добути засоби на своє життя; в разі насилування дівчини грішник повинен був узяти її собі за жінку або дати їй таке віно, щоб вона могла вийти заміж за іншого. Історично-побутове значення має друга частина, книжки, де перераховуються гріхи духовних осіб, панів, селян, суддів, купців, ремісників, лікарів, учителіві Згадує, як батьки грішили, коли закликали чарівниць і шептунок до лікування слабих дітей, коли не вчили дітей письма або ремесла, коли приневолювали їх входити в подружжя або постригатися в ченці, коли відмовлялися утримувати й виховувати дітей, то народилися поза законним вінчанням Багато цікавого побутового матеріалу знаходимо у перечислених гріхах суддів, писарів, вояків, купців, ремісників, учителів і т. д. Наприклад, лікарі грішили, коли послуговувалися чарами або заговорами під час болю зубів і кровотоку, коли зганяли плі і або давали засоби для викликаний полової діяльності З окремих дрібниць можна б зазначити, що Гізель вимагав для подружжя 14 років у чоловіків, а 12 років у дівчини. На дефектнім примірнику Церковно-археолопчного Музею в Києві є сучасні замітки до поодиноких вказівок Гізеля При означенні літ для подружжя тут зазначено, що таких женять тільки на Литві та в Московщині, але не у нас Автор заміток журився поведінкою козаків, що не вдовольнилися одною жінкою, не шанували д\\овенсіва. не хотіли вчитися, впігт т™ м’ясо й упивалися. Для національної свідомості автора заміток цікаве такс зауваження при словах Гізеля „о притираніяхь лица“: Це тільки в Польщі та в Москві, а тут у нас того нема.

„Синопсіс“ Гізеля. Та довгопам’ятним став Гізель через іншу книжку п. н. „Синопсіс“, хоч його авторство тут досі не доказане. Вийшовши перший раз у Києві 1674 р., ця книжка мала близько тридцяти накладів. Ще за життя автора вийшли два дальші видання в 1678 і 1680 рр., все з новими доповненнями. „Синопсіс“ був довгий час шкільним підручником історії в усій Росії, аж витіснив його „Краткій Літописець“ Ломоносова з 1760 р.; але це не перешкодило „Синопсісові“ в дальших виданнях розходитися серед читаючої публіки. Що стосується загального укладу книжки, в Україні визначено далеко більше місця, ніж Московщині, історичні події якої мають тільки доповняти й пояснювати події української історії. В історію князювання Володимира вставлені дві цікаві для мітолога глави про ідолів і обливання водою на Великдень. Цікавий також докладний опис купальських вогнів, цікава й вказівка, що колядки починали співати напередодні Різдва й при тім відповідно наряджалися.

Густинський літопис. „Синопсіс“ Гізеля в’яжеться 1 компілятивною літописною працею кількох авторів. Першим з черги з цих пам’ятників є Густинський літопис, названий від того, що в густинськім Прилуцькім монастирі списав його в 1670 р. ієромонах Михайло Лосицький. Чи був він автором „Кройники“, яку саме назву має* цей літопис, чи ні, в кожному разі до нього належить передмова, в якій Лосицький вказує на те, що кожна людина має вроджену любов до своєї батьківщини й ця любов так тягне її до себе, як магніт залізо. Тому й автори цієї Хроніки з любові до батьківщини бажали того, щоб по їх смерті не було закрите перед українським народом його минуле. Густинська „Кройника“ — це свідома переробка українських і польських літописних матеріалів. Починається вона Нестором і Галицько-Волинським літописом і, запозичуючи вістки з різних джерел, слідкує за відносинами України з Польщею, Литвою, Угорщиною, Москвою, Кримом й Туреччиною. Дуже важні записи літопису про Київ від 1243 р., стаючи свого роду доповненням Іпатіївського літопису. Закінчується 1597 р. Та частина, що є самостійною працею укладача, обіймає всього 25 сторінок: про початок козацтва, новий календар і унію — доказ полемічного тону „Кройники“, спрямованого на оборону православної віри й української народності.

„Хроніка“ Сафоновича. Сливе рівночасно, бо в 1672 р., уложив учитель київської колегії Теодосій Сафонович свою „Кройнику зъ лЪтописцовъ стародавныхъ, зъ св. Нестора Печерского и иншихъ, также зъ хроникъ польскихъ“. За мету своєї праці поставив Сафонович потребу для кожного українця, „що родився в православній вірі, про свою батьківщину знати й іншим, що питатимуть, сказати, бо людей, що не знають свого роду, уважають за дурних. Що де з різних літописців українських і хронік польських вичитав, те пишу“ — писав про джерела своєї праці Сафонович. Його „Кройника“ не є сьогодні в тій формі, якою вона вийшла з-під його пера. Кожен з рукописів, що дійшли до нас, містить її різні списки. Первісно складалася вона з трьох частин: про Україну (Русь), Польщу й Литву й деінде приходить перша частина, а деінде дві дальші. Основна тема Сафоновича це історія соборної України. Для нього історія Галицької землі так само важлива, як історія Київщини й Волині. Щойно всі вони разом творять його Україну. Своєю „Кройникою“ хотів Сафонович з’ясувати той історичний шлях, котрий довів до козацького панування на Україні; наслідком цього й витворився той церковно-політичний лад, при котрім і Сафонович вибився на ігумена Золотоверхого монастиря св. Михайла в Києві (1655—1692). Правда, злука історичного матеріалу виходить у Сафоновича незграбно, бо не поводився він так сміливо й самостійно з своїми джерелами, як наприклад Гізель при рисанні свого „Синопсіса“.

Літописні збірники Кохановського. Ще менше заокругленою цілістю й ще більше збірками сирого історичного матеріалу є два літописні збірники економа Печерської Лаври — ієромонаха Пантелеймона Кохановського, що постановив уложити „Обширный сінопсись рускій“, де був би зібраний церковно-історичний матеріал, що стосувався церковно-політичної історії всього східного слов’янства. Для здійснення сэого завдання Кохановський користувався і джерелами, що лягли в основу „Хроніки“ Сафоновича, і давніми українськими літописами, й тими джерелами, звідки черпав Гізель матеріал для свого „Синопсіса“ й автор Густинського літопису. В усякому разі праця Кохановського це самостійна літописна компіляція, споріднена з іншими сучасними літописними компіляціями тільки тим історично-літературним матеріалом, котрим користувалися самостійно всі автори, зв’язані хіба спільністю історично-літературної школи того часу та близькою сучасністю. Коха’новський назвав свій „Синопсіс“ „широким“ для відрізнення від „короткого“ „Синопсіса“ Гізеля. Кохановський почав свою компіляцію 1681 р., закінчив .1682 р., а Гізель закінчив своє третє доповнене видання в 1680 р. Обидва жили в один час й сливе в один час писали свої праці. Одначе, коли Кохановський присвячував свою працю всьому східному слов’янству,^ Гізель писав історію київського князювання й міста Києва як „царствующаго града“ та щойно в зв’язку з цим торкався також історії всього східного слов’янства. Крім того, Гізель старався популяризувати політичні події, що відбувалися на Україні в його часах.

Порівняльний аналіз хронік Гізеля, Сафоновича, Коха-новського й Густинськоі. Між „Хронікою“ Сафоновича й „Синопсісом“ Гізеля нема ніякого споріднення, за те є споріднення між „Синопсісом“ Гізеля й обома літописними збірниками Кохановського, куди увійшли ті самі статті, що в „Синопсіс“ Гізеля, хоч вони не взяті звідти, тільки з тих джерел, котрими користувався й Гізель. До того треба зазначити, що й Сафонович і перед ним Стрийковський незалежно один від одного з тих самих джерел брали матеріал для своїх хронік, наприклад до нас не дійшли ні Волинський, ні Галицький літописи, ні інші менші міські хроніки, як кам’янецька, брацлавська, холмська, львівська, київська й інші, в їх первіснім складі й формі, а вони були джерелами для Стрийковського і для Сафоновича і для автора Густинського літопису. Таким чином споріднення між „Синопсісами“ Гізеля й Кохановського існує не щодо походження одної літописної компіляції від іншої, а щодо джерел, які їх споріднюють. „Кройника“ Сафоновича настільки різниться від „Синопсіса“ Гізеля, що не виказує безпосередно спільних для них обох джерел. Але з огляду на спільні джерела „Кройника“ Сафоновича дуже близько споріднена з „Синопсісами“ Кохановського. За те „Синопсіс“ Гізеля споріднений з Густинським літописом, а з ним „Хронка“ Сафоновича як цілість стоїть щодо джерел в такім близькім спорідненні, що історію тексту „Хроніки“ Сафоновича можна у великій мірі відбудувати тільки в зв’язку з аналізом тексту Густинського літопису.